— Альоно, коли ви доєдналися до команди Суспільного?

— Я прийшла на Суспільне, ще навчаючись в університеті в магістратурі. Була на практиці в Києві, а після того, як повернулася в Запоріжжя, підпрацьовувала на радіостанції. Тоді ще це було не Суспільне, а Запорізька обласна телерадіокомпанія. Моя викладачка запрошувала приходити на програми, послухати. Я постійно бігала з диктофоном. Тоді ця ж викладачка запропонувала: «Слухай, ти ж така активна, може, спробуєш в новини? Там потрібні кореспонденти». Я кажу: «Та давайте». І так почала працювати в новинах як кореспондентка. Це було у 2015—2016 роках, тобто вже практично десять років я з цією командою.

Потім була велика реформа — реформа Суспільного, яка все змінила, показала кардинально інший підхід — якісний, як потрібно працювати. Реформа навчила нас створювати контент за стандартами журналістики. Це була велика тривала дорога до того, щоб ми почали працювати інакше, не так, як це було на облдержтелерадіокомпанії. І це прекрасно. Це дало можливість стати вільними. Ми перестали брати інтерв’ю тільки тому, що «так потрібно було комусь» — меру чи голові облдержадміністрації. Ми працювали й працюємо так, як цього вимагає суспільство. Я була ведучою радіоефірів, новинних ефірів, випусковою редакторкою. Два роки тому стала головною редакторкою «Суспільне Запоріжжя».

Альона Наталуха. Робота в студії «Суспільне Запоріжжя»

— Як змінилося життя та робота з початком повномасштабного вторгнення?

— Перед початком повномасштабної війни тодішнє керівництво зібрало нас і пояснило, що може бути, скільки у нас годин на евакуацію, що ми маємо скласти, що маємо зробити. Ми тоді вийшли з жахом в очах. Ніхто не пішов збирати речі, думали: «Та ні, напевно обійдеться, не треба так кардинально». Не те що ми не вірили — певно, хотіли трохи відсторонитися.

На ранок 24 лютого, десь о шостій годині, крізь сон чую розмову тата телефоном: «Почали перші ракети летіти на Київ». Задзвонив мій телефон: «Прокидайся. Почалася війна. Треба виходити в ефір». Я одразу згадала ту розмову, сказала батькам збирати речі, документи, а сама поїхала на роботу.

Тоді у Запоріжжі було, як і скрізь: усі були в паніці, магазини переповнені людьми, усе все згрібали, на заправках неможливо купити бензин — черги машин стояли. Мій перший репортаж був про цей ранок. Ми пішли дивитися, яка ситуація в аптеках, магазинах, заправках. Після цього вийшла в перший свій ефір. Я пам’ятаю величезну кількість тексту, де пів години говорила про те, що сталося. Ми ввімкнулися на всі 100%.

Були колеги, які просто ночували в офісі, а були ті, які жили, місяць не виходили з філії. Було кілька причин цьому. Філія величезна, у важливій для інфраструктури міста зоні. Наші були налаштовані охороняти філію і тому тут ще й ночували. Ми вмикали тривожний сигнал вручну, оскільки в місті не було ще оповіщення. І взагалі нам здавалося, що тут безпечніше. І якщо щось станеться, то зможемо швидко вийти в ефір.

Команда «Суспільне Запоріжжя»

— З якими викликами та труднощами зіткнулася команда з початком повномасштабного вторгнення та як вдалося перелаштувати роботу до нових реалій життя?

— Ми відчули, наскільки люди потребують новин. Тоді всі ми не відходили від телевізора, постійно щось читали в телеграмі. Нам потрібна була інформація, без інформації ми почували себе незахищеними. Ми підлаштовувалися під ці реалії. Ми з колегою виходили в ефір кожні  дві й чотири години, як тільки з’являлась інформація.

Пам’ятаю, як після ефірів виходила о п’ятій вечора. Ще не пізно, але жодної людини на вулиці не було, не було транспорту, щоб доїхати. Я і більшість колег живемо на правому березі, щоб дістатись лівого, потрібно проїхати два мости, які на той момент проїхати було дуже складно. Діставалися якимись машинами, їхали з незнайомими людьми. У мене є колега, який ішов пішки на роботу, а це 12 км. Він мав забезпечувати ефірний зв’язок.

Ми перелаштувалися просто за один день. Спочатку нам здавалося, що це коротка дистанція, але потім зрозуміли, що бігтимемо марафон, причому він буде дуже довгий. Навчалися акумулювати свої сили, підміняти один одного, спати вдень на кріслах, якщо вночі не вдалося поспати через обстріли. Ми розуміли, що маємо відпрацювати, а головне — маємо тут вижити. Бо нам тут жити. Це не просто «ми відзняли та поїхали десь спати у спокійному місті». Ні, ми відзняли, а завтра знову буде така ж історія. Ми навчилися бути великою командою.

Коли стала головною редакторкою, то відчула, що таке — мати чудову команду колег, які знають свою справу та які завжди підставлять плече. Це те, чому ти не «їдеш кукухою», бо тут є велика підтримка. Наша сила — в команді, в підтримці. Щось стається о третій ночі, треба їхати — й усі прокинулись і пишуть у чаті: «Я готовий», «Я заберу розшифровку», «Я зараз напишу сюжет», «Якщо потрібно, зранку підміню». Ти їх відправляєш відпочити, а вони у відповідь: «Та ні, ми зараз усе зробимо». Їх не треба збирати, їм не треба щось казати — якщо обстріл, то вони знають, що робити. Це круто, це те, чого нас навчила війна і ті обставини, у яких ми живемо.

8707. sp;     Читайте також: «Альоно, не нервуйся, але тебе додали в групу “нацистів”». Альона Мовчан, «Суспільне. Херсон» — про життя в окупації та роботу у прифронтовому місті

— Як змінився ефір, які нові програми та проєкти з’явилися?

— У нас з’явилася рубрика «Прифронтове інтерв’ю». Є спецрепортажі, які відрізняються хронометражем від звичайних новин. Наприклад, розповідь про те, як працює з новою технікою певна бригада. На постійній основі з початком повномасштабного вторгнення ми їх робимо. Є радіоподкаст «Моя історія війни». Тут ми розповідаємо історії різних людей, які приїхали в Запоріжжя чи родом із Запоріжжя, про те, якою є війна для них. Для когось вона розпочалася ще у 2014 році… Про те, як вони переселялися — хтось двічі, хтось тричі. Вчора ми розробили план спецрепортажу «Запоріжжя стоятиме» про долі чотирьох людей, які пережили горе. Хтось втратив дім, хтось здоров’я, а хтось — усю родину. Вони намагаються жити далі, жити саме в Запоріжжі, бо вважають його своїм містом сили, вважають, що треба відбудовувати Запоріжжя. Є ще багато ідей щодо виготовлення документальних спецпроєктів, але на це треба більше часу і ресурсу. Зараз важко з кадрами, бо багато людей виїхало. І в таких умовах морально і фізично важкувато працювати.

Під час зйомок в Оріхівському районі

— Розкажіть про поїздки в зону бойових дій. Чи були в роботі моменти, коли було справді страшно? Чи доводилося потрапляти в екстремальні ситуації?

— Чесно кажучи, я не горіла бажанням їхати в область, ближче до лінії фронту, коли почалася повномасштабна війна. Було страшно. Тоді все розгорталося дуже стрімко. За тиждень росіяни окупували 75% Запорізької області, а фронт вдалося зупинити й стабілізувати десь на другий місяць війни. Перші тижні я працювала винятково в студії, але бажання подивитися, що відбувається в області, поговорити з людьми перемогло, і я поїхала в один із населених пунктів після обстрілу. Раніше ми завжди запитували у людей: «Чому ви не виїжджаєте?», після якогось часу ми це зрозуміли й більше ніколи не питали.

Альона Наталуха: «Журналісти навчилися бути більш мобільними й самостійними. Ми часто знімаємо самі, без оператора».

Пам’ятаю один із перших своїх виїздів у Оріхів. Це місто в Запорізькій області, яке зараз за сім кілометрів від лінії фронту. Його просто знищує ворог. Росіяни дуже хочуть його захопити, але їм не вдається. Там немає жодної будівлі, яка б не була побита, але ще деяка частина людей там залишається. Ми приїхали туди, нас вивезли дуже близько до того місця, де стоять окупанти. Ми тільки почали знімати — і почули свист. Це вперше я почула, як свистить і летить над головою. Ми заховалися за будівлею. Той вибух, тріск — як воно падає, як воно летить! — ніколи не забуду. Нас дуже швидко звідти вивозили. Я повернулася в Запоріжжя розгубленою, у мене було багато емоцій.

На той момент я не говорила батькам, що їжджу на зйомки в область, не хотіла, щоб вони хвилювалися через мене. Але треба було комусь розповідати — і ми ділилися на роботі досвідом таких поїздок один з одним.

Пам’ятаю, як прокидаюсь, а мама сидить наді мною, гладить мене і каже: «Ти ж більше нікуди не поїдеш?». І плаче. Кажу, що це моя робота. Ми маємо це знімати й показувати, бо якщо ми перестанемо це робити, то ці новини зникнуть з інформаційного поля, а це для нас дуже важливо, нам це болить. І батьки якось змирилися з цим.

Хліб з Оріхова, який місцеві жителі випікали у Пункті незламності

— Яких навичок вдалося набути в нових реаліях життя та роботи під час війни?

— Коли починала їздити на фронт, то не мала жодних навичок. Нас навчали ті, хто супроводжував. Завжди потрібно слухати, не сидіти в машині й слухати музику, а відчиняти вікна й слухати, що летить — чи вихід, чи дрон. Потрібно постійно бути уважним. Обов’язково має бути спорядження. Каска — зручна, не зручна — постійно має бути на тобі. Так само бронежилет та аптечка. Це те, без чого ми не виїжджаємо. Під час свого першого обстрілу на зйомках зрозуміла, що у мене ступор: я просто стояла і роздивлялася, де ж воно летить. У мене не було навички, що треба впасти. Потім проходила курси домедичної допомоги, ми працювали з психологами, які розповідали, чому виникає саме така реакція та що треба робити.

У нас ще був такий епізод. Ми поїхали знімати наслідки обстрілу в Запоріжжі, їхали з іншої зйомки й у нас не було з собою бронежилету. Коли працювали, то почули свист і шелест, що сигналізує, що ракета вже ось-ось підлітає. У тебе є секунд десять, щоб зрозуміти, що робити. А ти нічого не можеш зробити — ти в пастці! Ти не знаєш, куди летить, по відчуттях — зліва і прямо в тебе. Тоді ракета поцілила, може, в 300 метрах від нас. Мої колеги були ще ближче, я — трохи далі. На нас впало гілля, прикрило нас. Знімальна група Суспільного не постраждала, але це було диво. Журналістка з «Укрінформу» Ольга Звонарьова отримала дуже серйозні поранення, а моя колега стояла просто поруч із нею. Це нас навчило, що ніколи не можна бути без захисту. Ворог підступний, ніколи не було повторного удару, а тут він стався.

Коли виїжджаємо в область, то слухаємо військових, як нам діяти. Ще одне правило — не можна стояти на місці довго, потрібно рухатись. Особливо коли літають дрони. Я на виїздах максимально зібрана, все слухаю, дивлюся, намагаюся не затягувати і якомога швидше покинути територію. А от коли в Запоріжжі, попри те, що його обстрілюють, ти почуваєшся вдома, але від того ще страшніше.

Альона Наталуха знімає наслідки російських обстрілів

— Які історії з тих, що знімали, особливо вразили?

— Я завжди говорю своїм колегам-журналістам, коли вони їдуть на зйомки: хочу знати, хто загиблий. Це не має бути просто цифра: «Загинуло шість людей». Цифра згодом забудеться людьми. Я хочу розказати, що загинув батько чотирьох дітей чи людина, яка волонтерила. Хочу розказати історію, щоб люди запам’ятали. Для мене кожен будинок, у який влетіла ракета, має історію людей.

Є будинок на Анголенка (нині — Базарна), куди влетіла С-300. Ми приїхали о третій ночі, ще темно, метушня, люди розбирають речі, хтось п’є чай у розгорнутому пункті. Я запам’ятала одну жінку, яка стояла і, не відводячи погляду, дивилася вгору на будинок. Вона не плакала, просто дивилася вгору, опускала погляд, лише коли виходив рятувальник. Вона дивилася на нього з надією. А рятувальник був із купою речей, які просто кидав і йшов знову. До речей ця жінка не підходила. Просто дивилася на будинок. І так було до ранку. У будинку жило молоде подружжя, вони тільки одружились, і ця жінка — мати молодого хлопця. Подружжя загинуло, як ми вже потім дізналися. Нам розповідали, що коли прозвучали перші вибухи, пара почала рятуватися і вибігла в коридор, він тримав її за руку, але обвалилося перекриття і вони опинилися під завалами. Коли матері про це повідомили, вона дуже плакала, але з такою надією дивилась усю ніч на цей будинок. Хоч цей будинок нині відбудовують, для мене там назавжди буде «діра». Я проїжджаю повз і згадую це подружжя, життя якого забрали росіяни.

З останніх історій пам’ятаю, коли прилетів КАБ і забрав життя одразу всієї родини однієї жінки, Юлії. Загинули її мати, донька й онук. Ми писали репортаж із нею до третьої річниці війни. Вона хоче нести ту пам’ять, яка в неї є про родину, хоче розповідати цю історію, аби ніхто і ніколи про це не забув. Це жахлива історія: скільки разів переглядаю — стільки й плачу.

Ці дві історії мені найбільше запам’ятались. У нас багато будинків, у які влучили ракети, і кожен болить і досі. Був масштабний обстріл, один із перших в Запоріжжі, влучили в дев’ятиповерхівку, повністю впав проліт. І в цей же день влучили в приватні будинки. Історія така. Молода родина з маленькою дитиною, коли почався обстріл (це було восени 2022 року, тиждень били по одному з будинків), привезла хлопчика до бабусі з дідусем у приватний будинок. У той час усі намагалися кудись виїхати, ми навіть виїжджали на Дніпропетровську трасу, ночували в машині, а на ранок повертались на роботу. Родина привезла сина в приватний будинок, бо думали, що б’ють по багатоповерхівках, і тут він буде в більшій безпеці. Ракета влетіла в цей будинок. Ми працювали на цьому місці. На місці «прильоту» нічого не лишилося, лише трішки фундаменту. Розбирали завали. Залишки тіла дитини сусіди шукали у себе на городі, на горищі у сусідньому будинку. Це важкі історії, вони не залишають байдужими. Біль іншої людини ти відчуваєш і сприймаєш дуже близько до серця. Це те, з чим ми стикаємося. Ми з цим живемо і маємо розповісти людям так само як самі відчуваємо. Так само як ми побачили той жах. У людей горе. Просто те, що вони пережили, це велика трагедія.

• Читайте також: Катерина Гладенко, «Суспільне. Суми»: Ми не були воєнкорами, не були готові їздити під обстріли

— А трапляються у вас історії, що надихають, після яких розумієш, що життя все ж триває?

— Такі відчуття у мене залишаються після весіль. Наприклад, є прекрасна історія. Військовий, який тільки вийшов із позицій, був дуже голодний, підійшов до кіоску щось купити. Поки дівчина готувала йому хотдог, він закохався. Ми знімали, як він їй освідчувався біля нашої стели, що для нас дуже символічна. Вони вже одружилися. Така історія дає надію, що попри все люди продовжують жити, радіти, кохати. Мене надихають люди, які наважуються народжувати, ми частенько їздимо в пологові. Це прояв того, що ти не можеш своє життя поставити на паузу. Дуже круті історії про дітей-волонтерів. Дітки, які роблять щось своїми руками та продають просто неба і збирають гроші на ЗСУ. Ці історії дають сили, дають розуміння, чому ми боремося, дають жагу працювати далі.

Альона Наталуха під час зйомок

— Що дає сили залишатися в прифронтовому місті?

— Особисто мені — моя родина, моє місто. Я поїду звідси, лише якщо буде загроза окупації, в іншому випадку, напевно, ні. Це мої друзі, мої колеги. Вони дають силу рухатися далі. Я дуже прив’язана до цього міста. Дуже люблю кудись поїхати, але завжди повертаюся додому. Моє місто для мене прекрасне. Найкраще у світі. Не хочу ніде більше жити.

Нагороди «Суспільний код», які цьогоріч отримала команда «Суспільне Запоріжжя»

— Ви стали переможницею у цьогорічній премії «Суспільний код» у підномінації «М’яка сила». Яке значення це для вас має?

— Насамперед це відзнака для всієї команди. Цьогоріч ми отримали три відзнаки. Наша менеджерка та я, а також за подкаст «Моя історія війни». Співробітники голосують за людей, команду, яку ми представляємо. Для мене це було неочікувано. До останнього не виходило ввімкнутися на нагородження, яке проходило в режимі онлайн, але коли вийшло, то я була вражена, що називають моє ім’я. Це дуже приємно, це надихає робити ще і ще більше. Проєкти — це те, як ми показуємо Запоріжжя для всієї України, життя в Запоріжжі, яке воно є. Адже це сповна знають тільки місцеві. Мене надихає показати всі довкола ще більше, зацікавити інших людей. Моя номінація — «М’яка сила» (людина, яка в культурній площині говорить про життя українців і його переосмислення після початку великої війни). Я б сказала, що ми не тільки в культурній площині говоримо, але й у ній зокрема. Ми дуже багато уваги надаємо тому, скільки зруйновано культурних пам’яток, скільки таких залишилося на тимчасово окупованій території. Усі наші матеріали пронизані війною, бо ми живемо в цьому щодня.

Є позитивні матеріали, а є сумні. Ми намагаємося не перевантажувати людей треш-історіями, розповідаємо і легкі. Як коти й собаки рятують господарів. Одна з моїх улюблених історій — про бичка Мартина, якого військовий забрав із передової. Він просто зірка тіктоку. Мене ця нагорода мотивує і показує, що команда з інших регіонів знає про «Суспільне Запоріжжя», знає про те, чим ми займаємося, вони зацікавлені в тому, що ми робимо.

Фото: з особистого архіву Альони Наталухи