Христину Гаврилюк не назвеш диванною редакторкою. Навіть якщо доводиться працювати цілодобово, вона все одно знайде нагоду побачити те, що відбувається в країні, на власні очі. Саме це мотивує її залишати офіс Суспільного на Хрещатику, 26 і з головної редакторки служби новин Суспільного ставати звичайною кореспонденткою на Донбасі, де цілодобово прилітає і люди сидять місяцями в підвалах без світла. «Навряд чи я можу допомогти журналістам розповідати про війну, не роблячи цього власноруч», – каже Христина.

Її шлях у журналістиці розпочався в Чернівцях. Навчаючись у Школі журналістики Українського католицького університету, вона стала головною редакторкою інтернет-видання «Твоє місто. Чернівці», яке стартувало взимку 2018 року як філія львівського «Твого міста». За пів року проєкт зупинили, а Христина перейшла в Чернівецьку філію Національної суспільної телерадіокомпанії України на посаду шефредакторки новин. У команді були деякі люди, які почали працювати в ОДТРК ще до народження Христини. Однак вона прийняла виклик, налагодила роботу і згодом переїхала до Києва працювати шефредакторкою соціальних мереж новин Суспільного. Першого червня вона стала головною редакторкою новин Суспільного.

—  Христино, на співбесідах у різних немедійних компаніях часто запитують: «Ким ви себе бачите через 5 років». Що б ви відповіли тоді, коли прийшли «UA: Буковину»?

—  Мабуть, я би сказала, що бачу себе в журналістиці саме в Україні, в медіа, яке підходить мені ціннісно і професійно. Тоді я не розглядала можливості деінде працювати, крім Суспільного, але не скажу, що мала плани залишитися в компанії надовго. Я була дуже молодою за віком і за досвідом, мені здавалося, що це великий аванс — працювати шефредакторкою новин; що я маю довести, що заслужила працювати. Я не думала, що, працюючи на цій позиції, чогось досягла. До жодної з робіт я так не ставилася і не розглядаю це в контексті кар’єрного зростання. Для мене важливо, щоб мені подобалася моя робота,  щоб я могла працювати як журналістка, а не тільки як редакторка. На Суспільному в цьому не обмежували.

—  У той момент, коли ви прийшли у філії, реформа Суспільного була в розпалі: змінювалися новини, експериментували з форматами, формами, журналісти мали опанувати нові навички. Частина колективу звикла працювати так, як це робила багато років. Як ви дали раду цим викликам?

—  Коли я прийшла, мені було 23 роки; у штаті ньюзруму було близько 30 людей, серед них ті, які працювали у філії (до реформи — обласній державній телерадіокомпанії. – ДМ.) більше, ніж мені було років. Треба було навчитися з ними працювати. У нас були професійні суперечки. Коли ти приходиш і пропонуєш робити щось іще, докласти зусиль, вийти із зони комфорту, тоді зазвичай є певний спротив до змін. Не думаю, що це був ейджизм. Я пропонувала людям щось геть незвичне для них, вони звикли діяти за своєю схемою, яка не змінювалася роками.

На «UA: Буковині» серед філій Суспільного був наймолодший журналістський колектив. Вони хотіли вчитися, розвиватися, отримували фідбек, пробували робити щось нове. Разом зі мною за півтора року після початку реформи в команду прийшли нові люди, які не працювали на ОДТРК.

—  Ви запроваджували виробництво кепшен-відео для соцмереж, які згодом набирали мільйонні перегляди. Як колеги реагували на перші історії успіху в соцмережах?

—  Ми вирішили, що нам потрібно це зробити, весь світ уже так працював. Перші відео-мільйонники були на соціальні теми — людські історії. Не думаю, що хтось був в ейфорії, що ми отримали мільйони переглядів простих відео. Ми раділи, що такі відео набирають багато переглядів, але все одно хотілося робити в першу чергу суспільно-політичний контент, який має вагу. До цього ми рухалися довше, ніж до роликів, які набрали мільйони.

—  Вам удалося вийти на рівень політичних новин, яким би ви були задоволені?

—  Думаю, так. За останні роки Суспільне стало видимим медіа — єдиним у регіоні, яке говорить із різними політичними групами, особливо під час виборів. До реформи це було державне медіа, яке не критикувало владу в регіоні, робило «паркет». Коли голова облдержадміністрації призначає менеджера медіа, то навряд чи воно може критикувати владу.

—  На початку 2020 року у філіях відбувалися протести проти нової концепції регіонального мовлення Суспільного. Не пригадую, що на Буковині журналісти виходили на протест. В інших областях казали, що реформа вбиває регіональне мовлення…

—  Команда новин розуміла, навіщо потрібна реформа. Люди, які працювали з нами, були нашою командою на 100%, та лояльні до Суспільного.

—  Дуже скоро про вас почали говорити як про ефективну шефредаторку новин філії.  У 2021 році ви стали лауреаткою спецпроєкту «30 до 30. Хто творить майбутнє українських медіа» від Премії імені Георгія Гонгадзе та The Ukrainians, потрапили до довгого списку номінантів національної премії «Високі стандарти журналістики-2021». І тут новина, що ви переїжджаєте до Києві працювати в центральний офіс. Чому?

—  Мене запросила Ангеліна Карякіна. В лютому 2021 року я переїхала. Тоді у філії все вже могло добре працювати і без моєї участі. Була сформована редакція, спроможна працювати над складнішими темами, ніж новини. Тому не важливо, чи я є, чи мене немає. Люди звикли працювати за алгоритмами, редакційними правилами, стандартами.

—  Завдяки чому це вдалося: тренінгам, щоденній роботі?

—  Я прийшла на етапі, коли тренінги завершувалися. Не вірю, що можна навчити команду працювати лише тренінгами. На них можна отримати конкретні навички. Те, як ми працювали, — це просто щоденна робота. Для мене це норма, не бачу в цьому нічого надзвичайного. Ми – новинна редакція. Спершу ми навчилися робити новини, потім — складніші речі. І стали редакцією, яка займається журналістикою, а не робить копіпаст чи паркетні зйомки.

—  Після переїзду ви стали шефредакторкою соціальних мереж. Якою була ваша команда? 

—  Команду довелося створювати з нуля. Спершу було дуже мало ставок. Все починалося з п’яти людей; потім команда розросталася, додавалися люди й напрями. Оскільки до нас не було повноцінної SMM-команди, то й розкручених сторінок не було: на фейсбуці могла стояти новина, під якою було 5 лайків.

—  Ви займалися тільки сторінками «Суспільного Новин»?

—  Сторінками «Суспільного. Новин» в усіх соцмережах, які в нас є: твітері, телеграмі, інстаграмі, вайбері, фейсбуку. Всі сторінки існували до того, як я почала ними займатися, просто ми зробили цю роботу системною, виробили стиль. У кожній філії є редакція новин і диджитал, які між собою ділять обов’язки і  відповідають за соціальні мережі. Усі працюють за одними правилами.

—  Яка кількість підписників була в телеграм-каналу на момент вашого приходу?

—  Невелика.  Потужний приріст трапився в перший день повномасштабної війни. Загалом за війну наш телеграм-канал зріс до 300 тисяч, а сукупно, всі канали філій, — до мільйона. 

—  Якби не війна, аудиторія сторінок Суспільного в соцмережах виросла б через деякий час до такого рівня, як зараз — до сотень тисяч підписників?

—  Мабуть, такий стрімкий стрибок не відбувся б. Суспільне виросло з початком війни, як і всі інші медіа. Це закономірно: люди під час таких подій потребують інформації, бо часом інформація може врятувати життя. На зростання аудиторії медіа я не дивлюся як на трафік. Це показник довіри до медіа, свідчення, що медіа в цей час має працювати краще, ніж коли-небудь.

—  Коли закінчиться війна, трафік може впасти?

—  Це нормальний процес.

—  На початку великої війни хтось із ваших колег писав у фейсбуку, що ви працювали цілодобово. Ви писали новини, сповіщення про тривогу?

—  Було таке. У перші дні війни вся наша команда виїхала з Києва. Я не планувала виїжджати, залишилася в столиці. Довелося вести всі соцмережі самотужки. Коли люди доїхали, підхопили роботу. За час війни наш штат не змінився, люди не додавалися, а роботи побільшало.

У лютому треба було налагодити безперебійну роботу. Зробивши це, я могла працювати вночі із соцмережами, а вдень їхати на зйомку. Із березня я працювала в полі. Їздила в Ірпінь і Бучу...

— Ви перейшли із соцмереж на посаду головної редакторки служби новин. Як це сталося?

—  Ангеліна запросила мене на цю посаду. Я прийняла рішення за кілька тижнів. Війна — це період серйозних змін, кардинальних рішень. Я розуміла, що редакції потрібен головний редактор, щоб вона працювала краще. Під час війни Суспільне має працювати добре в кожній громаді і в усій країні. Я не розглядала це як кар’єрне зростання, радше як можливість робити більше під час війни.

—  Ви замінили Андрія Діхтяренка, який став ведучим.

—  Він став ведучим іще на початку березня, виїхав до Львова в резервний офіс, почав вести національний марафон. Мене призначили 1 червня. 

—  Майже одразу після вашого призначення вийшли ваші репортажі з Донбасу. Скільки разів ви там були?

—  Двічі їздила на Донбас, раз на Миколаївщину. Суспільне постійно їздить на фронт знімати.

—  Скільки днів тривали зйомки на Донбасі?

—  Це були тижневі відрядження. Іноді ми працювали з військовими. Якщо суто цивільні теми, то з цивільними. Наприклад, у  Вугледарі ми два дні були з місцевим, взагалі військових не було.

—  Там ви знімали сюжет про людей, яких пошматувало внаслідок вибухів. Побачили набагато більше, ніж показали у відео.

—  Такі локації емоційно складні. Люди віддавна в інформаційному вакуумі, ховаються в підвалах. Працювати з такими людьми завжди важко, набагато важче, ніж із військовими.

У Вугледар ми приїхали з місцевим чоловіком, який був заступником голови адміністрації. Це було в межах першої поїздки. Нам потрібно було налагодити зв'язок із людьми, розговорити їх, зробити так, щоб вони нам довіряли. Там усюди небезпечно. Ті, хто нас супроводжує, не можуть нічого гарантувати. Вони можуть давати поради, що робити під час обстрілу.

— Ваш обов’язок – керувати новинарями. Що вас мотивувало їхати на передову?

—  Складно висвітлювати війну, сидячи в редакції. Навряд чи я щось зрозуміла би про цю країну, перебуваючи весь час в офісі на Хрещатику. Мені як журналістці і як редакторці важливо бачити, що відбувається з моєю країною. Навряд чи я можу допомогти журналістам розповідати про війну, якщо не роблю цього сама. У мої прямі посадові обов’язки не входять поїздки, але це важлива складова моєї роботи і одна з причин, чому я працюю на Суспільному. Я би не хотіла стати редакторкою, яка працює суто в офісі й координує роботу редакції.

—  Плануєте ще їхати?

—  Поки відбуваються бойові дії на Донбасі, їздитиму туди.

—  У Лисичанську ви потрапили під обстріл. Ніхто не дає гарантії, що повернетеся з відрядження живі-здорові. У журналістів Суспільного є страховка?

—  Ми страхуємо всіх, хто їде на фронт.

—  Віднедавна на Суспільному працює штатна психологиня. Ви особисто після зйомок на Донбасі зверталися до неї?

—  До неї — ні. Я рефлексую з колегами, з якими їжджу у відрядження, — це теж форма терапії. Думаю про цей досвід, про те, що відбувається з країною і з людьми. Не скажу, що навчилася працювати з такими темами, але можу давати раду емоціям, коли це стосується роботи.

—  Над якими темами Суспільне працює на Донбасі? Ваші матеріали були про справжню війну — зйомки під час обстрілів, історії про вбитих…

—  У Лисичанську ми були за два тижні до захоплення під дуже сильними обстрілами. Не всі міста такі — наприклад, у цей час у Слов’янську було тихо. Місцеві поверталися у Краматорськ. Вугледар близько до лінії фронту, і там не було позицій військових, хоча його сильно обстрілювали.

Не всі наші матеріали звідти були про загиблих, пошматованих людей. Деякі матеріали мої колеги роблять про економіку Донбасу. Хоча це все дуже емоційно складні матеріали, звідти важко привезти щось інше.

—  Як ви забезпечуєте поширення ваших матеріалів поза Україною?

—  Суспільне є частиною Європейської телерадіомовної спілки (EBU), наші матеріали перекладають і вони йдуть на обмін із європейськими мовниками; їх можуть показати на дуже багатьох платформах. Нам дякують за сюжети,  ми отримуємо фідбек із різних країн.

—  Коли Володимир Зеленський включається на міжнародних подіях, його мета – добитися допомоги для України, отримати зброю. Яка ваша мета участі у міжнародних конференціях і заходах?

—  Здебільшого ми розповідаємо про нашу роботу під час війни, привертаємо увагу до становища журналістів в Україні, говоримо про воєнні злочини. Ми прагнемо підтримки і розуміємо, що на Заході можуть підтримати українських журналістів.

Наша справа — відкривати очі світу на те, що відбувається, розповідати правду про події в Україні. Ми не наголошуємо на страшних історіях. Журналістика — це не страшилки. Я намагаюся у своїй роботі не посилювати істерику, говорити не мовою емоцій, а мовою фактів. Дотримуюся думки, що ані українським журналістам, ані Україні не треба нічого видумувати: факти кричущі. Вони роблять свою справу. Нам не треба додавати емоцій до цих фактів.

—  Філії Суспільного приділяють багато уваги позитивним новинам про волонтерів, добрі справи, працевлаштування переселенців. Це входить до політики Суспільного?

— Наше завдання — розповідати, навіть під час війни українці залишаються сміливими і роблять хороші справи. Україна — це не лише лінія фронту, це не лише горе. Весь світ захоплюється хоробрістю українців: у країні війна, а люди працюють під обстрілами, витягують поранених із поля бою. Лікарі лікують, учителі вчать. Була історія про вчителя з Харкова, який проводив уроки з бомбосховища. Зрештою, такі історії підтримують нас усіх.

—  Коли хтось поверхово стежить за кадровими змінами на Суспільному, може подумати, що у вас велика кількість шефредакторів. Як побудована структура менеджменту?

—  Ангеліна Карякіна — генпродюсерка  інформаційного мовлення Суспільного. Все те, що ми робимо, — це її відповідальність. Я – головна редакторка служби новин; є головні редактори платформ телебачення, радіо, сайта і соцмереж. Вони доволі самостійні. 

—  Коли вас призначили, ви сказали, що займатиметеся мультимедійним плануванням. Що це таке?

—  Ми маємо величезний ньюзрум, який продукує багато новин і історій. Результатом роботи в полі має бути контент для всіх платформ — радіо, телебачення, сайта, соцмереж. Має бути людина, яка координує і планує цю роботу. Редактори платформ мають свої планування. Як головна редакторка я визначаю, що для нас головне, що другорядне, визначаю топтему та як ми її висвітлюємо, в якому ключі, кого записуємо. Зона відповідності редакторів платформ — у якому вигляді буде написаний текст чи як тема вийде у випуску новин. Вони  шукають спосіб, як цю історію розказати найкраще в межах своєї платформи. Якщо вони вважають, що це має бути сюжет на три хвилини, а я вважаю, що на п’ять, то він буде на три хвилини. Я можу дискутувати з ними, радитися, але люди самі приймають рішення, як розкажуть історію.

— До великої війни складалося враження, що регіональне мовлення є додатком, а акцент був на Першому, на центральних новинах. Зараз філії відіграють чи не головну роль.

—  Регіони стали помітними, бо в регіонах війна. В Києві зараз нічого не відбувається. Фокус на тому, що відбувається на фронті — в Харкові, Миколаєві, Запоріжжі, Сумах, на Луганщині й Донеччині, де під постійними обстрілами живуть люди. Ці регіони стали помітними.

—  Хочу завершити розмову тим, із чого починала. Ким ви себе бачите через 5 років?

—  Я би хотіла і буду займатися журналістикою в Україні. Не обов’язково новинною. Складно сказати, чи я буду працювати на Суспільному. В країні війна, важко щось планувати. Та однозначно хочу працювати в медіа й не бачу альтернативного шляху. Уявляю, що можу повернутися до роботи журналісткою в полі. Я не розглядаю журналістику як «кар’єрну драбину»: це моя робота, яку я люблю.

Фото: з архіву Христини Гаврилюк