Інтерв'ю опубліковане на Корпоративному сайті Суспільного.

З початку повномасштабної війни росії проти України — 24 лютого — минуло два місяці. Два місяці відважного протистояння російському агресору. Ведуча соціального шоу «По-людськи» на UA: ПЕРШИЙ Інна Москвіна, яка разом з іншими колегами також веде загальнонаціональний інформаційний марафон «Єдині новини #UAразом», переконана, хоч війна застала кожного по-своєму, та об’єднала всіх у спільному бажанні — перемоги України. І попри те, що її фронт — інформаційний, зізнається, нині допомагає усюди, де може бути хоч трохи корисною.

Про те, як зустріла 24 лютого, що змінилося в роботі та куди планує з’їздити після перемоги України, Інна Москвіна відверто поділилася в інтерв’ю.

— Яким для вас було 24 лютого?

— Ви хочете, щоб я все розповіла? Цей день завдовжки у життя… Я до останнього не вірила, що буде повномасштабний наступ. У переддень війни навіть заспокоювала сестру, була в «Епіцентрі», розповідаючи, що люди купують саджанці й добрива. Яка війна? 

Також планувала встановити сантехніку у відремонтованій ванній, на яку роками не вистачало грошей. У нас з дітьми пів будинку в Ірпені. Сантехніка так і лишилася у коробках на першому поверсі.

А вже 24 лютого о 4:30 у наших внутрішніх чатах між колегами посипалися повідомлення про сильні вибухи майже з кожного регіону країни. Тоді одразу подзвонила своїй подрузі (моя редакторка і мама двох діток). У нас була домовленість: якщо війна, разом відвозимо дітей на Західну Україну (обидві маємо там рідню) та повертаємося на роботу в Київ.

Спочатку подруга з дітьми й котом їхала з Києва в Ірпінь понад 2,5 години. Житомирська траса стояла. Коли приїхали, погодували дітей, а потім вийшли з нею у внутрішній маленький дворик. Була така тиша і спокій. Ми ще подумали, чи не переночувати в Ірпені і не виїхати вдосвіта 25 лютого, щоб за день доїхати. І раптом подруга питає:

 — Що це гуде? 

 — Літак, — кажу їй, — у мене ж оно поруч гостомельський аеродром. 

— Інчику, у нас закрите небо… 

І через секунд десять пролунав вибух. Дуже близько. Власне, чекати далі було нічого. Того ж дня виїхали через Ворзель. А вже 25 лютого у Ворзелі стояли російські танки і йшли бої. Було зрозуміло, що вертатися нема куди. 

— Робота під час війни — як вона змінилася? Та що для вас означає інформаційний марафон «Єдині новини #UAразом»?

— Через те, що я вивезла дітей першого ж дня, я виявилася однією з трьох ведучих, які опинилися поза Києвом і могли б працювати у наших західноукраїнських філіях. Звідти почав мовити UA: Перший на другий день повномасштабного вторгнення росії.

Тож залишила дітей у сестри в селі і поїхала на роботу. Я дякую сестрі, що, маючи своїх двох діток і роботу, вона взяла відповідальність і за двох моїх. А я змогла працювати. Бо робота інформаційника в такі тяжкі часи — важлива. Я чимало робила за своє життя на ТБ: і пряме ведення розмовних студій, і ведення новин, і написання текстів, редагування сюжетів, пошук відео, пошук спікерів, і навіть продюсерство. Тож я точно знала, що мої руки, голова і знання не будуть зайвими.

— З початку повномасштабної війни росії проти України минуло два місяці. Чим вони вам запам’яталися?

— Не скажу нічого оригінального. Це як день бабака. Ти не знаєш, яке сьогодні число, який день, лише — з якої до якої у тебе ефіри. Так було на початку. Трохи згодом сформували ще одну випускову групу — і роботи в ефірі стало менше. Але з'явилася інша. 

До мене, як до «людини з телевізора», почали звертатися люди. Комусь треба було знайти житло в західних регіонах, комусь треба було юриста, бо мобілізували мужчину, який за станом здоров’я ніяк не може служити у збройних силах. І я почала підіймати всі свої контакти, щоб допомогти. Також зв‘язався литовський благодійний фонд, який хоче допомагати ремонтувати та відбудовувати житло для наших переселенців. Скажу так: переважно все, за що бралася, — вдавалося. Бог любить мене і допомагає у всіх моїх справах.

А ще з’явилися військові, які потребували ледь не всього. І треба було і зібрати гроші, і знайти необхідне. Отут я зрозуміла: все, що я робила до цього, — квіточки. Знайти шоломи-розгрузки-рації, потрібні саме цьому підрозділу, — ось справжній виклик.

Також почали надходити прохання допомогти виїхати з окупованого Ірпеня. І тут, що б я не робила, мені вдавалося дуже мало. Трохи вийшло, але зовсім трохи. 

— Які ваші плани після перемоги?

— Це найлегше питання. Я поїду по звільнених містах і селах. Тих, про які розповідала в новинах у Марафоні. Тих, яких ніколи не бачила і вже не побачу, бо їх знищили росіяни. Тих, які частково зруйновані, але стоять. Поїду. Познайомлюся з північчю, сходом, півднем нашої країни. З Бородянки почну. Мене туди вже запросили мої глядачі. 

Нагадаємо, з 17 березня в ефірі усіх регіональних телеканалів Суспільного виходить міжрегіональний телемарафон «Суспільне. Спротив» — щобудня увечері команда регіонального мовлення готує 4 години прямого ефіру, новини без маніпуляцій і за стандартами журналістики, включення з усіх регіонів України, практичні рекомендації, як виживати та жити під час війни. Онлайн регіональні телеканали Суспільного можна переглядати на сайтах філій.

Джерело: Корпоративний сайт Суспільного