Ветерани УТ Христина Стебельська та Олександр Косяченко про психологічний терор на радянському телебаченні, зірковість в 11 років і поради для сучасників

Ветерани УТ Христина Стебельська та Олександр Косяченко про психологічний терор на радянському телебаченні, зірковість в 11 років і поради для сучасників

14:34,
16 Листопада 2021
3832

Ветерани УТ Христина Стебельська та Олександр Косяченко про психологічний терор на радянському телебаченні, зірковість в 11 років і поради для сучасників

14:34,
16 Листопада 2021
3832
Ветерани УТ Христина Стебельська та Олександр Косяченко про психологічний терор на радянському телебаченні, зірковість в 11 років і поради для сучасників
Ветерани УТ Христина Стебельська та Олександр Косяченко про психологічний терор на радянському телебаченні, зірковість в 11 років і поради для сучасників
З нагоди Дня працівників радіо, телебачення і зв’язку телеведуча та телережисер розповіли, як без спеціальної освіти потрапили на УТ-1 за радянських часів, якими програмами пишаються та що сьогодні можуть дати Суспільному.

16 листопада в Україні відзначають День працівників радіо, телебачення і зв’язку. Напередодні, 5 листопада, виповнилося 70 років від першої професійної телетрансляції з телецентру на Хрещатику, 26, де сьогодні комплекс «Українського радіо». Тоді з певними технічними курйозами продемонстрували стрічку Марка Донського «Алітет іде в гори».

«Детектор медіа» записав спогади двох ветеранів телебачення, які досі працюють у телецентрі «Олівець» на Суспільному: телеведучої, головної редакторки Першого Національного, заслуженого працівника культури України, народної артистки України Христини Стебельської та телережисера, заслуженого діяча мистецтв України Олександра Косяченка. Обоє починали на обласному телебаченні: Христина Стебельська — в Івано-Франківську, Олександр Косяченко — в Дніпропетровську. У них різний досвід, різні спомини про радянське телебачення та його «плюси» і «мінуси». В одному телевізійники сходяться: з державного (радянського) телебачення сьогодні вони б запозичили освіченість та академічний бекґраунд. 

Христина Стебельська — «із хлопським розумом» і «з чортиками в очах»

— Пані Христино, в якому році ви вперше потрапили на телебачення?

— Моя історія розпочалася у 1982 році з телефонного дзвінка в Івано-Франківську: «Слухай, треба виручити. Захворіла ведуча. Біжи додому, візьми кілька своїх фото, прийдемо з режисером чернівецької студії “на оглядини”».

У ту мить я писала звіт про експедиції в Карпати, було не до фото. Виручила мама, притягнувши альбом. І раптом я чую: «Підходить, в очах є чортики!» Така характеристика незнайомця мене образила, бо у свої 20+ я хотіла виглядати серйозно, а тут — «з чортиками». Далі десятиліттями я була вдячна режисеру-постановнику з Чернівців Василю Стріховичу за вишуканий життєвий гумор, який рятував усі пригоди наших зйомок. Він був моїм «хресним батьком» у професії, як і головна редакторка Парасковія Нечаєва.

Природа соціальних ліфтів наших новорічних і різдвяних проєктів, великодніх світлиць, Співочих полів так спрацювала, що таланти із сіл потрапляли на навчання в найкращі виші столиці. Ми жили в поїзді «Івано-Франківськ — Київ». І те, що було вигадкою в детективах, ставало реальністю в моєму житті.

У день запису «Сонячних кларнетів» на Яблуницькому перевалі. Христина Стебельська головним редактором Чернівецької студії Парасковією Нечаєвою спілкується з учасником ансамблю народного танцю «Покуття» з Коломиї

— Чи відчували утиски за свої погляди, цінності чи переконання?

— Стежити за мною КДБ розпочало у 87–88 роках. Був сьомий конкурсний проєкт «Сонячні кларнети». Я написала сценарій на основі мистецьких традицій визвольних змагань Прикарпаття. Розуміла, що готуємо «бомбу», але щоб розповісти цю героїчну історію на всю Україну, хтось мав бути сміливим. На фоні високих гір повстанські пісні співали діди — справжні вояки УПА, їхні онуки з піснями січовиків з’являлися в кадрі на конях, у відповідних мундирах... Були такі акценти, що люди біля телеекранів не могли повірити: хіба таке можливо на УТ-1 у 1988 році? Який був переполох у Києві під час трансляції, ми зрозуміли потім. Комуністи вимагали зупинити етер. Ситуацію врятував голова журі конкурсу професор Михайло Гринишин: заборонив зупиняти програму під свою відповідальність.

Це страшно, коли за молодою дівчиною щодня ходять невідомі амбали. І ти на роботі перевзуваєшся в кеди, бо треба втікати дворами й підвалами. Це виснажливо, коли ведуть перехресний допит у стінах КДБ. Але той досвід учив виживати. Сьогодні я розумію, що ніхто не міг мене й моїх однодумців замінити.

Коли я в 1995 році перемогла на конкурсі й очолила редакцію в Києві, мені згодом дали почитати, що «понашкрябували» донощики. Сміху було на тиждень.

На святі фольклору і ремесел в Івано-Франківську. Осінь 1987 рік

— Що для вас у 90-х роках означало УТ-1? Чому ви хотіли на ньому працювати?

— Я з галицької патріотичної родини. Мого тата Любомира арештували студентом просто на парах у Львівському інституті — заслали на 25 років в уранові шахти Джезказгана. Вижив, бо міцний хлопець із села. Тому дочці політв’язня виграти конкурс із 26 претендентів і очолити редакцію в Києві — історія поодинока. Час обрав саме нас! Був запит на людей із глибинки України, де інститути нас готували як освічену еліту. Ми добре володіли мовою, історією, мали стійкі переконання й готові були до всіх викликів 90-х. Тому я була всюди, де лінія фронту проти комунізму: Рух, Просвіта, Меморіал, Союз українок... референдуми, мітинги. Переїхавши до Києва, я одразу відчула ці виклики у двоякій атмосфері телецентру. Прихована цензура в редакціях політики й трохи більше свободи у творчих об’єднаннях.

Мої мрії в 90-х мали передчуття: ми боремося за світогляд сильних людей. Треба якнайбільше програм про все досконало українське. Наша функція пізнання «хто ми є?», «які наші цінності, культура поведінки?», «чому наші думки інші від сусідських?» влучала в десятку. Глядачі нам багато писали. Але я не розуміла, що працюю «на вулкані», де все розглядають під мікроскопом. Вже ніхто не викликав мене в органи КДБ чи Службу безпеки, бо «куратори» служб безпосередньо були інтегровані в телекомпанії.

Телепроєкт «Між нами», запис програми «Грузини в Україні»

— Як вам вдалося «вижити» на телебаченні в радянські часи і працювати до сьогодні?

— «Машина залякування» не раз намагалася мене звільнити з роботи. Наприклад, записуємо Шевченківський вечір. Я пишу сценарій, який сто разів «узгоджують» в обкомі партії. Це було ще до 91-го. Люди в залі театру встали й заспівали «Заповіт». Дозволялося в програмі «Реве та стогне Дніпр...», а «Заповіт» — ні. Кого покарати? Христину, авторку сценарію, ведучу й організаторку. Але я була дуже активною в житті різних людей. І коли чорні сили наступали, то люди рятували мене, як могли. Від тиску комуняк тоді мене врятував професор-хірург, який лікував ті високі чини.

Новорічний флер чудес у студії авторської програми «Секрети Вічності»

— Якими проєктами, програмами ви найбільше пишаєтеся?

— Мене приваблювали проєкти-підказки: «Знай, ким ми є і ким не є!». Це ніби звучить банально, але про почуття власної гідності ти ніколи не говориш в етері відкритим текстом. Це краще працює через символи. З розумними експертами ми відкривали таємниці наших символів історії та культури в циклі «Секрети вічності», альманаху «Основи», відеофільмах про національні меншини «Про нас». А найбільше я любила працювати в телеетері наживо на Шевченківських роковинах із Національної опери, Канева, Биківні, Національного музею голодомору-геноциду, історичних столиць козацтва й гетьманату, світових конгресів українців. І не тому, що робота наживо — це вищий пілотаж нашої професії. Ти говориш з осередку подій та людей, які показують: усвідомлення — це дія. Мені дорікали: «Нащо ти  створюєш якусь енциклопедію, видумуєш космос? А простіше?» Ну, знаєте, праця на телебачення без фокусу суті — ніщо. Треба щось у людях пробудити. А поверхової «розважалівки» вже досить на комерційних телеканалах. Я мрію працювати на Суспільному ще 20 років. І багато ідей мені ще треба придумати й пояснити.

Під час запису програми «Різдво у долі Івана Франка»

— Пані Христино, якщо не помиляюся, у вас немає журналістської освіти.

— Так, я філологиня, але досвід дозволяє мені відвертість. По-перше, вміти метикувати «на хлопський розум» — потрібна риса. Всього, чого я не знала зі стандартів журналістики, я навчилася. І вчуся досі, бо я з покоління цікавих. А нам властиво оновлювати, покращувати свою експертизу. І коли кажуть «вчити вчитися» — це про мене. Я зареєстрована на різних освітніх платформах. І якби не віковий ценз, я б нині вчилася в кількох університетах одночасно.

— Що би хотіли запозичити сьогодні з державного (радянського) телебачення?

— В нашій роботі ніякі hard навички не скасовують академічного бекґраунду. Бо коли пояснюєш щось авдиторії, треба розуміти контекст. Одразу розумієш, хто має таку вправність: тоді в кадрі абсолютна інша свобода міркувань.

Мені подобалося в минулій історії, як ми багато аналізували, обговорювали прем’єри наших колег, були відверті у критиці. Бо колежанська кава для роздумів — непогана атмосфера, де зароджувалося щось майбутнє й масштабне. Може, й добре, що в окремих творчих корпораціях є час, коли свідомо вимикають телефони й ноутбуки і напружують мізки.

Я рада, що Суспільне зупинило традицію марнославства, коли кожен новий президент чи «віцепрезидент» національної телекомпанії уявляв себе «головним обличчями» телеканалу. Під них створювалися програми, на які працювало пів компанії. Збоку це кумедно виглядало, бо так закрита система проявляла свою слабкість. І популярність таких «облич» була міфом. Всі такі «експерименти» завершувалися грандіозним провалом.

Я можу чогось не знати, але мені здається, що на Суспільному вже нема «феодалізму», коли творчі підрозділи були в тотальному рабстві фінансистів.

А ще я проти «посипати собі голову попелом», коли нам нагадують про рейтинги. Правда, й не заперечую, що тут є над чим думати. Але шум життя дає чітко зрозуміти, що «рейтинговий» не завжди означає «якісно кращий». Навіть епідемія коронавірусної хвороби показала, що ми краще виживаємо, коли здобуваємо мудрість. Більше натхнення, коли наша збалансована інформація вчить людей думати. Якраз за цю ширшу авдиторію особистостей Суспільному варто боротися!

Я б розширила коло людей, які мають задатки думати над стратегією Суспільного. Чи мають сміливість до таких діалогів. Не вважайте мене божевільною, але я б написала проєкт Візії Суспільного. А чом би ні?

— Чим займаєтеся сьогодні?

— Мій «хлопський розум» досі допомагає мені виграти конкурси на право навчатися (наприклад, у Києво-Могилянській бізнес-школі). І я виграю в молодих.

Олександр Косяченко — «хлопець із характером», якого вела доля

— Пане Олександре, коли ви вперше потрапили на телебачення?

— Я палець об палець не вдарив, не доклав ніяких зусиль, щоб вибудувати кар’єру: мене вела доля. В 11 років я вперше потрапив на телебачення й досі у професії. Я жив у Дніпропетровську (тепер Дніпро. — «ДМ»), з дитинства займався спортивною гімнастикою в гуртку при Будинку культури. Одного дня до нас приїхала знімальна група Дніпропетровського обласного телебачення, взяли в мене інтерв’ю. Режисерка після зйомок запропонувала прийти на прослуховування в дитячий телевізійний театр, там якраз шукали хлопчиків. Так у четвертому класі я почав грати у виставах дитячого телевізійного театру, який був єдиним в Україні. Навчаючись у школі, я паралельно був ведучим дитячих, піонерських і молодіжних програм.

Перша роль на телебаченні, Олександр Косяченко у ролі хлопчика Степанка (праворуч)

Орієнтир був на ведучого (диктора). Всі знали, що я працюю в кадрі, на телебаченні. Я прожив у юності етап зірковості, знаю, що таке, коли ти йдеш коридором і на тебе оглядаються.

Після написання твору на тему «Ким ти хочеш бути» вчителька російської мови і літератури сказала мені, що диктор залежить від інших, а я — хлопець із характером, і порадила подивитися в бік режисури. Це був восьмий клас.

Грає актора Михайла Щепкіна в дитинстві

— Після закінчення школи ви залишилися на телебаченні?

— Після десятого класу батьки відправили мене вступати до Дніпропетровського університету на філологічний факультет. Я добре вчився, але був настільки втомлений навчанням і роботою, що хотів гуляти, тому вступні іспити провалив. Через п’ять років я все ж вступив на філологію. А тоді тинявся й думав працювати чи кіномеханіком, чи продавцем. Зателефонував якось у дитячу редакцію, мене запитали, чим займаюся. Відповів, що не знаю, що можу ще робити, крім телебачення. Так мене запросили стати помічником режисера. 7 жовтня 1969 року офіційно взяли на роботу. За пів року мене перевели в асистенти режисера в новини, за рік я став програмним асистентом режисера, режисером, бо, як казали колеги, був тямущим. Згодом я перейшов у молодіжну редакцію, де минули найкращі часи мого життя.

У шкільному віці веде молодіжні програми

— Ви не відчували цензури?

— Ми робили програми, які нам подобалися і які ми хотіли робити. Це коротка нотатка про радянське телебачення. Я ніяк не відчував тиску. Якщо нам подобалася якась тема, ми могли в будь-якому циклі чи рубриці її висвітлити.

Я знаю, що таке штамп цензури на сценарії, але від цього були більш залежні редактори, які писали сценарії. У мене не було таких ситуацій. Скажімо, у 70-ті я робив нарис «Комсомольський характер» про хлопця, який прийшов з армії, навчався на першому курсі будівельного інституту, був командиром будівельного загону. Протягом чотирьох років ми спостерігали за його життям, час від часу знімали важливі події, які з ним відбувалися. За чотири роки він одружився, народився син. Тоді ми дивимося все, що знімали чотири роки, й робимо тридцятихвилинний біографічний нарис. Зараз немає такої розкоші робити подібні програми. У радянські часи це можна було собі дозволити.

— В якому жанрі ви працювали?

— Я в своєму житті зробив програми всіх жанрів, починаючи від інформаційного репортажу до складних постановочних програм, за винятком авторських телевізійних вистав, які не робив власноруч. Я тільки показував телевізійні вистави або записи трансляції з якогось театру. Мав можливість вибірково робити програми, від деяких пропозицій відмовлятися, казати, що це не моє. Не робив гумористичних програм, хіба що на «Інтері» знімав сольний концерт комедійного дуету «Кролики». Якщо програми з гумором, це не моє. За жанром я на 80% режисер попси.

— Як ви потрапили до Києва на телебачення?

— До нас прийшов соліст балету Дніпропетровського театру Олег Ніколаєв з ідеєю поєднати балет, естраду й сучасний танець. Разом із редактором ми вирішили зробити в такому форматі розважальну програму «Він, вона і любов». Ми зробили її за десять днів, знімали акторів після півночі. Програма була для 22–23-ї години. Тоді мережа телебачення була побудована так, що обласні телеканали виходили на екран усієї країни. Київ поставив мою програму в будень у середині дня. Її випадково побачив заступник голови Держкомтелерадіо Григорій Тараненко і запитав: «Хто це? Чому він не в Києві

У той час практикували, що знімальні групи з Києва робили в областях цикли. У Дніпропетровську консультацією й технікою їм допомагала молодіжна редакція. Мене просили сісти за пульт у ПТС, так зав’язався контакт із молодіжною редакцією Києва.

Напередодні переїзду обкомівський працівник, який любив, щоб усі робили те, що він скаже, запросив мене і сказав переробити щось із музичного мовлення. Він не хотів слухати жодних пояснень, чому так не можна робити. «Йдіть і тисніть кнопки», — було мені сказано. Небажання прогнутися збіглося із пропозицією переїхати до Києва. У 1983 році я з легкістю залишив Дніпропетровськ, будучи режисером першої категорії. Інакше я б відчув, що таке догана.

Григорій Тараненко тоді видав наказ, щоб мене перевели до Києва, виплатити підйомні, оплатили переїзд і дали квартиру. Всі пільги виконали, за винятком квартири, яку ми проґавили, бо я тоді вчився рік у Москві на вищих режисерських курсах. Коли ми з дружиною приїхали до Києва, то нам дали однокімнатну квартиру в гуртожитку на вулиці Довженка.

— Із чого почалася ваша кар’єра в Києві?

— Я працював у молодіжній редакції, мій перший цикл був про сучасну моду й називався «Мода, мода, мода». Десь пів року я не міг звикнути до київської системи: якщо у Дніпрі я знімав у будь-який час безлімітно, то в Києві був мінімальний ліміт часу на зйомки.

— Ви разом із Тамарою Щербатюк робили програму «Надвечір’я» на УТ-1, яка стала улюбленою для багатьох людей того часу.

— У 1988 році я повернувся з курсів у Москві. Тамара Щербатюк запросила мене придумати програму для людей похилого віку. Ми разом розробляли жанр, шукали назву, оголошували глядачам свої пропозиції. Ми виходили в чорному кабінеті й казали, що це наша студія, але ми не знаємо, якою вона має бути: запитували глядачів, як вони її бачать. Тоді придумали, що це має бути вітальня, розробили «шапку» з музикою. «Надвечір’я» я робив від початку до 1995 року.

Мені подобалося працювати над «Надвечір’ям»: у цей час мої батьки були літні, тож я робив цю програму для них. Я вже жив в іншому місті, а вони прискіпливо дивилися, проливали сльозу, казали, що так може показати тільки Сашко. Тамара Щербатюк — геніальна людина, її не стало — й циклу немає. Це той варіант, коли є незамінні люди. Пробували зробити «Надвечір’я» з іншим ведучим, але нічого не вийшло.

— Чим ви займалися з 1995 року?

— У 1995 році переформатували дирекцію, зробили УТ-1 і УТ-2. Мене запросили стати заступником директора з творчих питань, художнім керівником, який повинен формувати ефірну ідеологію УТ-1. Тоді дикторам говорили «дякую» — на заміну прийшли ведучі, нове покоління.

— Ви були свідком не одного нового покоління, яке приходило на телебачення. Як сприймали зміни?

— Девіз мого життя — відчувати час, бути людиною часу. Якщо ти це відчуття втратив, тобі немає чого робити у творчості. Я не можу сказати, що я був кон’юктурником і вмів заробляти гроші. Я дотепер не вмію цього робити, натомість умію їх гарно витрачати. Телебачення дало мені все, чого я бажав, і отримав я це чесною працею, без будь-яких підводних течій.

— Чи доводилося вам знімати новорічні концерти?

— У 1985 році я зняв першу новорічну програму у студії «Укртелефільму» на лівому березі. Сцену зробив на підвищенні, навколо танцювали глядачі. У концерті взяли участь багато радянських та українських виконавців. Таку програму я робив один раз. На українському телебаченні не було традиції робити новорічні вогники. У молодіжній редакції була музична програма «5 хвилин на роздуми», саме її показували на Новий рік. Мої музичні проєкти — це фестиваль «Таврійські ігри» в Каховці з феноменальним ведучим Олександром Богуцьким, «Море друзів» у Ялті з Миколою Мозговим, «Пісня року» на каналі «Інтер» тощо.

Під час нацвідбору на Євробачення, Олександр Косяченко був членом журі

— Ви були режисером першого телемарафону «Дзвони Чорнобиля» у 1991 році. Як виникла ця ідея?

— У серпні 1986 року я знімав концерт Валерія Леонтьєва в Чорнобилі. Запис не зберігся, його одразу розмагнітили. Я добре бачив і розумів, що відбулося. До п’ятої річниці аварії на ЧАЕС ми вирішили вшанувати пам’ять тих людей, які загинули в Чорнобилі. Так виникла ідея першого телемарафону на УТ-1, який тривав у прямому ефірі 24 годин.

— Чи можна було тоді розповідати все, чи ще приховували наслідки трагедії?

— Одним із гостей телемарафону був Володимир Яворівський. Він не з тих, хто щось замовчував. Про наслідки аварії забороняли говорити одразу після вибуху, а за п’ять років ми могли все проаналізувати.

— Над якими програмами, циклами вам найбільше подобалося працювати? Що запам’яталося?

— Кожен відрізок свого життя я робив те, що подобається. В моєму житті була політична програма «Четверта влада», яку мене вмовляли робити два місяці. Її треба було зробити для європейської спільноти, показати, що в Україні є свобода слова. Щочетверга на УТ-1 виходила програма з Олександром Савенком. Ми робили її в записі — вийти в прямий ефір я так Савенка і не вмовив, бо це залежало від гостей: зможуть у цей час бути чи ні. У ті роки у програмі можна було вивести на чисту воду людину. Я тоді вперше показував макрокрупні плани, через що теоретики телебачення мене цитують. Ми показували, у що гість вдягнений, яке в нього взуття, годинник, які гасла він проголошує на публіку й наскільки це може збігатися з його істинною сутністю. Це було нове слово в зображальній стилістиці УТ-1.

— Ви згадували, що знімали концерт для «Інтера». Мали довід роботи на комерційних телеканалах?

— Я у штаті Першого національного, тепер «UA: Першого», все життя. На комерційних каналах працював лише за угодою. Ніякий комерційний канал у 1997 році мене б не відправив на річні курси, щоб я здобув другу вищу освіту, причому сплачував місячну платню, наче я працював у Києві й нікуди не їхав вчитися. У 1993 році ніякий комерційний канал не відправив би мене на двотижневе стажування до США на «Голос Америки» і в телемережу World Net, де нам розказували, як треба робити інформаційне телебачення. На третій день вони побачили наші матеріали і сказали, що їм більше нічого нам розповідати. У межах програми ми зробили матеріал про українське посольство, яке тоді відкривалося у Вашингтоні. Того ж року до Києва приїхали американці з освітнім проєктом «Перехрестя». Ведучою обрали Аллу Мазур, шукали режисера. Я пройшов відбір і щосуботи після основної роботи робив «Перехрестя» для УТ-1, але з американцями.

Під час зйомок програми «Перехрестя» з американцями

— Ви працювали в телецентрі, який колись був на Хрещатику, 26. Як відбувався переїзд у телецентр «Олівець»?

— Хрещатик, 26 — це рідний дім для всіх ветеранів телебачення. Ми переїхали звідти у 1995-му році. Тоді я робив водночас міжпрограмку «Наш час» і телепрограму «Прощання з Хрещатиком». У нас є фотографія, як ми робимо останню програму на Хрещатику, 26.

Останнє фото зі зйомок на Хрещатику, 26

Там усе будувалося під телебачення. Було три студії: дві великі на 400 метрів і 300 метрів, третя більш камерна. Оскільки з роками телебачення розширювалося творчо й технічно, потрібні були більші масштаби. Не знаю, чому виникла ідея побудувати холодний телецентр «Олівець». Коли ми переїхали, все освоювали, чотири студії були заповнені. Ми мали власного виробництва відсотків 70, якщо не більше. З роками це все почало згортатися. Зараз, коли запитують, що потрібно для сучасного суспільного телебачення, я відповідаю: «Більше власного виробництва».

«Прощання з Хрещатиком». Переїзд у телецентр «Олівець»

— Що для вас було цінним на радянському телебаченні?

— Телебачення багате тим, що воно тобі дає зустрічі з неперевершеними людьми. Чого варте знайомство із британською групою, від якої пішла ідея зробити програму про незалежну Україну. Пишаюся своїми ведучими, яких я виховав: Аллою Мазур, Тімуром Мірошниченком, Дмитром Крижанівським, Оксаною Марченко.

— Що б ви хотіли з радянського телебачення передати сучасному?

— Освіченість. У радянські часи, щоб займатися телебаченням, треба було мати багаж досвіду, освіту, свою точку зору, уміти її відстоювати. Я не засуджую сучасне телебачення, воно відповідає часу — зараз час комерції й заробляння грошей. Для мене завжди було важливе почуття гідності й незалежності, тому я відійшов на другий план. Років п’ять я вже не займаюся творчістю, не втручаюся у виробничий процес. Мій час пройшов, я не хочу цим займатися. Лише за гроші я цього робити не буду: мені має бути цікаво. Зараз я керую групою із двадцяти режисерів у департаменті програм дирекції телебачення. Цілодобово ми видаємо чотири канали — «UA: Перший», «UА: Культуру», «UА: Крим» і «UА: Київ».

Фото: з архіву Христини Стебельської та Олександра Косяченка 

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Найдено в ютьюбе
00:12 / 19.11.2021
Ютубнутую звёздность хорошо описал Семён Слепаков в "Люба - звезда Ютюба".
Громадянка з ютьюбу
22:29 / 18.11.2021
Алкашів з УТ з Моцартом порівнюєте? Це вже, мабуть, до нарколога. Всі перераховані це передові розуми свого часу. Де вони, і де любителі нічого не робити, пліткувати і на кожному кроці випить "за мистецтво". Не смішіть, ви ніколи не будете на їхньому рівні. Можете тільки гавкати і заздрити успішним людям, що ви і робите. А краще б направили свої сили на прокачку свого резюме. А, точно, це ж попрацювати треба, вибачте.
презумпція оптимізму
21:38 / 18.11.2021
Цікаво, громадянці з ютуба Бетховен, Моцарт, Шопен, Ейзенштейн, Шолохов, Екзюпері,Козінцев, Пушкін, Хемінгуей, Мопассан,Лєрмонтов, Тарковский, Конан Дойль, Клод Моне, Да Вінчі, Ван Гог, Роден... своїм незнанням компа не заважають жити ??
таки правда-жодної назви, жодної ссилки
20:44 / 18.11.2021
Тільки суцільна генерація , суцільні усталені в НСТУ штампи відносно літніх операторів і режисерів, жодної конкретики і надмірне надування щок в намаганні доказати особисту талановитість. І аргументація типова для випускниці Тік-Токерського факультету Поплавського.Михайло Михайлович Вами пишається.
Програми подивитесь в ютубі
15:51 / 18.11.2021
Якби ви уважно читали, а не просто прискали ядом, то побачили б, що я не підтримую дії нинішнього керівництво НСТУ, але так само і не підтримую тих, хто може зробити тільки скандал і розказати байки як баба дівкою була, а по факту - англійська нуль, монтаж нуль, креативність нуль, генерування тем нуль, оперативність роботи нуль, і питаємо як комп включити. Знання застаріли, нових не отримали, ходимо плюємо ядом на молодих, ось і весь сухий залишок. Що стосується НСТУ, то я уже давно не є частиною цієї, так би мовити, команди - і своє звільнення вважаю одним із найкращих рішень в житті, шкодую тільки що не зробила цього раніше. Наразі я сама генерую ідеї, сама знімаю, сама монтую, сама монтую аудио і сама пишу тексти, і почуваюся прекрасно. І не потрібно ніяких алкашів, ой вибачте, операторів і режисерів старої гвардії, за якими треба бігати і простити зробити їхню ж роботу, за яку їм платять гроші. А мої друзі в ютубі роблять все те ж саме, і мають сотні тисяч переглядів на каналі, який рблять 2 людини, а ви як у басні Крилова: то так всядетесбь, то таку байку розкажете, а результата - нуль. А по факту для генерації контенту потрібен 1 (один) талант і смартфон, і все. А вам, дармоїдам, час на пенсію рибалити. А керівництво у вас таке, як ви і заслуговуєте. Бо бубоните тільки в коментах і курилках, а нормальні журналісті давно би уже збирали підписи за відставку Наглядової Ради і Чорнотицього. Ну то терпіть і далі.
тремолу
11:35 / 18.11.2021
Жодної надії на хоч одну назву "класної" педерачі, що її зробили ЗЕлені НСТУшники з 2000-х. Бо коментатор саме з тих, хто пердне в ефір і біжить в касу за баблом. Класно вони тільки загрібають бабло.
Маніпулятору
09:35 / 18.11.2021
Дуже, дуж-ж-же цікавить хоч одна дазва класної програми від представників 2 000-х..Аж тремчу від очикування!
Детектор Маніпулює, як завжди
23:22 / 17.11.2021
Протиставляє совкову тоталітарність і нинішню анархію. А з якого дива я маю обирати серед двох сортів лайна за свої гроші. Демократії, як єдиного нормального устрою, на Суспільному немає. Там анархія. Всю опозицію майже вичавили, оточили себе пузирем лестощів, і ніхто ні за що не відповідає. А герої статей, без обід, але викликають сум. Яке відношення цей нафталін має до сучасного життя? А мадам раджу не заздрити молодим, і нічого їм не доводити, а доводити тільки собі, і порівнювати себе тільки із собою. Вже працюють люди 2000 року народження, прикиньте? І працюють класно. Інакше від заздрощів можна лопнути - і від тебе залишиться тільки купка гною)))
Люпусу
10:04 / 17.11.2021
Да, что статейка в Детекторе, что действия начальников Супильгого - все одно и то же. Никакой конвергентности.
Люпусу
09:58 / 17.11.2021
Намекают про сплошную свободу сейчас. Да, свобода есть. Только это свобода от ответственности за сделанное. Потому дерьмо превозносится в ранг супер достижений. Раньше те парткомы-обкомы если и давили, то и деньги давали. И спрашивали в первую очередь за качество. И это, между прочим, стимулировало творить, искать новые формы подачи материалов, заставлял учиться и быть многообразными, пластичними. А что сейчас имеем-тупую однообразность. Что то пукнул в эфир, - и в кассу за бабло.
люпус
09:42 / 17.11.2021
Лигачева и её детектор так и не удосужились конкретно поздравить с праздником. Взамен тиснули статейку, в которой прямо в заголовке пёрднули, мол, нечего поздравлять, нечего гордиться, то не работа была, не были люди тогда счастливы, - давили на них изо всех сил, из-под палки работали. Тем самым намекают : вот сейчас рассвет УТ-1. Все абсолютно в русле высера на Новый год Лодыгина про дида Панаса.
1wd
21:18 / 16.11.2021
" Бо колежанська кава для роздумів — непогана атмосфера, де зароджувалося щось майбутнє й масштабне. Може, й добре, що в окремих творчих корпораціях є час, коли свідомо вимикають телефони й ноутбуки і напружують мізки." Хай так, замасковані Христина розказала про сучасні тенденції в Олівці, коли зелені дилетантИ, що дивним чином дорвались до влади, присвоюють собі звання" мізки НСТУ І плюють з 16 поверху на всі принципи, технологію і колективну творчість в телевізійного виробництва. І Косяченка і Христина з теплою любов'ю згадують старших товаришів, які дали їм і ще багатьом іншим професійні навички і відкрили дорогу в світ мистецтва телебачення.. Нинішні кЕровники чітко виконують старе прислів'я : "Якщо Бог хоче наказати, він забирає у людини пам'ять". Нинішні "знайдені в капусті таланти" не хочуть спираютись на підвалини надбань старших і тому весь час падають пиками в лайно. А, кінець кінцем, страждає глядач, який і дає їм гроші для телевізійних забаганок, в яких немає ні розуму, ні серця.
Стоп, стоп, стоп.
20:51 / 16.11.2021
Цитую Косяченка :"... на двотижневе стажування до США на «Голос Америки» і в телемережу World Net, де нам розказували, як треба робити інформаційне телебачення. На третій день вони побачили наші матеріали і сказали, що їм більше нічого нам розповідати.". Сучасні ссыкуны не можуть простити ветеранам того професіоналізму, з вершини якого ті дивляться з призирством на сьогоднішні потуги в памперс нинішнього керівництва і їхньої шобли.
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду