Серіал «Наші 30» на замовлення Суспільного зняла Лабораторія журналістики суспільного інтересу — організація Наталії Гуменюк, Ангеліни Карякіної та інших. Це не єдиний в українському медіапросторі спецпроєкт до 30-річчя Незалежності. Наприклад, на найближчий, 15-й пітчінг Держкіно окремими напрямками йдуть короткометражні анімаційні фільми та короткометражні неігрові стрічки на ту ж саму тему. Пропозиція трошки дивує, бо переможцям доведеться працювати не швидко, а дуже швидко, аби встигнути «під дату».

Кругла дата головного політичного свята держави не залишає виходу й вибору, крім як засукувати рукави й працювати в загальному форматі «згадаємо все». Тим більше, що держава або власник приватної медіагрупи не має права не виділити під це певний бюджет. Освоїти його «на відчепися» спокуса величезна. І найперше під підозру потрапляє Суспільне. Бо має стійкий імідж такого, що проїдає кошти, не вміючи створювати продукти сучасного формату.

Однак останнім часом власне виробництво на Суспільному повільно, проте все ж помітно змінюється на краще. Анонсований мультимедійний проект «Наші 30», як на мій погляд, підтверджує це. Хоча б зазначеною мультимедійністю. Бо тут три в одному: однойменний документальний серіал, подкаст «Жива історія» та відповідний інтерактивний простір. Звісно, найбільше цікавить серіал.

На час написання тексту вийшло п’ять із дев’яти епізодів. З них найбільш емоційним, проте найменш ексклюзивним виглядає четвертий, «Я не зламалася». Його героїні — жінки творчих професій, які в 1990-х змушені були поміняти сферу діяльності. Хтось намагався емігрувати, та за кілька років повернувся. Хтось започаткував модельний бізнес на свій страх та ризик дівчат-моделей. Хтось продавав речі на стихійних базарах, хтось зробився «човником». Потрібних емоцій додають жіночі оповіді-сповіді. Але ситуації, описані героїнями епізоду, складають картину, котра є тією єдиною, що найдетальніше проговорена в медіа за тридцять останніх років.

«Човники» з «кравчучками» навіть удостоєні окремого пам’ятника. І ті, хто встояв, і ті, хто не витримав і зламався у 1990-ті роки, тобто протягом перших десяти років нашої Незалежності, були учасниками становлення нинішнього бізнесу, великого й малого. З диким капіталізмом 1990-х стикалися особисто всі без винятку українці, народжені до 2000 року. Немовлята й діти не виняток. А це означає: героїні згаданого епізоду діляться пережитим, про яке можна й навіть треба говорити. В українському кіно та серіалах тема проговорена менше, ніж у російських аналогах із цілком зрозумілих причин, про які раніше писав та говорив не лише я. Але все ж таки проговорена, зафіксована, бодай якось відрефлексована.

Звісно, треба більше та об’ємніше. Проте проблематика, порушена в інших епізодах «Наших 30», ніколи або майже ніколи не обговорювалася ніким та ніде в медіа — і не тільки в медіа. Зокрема, традиційна щорічна згадка 26 квітня про Чорнобильську трагедію чомусь не дає темі розвиватися далі. Натомість екологічні й техногенні катастрофи (часто одна породжує іншу) Чорнобилем, на жаль, в Україні не обмежуються. Про це нагадує «Горів не блок» — другий епізод серіалу.

Якщо коротко, ми з вами вже десятки років відчуваємо наслідки катастроф таких собі «маленьких чорнобилів». Бо з набуттям Незалежності українські АЕС безпечними, на жаль, не стали. І мірятися масштабами глобальних та локальних аварій не варто, бо за кожною — наслідки для окремо взятих людей і горе окремо взятих родин.

Ще складнішою є проблематика третьої серії — «Ми вас туди не посилали». Народжені в СРСР пам’ятають цю сакральну для чиновників та крилату для журналістів фразу, якою в радянських «присутственных местах» зустрічали ветеранів Афганської війни. На Афганістан і все, що пов’язано з участю в цій останній радянській (але не останній російській) загарбницькій війні сотень тисяч українців, в Україні дотепер, всі ці тридцять незалежних років, накладене неофіційне табу.

Хоча учасники афганської війни вчилися, приміром, на одному курсі зі мною, були лише на два-три роки від мене старшими, а загалом «афганцям» сьогодні трохи більше за шістдесят років. Причому сім років тому, коли спалахнув Майдан і почалося російське вторгнення, згадані ветерани мали доволі активний середній вік — 55 років. Вони формували свої сотні, потім — добровольчі структури, ставали інструкторами, досі займаються волонтерством. Попри це, їхнє «афганське» минуле для величезної кількості нашого суспільства, особливо для дітей та підлітків, досі лишається непроговореним, неоціненим, невизначеним, незрозумілим.

Окремого огляду вартий перший епізод — «Чуєш гуркіт касок?». Він розповідає про шахтарські протести, під знаком яких, у тому числі, минули 1990-ті роки в Україні. Та якщо про «човників» і кримінальні війни говорити прийнято й пристойно, а про Афганістан краще мовчати, страйки шахтарів не мають чітко визначеного контексту, маючи при цьому назагал позитивну оцінку. Мовляв, трудовий пролетаріат працював у нелюдських умовах, не отримував не просто гідної — взагалі жодної платні, тож гнані та голодні робітники повстали. Піша хода 600 із гаком кілометрів до Києва — справді безпрецедентне, сказати навіть — знакове для страйкового, протестного руху дійство. Вимоги шахтарів не одразу, проте виконали. І тут є один нюанс, про який в епізоді не згадано, або згадано дуже-дуже побіжно, між іншим.

Є кадр хроніки, на якій молодий замурзаний шахтар радісно вітає набуття Україною незалежності. Досить, мовляв, годувати Союз, будемо годувати себе самі. Нічого не нагадує? Наприклад, досить Донбасу годувати всю Україну. Ту саму, незалежну. Так, шахтарі на початку 1990-х мали повне право на масовий страйк, стоїмо до перемоги і таке інше. Але є вже навіть не конспірологічна версія, а не раз озвучений політичний факт: ситуацію з невиплатою зарплат шахтарям дуже вдало використав проросійський політик Дмитро Табачник, аби в тодішній Україні стартували дострокові президентські вибори. На який, як відомо, не без фальсифікацій та маніпуляцій Табачника переміг Леонід Кучма. Причому проблеми шахтарів не вирішилися за його першу каденцію. А залагодити ситуацію вдалося на початку другої. Отже, шахтарі, хотіли вони того чи ні, зробити Кучму президентом, котрий сформував нинішню олігархічну політичну модель України.

А якщо піти ще далі — можна згадати: саме шахтарів як деструктивну силу використала Партія регіонів 2004 року задля підтримки кандидатури Віктора Януковича на президентських виборах. Коли їхній кандидат програв, та ще й завдяки «помаранчевому» (читай: націонал-демократичному, проукраїнському) Майдану, шахтарі перетворилися на ландскнехтів проросійського реваншу. Звісно, не всі. Звісно, переважну більшість знову використали. І часткова окупація Донбасу не вирішила їхніх фінансових проблем так само, як не вирішили страйки й зміна влади в 1990-х. Але дуже важливо, аби прозвучала думка: шахтарі — вразлива спільнота. Отже чутлива як до несправедливості (в фільмі це є), так і до маніпуляцій (у фільмі цього нема).

Найсвіжіший поки, п’ятий епізод, присвячений кримським татарам, їхньому поверненню в Крим. Тема ніби на слуху і водночас — на інформаційному маргінесі. Тут важливо інше: глядачів знову повертають на чверть століття назад, у 1990-ті роки. Таким чином без рефлексій щодо цього непростого, шаленого періоду, без детального проговорення й оцінки саме першого нашого десятиліття розмовляти про наші 30, наші 35, наші 40 і так далі навряд буде можливо. Треба розуміти й пояснювати тим, кому нині десять років, — Україна почалася не тут, не тепер, а новітня історія росте корінням із радянської. Воно досі не викорчуване.

Посилання за темою:

«Шахтар» і місто контрастів

«Ми з кінооператором висіли на вертольоті над самим реактором»

«Україна. Точка відліку»: одкровення очевидності

Режисер «Шахти №8»: «Героїв мого фільму регулярно викликали на допити…»