У січні 2021 року українському Суспільному мовнику виповнюється 4 роки. Від самого початку свого існування ми зіштовхнулися з труднощами: борги колишніх державних телерадіокомпаній, на базі яких було створено Суспільне, необліковане майно, недофінансування...

Попри все — Суспільне відбулося. Відбулося завдяки команді, яка протягом чотирьох років вкладала й продовжує вкладати свої знання, таланти, сили та натхнення. Ми всі різні, на різних платформах, у різних департаментах та регіонах віримо, що опинилися тут невипадково. Нас об’єднує віра у те, що зміни можливі, що зусилля треба докладати щодня, що не можна сидіти склавши руки. Необхідно змінюватися самим, змінювати оточення, змінювати країну. Саме так творяться та відбуваються реформи. 

Дякуємо всім, хто долучився й повірив у реформу Суспільного. Усім, хто має співзвучні з Суспільним цілі та цінності. Усім, хто оберігає й цінує незалежність. 

Ми розповідаємо історії людей з команди Суспільного, які змінили своє життя через доленосні події сучасної України: вирішили залишитися чи повернутися на батьківщину, хоча мали змогу жити за кордоном. Людей, які віддано роблять свою справу і продовжують змінювати країну разом із Суспільним.

Олександра Очман — виконавча продюсерка UA: Суспільне мовлення

2013 року моє життя було розплановане далеко наперед і я його пов’язувала з Німеччиною. Я вчилася на програмі подвійного дипломування, і Майдан припав на мій зимовий семестр в Єнському університеті. Я здобувала освіту політолога, тож зима видалася насиченою. Ми з однокурсниками організовували політичні дискусії про наш Майдан за участі найкращих професорів, влаштовували українські культурні вечори, вели просвітницьку роботу, брали участь в акціях підтримки Євромайдану й надавали коментарі місцевим ЗМІ. Намагалися боротися з фейками, які несвідомо поширювали наші російські приятелі, перебуваючи в іншому інформаційному полі. Я дуже переживала за своїх друзів на Майдані, постійно дивилася стріми, читала новини, відправляла гроші й писала пости на фейсбуці для європейської аудиторії, які розліталися сотнями репостів. За них за законами 16 січня, я, мабуть, могла б теж сісти, якби Майдан не переміг. 18–20 лютого я насправді дуже злякалася — у мене і за півтори тисячі кілометрів небо падало. Ці розстріли стали каталізатором і в моїй любовній історії — від страху я необдумано і рано погодилася вийти заміж. 

Якщо говорити про мої внутрішні зміни після 2014-го, то я знову повірила в Україну. Насправді я ніколи не хотіла жити в еміграції, не для того вступала у Могилянку. Але  після виборів 2010 року була переконана, що цей морок з Януковичем приблизно назавжди. У 2014 я побачила, що активних, сміливих, ідейних, незгодних лягати під Росію багато, вони згуртовані й готові віддати душу й тіло за нашу свободу — як у славні. Тоді я відчула відразу до себе у лютому, до свого боягузтва. Я почала боятися ще колись отак змалодушничати, а, як казав професор Люпен у третій частині «Гаррі Поттера», боятися власного страху — це похвально. Я вирішила дописати німецький диплом і повернутися назовсім — шукати своє місце в нашому суспільстві, будувати свою країну. Німецьке весілля не відбулося. 

Думаю, основною причиною залишитися чи повернутися в Україну була віра. У зміни й у те, що такі, як я, нарешті потрібні саме тут, саме зараз, і в людей поруч. А також, мабуть, певний конформізм — навіть перебуваючи за кордоном, я більше асоціювала себе з колом людей, що пішли на фронт, чи у волонтери, чи у політику, ніж з тими, хто зміг абстрагуватися і досягав наукових чи професійних успіхів на Заході. Як кожна соціальна істота, я прагнула визнання у «своєму» колі. До якого мені й досі треба тягнутися, щоб назвати своїм без лапок. 
Роботу в Україні я знайшла не одразу, довелося виїхати майже на рік до Кракова, й після цього я мала контракт у Португалії. Але у 2016-му мене покликали в державну телерадіокомпанію, щоб разом з командою Зураба Аласанії втілювати одну з нагальних реформ — створювати Суспільне. Я подумала — це воно.

Геннадій Іванюк — головний інженер «UA: Рівне»

Зиму 2014-го я переживав разом з усіма людьми, хвилювався за майданівців, думав про подальшу долю країни. А вже весною довелося брати безпосередню участь у бойових діях. Наступного дня після прийняття закону про мобілізацію, отримав повістку. Не було навіть думки якось ухилитися від служби. Сприйняв як даність і обов’язок. Оскільки маю військову авіаційну спеціальність, потрапив до армійської авіації. Служив борттехніком вертольота, членом екіпажу.

Відслуживши рік, я отримав пропозицію продовжити службу за контрактом. Незважаючи на обіцяне хороше матеріальне забезпечення, я вирішив повернутись додому і на роботу. Я не бачив себе на військовій службі й не міг присвятити життя військовій спеціальності, але за потреби — знову піду захищати країну.

Я відчуваю різні зміни у суспільстві після 2014-го, але вважаю, що вони нівелюються. Обраний непоганий напрямок розвитку держави, але з часом здобутки втрачаються, люди зневірюються, втомлюються. Зміни даються важко.

До роботи прикипів душею. Дуже подобається те, чим займаюся. Дуже імпонує незалежність Суспільного й універсальність команди. У порівнянні з іншими ЗМІ, ми подаємо неупереджену інформацію на різних платформах. Хотілося б розширення місцевого контенту. Разом із філією пережив найрізноманітніші реформи й трансформації. Змінювався колектив, технічне оснащення, але ніколи не виникало думки залишити чи змінити роботу. Завжди знав, що залишуся й продовжу займатись улюбленою справою.

Надія Глушкова — лінійна продюсерка «UA: Одеса»

Мене звуть Надя, я поетеса і я пишу на громадянську тематику. Це величезна частина мене — мабуть, найбільша. Скільки себе пам'ятаю, пишу про Україну — і пишу про неї по-особливому з Революції Гідності.

Іноді мене питають про акції, на які ходжу, про позиції, які відстоюю, але я впевнена в тому, що найбільший свій внесок роблю поезією. Мені важко уявити щось, що могло б бути ближчим до людської душі, ніж вірші, — а значить, ними можна достукатися навіть до тих, хто не слухає. Я перейшла на українську кілька років тому, беру участь в одеських акціях і пишу про це, але, якщо чесно, не вважаю це чимось екстраординарним.

На Суспільне я прийшла у 2019 році після комерційного каналу — тому що, зрештою, це те, яким я хочу бачити українську журналістику. І цього точно бракує Одесі. Можна отримувати вдвічі менше, можна віддавати вдвічі більше — але бути чесним це безцінно.

Олександра Грохольська — керівниця управління популяризації телепрограм та ведучих      

Я разом з сім’єю жила у Мюнхені. На моє рішення повернутися в Україну вплинула Помаранчева революція. Це був непередбачуваний рух історії та великі сподівання на квантовий стрибок у лігу країн з повноцінною демократією. Проте я розуміла, що реформи не відбудуться за короткий час, а шлях до громадянського суспільства потребує багато зусиль та роботи. Цінності Суспільного мовлення — є моїми цінностями. Тому свою роботу порівнюю з маленькою цеглинкою у розбудові демократичної держави, оскільки суспільний мовник — це в першу чергу незалежне медіа.

Що мене змушує рухатися вперед? Мабуть, одна мрія — щоб моя донечка, коли виросте, не шукала гідного життя за кордонами, а була впевнена, що Україна — це країна, в якій вона зможе себе реалізувати повністю.     

Я бачу відчутні зміни у суспільстві, особливо, коли озирнутися на всі 30 років незалежності України. Вони не відповідають нашим очікуванням, бо хочеться, щоб реформи відбувалися скоріше. Проте чим швидше матимемо зріле громадянське суспільство, тим швидше збудуємо успішну і сильну країну й переможемо північного агресора.

Леся Соколик — заступниця директора департаменту закордонного співробітництва

У 2013 році я розпочала своє навчання в Німеччині з перспективою подальшого працевлаштування у цій країні. На той час мені здавалося, що це чудовий план. Однак у 2014, коли на вулицях Києва відбувалася Революція Гідності, я вже не була така певна у своїх намірах. Я розуміла, що ми як нація повинні вибороти свій шанс на гідне майбутнє.

Якщо говорити про внутрішні зміни, то Революція пробудила у мені віру.  Я повірила у вікно можливостей і незворотність змін. Я зрозуміла, що нас — тих, хто має схожі цінності й готовий докладати сили до розбудови країни, — багато. Саме тому я повернулася в Україну після навчання і долучилася до громадського сектора, а потім до реформи Суспільного. 

Пам’ятаю, як сильно на мене вплинула смерть Сергія Нігояна — першого, хто тоді загинув. Всередині наче щось перевернулося…

Я відчуваю значні зміни у суспільстві у порівнянні з дореволюційним періодом. Вони стосуються в першу чергу самоідентифікації українців, їх сприйняття за кордоном та реформ. Хоча щодо останнього, думаю, результатів могло бути більше. І що важливо, я працюю у реформі суспільного мовлення України, яке й утворилося завдяки Революції Гідності.

Сніжана Потапчук — режисерка-документалістка Суспільного

2014 року дивом не загинула у будинку Профспілок моя найкраща подруга й операторка Суспільного, з якою ми знімаємо фільми, Світлана Коваль. Оце і була моя особиста внутрішня трансформація. Лише після тієї ночі під профспілками я взяла камеру і почала фільмувати події, які стрімко розвивалися. Мені вже не було страшно ні на окупованій території, ні у короткостроковому полоні, ні у боях, ні навіть під час поранень. Та ніч, а потім розстріли на Інститутській, дали чітке усвідомлення своєї ролі в подіях як режисера-документаліста. 

І перед виборами президента в середині травня 2014 року ми почали свою документальну подорож. Знімала я з двома операторками, Світланою Коваль і Анною Кудрявцевою, був період, коли їздила на фронт сама. Спочатку ми заїхали на окуповані території й з того вийшли вісім серій «Неоголошеної війни. Записки документаліста». Потім ми приєдналися до наших військових і фільмували звільнення міст, утримання позицій, розвідку, польові штаби, мінометників, танкістів, артилеристів, снайперів. У нас і досі є неопубліковані матеріали. Не час. 

Друге моє дорослішання як документаліста відбулося після поранень. Як би дивно це не звучало, але на операційному столі в лікарні міста Курахове я подумки подякувала Богу за отриманий досвід. Може, це так діяли на мене три уколи буторфанолу, які дорогою до лікарні кололи, не знаю. Але я добре пам'ятаю свій стан і свої думки. Після я вже знімала не про війну, як таку, а про людину в стихії війни. Бо напевне знала, про що саме хочу зняти. І хлопці мені довіряли, бо після пережитого вважали своєю на тисячу відсотків. Ми багато фільмували й ще більше говорили. То все вилилося у понад десять документальних фільмів. Важких. Потрібних. Правдивих. З оголеним нервом. Чи можна одним кадром зупинити війну? Чи можна словом пояснити її суть і розказати про тих, хто протистоїть ворогу? Ми це намагалися і намагаємося робити.

Я вихована вільною людиною, і після Революції Гідності відчула, що внутрішня свобода вакцинувала більшість у країні. І це не може не тішити. На перший план вийшли люди зі здоровими цінностями, з адекватною мораллю. Токсичність відійшла, хоч і не зникла. Але це процес. Процес переформатування, самоочищення нації. Вихід на новий етап розвитку. Зараз епоха документалістики. Тому я впевнена, що у найближчій перспективі на Суспільному створять документальну платформу, яка поєднає аматорів та професіоналів. Поєднає стилі, жанри й форми. Від документального репортажу до художньої документалістики. А в майбутньому на базі платформи з’явиться школа документалістики Суспільного, і буде власний фестиваль документального кіно. Я в це вірю.

Лариса Волошина — ведуча програм Суспільного «UA: Крим»

2014 рік став для всіх нас переломним. Такі карколомні події, як Майдан, початок російської агресії, входження України в повоєнний період своєї новітньої історії — все це пройшло через долі людей. Події, якими розпочався 2014 рік, змусили людей обирати: чи готові вони прийняти реальність, чи воліють далі жити так, наче нічого не сталося? Все інше — це лише реакція на ту дійсність, у якій залишилася людина. Якщо ти не заперечуєш розстріли протестувальників на Майдані, ти маєш визначитися, підтримувати тобі владу, чи стати на бік тих, кого вона вбиває. Якщо ти розумієш, що «зелені чоловічки» — це військові іншої країни, то маєш або погодитися з окупацією, або засудити її. Найцікавіше, що більшість тих, кого ми зараз ідентифікуємо як противників Майдану та симпатиків Росії, насправді заперечують і злочинні дії режиму Януковича, і окупацію українських територій Російською Федерацією. Тим більше, що саме на заперечення факту агресії, а не на виправдання агресора спрямована вся російська пропаганда в Україні.

Я була серед тих, хто мав сміливість побачити правду. Мешкаючи в Криму, я стала свідком появи російських військових, тож мусила стати на бік права та закону. Для мене не було таємницею, якими методами Росія буде утверджуватися на захопленому півострові. Репресії, обшуки, арешти, зникнення — так діє будь-який окупант. Насправді не тільки я розуміла, що попереду часи терору. Пам'ятаю, як 8 березня 2014 року, дістаючись до місця проведення акції «Жінки за Україну», я почула в автобусі показовий діалог між двома жінками. На запитання однієї, а що це за зібрання, інша відповіла: «Татарва бунтує. Нічого, Росія їх швидко заспокоїть». Пам'ятаю свій жах від того, що ці дві добродійки прекрасно розуміють, що чекає кримських татар під час окупації. Розуміють і схвалюють. Залишатися в таких умовах я не могла. В мене не було сміливості активно протидіяти окупанту зсередини Криму, а ставати частиною мовчазних спостерігачів, ховатися, відводити очі я б не змогла. Тож за два дні до «окупєндуму» я залишила півострів і більше туди не поверталася.

Я постійно іронізую, що перші переселенці тікали від країни, де нафта була по 130, а долар по 30 туди, де ще палав Майдан, де не було ані копійки в бюджеті й де всі жили в очікуванні широкомасштабного іноземного наступу. Кожен день переконуюся в правильності такого рішення. Особисто для мене 2014 рік став тим самим моментом, коли я чітко зрозуміла, що діючи по совісті, відповідно до ціннісних переконань, людина завжди вчиняє правильно. Ті ж, хто намагається в часи зламу шукати собі користь, завжди помиляються. Відтоді я намагаюся дотримуватися цього принципу і не йти на компроміси у фундаментальних речах. Ось вже сьомий рік, я щоденно нагадую своїм читачам та глядачам, що Крим і Схід України окуповані, що Росія — країна-агресор, що найважливіше для нас — це створити прихисток та коло допомоги для тих, хто залишився в окупації. Фактично, я займаюся тим, що протистою основному російському пропагандистському наративу про  заперечення факту російської агресії в Україні. 

Особисто моя історія склалася вдало. Але, спостерігаючи за спільнотою переселенців з Криму, я помічаю, що серед них теж немає ані відчаю, ані страху. Тут, на вільній території, нам вдалося створити український Крим. На мій погляд, це важливе зрушення. Дивовижними, на мій погляд, є зміни, які відбулися в усьому українському суспільстві. Все більше і більше людей готові робити ціннісний вибір і діями підтверджувати власні переконання. Процес усвідомлення відповідальності за власне життя і майбутнє країни, який почався серед українців у 2014 році, — невідворотній. Це дорослішання, до якого долучаються все більше людей. На мій погляд, шанс на звільнення найшляхетніших рис в кожному з нас — це основний здобуток 2014 року. Як мій особисто, так і всієї країни.

Євгенія Подобна — головна редакторка документальних програм Суспільного

Під час Майдану я працювала кореспонденткою новинного каналу: приблизно з другого тижня від початку Революції й до самого кінця.  Кожні два-три дні випадала моя зміна, я чергувала вдень або вночі, і регулярно виходила в ефір. Мої зміни припали й на дні загострення на Грушевського в січні та на 18 лютого, яке, мабуть, лишиться в пам’яті назавжди. Я в той день мала знімати сюжет про закупівлю каштанів у мерії, а опинилася в епіцентрі подій. Дуже врізалося в пам’ять, як люди бігли від Жовтневого палацу на Майдан, а на них сунув «Беркут», кілька людей були сильно закривавлені й ще частина «беркутівців» йшла з боку Грушевського. Пам’ятаю, як на сцені стояли священнослужителі кількох конфесій в один ряд і молилися. Разом! Люди ставали навколішки під сценою і теж молилися. Довкола смертельна небезпека, але ти бачиш, що люди не тікають. З точки зору біології має спрацьовувати інстинкт самозбереження — це природа. Але люди не тікали. А потім я побачила непритомних і закривавлених людей, яких намагалися врятувати медики, я не знаю, хто це був і чи вижили вони, але для мене це була точка неповернення. Як раніше, вже не буде. 

А потім окупували Крим, почалася війна і з'явилося відчуття, що в тебе просто йде земля з-під ніг. І знайшлися сотні людей, які виявились готовими їхати на війну — ось так, у кросівках, джинсах, без амуніції, нормального забезпечення, соціальних гарантій, зарплат — готові ледь не голими руками душити ворога. Це дуже змінило моє уявлення і про наших людей, і про країну. Під час Майдану працювати було дуже складно морально і фізично, і я мотивувала себе тим, що як потеплішає, візьму відпустку й поїду до родичів на Донбас, а день народження відсвяткую в «Артеку» в Криму. Але все сталося по-іншому. Війна стала моєю особистою трагедією — моє життя з її початком змінилося повністю. 

З початку 2014-го мною рухало два почуття. Перше — постійне почуття провини перед усіма, хто загинув, перед пораненими, перед тими, хто пішов воювати, а я лишилася в Києві, і воно не відпускало мене ні на мить. Друге — це відчуття боргу перед тими, хто віддав своє життя й своє здоров’я на війні. Я не люблю пафосних формулювань «за волю, свободу, державу». Я сприймаю війну по-іншому. Наші люди гинули, втрачали руки, ноги, отримували страшні поранення за мене — щоб я могла жити, працювати, щоб у моєму місті був мир. Щоб я могла лягати спати й не боятися, що вранці можу не прокинутись, як люди на Донбасі. Тому, як і всі, я хотіла щось робити, бути корисною. Найкраще я вміла писати й знімати, тому весь 2014 рік у мене пройшов у зйомках важливих волонтерських ініціатив, у військових госпіталях, з переселенцями, з бійцями. Тоді ледь не одним сюжетом можна було зібрати гроші на лікування важкопораненого бійця — люди уважно стежили за подіями на фронті й відгукувалися. А вечорами й у вихідні — ми допомагали тим, кого знімали вдень, — то допомагали волонтерам вантажити машини на Схід, то скуповували продукти для підрозділів, то патрали мішки на «кікімори». Після ДАПу та Дебальцевого все почало змінюватися — люди помітно «втомилися» від війни. Мій особистий ліміт корисності в Києві було вичерпано, і я поїхала, як журналістка на війну. Росія — країна, в якій рівень пропаганди і технології промивання мізків людям на надзвичайно високому рівні. Ми тонули в запущених ними фейках, і їхні технології, які повністю ґрунтуються на брехні, маніпуляціях та залякуванні, добре спрацювали. Наші люди добре ведуться на все це. Коли війна ось така — гібридна, дуже важливо показувати правду — що насправді відбувається на фронті, аби розказати правду, треба побачити її на власні очі. Війна — це особливий світ, там водночас дуже страшно — це біль, смерть, постійний страх померти, а з іншого боку — тільки на війні я бачила таку єдність, готовність накрити собою побратима, поділитись останнім. Там зовсім інші цінності в людей, вони справжні. Коли сидиш разом з бійцями під артобстрілом, краще усвідомлюєш, через що проходять наші військові, аби захистити тебе, й починаєш цінувати їх ще більше. Хотілось, аби вся країна знала про них — наші звичайні, на перший погляд, хлопці й дівчата зробили там стільки, без перебільшення, героїчних вчинків, що вистачить на сотні книжок. І мені важливо було показати справжній Донбас — не упоротих сепаратистів з триколорами, картинками яких нас годувала та ж Росія. Там дуже багато людей, які люблять Україну, підтримують армію, яких катували та вбивали за те, що вони відмовлялися співпрацювати з окупантами й лишалися вірними країні. А ми про них майже нічого не знаємо. Донести правду про події та людей війни — це було головне бажання. Мені важко порахувати кількість сюжетів, знятих на передовій, і статей, написаних за результатами роботи на Донбасі. А потім були книжки, документальні фільми. Ще я викладаю в КНУ ім. Т. Шевченка: своїх студентів-журналістів вчу етики роботи під час військових конфліктів, даю поради, як максимально зберегти своє життя під час роботи на передовій і розповідаю, як розпізнати фейки, перевіряти інформацію і як важливо говорити правду. Це дуже важливо, бо якісні медіа — це не менш важливо, ніж хороше озброєння. Також протягом цих років ми часто зустрічалися з місцевими, я проводила майстер-класи для дітей та підлітків з прифронтових територій, ми багато працювали з місцевими активістами — їм дуже важливо відчувати підтримку, що ми з ними й цінуємо їх. Зараз є спад інтересу до війни, тому мені було важливо знайти форму, в якій людям було б цікаво почути правду. І зараз для мене це книги та документальні фільми. Я вдячна Суспільному, що тут підтримують мої ідеї, і я можу розповідати про війну нашому глядачеві. Я роблю те, у що вірю. 

Ми повірили в себе. Я пам’ятаю, як до 2014-го дехто з презирством казав: «ну, це ж наша країна, наші люди…». Наші люди — найкращі, бо серед них знайшлися тисячі тих, хто був готовий йти на смерть за країну. Багато хто в себе повірив і усвідомив, що разом ми — сила. Думаю, коли люди з початком коронавірусу почали мобілізовуватися, допомагати лікарням, — це теж спадщина Майдану. 

Ми почали шанувати себе, свою землю, мову й національні символи. Зараз багато людей носять вишиванки, ходять із прапорцями. І не тому, що так треба, а тому що ми почали цінувати й усвідомлювати себе. Ми поважаємо себе і вже багато хто зрозумів, що ми не країна третього сорту. Докорінно змінилася ментальність.

Але хочеться більшого. Треба розуміти, що зміни — це завжди боляче, та все ж вони необхідні. Хтось розчарувався після 2014-го: очікували змін на краще, реформ, нових людей у владі. Мене дуже лякають люди, які вірять в рубильник щастя: «Ось зараз зміниться влада й розпочнеться щасливе життя». Багато що залежить від кожного з нас зокрема. Ми самі є рушієм змін в країні.

Дмитро Гузій — завідувач відділу забезпечення прав інтелектуальної власності

2014 рік був передусім роком революційних подій в політичному та суспільному житті Україні. На жаль, це був також рік людських втрат та початку військової гібридної агресії проти нашої країни, окупації частини її території. Такі події не можуть залишати байдужими людей, гідних вважатися громадянами й патріотами своєї країни. Взимку 2014 року кількість подій та відповідальних громадян на Майдані стала вирішальною й змінила вектор розвитку України. Я відчув, що з'явився шанс зробити в суспільстві та в професії більше, ніж просто цікаві ідеї та добрі персональні наміри. Як і багато інших активних середовищ, вже у 2014 році я почав працювати над публічними змінами в тій галузі, в якій вважаю себе фахівцем та маю професійні здобутки, — сферою інтелектуальної власності та роялті як фінансового ресурсу для творчості українських авторів та виконавців.

Якість та завзятість активної частини українського суспільства у 2014–2015 роках була великим контрастом до якості публічних інституцій та ментальності чиновників в Україні, які впливали майже на всі значущі економічні та соціальні сфери. Розпочалась боротьба за втілення ідей та завдань, опір якій був зумовлений відсутністю моралі, відповідальності та професіоналізму в публічних сферах життя в Україні. В такій боротьбі було лише 2 варіанти для «внутрішнього я»: працювати, загартовуватись та просуватися вперед або ж відступити перед складнощами. Вибір насправді непростий, але перший варіант дій виглядав для мене відповідальним та правильним.

Після декількох років непростої та часто не дуже вдячної роботи, я переконаний, що системні зміни створюються щоденною й відповідальною працею, постійним креативом та ініціативою. Успіхи не бувають щоденними. Але правильні дії й чесна позиція майже завжди знаходять підтримку з боку активних громадян в Україні, які прагнуть змін та готові для них боротися. Й саме люди, життя яких змінює на краще моя робота, їхня увага та підтримка є найважливішим результатом для мене від зробленої роботи і зусиль, особливо — коли ці люди є талановитими українськими сучасними музичними авторами та виконавцями, яких десятиліттями принижувала й грабувала система політичної корупції в Україні.

Суспільство не здатне переважно та системно перетворитись за один місяць чи навіть один рік. Тому важливо, щоб у змін були авторитетні лідери, зрозумілі цілі та справедливі результати. Важливо зберігати динаміку й створювати нові інституційні засади для змін. Інакше їх легше буде зруйнувати зацікавленим нечесним ділкам, які не бачать своїх інтересів у чесній та прозорій суспільній конкуренції. Ризик реваншу є завжди, а тому за зміни доведеться боротися та охороняти їх постійно. Тому важливі однодумці та друзі. Мені з такими пощастило.

Джерело: сайт corp.suspilne.media