Пісенні конкурси Євробачення — одні з іміджевих проектів створюваного суспільного мовлення. Міжнародні проекти, за якими складатиметься враження не лише про даний конкретний канал, а й про Україну загалом. Якщо ж канал перетворюється на суспільний, то й враження складатиметься не про державну владу, а про українське суспільство. Зокрема про те, наскільки й до якої міри воно насправді є європейським. Фінал юніорського конкурсу пісні Євробачення, що відбувся 21 листопада в Софії, й який транслював “UA: Перший”, позначив чимало больових точок, чимало того, що з українського боку несе на собі надто вже помітний відбиток совкових часів і совкових традицій.

Переможницею стала представниця Мальти Дестіні Чукуньєре — вона отримала рекордні 185 балів. Друге місце посів Міка з Вірменії — на його рахунку 176 балів. Інтрига — хто з них стане переможцем — тривала практично до самого завершення оголошення балів. Ніхто сторонній втрутитися в їхній двобій не мав жодних шансів.

Третє місце посіла Ліна Кудузович зі Словенії, здобувши 112 балів, четверте — Руслан Асланов із Білорусі зі 105 балами, п'яте — Мішела Рапо з Албанії з 93 балами.

Українка Анна Трінчер фінішувала одинадцятою з-поміж сімнадцяти учасників, її здобуток — 38 балів. Вона отримала: 6 балів від Білорусі, 5 від Італії, 4 від Росії, по 3 від Австралії та Грузії, по 2 від Албанії та дитячого журі, 1 від Ірландії.  Болгарія, Вірменія, Македонія, Мальта, Нідерланди, Сан-Марино, Сербія, Словенія та Чорногорія нашій конкурсантці балів не дали. На жаль, виступ українки не назвати вдалим: і потужності вокалу цього разу забракло, й енергії, та й ноти вона брала не завжди влучно. Та річ не лише в цьому.

Цьогорічний конкурс став неочікувано “непострадянським”: з 17 країн, що брали в ньому участь, лише Україна, Білорусь, Вірменія, Грузія та Росія представляли пострадянський простір. Порівняно з попередніми роками, це мало. Й таке співвідношення одразу відбилося на результатах — точніше, на тому, які пісні й яка стилістика здобули перевагу. Мальтійка-переможниця виконала запальну ритм-енд-блюзову пісню цілком “дорослого” - й радше американського, ніж традиційно-європейського — звучання, вірменин завів глядацьку залу енергійним рок-н-ролом. По-новому, не у традиційній для своєї країни манері, співав білорус. Російською та англійською мовами, а от Імі Бенкс з Ірландії (ця країна, як і Австралія, дебютувала на юніорському конкурсі) співала ірландською — при тому, що ірландська в Ірландії перебуває десь у такому самому стані, що й білоруська в Білорусі.

Пісні, що здобули високі місця, транслювали настрій, енергію, драйв. Вони найменшою мірою не нагадували традиційні радянські виступи “хору палацу піонерів Ленінського району”. В них не було анітрохи від пафосного “виховання нової людини — будівника світлого майбутнього”, вони не містили меседжів для “дітей усього прогресивного людства”. Це були просто пісні, а не ідеологія під музику. У пісні Анни Трінчер промовистою була вже назва: “Почни з себе”. Тож мова не так про конкретну пісню та її виконання, як про концепцію конкурсів юніорського Євробачення, якої дотримуються в Україні, — адже згадаймо: протягом останніх років на цих конкурсах майже всі українські пісні були актами не так мистецтва або шоу-бізнесу, як повчання й виховання, й несли слухачам не так настрій, як “глибокий зміст”, “тему та ідею”.

І схоже на те, що саме в цьому й полягала основоположна концепція організаторів українського національного відбору під егідою тієї ж таки НТКУ  — відбирати пісні й оцінювати виступи не за суто пісенними та виконавськими якостями, а за тими ж таки “темою та ідеєю”: побачив перед собою дитину або підлітка — мерщій берися їх виховувати у хвіст та у гриву. Навряд чи треба уточнювати, з яких часів та з яких суспільних відносин іде ця традиція.

Те саме стосувалося ведення конкурсу. Ведучою на сцені була Полі Генова у її “респектабельно-панківському” іміджі, з поголеними скронями та різнокольоровим “хвостом”. Поводилася вона так, що й підлітки, й дорослі сприймали її за “свою”. Без жодної зверхності, без жодного напускання на себе пафосу, без жодного “я начальник — ви діти”. Святково, інформативно, подеколи дещо легковажно — цілком адекватно події. Не принижуючи підліткову аудиторію та учасників, не вказуючи їм на їхнє місце “об'єктів виховання”.

Не було під час проведення фіналу жодних асоціацій ані зі школою, ані з дитсадком, ані з надуманою дитячою грою під керуванням дорослих. Автори сценарію та організатори робили лише те, що завжди радять розумні й кваліфіковані педагоги: спілкуватися з дітьми, а тим паче з підлітками, мов із дорослими, на рівних — а не спускатися до їхнього рівня, яким ви його собі уявляєте, й уявляєте найчастіше хибно. Це було свято для підлітків, а не дитяче свято для дорослих, де в підлітків “голови у віночках, а спини в милі”. А саме так, натужно й “сурйозно”, відбувався український національний відбір. Що зайвого разу переконує: сама концепція юніорського Євробачення, якої дотримуються на НТКУ, є хибною й не відповідає європейським тенденціям.   

Тімур Мірошниченко вів українську трансляцію фіналу цілком “по-дорослому”, не намагаючись грати роль учителя чи вихователя, як це було під час національного відбору. Хай пробачить мені він, але, якщо чесно, глядачі звикли до його завжди дуже молодіжного іміджу — тож у ролі “суворого вчителя” він був дуже непереконливим. Трансляцію ж фіналу він вів добре — хіба що чи лише здалося, що про конкурсантів із Білорусі та Росії він розповідав детальніше, ніж про всіх решту? Та й місце проведення фіналу, будівля, чию назву транслітерували латинкою як “Armeec”, - це, все ж, “Армеец”, а не “Армік”: болгарська мова ж — слов'янська!

Заставки. У Софії це були коротенькі — в одне-два речення — вітання конкурсантів, а потім — панорами різних куточків Болгарії, що завершувалися демонстрацією показаного місця на мапі країни й наведенням символічного шляху між ним та столицею держави, яку представляє конкурсант. Ніхто не змушував конкурсантів виголошувати довгі пафосні промови, як це було під час українського національного відбору.

Голосування. Перш ніж повести про нього мову, прогляньмо, хто й від яких країн отримав дванадцятки та десятки — поки що без урахування голосів від України. Отже, дванадцятки. Дестіні Чукуньєре (Мальта, 1 місце) — від дитячого журі, Австралії, Албанії, Болгарії, Вірменії, Сан-Марино, Сербії та Словенії; Міка (Вірменія, 2 місце) — від Білорусі, Грузії, Росії та Нідерландів; Лена Стаменкович (Сербія, 7 місце) — від Македонії та Чорногорії; Мішела Рапо (Албанія, 5 місце) — від Італії; Габріела Йорданова та Іван Стоянов (Болгарія, 9 місце) — від Ірландії; К'яра та Мартіна (Італія, 16 місце) — від Мальти. Десятки. Дестіні Чукуньєре (Мальта, 1 місце) — від Білорусі, Грузії, Ірландії, Італії, Нідерландів та Чорногорії; Міка (Вірменіячя, 2 місце) — від дитячого журі, Австралії, Албанії, Болгарії, Македонії, Сан-Марино, Сербії та Словенії; Ліна Кудузович (Словенія, 3 місце) — від Вірменії; Руслан Асланов (Білорусь, 4 місце) — від Росії; Бюелла Пейдж (Австралія, 8 місце) — від Мальти. Бачимо: високі бали віддавали або лідерам, або — рідше — сусідам.

Й от як проголосувала Україна: 12 балів — для Сан-Марино (14 місце), 10 — для Словенії (3 місце), 8 — для Вірменії (2 місце), 7 — для Білорусі (4 місце), 6 — для Мальти (1 місце), 5 — для Грузії (10 місце), 4 — для Росії (6 місце), 3 — для Болгарії (9 місце), 2 — для Австралії 8 місце), 1 — для Албанії (5 місце).

Ні, все може бути, й не було б жодних запитань, якби... Співачка з Сан-Марино, що стала в Україні тріумфаторкою, здобула 36 балів. Перед початком оголошення балів,за традицією, оргкомітет виставляє по 12 балів геть усім учасникам юніорського конкурсу — тобто в представниці Сан-Марино залишаються “чистих” 24 бали, з яких рівно половину дала Україна. Іншими словами, Україна дала їй рівно стільки ж балів, як усі інші країни плюс дитяче журі, разом узяті.

Не запам'ятався виступ від Сан-Марино, чесно кажучи, нічим. Окрім одного-єдиного: звуть “санмаринку” Камілла Ісмаїлова, й, як розповів Тімур Мірошниченко, живе вона в Росії — тільки в ранньому дитинстві відвідала з батьками Сан-Марино, закохалася в цю малюсіньку країну й цього року відправила туди заявку на участь у юніорському конкурсі Євробачення. Щемлива історія — що ж, цілком може бути. Й от саме “санмаринська” росіянка, що нічим іншим, окрім громадянства, не вразила, отримала від України найвищу оцінку. Утім, цьому може бути цілком логічне пояснення: виступала Каміллі Ісмаїлова в пострадянській манері — пафосно, статично й невиразно. За стилістикою її виступ чимось дуже нагадував виступ Анни Трінчер. Тож, цілком може бути, тут ми знову маємо справу не зі смаками та вподобаннями, а з концептуальним підходом українців.

Голосування відбувалося за традиційною схемою: 50% - від національного журі, 50% - від смс-голосування глядачів; від Австралії та Сан-Марино журі дали 100% оцінок. А хто ж був в українському журі? Тімур Мірошниченко оголосив це наприкінці трансляції й дуже побіжно, але склад журі знайшовся (даю за транслітерацією з оригіналу, наведеному латинкою): Наталія Мєдвєдєва, Євгеній Матюшенко, Андрій Якименко, Міхаїл Некрасов, Алла Попова. Коментувати не стану.

Хоч би як, а конкурс у Софії справив дуже стійке враження — щось середнє між “Ми чужі на цьому святі життя” та “Зі своїм статутом до чужого монастиря”. Або простіше: “До Європи зі своїм совком”. Неможливо позбутися й іншого стійкого враження: НТКУ просто пустила національний відбір на самоплив, довірившись “команді професіоналів”. Ніякого оновлення, ніякої модернізації — не кажучи вже про переосмислення — не відбулося. На юніорський конкурс Євробачення поїхало старе-старезне державне, але ніяк не нове суспільне телебачення. То, може, наступного разу варто підійти до справи менш формально? Й упритул зайнятися й концепцією, й організацією національних відборів? Сподіваємося, що цьому допоможе вже оголошене майбутнє співробитництво суспільного мовника з телеканалом СТБ.