Ведучий телемарафону й токшоу «Новий відлік» Андрій Діхтяренко: Формат без бійок і чвар в ефірі можливий

Ведучий телемарафону й токшоу «Новий відлік» Андрій Діхтяренко: Формат без бійок і чвар в ефірі можливий

10:00,
12 Червня 2023
4006

Ведучий телемарафону й токшоу «Новий відлік» Андрій Діхтяренко: Формат без бійок і чвар в ефірі можливий

10:00,
12 Червня 2023
4006
Ведучий телемарафону й токшоу «Новий відлік» Андрій Діхтяренко: Формат без бійок і чвар в ефірі можливий
Ведучий телемарафону й токшоу «Новий відлік» Андрій Діхтяренко: Формат без бійок і чвар в ефірі можливий
Ведучий національного марафону «Єдині новини» й токшоу «Новий відлік» на Суспільному — про журналістику, вимушений переїзд із Луганська у 2014 році, інформування людей на окупованих територіях і новий формат токшоу на Суспільному.

Андрій Діхтяренко у професії двадцять років. У рідному Луганську він очолював видання «Реальная газета» й не полишає цей проєкт і після переїзду до Києва у 2014-му. Він вважає, що жителі тимчасово окупованих регіонів мають знати, що відбувається насправді, і його команда працює всупереч намаганням росіян заблокувати сайт.

У столиці Андрій Діхтяренко працював шефредактором служби новин Суспільного мовлення, з початком повномасштабного вторгнення став ведучим національного марафону «Єдині новини #UAразом». З березня 2023 року веде токшоу на Суспільному «Новий відлік», яке позиціює себе як майданчик для конструктивної дискусії про майбутнє України.

— Андрію, у 2014 році вам довелося поїхати з рідного Луганська після його окупації Росією. Чи складне було це рішення та з якими думками ви їхали?

— Звісно, це було важке рішення. Але я зрозумів, що іншого варіанту немає. Спочатку ми довго відмовлялися вірити у незворотність цих подій. Здавалося, що окупація — це щось несправжнє, що може закінчитися якимось договірняком. Згадували події 10-річної давнини та Сіверськодонецький з’їзд, коли представники влади Януковича або його політичної сили погрожували створенням південно-східних республік. Сподівалися, що буде приблизно те саме. Але коли журналісти почали потрапляти «на підвал», коли від колег теж надходили повідомлення про погрози від бойовиків, коли приходили й до мене, коли ми змушені були ховатися по домівках, ховати техніку, щоб її не розтрощили, — ми зрозуміли рівень небезпеки. Після цього ми тихо почали вивозити родини та виїхали самі. Я поїхав на початку липня 2014 року, в місті вже йшла війна, бойовики билися між собою. Було розуміння, що все це дуже серйозно і дуже-дуже погано.

— На своїй фейсбук-сторінці ви назвали себе «переселенцем першої хвилі». Переїхавши до Києва, ви не полишили свій проєкт «Реальная газета», який розповідає про ситуацію на поки що окупованих територіях сходу України. Яка мета цієї роботи? Чому для вас це важливо робити?

— Тому що не хочеться програти, не хочеться відчувати, що ти мусиш починати життя з чистого аркуша. Навпаки, хочеться продовжувати цю інформаційну роботу, яку ми вели ще в Луганську. Тоді ми хотіли розвивати наше рідне місто, розвивати аудиторію, людей, які нас читають або дивляться. Зараз робимо те саме. Якщо повністю віддати на поталу окупантам інформаційний простір там, то Україні буде ще складніше повертати людей після деокупації. Те, що ми продовжуємо працювати вже десятий рік, означає, що ми маємо право потім швидко повернутися туди не як якісь нові «інстальовані» медіа, а як луганські, місцеві.

Ми фактично єдині, хто з окупованого Луганська продовжує працювати. Ми постійно змінюємося, шукаємо нові формати. Нам блокують сайт у Росії та на окупованих територіях — тож переносимо нашу активність у соціальні мережі або ютуб, робимо більше новин про події в окупації. Ми підтримуємо зв'язок із людьми там. Це важливо! І більше ніхто цього не робить.

Я певно виріс із того віку, коли хотів зробити кар’єру й усе. Тепер більше думаю про вплив на суспільство, на окупантів у ці страшні часи, які переживає моя країна. Я теж веду таким чином свою війну — і доволі давно.

— Чи отримуєте ви відгуки від читачів, які перебувають на окупованій території?

— Так. Це складно й вони не є відкритими. У нас багато джерел на окупованих територіях, багато людей, які передають нам інформацію. Ми навіть відео знімали про те, що відбувається в окупації, — цілі сюжети. Часто це було небезпечно. Зараз це ще більш ускладнилося, тому з міркувань безпеки ми скоротили передавання інформації. Усе, що може привести нашу людину «на підвал», зведено до мінімуму. Ми навіть радимо не підписуватися на наші соцмережі, зокрема телеграм, бо знаємо, що на блокпостах їх перевіряють. Є перевірені люди, є закриті канали, якими ми спілкуємося зараз. Здебільшого люди, які перебувають там, допомагають нам перевіряти інформацію, проводити фактчекінг. Чи справді там кудись прилетіло, чи справді в лікарню привезли багато поранених — людина може поїхати просто подивитися.

Також робимо дайджести про події на окупованих територіях. Це важливо, бо окупанти не говорять про проблеми простих людей, які живуть там. Ми маємо це робити. Розповідати, наскільки важко простим людям, які виживають в окупації, добувати хліб, отримувати роботу, медичні послуги. Таким чином ми продовжуємо функцію медіа, попри те, що ми в екзилі. Знаєте, я іноді порівнюю нашу роботу з тим, що робили «Радіо Свобода» чи «Голос Америки» для жителів Радянського Союзу, коли, наприклад, розповідали про Голодомор. Для багатьох він був відкриттям, бо радянська пропаганда не говорила про це, хоча їхні рідні, можливо, і постраждали від нього. Тут так само. Якщо шахтарі на окупованих територіях бастують, то тамтешні медіа не будуть про це розповідати. Про це будемо говорити ми. Декілька років тому страйкували гірники на шахті «Никанор Нова» в маленькому містечку Зоринськ на Луганщині. Окупанти намагалися створити інформаційну тишу навколо цієї події. Ми ж, навпаки, робили все можливе, щоб вона стала резонансною.

    Читайте також: Анна Сердюк, «Вільне радіо» з Бахмута: Наші читачі — це наші сусіди, і хто як не ми маємо їм допомагати

— Я пам’ятаю свої відчуття, коли дізналася, що ЗСУ зайшли в Херсон і над моїм рідним містом знову майорять жовто-блакитні прапори. Зараз, коли багато говорять про український контрнаступ і звучить меседж «ми повертаємо своє», чи з’являється у вас відчуття або передчуття скорого повернення додому? Якими будуть ваші перші дії після деокупації?

— Звісно! Ми навіть прописали план. Ми розуміємо на прикладі звільненого Херсона, що певний час там не буде інтернету, може не бути зв’язку чи електрики. Ми вже працюємо, робимо верстку, бо спочатку ж ми були паперовою газетою. Може, ми спершу будемо розповсюджувати газету, потім працювати як електронне медіа, можливо, телеканал зробимо. У планах — розпочати з газети, потім уже робити нормальне інформаційне агентство з журналістами, які перебуватимуть у Луганську.

Чи розглядаєте ви з колегами по «Реальній газеті» можливість повернення та роботи в Луганську після деокупації? Є ті, хто готові повернутись у Луганськ?

— Є готові, є й ті, хто ні. Десять років — це дуже багато, в людей уже почалося нове життя. Але у нас є молоді журналісти, ті, хто працював і працює, перебуваючи в Луганську. Вони почнуть там першими працювати, потім ми відкриємо офіс тощо. Крок за кроком. Можливо, перші випуски газети доведеться друкувати в інших регіонах, тому що невідомо, що буде з друкарнями в Луганську. Яким чином відбуватиметься деокупація, ніхто не знає, тому потрібно мати план «Б» для кожного кроку.

— Андрію, на Суспільному ви з 2021 року. З чого починали?

— Мене запросили робити новини. Я став заступником шефредактора «Новин», певний час був шефредактором. Ми намагалися допомогти великій структурі Суспільного перебудувати цей, напевно, найважливіший підрозділ, зробивши його максимально адаптивним, швидким — таким, який міг би швидко охоплювати велику кількість інформації. І головне — треба було організувати цей відділ, щоб він працював чітко, щоб була єдина система керування, щоб люди могли робити мультимедійні новини, створювати контент, який би потім розповсюджували по різних напрямках — телевізійні новини, сайт чи соціальні мережі. Я радий, що був такий досвід, і сподіваюся, що був корисним.

— Яким було ваше 24 лютого 2022 року? І чим запам’яталися перші дні повномасштабного вторгнення?

— Усе почалося після 21 лютого, коли Путін визнав незалежність окупованих територій Донецької та Луганської областей. Ми думали, що головним напрямом російської агресії буде Донбас. А я, окрім досвіду прямих ефірів, ще й добре розбирався в питаннях регіону. У мене був досвід і воєнного  кореспондента, я об’їздив всі ці області і з командою «Донбас Реалії», де свого часу працював, і з командою «Реальної газети». З 21 лютого ми почали роботи прямі ефіри.

24 лютого 2022 року для мене розпочалося о 5-6-й ранку, коли ми почули звуки вибухів. Керівництво пише: «Усі збираємося на роботі, готуємо спецефір». Ми й поїхали. Дивилися, що відбувається навколо, робили ефіри. І після цього вже більш як рік я не виходжу з цього ритму.

На початку ми вели спецефіри по шість годин, постійно зсувався час. Це було складно через постійні проблеми зі сном. І зараз також вони є. Ось, наприклад, сьогодні ввечері я веду токшоу, а завтра о 6-й ранку — марафон «Єдині новини». Київ часто обстрілюють о 3-4-й годині ранку, а я в цей час їду на роботу. Як безпечно доїхати? Але я не можу не вийти в ефір!

— Наскільки важливим, на вашу думку, був запуск марафону «Єдині новини» в перші дні війни та чи змінилося його значення для людей зараз?

— Я впевнений, що марафон «Єдині новини» зіграв суперважливу роль у 2022 році, особливо на початку. Це було абсолютно правильне рішення, тому що людей це згуртувало, дало їм надію, дало можливість відчути плече. Ти вмикав телебачення та розумів, що в будь-який момент матимеш новини, знав, що насправді відбувається. Це дало непогану відсіч російським фейкам. Головне, що кожній людині, де б вона не перебувала — в тилу, на передовій — це давало відчуття приналежності до великого спротиву. Марафон на початку був символом цього спротиву в інформаційній сфері.

А зараз, звісно, час іде, люди втомлюються — навіть ми втомилися від марафону. Це складно: щотижня декілька разів вести ефір, постійно занурюючись у страшні новини, особливо якщо щось відбувається прямо на ходу. Ти все це переживаєш. Немає від цього відпочинку. Торік на мій день народження 8 квітня розірвалася ракета на краматорському залізничному вокзалі. Загинуло багато людей, діти постраждали, хтось втратив кінцівки… Це було дуже складно — просто в прямому ефірі збирати інформацію, говорити про це. Це важка робота.

Для інформаційного поля України було б зараз краще додавати плюралізму. Ми на Суспільному робимо все для того, щоби плюралізм існував у рамках, які ми можемо собі дозволити. У наших слотах — ви можете це подивитися — постійно є дискусії, ми запрошуємо представників різних політичних сил, обговорюємо резонансні закони, гучні скандали. Але, звісно, ми також під час воєнного часу стримуємо себе стосовно публікацій перших кадрів прильотів, не обговорюємо українські втрати, тому що у нас немає точної інформації. Не хочеться давати ворогові підґрунтя для спекуляцій.

Думаю, що було б непогано різним каналам розвивати власні сітки мовлення, і Суспільне рухається також у цьому напрямку. Радий, що став одним із тих, хто починає повертати дискусійний формат у мовлення. Токшоу «Новий відлік» — це справді цікавий експеримент, попри те, що нам багато хто говорив, що зараз не час для дискусій, токшоу, ніхто на нього не буде ходити. Практика показала, що до нас приходять віпи, представники влади й опозиції, люди, які не згодні з якоюсь головною лінією уряду, інформаційного потоку. Вони висловлюють свої думки, і мені цікаво брати участь у цьому процесі.

    Читайте також: Токшоу повертаються, але поки без дискусій. «Новий відлік» на Суспільному

— Бути ведучим у марафоні — це колосальний досвід, важлива соціальна роль чи випробовування на міцність?

— Хороше питання. Найпростіша відповідь — усе разом. За минулий рік я вже дуже добре навчився вести ефіри. Раніше для мене це був якийсь професійний виклик, але тепер це відійшло на другий план. Мені здається, що мене вночі розбуди — і я буду вести марафон. Дуже часто так і відбувається: ти прокидаєшся, швидко туди біжиш ще напівсонний, але вже мусиш працювати. Тобто з цим ніби ясно.

Другий момент — це соціальна місія. Я розумію, що це велика відповідальність, і ти мусиш доносити людям інформацію та підтримувати їх морально. Треба розповідати про тривожні процеси, які загрожують нашій державі та порушувати теми, які здаються комусь незручними, визначати, що має бути доречним, а що — ні. Це велика відповідальність!

У прямому ефірі будь-що може статися. Наприклад, у мене був випадок, коли один з учасників почав нецензурно лаятися. Треба було дуже швидко реагувати. Це було абсолютно неочікувано: тривала дискусія, його вивів із себе інший учасник — і понеслася лайка. Я швидко його перервав, сказав «вибачте, але так не можна», і не давав йому більше слова. Це був цікавий досвід. Смішний, з одного боку — але ж потім ти стаєш героєм тіктоку або різних мемів.

Токшоу «Новий відлік» стартувало в березні цього року на місцевих каналах Суспільного. Вже вийшло 10 випусків. Як воно народжувалось? І яку мету перш за все перед собою ставили?

— На Суспільному до повномасштабного вторгнення було власне токшоу, яке називалося «Зворотний відлік». Його вели Павло Казарін і Мирослава Барчук. Зараз Павло воює, і ми вирішили зробити токшоу в новому форматі.

Чому «Новий відлік»? Ми говорили про те, що після повномасштабного вторгнення для країни почався новий відлік. От до якої точки цей відлік був зворотним? Напевно, до 24 лютого 2022 року. А потім починається новий відлік життя нашої країни, виживання в умовах війни, формування її майбутнього. Ми вирішили, що будемо обговорювати майбутнє нашої країни, не лише сьогодення. Кожна програма, незалежно від того, що ми обговорюємо (культуру, спорт, війну, події на міжнародній арені, що відбувається з нашими військовими чи з демографією тощо), присвячена майбутньому нашої держави. Навіщо потрібна ця дискусія? Щоби стейкхолдерів підштовхнути до правильного руху, розуміти, який відгук у суспільстві викликають їхні ідеї та проєкти. Без дискусії людям важко зрозуміти аргументи тих, хто проти. У нас, до речі, часто буває, коли представники «Слуг народу» та «Європейської солідарності» погоджуються один з одним. Вони кажуть: «Так, ви маєте рацію, до ваших аргументів потрібно прислухатися, коли ми розроблятимемо законопроєкт». І для нас це набагато важливіше, ніж шалені рейтинги.

У нас є місія, і ми розуміємо, що для нас зараз найважливіші не рейтинги, а створення майданчика, якого бракує через єдину інформаційну політику. Ми хочемо зробити це правильно. Ми розуміємо недоліки, які були в різних токшоу до повномасштабного вторгнення, під час політичних чвар в Україні. У кожного олігарха було власне токшоу. Хочеться зараз перезапустити цю систему на інших засадах. Я дуже сподіваюся, що ми це й робимо зараз.

— «Багато чого вмію і робив у медіа, а от токшоу ще не вів. Ось і новий досвід», — написали ви на своїй сторінці в фейсбуці, анонсуючи перший випуск «Нового відліку». Цей виклик вам до снаги?

— Я не можу сказати, що прямо отримую від цього задоволення, як дехто. Мені складно, бо триває війна в країні. З одного боку, ти розумієш, що робиш корисну справу і тебе дивиться багато людей, ти ніби на своєму місці. А з іншого — сумно через те, що відбувається навколо, і ти не можеш пережити всі позитивні емоції до кінця. Я не можу розслабитися, не можу подумати «От як круто! Я веду токшоу!». У мене цього немає. Більша частина роботи — це переважно важка праця, а не задоволення. Зараз постійно думаєш, чи достатньо зробив для своєї країни, чи у правильному напрямку рухаєшся.

— «Пишаюся третім випуском нашого токшоу "Новий відлік"… Там була справжня дискусія — і не одна: про відповідальність за колабораціонізм, про подальшу долю УПЦ МП в Україні… Ми не побоялися влаштувати обговорення з представниками різних конфесій — і правильно зробили», — це знову з вашої фейсбук-сторінки. А й справді, чи не страшно влаштовувати обговорення таких гострих тем?

— Знаєте, що страшно? Коли ти порушуєш тему, представники влади кажуть, що прийдуть — а потім в останній момент не приходять. Це буває не лише на токшоу, це буває і в марафоні. Хоча мені гріх жалітися, до нас приходять провідні спікери. Я не буду говорити, що все погано.

Одне із завдань нашого токшоу — щоби влада звикала до того, що вона має спілкуватися з громадськістю не лише у зручних для себе умовах. Суспільне точно не буде влаштовувати «теплу ванну» ні для кого. Ми захищені, ми вважаємо, що мусимо підтримувати демократичні інститути, плюралізм, зокрема і критикувати владу.

В одному з передостанніх випусків токшоу «Новий відлік» ішлося про формулу поразки Росії, зокрема про рейд добровольців на Білгородщину. Випуск цікавий, попри те, що думки гостей студії майже одностайні, а за законами жанру на токшоу мала б бути запекла дискусія. Чи задоволені тим, що вийшло?

— Задоволений. У нас були різні політичні сили, класні спікери, які вмикалися дистанційно. Були представники російських добровольців, які заходили в Білгород, речник української розвідки, багато непоганих сюжетів, які висвітлювали цю історію з різних боків, був погляд російської пропаганди. Усі казали, що це шоу зайшло, і рейтинги були непогані. Це означає, що цей формат без бійок в ефірі можливий, в Україні можлива професійна дискусія про майбутнє.

Чому саме зараз важливо розвивати нові формати? Бо пізніше, коли ми переможемо, не хотілося б, щоб Україна, не дай Боже, знову повернулася в агрегатний стан постійних політичних чвар, а ми знову поділилися на «зелених», «бордових» і «жовтих». Не хотілося б, щоб це знову стало домінантою. Хочеться закладати засади більш цивілізованого телебачення, більш цивілізованих форматів. Якщо ми це зробимо, то ми виконаємо свою історичну місію.

Андрію, інтерв’ю з ким ви вважаєте найбільш вдалими?

— Дуже давно як луганець знаю колишнього мера Луганська Олексія Данілова. Брав у нього інтерв’ю в Луганську у 2014 році, коли ми обидва стали переселенцями й він іще не був представником влади. Декілька разів брав у нього інтерв’ю як у секретаря Ради національної безпеки та оборони. Мені цікаво стежити за еволюцією цієї людини. Можу порівнювати з еволюцією інших луганців і своєю власною. Ми колись спілкувалися з ним російською мовою, він висловлював ще тоді свої уявлення про майбутнє. Мені цікаво було спостерігати, як змінилися його погляди, як здійснилися деякі його прогнози.

Такі історії мені досі цікаві, тому що для мене важливо зробити все, щоби потім долучити цей регіон, який росіяни від нас відокремили, до України. Я не хочу, щоб говорили, що там усі сепаратисти та що цей регіон ніколи не був справжньою Україною. Мені це боляче чути і я хочу довести, що це неправда. Тому мені подобаються інші люди, які це роблять. А завдяки роботі журналістів, які переїхали з окупованих територій Донбасу й Криму, люди почали ставитися людяніше до тих, хто залишився в окупації. Тому і ставлення до людей, які опинилися в окупації вже в Херсоні, Маріуполі, Мелітополі, було значно кращим. Завдяки тому, що ми висвітлювали події в окупації, багато людей розуміли, що не треба вітати окупантів, це зло, було більше людей, здатних на спротив. Сподіваюся, що в цьому є трохи нашої заслуги.

— За багато років у журналістиці не було бажання кинути все та піти в якусь іншу сферу? Чи знайоме вам професійне вигорання?

— У журналістиці я 20 років. Кидав, а потім повертався знов. Де тільки не працював. Був радником з інформаційних питань голови держадміністрації. Очолював газету. Кинув журналістику через страшенну кризу, пов’язану з передвиборчими маніпуляціями. Вирішив, що потрібно себе ще десь пошукати, і влаштувався деканом міжнародного факультету одного з луганських вишів. Попрацював деякий час — а потім знову повернувся в журналістику, бо ця робота затягує. Це більше ніж робота, тобі вона сниться. Якщо в тебе є стрижень, який може втримати від маніпуляцій, не дати прогнутися, якщо ти цікавишся тим, що навколо тебе відбувається та хочеш розібратись у цьому — це найкраща професія. Мені було цікаво, як влаштовано суспільство навколо, за якими законами воно існує. Особливо на початку 2000-х років, коли була велика корупція в багатьох побутових сферах, а офіційна ієрархія могла не збігатися з реальною, особливо в регіонах Донеччини та Луганщини. А ще — у журналіста є можливість вплинути на це суспільство, вплинути на те, щоб воно рухалося до демократії.

— Робота журналіста часто ненормована. Що дає вам сили та натхнення залишатись у професії? Нещодавно журналістська спільнота відзначала професійне свято, що хочеться побажати колегам?

— Завжди вміти знаходити те, що допомагає їм триматися. Ми вигораємо дуже швидко. Це суперконфліктна робота, вона супроводжується сильним психологічним, інтелектуальним і моральним навантаженням. Ми крізь себе постійно пропускаємо біль країни та звичайних людей для того, щоб розповісти іншим. Медіа — це посередник. Вважаю, щоб не вигорати, треба знаходити речі, які приносять радість. Це, зазвичай, розуміння того, що ти робиш щось корисне. Я бажаю всім колегам щодня після роботи думати: «О, сьогодні я недарма працював!»

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»

Читайте також
Коли «Детектор медіа» тільки розпочинав роботу, найпопулярніші українські медіа ще дослухалися до темників. Але завдяки спільній боротьбі журналістів та суспільства це змінилося. Найпоказовіше: Україна пройшла шлях від державного телебачення до Суспільного.

Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.

Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
суспільному емпату
14:02 / 13.06.2023
Рейтинги їм непотрібні, коли вони в ефір лайно випускають. А хто, коли і де чув взагалі про рейтинг нового відліку, на який він посилається? Чи не брехня це?
суспільний емпатент
11:15 / 12.06.2023
" Усі казали, що це шоу зайшло, і рейтинги були непогані." Стоп, стоп, стоп! Всюди кричите, що на рейтинги не звертає е уваги, а самі так і дивитесь в ту сторону.
суспільний емпатент
10:53 / 12.06.2023
Аласанія захопив владу на Першому в 2014. А Він прийшов туди через 7 років, в 2021. Далі цитата :"... треба було організувати цей відділ, щоб він працював чітко, щоб була єдина система керування, щоб люди могли робити мультимедійні новини, створювати контент...". То що, - це підтвердження того, що Аласанія і К нічого не робили і тільки грабували державну телекомпанію? По 1 000 000 000 гривень на рік? 7 000 000 000 коту під хвіст?
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду