Член правління Суспільного Дмитро Козлов – у колонці для «Української правди» про соціальну відповідальність компанії.

Однією з базових цінностей сучасного суспільства є довіра. Суспільна довіра стала однією із жертв нинішньої пандемічної кризи, якщо розглядати її соціальні наслідки. 

Довіра цементує соціальну будову суспільства, а її рівень визначає здоров’я соціального організму. Це не просто якась загальнофілософська категорія, заснована на пафосному сприйнятті світу, а цілком практична і часто визначальна для успіху соціальної групи, інституції або держави річ. 

Сьогодні в Україні громадяни довіряють частіше своєму роботодавцеві, ніж державі, органам влади тощо. 

Це не унікальна для світу ситуація. За щорічним глобальним дослідженням 2021 Edelman Trust Barometer, яке охоплює 33 тисячі респондентів у 28 країнах, загальний індекс довіри знизився з 61 пункту у травні 2020 року до 56 пунктів у січні 2021-го. 

Важливо те, що найбільших втрат зазнала довіра до урядів (мінус 8 пунктів), довіра до медіа та до NGO втратила 6 пунктів, а ось довіра до бізнесу, до роботодавців – лише 3 пункти. 

Взагалі, підприємство як роботодавець залишилось майже єдиною соціальною інституцією, довіра до якої вища, ніж до уряду у 18 країнах з 27. Причому лише роботодавець та бізнес взагалі, як учасник соціального життя, для опитуваних залишається, як це не дивно, і більш етичним, і більш компетентним, ніж уряди, медіа та NGO. 

Якщо ж зупинитися на такій категорії, як "місцеві, локальні лідери думок та лідери організацій", то найбільше люди довіряють науковцям, на другому місці – саме керівник тієї компанії або організації, де працює людина, а потім уже йдуть знайомі, інші керівники, журналісти, релігійні лідери та урядовці. 

З роботодавцем люди перебувають у тісній взаємодії, за рахунок якої отримують дохід, тобто засоби для життя та утримання своїх сімей. Це визначає орієнтири під час вибору, кому довіряти більше: тому, від взаємодії з ким залежить повсякденне і майбутнє життя людини, її професійний і часто особистий розвиток, чи далекій абстрактній владі, реального впливу на яку людина часто не відчуває. 

Ще у 2018 році відома компанія "Deloitte" у своєму глобальному щорічному дослідженні Global Human Capital Trends зазначила швидке та помітне зростання так званих "соціальних підприємств" (social enterprises), які за своєю місією працюють не тільки над прибутковістю, але й над потребами та підтримкою суспільства, стаючи рольовою моделлю для інших організацій, команд, окремих працівників, поділяючи зі світом відповідальність за розвиток поваги, співпраці, підтримки на всіх рівнях і самої організації, і суспільства в цілому.

Виходячи з такого стану справ, суспільна місія компанії сьогодні набуває особливого соціального значення. Особливо коли мова йде про таку інституцію, як Суспільне мовлення, на яке покладено важливі функції не лише з точки зору очікувань медіаспільноти і суспільства, але й на законодавчому рівні. Зокрема, це роль незалежної медіакомпанії, що працює в інтересах громадян і утримується ними ж. 

Проходячи в компанію, я особисто бачу це як дещо ширше. 

Сьогодні на Суспільному працює приблизно 4 тисячі людей. В цій цифрі закладено набагато більший вплив, ніж може здатися на перший погляд. 

По-перше, це п’ять поколінь українців. Від 18-річних стажерів до 70-річних працівників. 

По-друге, це 4 тисячі сімей, а це означає, що Суспільне як роботодавець є частиною життя не чотирьох, а 15-20 тисяч людей. 

По-третє, ці люди проживають не тільки в Києві, адже крім двох телеканалів, трьох радіостанцій та діджитал-платформ, Суспільне – це ще й 24 регіональні телерадіокомпанії в усіх регіонах України. 

Всі наші платформи мають середню місячну аудиторію в 13 мільйонів українців.

Всі ці цифри – не про підвищення почуття важливості певної структури. Це скоріше про соціальну відповідальність, яку на собі несе Суспільне. Перед всім соціальним організмом, яким воно і саме може вважатися. І це про те, здатні всі ми цю відповідальність підтримувати, чи ні. Перед працівниками самої структури, так і перед суспільством загалом. 

В такій формулі довіра стає цінним плекаючим ресурсом, якого сьогодні потребує країна. 

Ця потреба відчувається особливо гостро в ситуації пандемічної кризи, яка нищить взаємну довіру по всьому світові, як і в Україні. А також в ситуації перманентної демографічної кризи, яка систематично порушує систему соціальних зв’язків. Це також потужний ускладнювальний фактор. 

Джерело: «Українська правда»