Андрій Тіток на телебаченні працює 12 років. Починав із роботи на Чернігівській обласній державній телерадіокомпанії, а у 2017 році долучився до реформи Суспільного мовлення. Він починав із позиції лінійного продюсера, зараз є шефредактором північно-східного хабу та «Суспільного. Чернігів».

Команда чернігівської філії спочатку працювала ще з касетними камерами та дротовими мікрофонами, але, за словами Андрія Тітка, не забуває про головну місію — «Суспільне має бути завжди професійним». В інтерв’ю він розповідає, що головне — це люди, які працюють на «Суспільному. Чернігів» і завдяки яким вони змогли досягти тих результатів, які є зараз. Нещодавно кількість підписників усіх соцмереж філії сягнула позначки мільйон. Документальний проєкт «Битва за Чернігів» має не лише мільйонні перегляди в ютубі, а й здобув низку професійних нагород.

— Андрію, розкажіть, як ви почали робити на Суспільному.

— Ця історія почалася, ще коли не було Суспільного, а були обласні державні телерадіокомпанії. Це був 2012 рік, я був студентом історичного факультету Чернігівського педуніверситету. Хотів стати істориком, але, провчившись п’ять років і отримавши «червоний» диплом, зрозумів, що не хочу бути науковцем. До п’ятого курсу в мене це бажання почало зникати. Треба було шукати якусь роботу. Мама почула по радіо, що потрібні диктори на радіо. Коли я прийшов туди, виявилося, що потрібні не диктори, а журналісти. Так почалася моя робота в ОДТРК.

З 2012 року почав працювати радіокореспондентом, працював фрилансером на різні медіа — сайти, газети, телебачення. Можна сказати, що за 12 років спробував у журналістиці майже все. У 2017 році, коли вже Суспільне провело конкурси на посади менеджерів і продюсерів, долучився до нової команди, яка почала розбудовувати Суспільне мовлення на Чернігівщині. Починав тоді з посади лінійного продюсера, або, як тоді це називалося, продюсера новин.

Ми прийшли разом працювати з Вадимом Соколюком (менеджер), Артемом Шелковим (продюсер), Аллою Скорик (шефредакторка). І почали разом перетворювати державне на Суспільне. Був великий багаж в обласної телерадіокомпанії «Сівер-центр», хороша історія, але нам належало зробити дуже багато для того, щоб реформувати це все в Суспільне мовлення відповідно до тих завдань, тих викликів, які перед нами ставили. І мені здається, що ми змогли. Якщо брати соцмережі, то станом на 2018 рік в ютубі в нас було десь 1200 підписників, а зараз — близько 400 тисяч. Нещодавно ми перетнули позначку в мільйон підписників в усіх наших соцмережах. Для порівняння: населення Чернігівської області — менш ніж мільйон. Тобто наших підписників більше, ніж людей у регіоні. Для нас це показник довіри.

Усе починалося важко. Були геть низькі зарплати до того, як почалося реформування. Ми до 2020 року, соромно про це говорити, знімали на касети. У нас, звісно, були цифрові камери, але ми знімали сюжети також і на касети. Перший стандарт журналістики — це оперативність, і нам потрібно було з касетними камерами оперативно знімати сюжети. Який це має вигляд? Приїжджає кореспондент зі зйомки, кидає касету на оцифрування, вона оцифровується в режимі реального часу, тобто, якщо записано 45 хвилин, то 45 хвилин вона цифрується, а паралельно кореспондент якось розписує матеріал. Таким чином ми працювали, і звичайно, що і якість була відповідна. Серед усіх чернігівських телеканалів ми були в найгірших умовах і єдині працювали тоді на касетах. Окрім касет, у нас були дротові мікрофони. Але навіть такі умови не завадили нам показати доволі швидкі результати. І це для мене доказ того, що люди найважливіші. Я на всіх тренінгах і лекціях наводжу цей приклад як показник того, що команда є головнішою, ніж уся техніка, яка є. Люди дуже багато працювали, у нас були великі зміни, люди розуміли місію — Суспільне має бути завжди професійним.

— Як змінилася робота після 24 лютого 2022 року?

— Буде неправдою, якщо я скажу, що ми знали, що буде повномасштабне вторгнення і встигли підготуватися. Ми думали, що якось минеться. Напередодні ми з дружиною говорили про це, що буде якесь загострення на Донбасі. Коли вона мене розбудила о п’ятій ранку і сказала, що щось почалося, я відповів, що це на Донбасі. І ліг спати. Через п’ять хвилин прокинувся і набрав голову ОДА, спитав, що відбувається. Він сказав, що вже є «прильоти» по наших прикордонних заставах. Із цього моменту почався наш марафон, який триває досі. Особливо активно він тривав у перші місяці російського вторгнення.

Ще 23 лютого ми писали на дошці абсолютно мирні теми, приміром, планували знімати про ціни на картоплю. Починали збирати матеріали про те, що волонтери готуються допомагати армії, купують турнікети, про курси національної оборони в Чернігові. Потім у квітні, коли ми зібралися більш-менш повним складом безпосередньо на філії, подивилися на ту дошку й просто засміялися. Про що ми думали 23 лютого?

24 лютого я встиг заправити машину десь о шостій ранку, приїхав на філію, сюди почали сходитися наші співробітники. Ми записали випуск новин і видали його о дев’ятій ранку. Почали збирати інформацію про те, що й де відбувається. У такому режимі ми пропрацювали перші декілька днів. Коли вже об’єктивно стало небезпечно тут залишатися, бо були прильоти по центру міста, ми розосередилися. Частина команди, яка виїхала, працювала на диджитал, а залишалися працювати на місці кореспонденти й оператори: Аліна Клименко, Олександр Котенко (він зараз у ЗСУ), Тетяна Крижева, Микола Іванчик (теж зараз у ЗСУ), Олександр Поліщук. Ми видавали сюжети, кооперувалися в цьому плані з міським телеканалом «Новий Чернігів». Ми робили сюжети про життя в блокадному Чернігові. Випуски радіоновин ми також записували, потім зрозуміли, що це було дуже актуально для людей, які сиділи в підвалах.

Час блокади, мені здається, ми відпрацювали максимально добре. Ми показували життя Чернігова й області, наскільки це взагалі було можливо. Ми інколи добували унікальну інформацію, унікальні кадри. Наприклад, кадр, який добула Аліна Клименко з розстрілу черги за хлібом. У Чернігові це єдина кореспондентка, яка, ризикуючи життям, зняла це, тому що тоді людей, які знімають мобільними телефонами, сприймали як диверсантів. Але Аліна на свій страх і ризик (здається, вона тоді ще забула посвідчення) з телефоном знімала ці кадри. Вона виконала свою місію, зняла відео, яке потім транслювалось у більшості країн світу, воно стало підтвердженням жорстокості росіян. Так ми працювали 38 днів блокади Чернігова.

Для нас були повною несподіванкою і початок вторгнення, і те, що росіяни відступають. У перші дні після цього ми почали їздити знімати наслідки воєнних злочинів росіян. Зняли купу унікальних відео. Зокрема, Саша Котенко зняв історію про розстріл росіянами трьох братів, один із яких дивом вижив. Я особисто їздив у Ягідне, знімав наслідки російської катівні, Аліна Клименко знімала про окупацію Городні. Ми розуміємо, що контент, донесення інформації аудиторії важливіші за те, на якій позиції ти перебуваєш. Шефредактор може піти зняти сюжет, працівник диджиталу може сісти в радіостудію. Так у нас і відбувалася ця робота, ми розуміли, що нам тут і зараз це потрібно фіксувати. Перші пару місяців ми працювали в такому темпі, не вилазили зі зйомок.

• Читайте також: Алла Скорик: Ключові теми, над якими ми працюємо, — це воєнні злочини, соціальна підтримка ветеранів і демографія

— «Останні три місяці життя присвятив цій роботі. Багато не писатиму, бо дуже поганий інтернет. Більше напишу згодом. Дивіться поки першу частину. Попереду ще дві», — написали ви на своїй фейсбук-сторінці 24 листопада 2022 року, презентуючи документальний фільм «Битва за Чернігів». Лише перша серія стрічки зібрала 1,9 млн переглядів, потрапила в тренди ютубу. Розкажіть, із чого все почалося, що було найскладнішим.

— Це дуже цікава історія. Тут будуть аналогії з фільмом «Чернігівське князівство» — ми зараз робимо третю частину про те, як Чернігів захопили монголи. Дуже мало відомостей про це, вони з літопису, який був записаний у Новгороді. Російська блокада Чернігова була настільки ж недослідженою на той момент, як історія 1239 року. Звичайно, я дуже все спрощую. Але люди не розуміли, де стояли росіяни, чи проривалися вони в Чернігів, що їм узагалі від Чернігова було потрібно. Цього розуміння на той момент ні у жителів, ні у журналістів не було, навіть не всі військові це розуміли. Виходячи з цього, ми вирішили, що на День Незалежності нам потрібно зробити сюжет про оборону Чернігова.

Я зв’язався із пресофіцерами з ОК «Північ», зі знайомими військовими, почали знімати. Десь на п’ятому герої зрозумів, що виходить не сюжет, а великий репортаж. А на десятому герої — що потрібно робити фільм. Потім кількість героїв дійшла до 40 — і ми зрозуміли, що буде три серії. Ідея щодо сюжету належала Аллі Скорик, а коли ми це обговорювали, то зрозуміли, що буде фільм. Загальною нашою логікою було показати, як військові обороняють Чернігів. Я принципово відмовився від того, щоб у фільмі були політики, представники влади, нам хотілося сфокусуватися саме на військових, тому що вони найбільше страждали й найбільше несли на своїх плечах цей обов’язок. Нам хотілося показати, від якого горя Чернігів урятували добровольці та кадрові військові, які 24 лютого стали на захист України.

У процесі підготовки фільму ми зрозуміли, що навіть думок про здачу Чернігова не було. При всіх складнощах, при чисельній перевазі росіян оборона Чернігова була так організована, що Україна змогла його відстояти. Ми зняли тоді першу серію і почали працювати над другою.

 Андрій Тіток після інтерв’ю для фільму «Битва за Чернігів» із Героєм України, командувачем ОК «Північ» Віктором Ніколюком

Мабуть, до виходу першої частини не всі військові, наші герої, вірили в успіх проєкту, не всі в колективі думали, що він настільки вистрелить. Ми розуміли, що будуть дивитися, але того, що він стане таким популярним, ми тоді не розуміли. Я тоді дописав сценарій другої серії, з оператором дознімали якісь плани — і нам починають з усіх підрозділів Сил оборони писати: розкажіть цю історію, розкажіть ще цю історію. Активізувалася увага до нашої роботи. У нас багато сюжетних ліній ще додалося по ходу, коли ми вже думали, що роботу над сценарієм закінчили.

Насправді це була дуже важка робота у фізичному плані. О 9-й ранку в нас запланована зйомка, домовилися розповісти про оборону на північно-західних рубежах Чернігова, приїжджаємо туди, знімаємо — а це серпень, спека плюс 30. Потім нам підкидають героїв, які на північному сході, ми їдемо туди через усе місто, записуємо історію. У процесі розмови виявляється, що була цікава деталь в іншій локації з цими ж героями, ми їх веземо туди. Ми їздили тоді з пресофіцеркою ОК «Північ», вона ввечері звернула увагу, що ми навіть нічого не їли й не пили цілий день. Такі от були зйомки. Монтажі могли тривати весь день. З моральної точки зору також було важко заглиблюватися в деякі історії. Але ми це робили, бо любимо свою роботу й не хотіли підводити глядачів. У нас кожна серія мала виходити через два тижні.

 Село Шестовиця біля Чернігова одразу після деокупації, квітень 2022 року

Єдине, що за ці два з половиною роки після виходу фільму з’явилося ще більше фактів про оборону Чернігова. Ми заявляли, що це найповніша історія оборони Чернігова, розказана військовими. Проте, напевно, вже ні. Це була найповніша історія саме на той момент. Але, чесно, ми дуже пишаємося цією роботою, тому що вона була зроблена з великою любов’ю.

У ютубі три серії загалом мають 4,5 мільйона переглядів. Єдина була проблема, що русня атакувала нашу третю серію. Вони там побачили російського пілота Красноярцева, якого збили над Черніговом, у нього було поранення, було видно кров на пов’язці. Вони застрайкували цю серію, хоча в неї були такі перспективи, що вона перевершила б і першу, і другу.

У нас ще є англомовна версія фільму, в якої більш як мільйон переглядів трьох частин.

 На горі в Новоселівці під час зйомок «Битви за Чернігів». Андрій Тіток зробив фото, як бійці шанували пам’ять полеглих побратимів

— Цей документальний фільм зібрав багато нагород. Яка з них для вас є найважливішою?

— Усі нагороди цінні. Дві нагороди «Суспільний код» дуже цінні, тому що це визнання колег, із якими ти працюєш в одній компанії. Премія Франка — важлива державна нагорода. Для мене особисто «Честь професії» — найважливіше, тому що вона вважається найважливішою професійною нагородою у сфері журналістики. Усі нагороди для нас важливі, бо це визнання певної роботи, яку ти робиш, робиш із великою любов’ю і віддачею.

 Дві нагороди «Суспільний код», які отримала команда «Суспільного. Чернігів»

 Нагорода «Честь професії» за документальний фільм «Битва за Чернігів»

— Ще одна документальна робота, яка зібрала рекордну кількість переглядів, — «#Лютий #Опір #Прилуки» (2,1 млн переглядів). Її особливість у тому, що знята вона на мобільний телефон. Над нею працювала ваша гіперлокальна кореспондентка Надія Мартишко. Чи очікували, що буде така величезна кількість переглядів?

— Я вважаю, що нам дуже пощастило з Надією. Пам’ятаю, як запускалася гіперлокальна мережа і нам потрібно було їхати в пошуках гіперлокальних кореспондентів. Це було 10 міст і містечок Чернігівської області. Я брав участь у половині таких поїздок. За тиждень ми проїхали всю Чернігівську область. У нас у плані було на один день два міста. У Прилуках доволі багато людей прийшло на цю зустріч. Коли поспілкувався з Надією, зрозумів, що це наша людина. З нашими цінностями, яка любить свою роботу і любить працювати.

Надія в Прилуках працювала ще з однією гіперлокальною кореспонденткою, вони працювали весь час, поки тривала російська агресія на Чернігівщині. Зняла багато сюжетів після деокупації про те, що відбувалося на окупованих територіях. Там були страшні місця, де росіяни дуже сильно лютували. Паралельно з тим, як я знімав «Битву за Чернігів», Надія почала спілкуватися з військовими, тема оборони Прилук була дуже цікава. Вона зібрала матеріал на декілька сюжетів про оборону Прилук. Я кажу: «Надя, а давай фільм робити!». Вона написала сценарій, почали працювати, була довга історія з назвою — не могли придумати. Цю назву «#Лютий #Опір #Прилуки», якщо не помиляюсь, придумала Алла Скорик.

Надя — дуже велика молодчинка, тому що в тих умовах, у яких вона працює і працювала над цим фільмом, більшість журналістів сказали б, що це неможливо. І, напевно, ми зрозуміли б, якби журналіст сказав: «Ви що, хочете фільм на айфон зняти?». Вона ж погодилася на цю авантюру. Якщо зважати на кількість переглядів і на залучені ресурси — а це зарплата режисера монтажу, зарплата Надії та зарплата оператора, ще одне відрядження нашого оператора у Ніжин на запис командира розвідувального батальйону — то це дуже смішні витрати. Для мене це ще один показник того, що коли робиш із любов’ю та віддачею, то результат обов’язково буде. «#Лютий #Опір #Прилуки» — це еталонний приклад: щоби зняти якусь епохальну хорошу роботу, яку будуть дивитися діти ц школах і яка буде резонувати в момент її виходу, не обов’язково мати бюджет і суперсучасну техніку. Ми зняли на два айфони цей фільм, відсутність техніки не зупинила авторів від зйомок фільму про оборону Прилук.

Ми не очікували такої кількості переглядів ані «Битви за Чернігів», ані фільму «#Лютий #Опір #Прилуки». Я ставив планку десь у 100 тисяч. Можливо, ми більше очікували від фільму «#Лютий #Опір #Прилуки» після успіху «Битви за Чернігів», бо розуміли, що певний тренд тоді задали. Але такої конвертації витрачених ресурсів до кількості переглядів ми реально не очікували.

— У квітні 2023 року виходить фільм «Славутич — це Україна». «26 березня 2022 року мене до кому в горлі пройняв героїзм та рішучість місцевих, які голіруч вигнали окупантів з міста. Вийшло розповісти трохи більше і про життя в ізоляції, і про українських військових, які не мали шансів у боях проти танків», — пишете ви на своїй фейсбук-сторінці. Розкажіть про роботу над цією стрічкою. Що надихнуло на її створення?

— Пригадую той день, хоч тоді не думав, що буду фільм про це знімати. 26 березня 2022 року — я бачу, як фейсбук заполонили повідомлення, як жителі Славутича голіруч ідуть зупиняти російські танки, кидаються на російських військових, кричать: «Домой, домой». Тоді вже песимізм був із приводу оборони Чернігова, а ця історія мене дуже сильно надихнула. Тоді в мене закралася думка, що треба про це якось розповісти. Зробити фільм про Славутич я задумав, коли ми вже закінчували роботу над фільмом «Битва за Чернігів».

Мені важливо було розказати не тільки про цей мітинг, а й про контекст міста. Більшість населення міста — це етнічні росіяни або ті, хто колись переїхав із російських міст (за переписом 2001 року, росіян у місті було 30,01%, а у 1989-му — 45,8%. — «ДМ»). Етнічні росіяни прийшли виганяти росіян, які прийшли захоплювати їхнє місто. Дуже хотілося саме так цю історію розказати, показати цю трагедію, цю драму, цей героїзм. Хотілося показати героїзм військових, місцеву тероборону, які вийшли зупиняти росіян, розуміючи, що в них немає жодного шансу. У них було по 60 патронів до автомата, пара РПГ — а на них наступали танки, броньована техніка. Це були абсолютно героїчні люди, які йшли на хитрість, намагались обманути росіян, виставляли загородження з дерев’яних мін, які вони напиляли з місцевих сосен. Це неймовірна, натхненна історія. Мені хотілося показати її саме такою, розібравшись в усіх контекстах історії цього міста.

Ми цей фільм починали знімати з Колею Іванчиком, потім до нас приєднався оператор Олексій Жернов. У нас було 5 чи 6 поїздок, і я бачив по хлопцях, як вони з кожною поїздкою все більше надихалися цією історією. Ми з режисером монтажу Дімою Сахоном вважаємо, що «Славутич — це Україна» набагато краще зроблений, ніж «Битва за Чернігів». Ми в цьому переконані, хай він не здобув стільки нагород, стільки визнання, але це найкраща наша робота на тему російського вторгнення. На презентації фільму в Славутичі бачив, як люди плакали. У ці моменти, хоч я не вважаю себе сентиментальною людиною, ком до горла підступав. Тоді я зрозумів, що нам вдалося виконати найголовнішу місію — показати славутиччанам, які вони круті. А коли фільм почав набирати більше переглядів — ми показали Україні та світу, які в нас круті люди у Славутичі. До повномасштабного вторгнення його записували у «ватне» місто, а це виявилося неправдою.

— «Про загиблих, винних та відповідальних. Найважча робота в житті», — так ви написали про проєкт-розслідування «Трагедія в Драмі». Що було найскладнішим?

— Складність у тому, що всі свої 34 роки я прожив у Чернігові, і для нас центр міста — це таке сакральне місце, яке асоціюється з теплом, добротою, позитивними емоціями, де завжди багато людей гуляє. Асоціюється з відпочинком, моментами щастя. 19 серпня 2023 року я там побачив неймовірну кількість горя, крові, сліз, це місце було сірим. Наслідки удару, бетоні конструкції, пил літав по площі.

Це була субота, вихідний день, ми з колегою мали коментувати футбольний матч, стадіон буквально в кілометрі від місця «прильоту». Лунає повітряна тривога, ми подумали: та що ж таке, матч відкладуть — а у нас були плани на решту дня. Проходить буквально 7 хвилин — «приліт»: не розуміємо, що і де, інтуїтивно їдемо в центр і бачимо цю картину. Для мене це найважча робота в житті, бо я бачив це з перших хвилин на власні очі. Людей із відірваними кінцівками, поранених дітей, мертвих людей, які лежали в центрі міста. Мене тоді накрила велика хвиля емоцій. Я на автоматі працював, вмикався весь день, так само на автоматі працювала вся команда, яка тоді прийшла на роботу. До того ж мені було дуже важко від того, що в перший час я не знав, що з нашими кореспонденткою й оператором. Вони були в драмтеатрі в момент показу дронів на заході. Встигли спуститися в укриття, однак перші 15–20 хвилин ми не могли до них додзвонитися. Ти їдеш центром міста, бачиш мертвих, поранених — і починаєш думати найгірше. Коли вони вийшли на зв’язок, стало трохи спокійніше.

Для мене був показовий момент, коли люди, які були у відпустці, поприходили на роботу, щоб допомогти. Ми працювали тоді нон-стоп перші два дні. В перший день від моменту «прильоту» і до самого вечора збирали інформацію, збирали історії людей, фіксували воєнні злочини. Чотири групи у нас бігали по площі в перші години після «прильоту», записували все, що тільки можливо, щоб зафіксувати цю історію.

Завдяки цій фіксації у нас і вийшло зробити фільм. Перший час мені взагалі було важко про це думати, а потім зрозумів, що треба викласти це все. Хай це й звучить цинічно, але це не звичайна історія про «прильот», навіть якщо це центр міста. У цій історії багато суперечливих моментів, ми пригадуємо, як накинулися тоді зі звинуваченнями на адресу волонтерів і представників влади. В чомусь це було заслужено щодо місця обрання такого специфічного заходу, який може зацікавити росіян ударити по ньому. Моїм завданням було розібратись і розказати, чому це воєнний злочин. Ми розповідали, хто давав дозвіл на проведення заходу, й намагалися проаналізувати, чи можливо було зробити все інакше.

Я почав думати про фільм десь через місяць після цієї трагедії. Тоді був на тренінгу в Києві, зустрівся з Інною Білецькою, директоркою департаменту розслідувань Суспільного, ми вирішили робити цю історію разом. Хотілося розібратися в тому, чи можна було цього уникнути, чи є це воєнним злочином, розібратися в усіх деталях — і вони насправді надали нам дуже велику допомогу в плані менторства, консультування. Це зробило фільм таким, яким він є.

Це найважча робота для мене. Найлегше для мене було дзвонити російським командирам, тому що в мене до них тільки презирство. Вигадати легенду та набрехати їм, що я якийсь російський журналіст, — це не було проблемою. А спілкуватися з родичами загиблих — було дуже важко. Особливо з тими, хто втратив своїх матерів, втратив своїх єдиних дітей. Це був найважчий момент.

• Читайте також: Інна Білецька: Наші розслідування — це маленький крок до встановлення справедливості

— Розкажіть про ще один фільм «Я тут закон. Катівня у Вишневому», який вийшов на ютуб-каналі «Суспільного. Чернігів» у квітні 2024 року.

— Цю історію зняла наша спеціальна кореспондентка Аліна Коржинська. У неї загострене відчуття справедливості, особливо щодо воєнних злочинів. Я розумію, що вона багато в чому себе пересилювала, працювала над собою, коли записувала історії тортур. Їй було дуже важко, але відчуття місії, що ми маємо про це розповісти, переважало. Коли Аліна береться за якусь історію, то докопується до всього, до чого тільки можна. Вона змогла знайти російського воєнного злочинця, наглядача, організатора катівень із прізвиськом Закон, вона змогла витягнути геть усю інформацію про нього. Я розумів, що їй морально було важко слухати про катування, однак коли ми змогли записати Закона, сказати йому, що він воєнний злочинець, розпитати в нього про все, — це був насправді момент щастя. Ми дуже довго з ним ішли на контакт, тому що він дуже обережно до нас ставився. Нашою задачею було ввійти до нього в довіру і потім поставити ті питання, які ми хотіли поставити. Я вважаю, що нам це вдалося. Ми проводили презентацію фільму на терасі нашої філії влітку. Свідченням того, що нам вдалося, було те, що колишні жертви катівень у Вишневому, жертви Закона, почали розповідати ще багато чого, що було невідомо. Вони всі впізнали Закона — й ми зрозуміли, що правильно визначили злочинця. За це Аліні дуже велика подяка, вона у справі пошуку русні на дуже високому рівні. Вона й зараз працює над пошуком російських воєнних злочинців.

— Новий фільм, який ви нещодавно презентували, — «Чернігівське князівство. 1000 років». Як виникла ідея його створення?

— Ідея цієї історії належить Володимиру Пилипенку. Він кандидат історичних наук, працює викладачем, у нас веде історичні програми. Він до нас часто заходить, пропонує якісь ідеї для зйомок. Улітку під час розмови він сказав, що цього року виповнюється тисяча років Чернігівському князівству. Ми зрозуміли, що таку величну дату не можна лишати поза нашою вагою. Вирішили робити фільм. Було два варіанти — бюджетний чи не бюджетний. Намагалися податися на грант, щоб отримати фінансування. Було загальне розуміння, що хочеться якихось реконструкцій із лицарями та боями. Грошей ми не отримали, та і з реконструкторами зараз у Чернігові проблема, тому що майже всі хлопці пішли воювати.

Ми зрозуміли, що нам потрібно якось показувати події тисячолітньої давнини, не хотілося просто садити людину в піджаку в студію, щоб вона розповідала якісь розумні речі. Я подумав, що треба використовувати штучний інтелект. Хто нам ще може візуалізувати події тисячолітньої давнини, як не штучний інтелект? Це така історія хороших збігів: ми не отримали гроші, але придумали ідею зі штучним інтелектом. Якраз у цей момент до нас долучився Анатолій Сологуб, наш аніматор. Я подивився його попередні роботи та зрозумів, що це людина, яка зможе нам візуалізувати так, як ми хочемо. Він творчо підійшов до цієї роботи. Коли я побачив ефекти, які він зробив, то був у хорошому значенні вражений. Проєкт виглядає стильно — і це велика заслуга Анатолія Сологуба. Дуже велика заслуга Володимира Пилипенка, який сприйняв ідею про те, що треба розуміння історії для людей максимально спрощувати, бо концепція цієї роботи — історія для всіх. Історія, яку захочуть дивитися школярі. Оператори теж вловили, що потрібно зняти. Саме з таких пазлів складається успішний проєкт, де кожен розуміє, що і навіщо він робить.

Мені хотілось уникнути двох крайнощів. Перша — це академічний історик сидить у студії та щось розповідає, якісь розумні речі незрозумілою мовою. Друга — клікбейт на тему «Це неймовірно! Ви не очікували такого від історії Чернігова!». Перше зрозуміють тільки профільні історики. Друге, як на мене, це просто неповага до глядача, неповага до історії, адже в нас настільки крута історія, що про неї не треба говорити словами «неймовірна» чи «ви такого ще не бачили», бо вона самодостатня. Про неї просто треба розповідати доступно. Мені здається, нам це вдалося, принаймні люди на вулиці підходять і дякують.

 Зйомки проєкту «Чернігівське князівство. 1000 років» у Седневі

— Розкажіть, будь ласка, де ви презентували цей фільм.

— Провести презентацію фільму вирішили у Спасо-Преображенському соборі, це найдавніша збережена будівля міста, ровесник Софії Київської. Бо в нас дуже багато сюжетних ліній зав’язані на Спасі, тому що це місце сили ось уже майже тисячу років. Коли Наталя Реброва, директорка заповідника «Чернігів стародавній», запропонувала саме там провести презентацію, то в нас не було жодних аргументів проти. Це історія не про красиву локацію, це справді символічне місце. Собор уже більш як рік звільнений від представників Московського патріархату. Ми хотіли запросити туди гостей, щоб вони побачили, яким став собор за цей рік. Щоб у людей, які дивляться фільм і перебувають у цьому соборі, був особливий вайб. І люди, які прийшли на презентацію, говорили про те, що це було особливо, дякували за причетність до чогось великого та величного.

Я бачив російську пропаганду, яка писала: «Суспильне превратило древнейший собор Чернигова в кинотеатр. Брали за вход по 20 грн». Ми не брали за вхід 20 грн, люди приходили по запрошеннях. І, власне, Спас — це зараз якраз музей, а не чинний храм. Так, там інколи проводяться богослужіння, але перш за все це музей. Ми показували фільм про нашу історію, і багато в чому ця історія зав’язана саме на Спасі.

 Презентація «Чернігівського князівства» в Спасо-Преображенському соборі

— Андрію, ви розповідали, з чого все починалося, з якою технікою на початках працювали. Нині «Суспільне. Чернігів» посідає провідні позиції як регіональне медіа, має мільйон підписників у соцмережах. Як ви вважаєте, завдяки чому вдалося цього досягти?

— Це винятково командна робота. Яким би крутим не був журналіст, але без крутого оператора він не зніме якісну історію. Якими б крутими не були журналіст і оператор, але без крутого режисера монтажу все відзняте буде просто набором красивих кадрів, а не цілісною історією. Якими б крутими не були журналіст, оператор і режисер монтажу, без якісної роботи звукорежисера там буде поганий звук і погана озвучка. Те саме стосується роботи всього адміністративного, господарського відділу й інженерів, без якісної роботи яких ми б не працювали зараз у теплій будівлі із сучасним ремонтом і не їздили б справними машинами. Це історія про професіоналізм і відданість своїй роботі, цікавість до неї. Мені здається, наш успіх винятково в цьому.

Коли була блокада, наші кореспонденти їздили знімали під обстрілами, наші віддалені групи диджиталу працювали цілодобово. Коли трапляється якась цікава зйомка — люди буквально сперечаються за право її знімати. Це я говорю і про Чернігів, і про корпункти в Прилуках і Новгороді-Сіверському. Історію із законом про дрова зняв наш новгород-сіверський корпункт, в Україні вона стала відома після сюжету нашого кореспондента Олексія Коцебчука, і ми можемо стверджувати, що саме цей сюжет зніс скандальний закон.

Зараз посилання на «Суспільне Чернігів» містяться навіть у реєстрі судових рішень. Перенесення судового засідання, мотивувальна частина про те, чому перенесення — бо була повітряна тривога: «Відповідно до даних, розміщених в телеграм-каналі “Суспільне Чернігів”, повітряна тривога була оголошена тоді-то». Тобто вони посилаються не на мапу повітряних тривог, а на «Суспільне Чернігів» як джерело інформації, якому довіряють. Це для мене історія про довіру. Я колективу постійно пояснюю, що крім того, що знімати історії, які резонують не лише Чернігову, а й усій Україні, ще при цьому потрібно зберігати довіру людей, тому що довіра — це найважливіше, що в нас є. Суспільному довіряють. Мені здається, що глобальна перемога реформи Суспільного в тому, що до Суспільного є довіра. Можливо, не такі високі рейтинги, як у великих комерційних каналів, не всюди в нас високі перегляди, але те, що в нас є абсолютна і глобальна довіра глядачів, слухачів та читачів — це просто безумовно. І за це нам треба стояти, боротися, щоб така довіра залишалася. Щоб на нас і надалі в судових реєстрах (жартую) посилалися як на надійне джерело інформації. Ця історія просто як маркер довіри до медіа. Таких маркерів багато. Приміром, коли люди між собою щось обговорюють: «Так Суспільне ж написало, значить, це було».

— Чим найбільше пишаєтесь у роботі?

— Найбільше пишаюся, що в нашого медіа є можливість працювати вільно, не залежати ні від кого. Ця свобода дає можливість самореалізовуватися. Немає в голові внутрішньої цензури. Це велика заслуга того, яку місію несе Суспільне і до чого воно доросло за цей час реформування. Коли в голові вільні ідеї, воно ж дихається по-іншому та працюється по-іншому, немає блоків жодних. Я абсолютно вільний у виборі того, що я хочу робити й можу робити відповідно до стандартів НСТУ та журналістської етики. Для мене це привід пишатися медіа, в якому працюю.

Фото: з архіву Андрія Тітка