Роман Коляда закінчив музикознавчий факультет Київської консерваторії. Свої перші кроки на українському телебаченні та радіо він робив як музикознавець, у музичній редакції ще 19-річним студентом. Працював на регіональній радіостанції «Голос Києва», на комерційному радіо «Ера FM». Зараз його голос звучить на «Українському радіо». За свій майже 30-річний професійний шлях зробив низку проєктів, якими можна пишатися, серед них: «Український вимір», «Музика вічності» та «Амбасадори». Незмінно його роботу супроводжує музика. «Моє "друге крило", моє друге місце сили, окрім радіостудії, — це місце за роялем. Музика і поезія», — каже він. Отримав премію Івана Франка за цикл «20 миттєвостей незалежності». Номінант на премію Шевченка за цикл «Історія Християнської церкви».

— Романе, на своїй фейсбук-сторінці ви пишете: «Наступного року виповнюється (Боже милий) 30 років відколи я вперше переступив поріг Хрещатика, 26». А пам’ятаєте,   як ви зробили цей доленосний крок?

— Так! Там узагалі ще був крок номер нуль. У мене є друг, який десь у 1993-1994 роках почав працювати на Хрещатику, 26 в інженерному цеху. У них з’явилися перші круті комп’ютери, а до комп’ютерної техніки я дихаю нерівно і давно. Кажу йому: «Покажи!». Тоді ще був телетайпний зал. Хтось із тодішніх керівників мені виписав перепустку, і тоді я побував тут вперше. Мені провели екскурсію першим поверхом, я побував в інженерних службах, подивився на стійку інфорадіо, яку програмував багаторічний співробітник Олександр Кутуєв, — це система, яка збирала з інформаційних агенцій стрічки новин. Це були древні прообрази того, що зараз в інтернеті в один клік робиться. І тоді я вперше на власні очі це побачив. 

А от мій перший захід на Хрещатик, 26 як на роботу стався в 1995 році, відповідно, наступного року буде ювілей. І це була дивовижна історія, тому що ніхто не міг спрогнозувати, коли я вступав до консерваторії, що в середині 90-х років знайду роботу за спеціальністю. Музикознавець, історико-теоретичний факультет. Я сидів у читальному залі консерваторії і готувався до здачі літньої сесії, дуже важкої, це був третій курс. Підходить наша тодішня деканка Олександра Іванівна Малозьомова і каже: «Ромочко, тут прийшли люди з телебачення. Їм потрібні хлопці-музикознавці. Вони дають роботу». Я піднімаю голову і кажу: «Олександро Іванівно, у мене сесія». «Ромочко, ви не зрозуміли. Прийшли люди з телебачення. Запрошують на роботу. Їм потрібні хлопці-музикознавці». Коротше, до мене дійшло з третього разу. З третього разу опритомнів, сказавши, що мені це цікаво. На той момент мені було 19 років.

Далі були дві мої перші співбесіди. Одна проходила на Хрещатику, 26. Це була Тетяна Миленіна, яка тоді очолювала редакцію «Класік-прем'єр». Вона відкривала нову програму про класичну музику. Якраз потрібен був музикознавець із підвішеним язиком і не страшний зовнішньо. Я вів рубрику в цій передачі. Друга співбесіда була на Мельникова (тепер Іллєнка), 42. 1995-й якраз був роком, коли роз’їхалися радіо та телебачення. Друга співбесіда була з Наталею Околот, яка очолювала музичну редакцію і якій підпорядковувалась «Класік-прем'єр».

 Під час інтерв’ю з Романом Колядою

Дуже добре пам’ятаю запах ще напівпорожніх коридорів «Олівця» і ці ліфти, які тоді здавались космічними кораблями, які так стрімко стартують на 15-й поверх. А тут ще було достатньо архаїчно, принаймні на вході, а далі вже всі передові штуки були. Для мене, 19-річного пацана, це все був космос. Якісь небожителі ходять коридорами. І так почалось моє телебачення. Я тоді рік пропрацював на УТ-1. А потім вже покійна нині моя керівниця дипломної роботи Марія Романівна Черкашина сказала: «Ромочко, або ви працюєте на телебаченні, або пишете дипломну роботу. Два в одному не виходить». Я й правда мало не завалив диплом. Але тоді перестали платити гроші на телебаченні, у 1996 році вони кудись зникли. Я подумав: тут грошей немає, а там диплом завалю, і повернувся в своє студентство. 

Через рік стався мій камбек. Спершу на Хрещатик, 6. Там тоді було радіо «Голос Києва», регіональна київська радіостанція. Там пропрацював п’ять років, потім прийшов на радіо «Ера». Вів програму «Недільна подорож» з Танею Дем’яненко, на «Промені» у мене була «Ложа преса», розгорнуті розмови з журналістами з інших видань.

• Читайте також: Продюсерка «Українського радіо» Юлія Шелудько: Наші пріоритети — розширення покриття та якісний контент, щоб нам довіряли

І потім пішло-поїхало. Сходив на комерційну радіостанцію «Ера FM». Коли пішов з «Ери», у мене була довга пауза в роботі, дуже болісний період. Бо коли ти йдеш з позиції заступника генерального директора радіостанції, то складно зрозуміти, куди далі йти. У 2010 році вже з корінням зайшов на Хрещатик, 26, звідки вже 14 років не виходжу нікуди. Програма «Український вимір» стала початком, завдяки якій зробив собі ім’я. Причому суспільно-політична тематика цікавила мене найменше — духовність, мистецтво, освіта, якісь цікаві огляди на галузі народного господарства, а не політика та економіка. Встиг побувати директором радіо «Промінь», але в мене не вийшло. Остаточна мутація сталась у 2017-2018 роках, коли пережив ще одну важку професійну кризу, тому що мені запропонували позицію громадсько-політичного журналіста. В ефірі з’являлись теми, пов’язані з економікою, міжнародкою. Я думав: «Де я, а де оце все?». Брав навіть консультації у кар’єрних консультантів, ми тоді виписали те, ким я хочу бути. Не знаю, яка магія сталась, але зараз я тим і є. Зрозумів, що якісь обмеження, які я сам на себе накладаю, штучні, що можу практично все в професії, просто треба було це собі дозволити. У мене дуже сильний комплекс, який називається «комплекс самозванця», у мене було з ним кілька кровопролитних битв. Вважаю, що на тому етапі достатньо мудро зі мною вчинили ті, хто почав керувати Суспільним. Починаючи з Дмитра Хоркіна і закінчуючи Володимиром Лукіним, який керував громадсько-політичною редакцією. Вони почали мені накидати різні теми, я провів кілька ефірів і зрозумів, що немає ніяких обмежень. Заспокоївся і зрозумів, що володію універсальним інструментом для роботи на радіо, і цей інструмент — Роман Коляда. І почав кайфувати. Я дуже люблю цю роботу. Одне з моїх місць сили — це місце перед мікрофоном у студії. Радіо і телебачення відрізняються кардинально, люблю обидва, але радіо — це те, з чого я вийшов. Коли сідаю в ефір — продовжую там жити, продовжую бути собою в ефірі. Від чого найбільше зараз отримую задоволення — це відкривати для себе щось нове і нових людей. Ця професія має великий привілей — спілкування з людьми, з якими за інших обставин ніколи б в житті не перетнувся. Усе колись проведене мною в ефірі складається у внутрішній гіпертекст, і я це сприймаю як цілісне полотно. Це дає потужну якість кожному ефіру, який веду. Це така гра в бісер, жонглювання смислами, посиланнями, асоціаціями, постмодерн, який завжди дає багатовимірну розмову. Найбільший кайф у розмові — це спонтанна рефлексія, спонтанна реакція на те, що говорить гість, як говорить гість, як гість вбраний. Наприклад, Наталка Цмоць, Надзвичайний і повноважний посол Канади в Україні, з якою записував інтерв’ю сьогодні. Вона приходить в кольорах національного прапору Канади і з синьо-жовтим герданом на шиї. І це ж у серденько! Це треба вміти побачити, треба вміти зчитати. Тільки тому, що вже рік веду програму «Амбасадори» і це моя велика любов зараз на радіо, я це читаю, в тих зворотах, які вона вживає, чую дипломатичну комплементарику.

 Роман Коляда розповідає про проєкти, якими пишається

— Ви вже назвали програму «Амбасадори» як проєкт, який любите. А є ще проєкти чи програми, якими пишаєтесь, або ж дії чи кроки, до яких були дотичні, працюючи на керівних посадах?

— Та багато чого було, і це приємно. Дуже пишаюсь циклом «Український вимір». Вважаю, що усі, хто був нього дотичний, реально зробили багато для піднесення національної свідомості. Це було важливо. Цікавий момент, коли я вирішив закрити програму. Вона з’явилась у 2010 році, а в 2017 році, сидячи на концерті «ДахаБраха» в палаці культури КПІ, зрозумів, що сказав усе, що я хотів, і усе, що хотів, уже відбулось. Ось вона вже, ця Україна і цей вимір, про який стільки говорив. 

Ще на «Ері» був проєкт, який для мене дуже дорогий, — «Музика вічності». Це програма про класичну музику, яку ми робили спільно з нашим Національним симфонічним оркестром. 

Попри те, що я досить скептично ставлюсь до свого директорства на радіо «Промінь», ми тоді почали його витягати зі стагнації. Коли прийшов, то почав робити аудит того, що там взагалі коїться в ефірі: перші пів години диктор щось говорить, другі півгодини — просто фончики вгору-вниз. Це ще з особливостями поширення було пов’язано, були відрізки, які майже ніде не були чутні. Воно напіввмирало, і з огляду на те, чим «Промінь» був на початку 90-х років і те, що він дійшов до стану абсолютної стагнації, — це був кошмар. Мені тоді вдалося зліпити якийсь цілісний продукт, не було провалів, з’явились журналістські проєкти, почався якийсь рух. 

У новітні часи на Суспільному я пишаюсь тим, що зробив сам з собою як з професіоналом. Дуже люблю «Амбасадорів». Ми зробили свого часу дуже крутий цикл — серія робіт, присвячена фактчекінгу і протидії дезінформації. «Все потребує доказів», «Руський міф». 

Свого часу носився з циклом «Сто тисяч», це про фінансову грамотність. До речі, якщо порівняти перший сезон і третій, то коли ми в першому починали говорити про внутрішні облігації державної позики, то нам писали: «Ви бандити, грабіжники, ви хочете забрати наші гроші». То в третьому сезоні нам вже писали запитання на кшталт «Скажіть, будь-ласка, а чи можливий продаж облігацій внутрішньої державної позики на вторинному ринку і як це здійснити для фізичних осіб?». Відчуваєте різницю?

«Амбасадори» — це зараз улюблене дитя. Це програма про дипломатію, яка народилася на балконі з розмови з моєю дружиною рік тому. Вона мене закохала в цю сферу, це правда. З одного боку бачу, наскільки це складна сфера, бачу це по тому, як тяжко мені даються комунікації. Запрошення в ефір одного надзвичайного посла може тривати два місяці, чотири місяці. Є й рекордсмени — комунікація почалась у лютому, а програма вийшла в ефір у липні. 

Ще один проєкт, дотичністю до якого я дуже пишаюсь, це Радіодиктант національної єдності. 

— Зараз ваш голос звучить на «Українському радіо», яке цього року відзначатиме 100-річчя з дня заснування. Як ви вважаєте, чому, попри свій поважний вік, «Українське радіо» залишається актуальним та одним із найулюбленіших радіо для слухачів?

— Тут є кілька причин, одна з них лежить на поверхні. Один з головних феноменів радіо — в миттєвості. Ефект співбуття тут і зараз — одна з головних умов, щоб відбувалась ця магія радіо. Відповідно, ти не можеш говорити про тут і зараз про щось абстрактне. «Українське радіо» завжди, навіть у найжорсткіші цензурні епохи, примудрялося говорити  правильні речі. Ну, і громадсько-політичне мовлення завжди на гарячому, ми весь час тримаємо руку на пульсі, ми завжди говоримо про суперактуальні речі. І звісно, ми намагаємось говорити сучасною мовою, сучасною інтонацією.

• Читайте також: Ірина Антонович: Я дуже люблю прямі ефіри на радіо, коли є відчуття обміну енергією зі слухачами

— Багато людей за час повномасштабного вторгнення змогли вповні оцінити роль «Українського радіо». Його слухали та продовжують слухати як на окупованих територіях, так і в зоні бойових дій. Чи ділилися з вами слухачі історіями про те, як радіо стало в пригоді у скрутні часи?

— По-перше, Маріуполь. Це спільне місце для багатьох, тому що ми тоді позмінно працювали і, певно, на зміну кожного з нас, хто тоді працював в інформаційній студії, припало кілька оголошень, коли ми розповідали про евакуаційні коридори. І ми точно знали, що наша хвиля єдина, яку чутно в Маріку, за нами орієнтувались, коли було питання життя і смерті. 

Прямо на моїй зміні сталась історія. Сиджу у студії, дали якийсь записаний матеріал, вимкнені мікрофони, дзвонить телефон. Я не пам’ятаю, хто саме до мене тоді додзвонився, кажуть: «Ром, вас чують в Ірпені, давайте прогноз погоди». У мене перша реакція була: «Нащо?». Мені відповідають: «Ти не зрозумів, людям потрібно знати, чи збирати дрова на завтра, чи сніг топить». У мене паволока з очей спала, зрозумів, що це не про те, чи брати завтра парасольки чи взувати валянки, а про те, як виживати. Я тоді бігом побіг до Юри Табаченка, Діми Хоркіна, і так ми повернули в ефір прогноз погоди. 

Ще була одна дуже тепла історія. У мене є приятель Сергій Остапенко, він в Америці мешкає, у нього велика айтікомпанія. Він ще з часів Майдану ганяє «швидкі» в Україну, десятки машин на схід загнав. Якось він мені пише: «Рома, я мчу десь коло Вінниці, ввімкнув радіолу і чую тебе. Радий, що ми робимо одну справу». Десь уночі Сергій мчить на цій «швидкій» і чує твій голос — оце магія радіо. Це коли крізь десятки тисяч кілометрів ти миттєво можеш торкнутися людини, поспілкуватися з нею чи щось їй сказати. 

  Роман Коляда — про  музичний супровід під час ефірів початку повномасштабного вторгнення

— Під час дискусії, яка проходила під час «Книжкового арсеналу» і була присвячена 100-річчю радіостанції, ви розповідали про ефіри на початку повномасштабного вторгнення з музичним супроводом. Це, безперечно, надихало як самих співробітників, так і слухачів. Розкажіть, як це було?

— Коли вранці 25 лютого 2022 року  виходив з дому, то не знав, що в нього більше ніколи не повернусь. Речі усі вціліли, просто їх уже вивозили інші люди. Я ще тоді кинув погляд на свої клавіші і подумав: «Може кинути в машину?». А потім вирішив, що прийду з роботи і далі розберемось. А я вийшов з роботи в інше життя та поїхав у Львів. Як я тоді думав, що, можливо, взагалі назавжди. Приїхав і відчув ломку, бо музика дуже важлива частина мого життя. Почав в усіх розпитувати: може, в когось є клавіші. І Рома Кієвіцький подзвонив якомусь своєму приятелю у Львові, прокатнику апаратури. Той каже: «Ну, слухай, у мене щось таке кудлате стоїть на складі. Хай приїде — подивиться». Я ні до того, ні після того такої моделі клавіш не бачив, щось реально дуже древнє. Але воно грало. Для колискових підходило. Пішов до наших хлопців інженерів, попросив зробити шнури, щоб можна було клавіші в пульт під'єднати. Домовився, що на нічних змінах буду в ефірі грати музичні імпровізації та читати вірші. Це було після нуля годин. І це було віддушиною і для мене. Це був спосіб посеред хаосу почуватися живим. Це дуже відгукнулося людям. Коли відчув, що ця хвиля зійшла і треба вже припиняти, мені подзвонили з Німеччини: «Коляда, а де?». «Я на зміні, але клавіші не підключав. Може, вже досить?», — відповідаю. «Та яке досить. Ми тут сидимо чекаємо. Давай», — кажуть. Знову під’єднав, пограв. 

А зі співробітниками була інша історія. Ще коли у мене ця ломка йшла, шукав, на чому грати, знічев'я забрів у сусідню студію і побачив, що там стоїть розкішний рояль. Почав на ньому трішечки музикувати, іноді на звук у перервах між марафонами підтягувалися люди. Привели Юлію Левчук, співробітницю Суспільного, яка виявилася геніальною флейтисткою. У нас народився дует «Флейта на роялі». Ми тоді вже дали кілька концертів у Львові, після того концертували у Києві. Нам казали: йдеш, виє сирена, повний треш — а тут Моцарта грають.

— Тобто ваша музична освіта, яка свого часу вас привела на радіо, так вас і супроводжує нерозривно весь цей час?

— Вона весь час зі мною. Десь ніби намагається відійти, чи я її намагаюсь посунути на другий план, а іноді вона просто вихлюпується на поверхню з новою силою в якихось нових обставинах. І вона завжди стає мені в пригоді. Завжди ціную журналістів, які приходять не з інституту журналістики, я і сам такий, а з якоїсь професії, тому що в тебе плюс одна спеціалізація. Ти не просто навчений усіх журналістських прийомів, а й ще якийсь бекґраунд у тебе є. У моєму випадку музикознавство мені дуже допомагає.

— Життя, красиві жінки й сотні тисяч мертвих москалів — те, що вас надихає, як зазначено на вашій персональній сторінці на сайті «Українського радіо». Де ще черпаєте натхнення?

— Я не можу без музики, причому як тієї, що граю сам, так і тієї, що можу послухати. Без спілкування та без споглядання жіноцтва я теж, чесно, не можу. Це та частина життя, яка мене бадьорить і надає енергії. Це щось, що незримим духом у моєму чоловічому єстві живе, це те, що випрямляє хребет в тих ситуаціях, коли здається, що він вже загнувся й ніколи не розпрямиться. Мертві москалі — так, це прекрасно, коли ЗСУ їх множать на нуль. Саме життя. Мені нечасто вдається підтримувати той стан, коли життя через тебе струменить. Оскільки у мене ранкові ефіри і на радіо, і на телебаченні, то доводиться вставати рано. Якщо є час вийти на балкон зранку, випити філіжанку кави і вдихнути ранкове повітря, то думаєш: «Клас! Я живий!».

 Роман Коляда — про те, що надихає

— Усі мої співрозмовники — співробітники «Українського радіо» — говорили про те, що у радіо є своя магія, і кожен знаходить тут щось своє. Чим за ці роки для вас стало «Українське радіо»?

— Голос і звук вирішальні в принципі. Оскільки я сам є людиною, яка живе на слух, мені дуже важливо, що звучить, як звучить, чи комфортно звучить, чи нічого не заважає. Я дуже чутливий до звукового засмічення. Ефект, коли ти лише голосом та артикуляцією передаєш усе, у цьому магія радіо. У тебе немає картинки, немає ніякого додаткового інструментарію, щоб щось показати. Голос, акцент, відчуття, дихання, усмішка, яка відчувається на слух. Ефект миттєвої присутності. Дотик через звук — ось так би я назвав магію радіо.

• Читайте також: Вікторія Польченко: Настав момент, коли радіо може бути рятівним колом, а музичне радіо — комфортною ковдрою, яка захищає

— Чи є те, що ще не робили, працюючи на радіо, а хотілося б зробити?

— Ще донедавна казав, що на різних радіо, не тільки на Хрещатику, 26, встиг попрацювати в багатьох професіях, включно зі звукорежисером, оператором, сисадміном. У моєму житті була одна радіостанція, яку зібрав з нуля, тобто це був підвал, де були складені банки з фарбою. І цей підвал перетворився на запаковану сучасною апаратурою круту студію, яка працює, ми з колегою прямо з дротів це все зібрали, запустили і мовили. Єдине, чого до певного моменту на радіо не робив ніколи — не читав новини. Завжди вважав, що інформаційне мовлення — це не моє. Але ніколи не кажи не ніколи, мене інформаційне мовлення наздогнало на телебаченні. Бо проєкт «Суспільне. Студія», у якому зараз працюю, це інформаційне мовлення. 

 Роман Коляда — про професійні плани, які хоче втілити в життя

Зараз є одна тема, з якою я ношусь як з ідеєю. Дві. Хай це буде на правах патентування ідеї, хоча в інших країнах, зокрема на чеському радіо, такі штуки є. Хочу, щоб у нас було радіокафе. Щоб це просто була невеличка кав’ярня з мікрофонами за столом або прямо біля кавомашини, за якою можна стояти, варити людям каву, про щось з ними говорити. От так атмосферно це записувати і видавати. Ми навіть обговорювали вже з Юрієм Табаченком цей формат, він є як робоча ідея. 

Так, мене хвилює тема війни, яка фоново в історії людства завжди була, є і, боюсь, ще довгий час буде. Щось таке, як глобальний погляд на Землю як шахову дошку для воєнних конфліктів — це та тема, якою я, можливо, займусь.

Титульне фото: Роман Коляда (фотограф Ігор Васильєв, «Детектор медіа»)