Без глядачів і доступу до спортсменів. Як працювалося журналістам Суспільного на Олімпіаді в Токіо

Без глядачів і доступу до спортсменів. Як працювалося журналістам Суспільного на Олімпіаді в Токіо

10:51,
6 Вересня 2021
1231

Без глядачів і доступу до спортсменів. Як працювалося журналістам Суспільного на Олімпіаді в Токіо

10:51,
6 Вересня 2021
1231
Без глядачів і доступу до спортсменів. Як працювалося журналістам Суспільного на Олімпіаді в Токіо
Без глядачів і доступу до спортсменів. Як працювалося журналістам Суспільного на Олімпіаді в Токіо
Інтерв’ю за 90 секунд, взаємодопомога з іноземними колегами, виправданий україноцентризм та відчуття духу Олімпійських ігор.

Атмосферу цьогорічних Олімпійських ігор можна назвати камерною: Токіо з вікна автобуса, карантинні обмеження, жорсткі умови акредитації, відсутність глядачів на трибунах та дев’яносто секунд на коментар спортсменів. Водночас для журналістів Суспільного Олімпіада-2020 стала наймасштабнішою за кількістю прямих включень. Команда складалася з п’яти знімальних груп, радійника, групи з диджиталу, двох режисерів монтажу та керівника — загалом шістнадцятьох людей. «Детектор медіа» запитав працівників Суспільного, які їздили в Токіо, про їхні враження від роботи на Олімпіаді.

Олімпіада в Токіо — особлива не лише через карантинні обмеження. Наприклад, на церемоніях відкриття й закриття ігор країни-учасниці виходили за порядком японського алфавіту, а перші змагання проводили у традиційному для Японії виді спорту — дзюдо. Оргкомітет назвав цю олімпіаду найбільш інноваційною. Наприклад, у кімнатах спортсменів ліжка були зроблені з картону, а матраци з пластику, який можна переробити.

Журналісти не відчули цих інновацій — їх селили у звичайному готелі в одномісні номери. Хоча так, кажуть вони, було зручно, адже знімальні групи мають різні графіки: хтось закінчує монтувати о третій ночі, комусь уже о шостій ранку потрібно збиратись, аби виїхати до медіацентру чи встигнути на автобус до локації, де проводяться змагання. Журналістам заборонили пересуватися містом під час обов’язкового чотирнадцятиденного карантину. Можна було користуватись або спеціально акредитованими таксі, або автобусами, які їздили від медіацентру до різних локацій.

«Деякі змагання, наприклад, марафон або футбол, проводились у віддалених префектурах. Велосипедисти змагались біля Фудзі, у 150 кілометрах від Токіо, й туди автобуси не їздили. Ці змагання були наступного дня після церемонії відкриття на легендарному автодромі, де проводяться перегони Формули-1. Ми дуже хотіли туди потрапити. До того ж, казали, що туди пустять глядачів, а це суттєво змінює атмосферу», — розповідає шефредактор «Суспільного. Спорту» Олексій Мандзій. Шукаючи способів дістатися до велосипедних змагань, українські журналісти познайомились із бельгійцями. Вони розповіли про автобуси, які набирали журналістів за попередніми заявками. Так Олексій доїхав до Фудзі й зумів зняти змагання, на яких, до речі, Бельгія отримала медаль.

Олексій Мандзій та Сергій Захарченко 

«Велоспорт був моєю першою олімпійською подією, — розповідає Олексій Мандзій. — На трибунах зібралося десять тисяч людей, що зробило змагання однією з найвідвідуваніших подій Олімпіади. Шосейна велогонка триває понад шість годин: велосипедисти стартували з Токіо й фінішували на автодромі Фудзі. За п’ятдесят кілометрів до фінішу вони на нього заїхали, зробили три кола й поїхали далі. По суті, глядачі бачать лише п ’ять хвилин із шести годин гонки. Але вони зібралися на трибунах попри спеку й вологість, фотографувались і купували сувеніри. Тоді я відчув дух Олімпійських ігор».

По завершенні карантину стало трохи легше, адже метро в Токіо на кожному кроці, тож на подорожі від однієї локації до іншої журналісти почали витрачати набагато менше часу. Важливою перевагою метро був кондиціонер, адже на автобусних зупинках бувало дуже спекотно. Крім коронавірусної загрози, спека й вологість — головні проблеми Олімпійських ігор у Токіо: температура сягала тридцяти семи градусів, а через вологість відчуття було, мов у лазні, розповідають журналісти.

«У перший день організатори роздавали хустинки з охолоджувальної тканини, яку потрібно було змочувати водою. Адже у спортсменів і журналістів почалися теплові удари. На веслуванні нам видали парасольки, й ми ними захищали не стільки себе, скільки техніку. Батареї на такій спеці розряджались за тридцять — сорок хвилин», — розповідає ведуча програми «Спорт» Юлія Пазенко.

Юлія Пазенко

«Ми показували й змагання, де українців узагалі не було, — наприклад, скейтбординг та серфінг. Скейтбординг проводився на відкритому стадіоні без даху. Три години висидіти там було неймовірно важко, — згадує відеограф диджитал-платформи Суспільного Сергій Захарченко. — Єдине, що радили організатори, — пити воду. Коли ставало занадто спекотно, я біг до медіацентру, деякий час дивився там трансляцію по телевізору, а потім повертався».

Складно було й отримати акредитацію. Це перша Олімпіада, на якій журналістська акредитація не давала права вільно працювати на локаціях — щодня потрібно було окремо реєструватися на кожну подію. Головна редакторка спортивних програм на «UA: Першому» та ковід-офіцерка команди Суспільного Олена Кузнецова подавала заявки на акредитацію до дванадцятої години дня на змагання, що проводитимуться наступної доби. Окремо потрібно було бронювати місце в мікс-зоні, де журналісти спілкуються зі спортсменами, та місце для знімання.

«До церемонії відкриття ми не змогли потрапити на футбольний матч, бо не розібрались із правилами подання заявки на акредитацію. Не знали тоді, що потрібно реєструватися на кожну подію окремо. Для нас це було уроком», — каже Олексій Мандзій.

Час, виділений на інтерв’ювання спортсменів, у кожній дисципліні різнився. На змаганнях з невеликим напливом журналістів волонтери закривали очі на регламент у дев’яносто секунд. Але, розповідає Юлія Пазенко, гімнасту Петру Пахнюку вона встигла поставити лише два запитання — і їй сказали, що час вичерпаний.

На плаванні було обмеження: лише двоє людей з однієї організації до мікс-зони. На деяких інших видах спорту можна було заходити втрьох, а на карате пускали до мікс-зони лише тоді, коли виступали спортсмени з твоєї країни. «Для запису інтерв’ю ми орієнтувалися спочатку на українського спортсмена, потім на іноземного, — розповідає кореспондент «Суспільного» Євгеній Каранов. — Адже, наприклад, в той час як ми записуємо нашого Михайла Романчука, який здобув срібну медаль, то чемпіон, який зайняв перше місце, вже йде з мікс-зони, тоді як записувати спортсменів через антиковідні обмеження можна було лише там». Коли час вичерпувався, волонтер, який стояв збоку або позаду, починав торкатися спини чи потрапляти в поле зору, показуючи, що це було останнє запитання.

Безкоштовних місць для знімання у мікс-зонах було небагато, заявок — у рази більше, тож доводилося йти на компроміси й домовлятися про доступ уже на локаціях. «Ми йшли до представників організаторів і намагалися пояснити, що ми — єдина група з України, тому нам потрібно поспілкуватись із нашими медалістами, — каже Юлія Пазенко. — І нам ішли назустріч. Виступив український спортсмен, нас запустили, ми беремо невеличке інтерв’ю й виходимо».

Коли не вдавалося взяти інтерв’ю у спортсмена з іншої країни, могли допомогти журналісти з інших країн. Сергій Захарченко розповідає, що коли їм забракло якісного світла під час церемонії відкриття, колеги з Мексики з власної ініціативи позичили українцям свою стійку та світло.

«Інколи доводилося просити запасну батарею під час прямого включення, — каже Юлія Пазенко. — А якось ми забули подовжувач для мікрофона в автобусі. Він був нам украй необхідний, адже було необхідно тримати дистанцію від спортсмена — півтора метри. Я попросила в колег із Південної Америки, які без проблем позичили подовжувач».

Втім бували й неприємні епізоди. Якось українці поставили на вільне місце свій мікрофон і рюкзак, а повернувшись, побачили, що їхні речі відсунули вбік, а на звільненому місці стоїть журналіст і готується до включення. Юлія попросила іноземного колегу піти, а коли він відмовився, звернулась до організаторів — вони дали українській групі інше місце.

Роботу українським журналістам доводилося розпочинати за токійським часом (GMT+9), а включатися для української аудиторії — за українським. Тому спали журналісти Суспільного мало. «П’ять-шість годин на добу — це розкіш, — каже Юлія Пазенко. — Снідаєш сухим сніданком у себе в номері і їдеш до медіацентру сорок хвилин. Там пересідаєш на автобус і їдеш на локацію. Потім повертаєшся до медіацентру, щоб відправити великі шматки відео до Києва, й далі монтуєш у себе в готелі».

У диджитал-команди Суспільного було два формати: відеоблог із місця подій та «Олімпіада за 300 секунд». Відео для блогу журналісти монтували самі — або в автобусі, або в медіацентрі, тоді як матеріал для «Олімпіади за 300 секунд» надсилали в київський офіс.

Попередній план висвітлення олімпіади склали ще в Києві. «На місці, обираючи локації, ми відштовхувались від результатів українців», — розповів Олексій Мандзій. П’ять років тому Суспільному дорікали за недостатню увагу до українських спортсменів, цього ж року навпаки — закидають надмірний патріотизм. «Україноцентричність у висвітленні Олімпіади потрібна, — коментує Олексій Мандзій. — Адже багато з олімпійських видів спорту нечасто транслюється на широку аудиторію. А українці вболівають за своїх. Але ми не обмежувались досягненнями українців. Наш формат “Олімпіада за 300 секунд” ми ділили на чотири блоки: перший — про результати українців; другий — про важливі світові події, які не можна пропускати; третій — про одну з подій докладно; четвертий — що буде далі».

Юлія Пазенко згадує, що найдраматичніший момент Олімпіади для неї був у перший день. Дзюдоїстка з України Дар’я Білодід не раз казала, що прагне здобути золоту медаль. «Коли вона програла сутичку у півфіналі, вона була фрустрована, — розповідає Юлія. — Ми не могли поговорити з нею, адже інтерв’ю вона дає лише по завершенні змагань. Але Дар’я виграла  бронзову медаль, а потім вилила у сльозах усі свої емоції та розчарування. Вона розповіла, що коли після півфіналу лежала у тренувальному залі й не могла налаштуватись на бронзовий поєдинок, до неї підійшла її мама — вона ж її тренерка,  — і сказала: “Якщо тобі не потрібна ця медаль, виграй її хоча би для мене”. Друга драма — бронза Алли Черкасової, яку вона добула для свого сина. Це був її фінальний акорд на Олімпійських іграх, бо вона завершує кар’єру. Для мене це була своєрідна жіноча спортивна драма, яка завершилась зі знаком плюс». Сергій Захарченко каже, що напруженим був передостанній день змагань, коли на стрибках у висоту троє українських спортсменок виступали у фіналі; на сайті «Суспільне. Спорт» саме ця трансляція здобула найбільше переглядів.

Журналісти Суспільного у Токіо, фото: фейсбук Юлії Пазенко

«Для мене один із найдраматичніших моментів — це коли венесуельська стрибунка у довжину Юлімар Рохас побила рекорд Інесси Кравець, який тримався понад двадцять років, — розповідає Євгеній Каранов. — Мені вдалося поспілкуватися із нею в мікс-зоні. Довелося знайти перекладача з іспанської, бо Юлімар не говорить англійською. Вона сказала, що Венесуела зараз переживає непрості часи, й ця олімпійська медаль дає надію громадянам Венесуели. Також запам’яталося, як Марині Бех-Романчук удалося прийти на перший фінальний заплив свого чоловіка, Михайла Романчука. І вона за нього так уболівала — ми змогли це за фільмувати. За ці емоції люди й люблять дивитися спорт».

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду