«Детектор медіа» продовжує серію інтерв’ю з представниками філій Суспільного з регіонів, де тривають бойові дії. Миколаїв за понад пів року війни (195 днів станом на 9 вересня) прожив 27 днів і ночей тихими, всі інші дні було чути постріли і вибухи, гинули люди, руйнувалися будинки. Частина Миколаївської області залишається окупованою.

До війни про південне місто України Миколаїв мало знали у світі, але тепер воно на слуху. Голова Миколаївської обласної державної адміністрації Віталій Кім одним із перших свої відеозвернення розпочинав із  фрази «Доброго вечора, ми з України», яка швидко стала одним із гасел українського спротиву. Тисячі людей купували квитки в миколаївський зоопарк, щоб підтримати заклад у найважчі дні. Обгорілі колоски з полів Миколаївщині унаслідок обстрілів росіян облетіли соцмережі. І все це висвітлювали журналісти Суспільного.

Про це говоримо з Катериною Лисюк. У грудні 2021 року вона виграла конкурс на посаду продюсерки філії «Суспільне Миколаїв». 31 грудня Катерина попередила колектив, що може бути повномасштабний наступ Росії, і сказала всім приготуватися; тому 24 лютого її люди не розгубилися, коли зрозуміли, що почалося.

— Катерино, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили на Суспільне.

— До журналістки я мала іншу кар’єру. У серпні 2015 року прийшла на стажування тоді ще в обласну державну телерадіокомпанію, через два тижні, 4 вересня, мене взяли на роботу. Я працювала у відділі новин, тимчасово виконувала обов’язки редактора новин. Був час, коли на новинах було троє людей: тоді я на роботі днювала і ночувала, в прямому сенсі цього слова. Згодом стала старшою редакторкою, паралельно займалася журналістськими розслідуваннями. Тоді почалася реформа Суспільного. Я була рада, що ми матимемо іншу структуру. Ми й до того дотримувалися журналістських стандартів, але були нюанси, які мені не подобалися. А тут усе, як треба.

— На Миколаївщині побачили різницю, що це Суспільне, а не державне?

— Після того, як реформа відбулася, я працювала у творчій групі «Тема дня» — була і ведучою, і випусковою, і редакторкою, і журналісткою, і займалася оформленням цієї програми та її уривків на діджитал. Під час інтерв’ю на зйомках казала, з якого медіа, звичайні люди і посадовці позитивно реагували: «Ви ж колишній канал “Миколаїв”? У вас так класно стало, такі круті новини». Думаю, що люди кайфували разом зі мною.

Зі зміною структури команда «Теми дня» перейшла у «Сьогодні. Головне». На той час я п’ять років була у журналістиці, почала усвідомлювати, що вигоріла. 4 вересня 2020 року я звільнилася. Подала заявку на конкурс довготермінових спостерігачів у ГО «Громадянська мережа «Опора», мене вибрали. Кілька місяців, у тому числі впродовж всього періоду місцевих виборів, відпрацювала як спостерігачка, після чого стала на облік у центрі зайнятості. Щоб не втрачати професійні навички, співпрацювала з громадськими організаціями, і нарешті зрозуміла, що оновила сили. За рік я скучила за роботою, тож подалася на конкурс. Коли повідомили, що запрошують до Києва підписувати контракт, я з подругою сиділи в парку на лавці і пили каву. У мене були такі емоції, що пів району чули, що я виграла конкурс. Це був такий вир емоцій! Навіть зараз згадую — і сльози на очах. Мала страх перед керівною посадою, переживала, чи вистачить досвіду. Я швидко влилася у цю роботу і в колектив. До речі, було кумедно, коли менеджер представив мене як нову продюсерку, бо всі й так мене знали. Ми готувалися втілити проєкт на аутсорсі за моєю ідеєю, але почалася велика війна і все зупинилося.

— У філії готувалися до великої війни?

— Напередодні Нового року уже ходили чутки, що щось може бути. 31 грудня я всіх попередила, що ми маємо бути готовими, зібрати тривожні валізи, всі документи мають бути в одній купці. Ніхто не має пропасти, щоб усі були на зв'язку. 24 лютого я побачила, що до моїх порад дослухалися, всі були на зв’язку. Деякі співробітники виїхали з Миколаєва у перші дні.

Половина нашого колективу в Миколаєві та області, частина роз'їхалися по Україні. Кілька людей закордоном — вони на простої. Але ми максимально налагодили зв'язок і роботу.

— Що сьогодні з філією? Ви ходите в офіс на роботу? Яке рішення прийняли щодо техніки?

— Ми за те, щоб нікого не було на роботі або приходило кілька людей. Головне – життя людей. Ми налагодили дистанційну роботу, все розподілили.

— Ви знімаєте репортажі, сюжети, фотографуєте, хоч це не входить в обов’язки продюсера. Вам бракує людей, які працюють у полі?

— Зараз уже ні, та у перші місяці бракувало. У двори багатоповерхівок, де живуть троє наших співробітників, прилетіло, в їхніх квартирах вибуховою хвилею повибивало вікна. Ще у двох журналістів, які жили біля проспекту Миру, уламками касетних снарядів пошкодило вікна, поруйнувало балкони. Вони правильно зробили, що виїхали за межі міста.

В якийсь час у Миколаєві залишалося двоє журналістів, які працювали у полі. (Я не планувала виїжджати. Плюс моя мама категорично відмовилась покинути рідне місто.) Мені потрібно було, щоб усе працювало, тому я також вийшла у поле. Я була журналісткою і залишаюся нею, працювала в кадрі і зараз це роблю. Так само діджитал працює 24/7, радіо працює. Ніщо не провисло і не зупинилося.

— Ви забезпечені захистом?

— Перші кілька тижнів мали проблеми. Перші 2 бронежилети десь знайшов менеджер нашої філії Дмитро Лугінець. Тоді Микола Чернотицький (голова правління Суспільного — ДМ.) привіз ще два бронежилети, Ангеліна Карякіна (генпродюсерка інформаційного мовлення Суспільного — ДМ.) дуже допомогла зі зв’язками, хто саме може допомогти з бронежилети. Тепер з амуніцією у нас усе добре, можемо одягти всіх, на зйомки вся група вирушає у бронежилетах, касках, з аптечками. У нас є новенькі, які прийшли під час війни. Ці люди пройшли тренінг від Суспільного, як користуватися аптечками і всім іншим. Журналісти кажуть, що не дуже зручно під час зйомок з аптечкою. Я їм відповідаю: «Робіть, що хочете, але аптечка має бути. Я все дізнаюся, чи ви були з захистом».

— Як часто виїжджаєте в гарячі точки?

— Ми виїжджаємо на всі вибухи і знімаємо всюди, де можна. Єдине, що є локації, які не можна знімати. Коли 29 березня в Миколаївську обласну військову адміністрацію влучила ракета, ми з моїм другом-волонтером (на той момент він возив нас) якраз їхали на роботу, збираючи по дорозі колег. Почули звук і за пів години були на місці події. Все було закрито, нікого не пропускали, журналістів зібралося дуже багато. Я телефонувала пресофіцеру, у пресслужбу, Віталію Кіму, пояснювала, що ми місцеві, ми — Суспільне і ми маємо бути там. Через деякий час до журналістів вийшов пресофіцер і запустив нас на територію, ми змогли все познімати.

Наші журналісти часто першими прибувають на місце події, тому для багатьох ми стаємо першоджерелом.

— До вас звертаються іноземні журналісти щодо співпраці, коментарів, інтерв’ю? Миколаїв став відомим містом.

— Може, це прозвучить трохи цинічно, але нарешті дізналися, що на півдні України є Миколаїв. Так, іноземні ЗМІ через наш піар-відділ брали інтерв’ю в кількох працівників філії. Іноді Ангеліна Карякіна дає мої контакти, щоб я на місці зорієнтувала іноземних журналістів. З однією французькою журналісткою, яка близько двадцяти років працює у гарячих точках і хотіла зрозуміти життя Миколаєва, я досі спілкуюся.

—  У тих сюжетах із Миколаєві, які я бачила, ви показуєте чітку позицію містян: ворог — росія, росіяни на нас напали і їх треба гнати з нашої землі. Ви спеціально знаходите свідомих людей, чи це типова позиція для мешканців міста?

— Ми не підбираємо спікерів, підходимо на вулиці до людей і  завжди чуємо розуміння, що є війна і треба щось робити, щоб росіяни пішли з нашої землі. Ні в кого немає сумніву, звідки все летить і хто це робить. Люди розуміють, що росіяни нас обстрілюють. Є поодинокі люди, які думають інакше. Коли місто закривали і шукали колаборантів і наводчиків, практика показала, що такі люди є. 

— Напередодні свят по всій Україні попереджали про можливі провокації з боку російської армії. У Миколаєві було посилене відчуття тривоги?

—  Місто обстрілюють регулярно, за пів року війни у нас було тільки 28  тихих днів і ночей (станом на 9 вересня 27 діб). Коли є рекомендації від мера міста і голови військової обладміністрації утриматись від масових заходів, деякі містяни намагаються виїхати на кілька днів із Миколаєва, а ті, хто залишаються, майже не виходять з дому. На День Незалежності під вечір на центральній вулиці Миколаєва – Соборній, яка є найдовшою пішохідною вулицею в Україні, мій друг-волонтер зустрів усього кілька людей. До війни там не було де яблуку впасти, весь Миколаїв прогулювався Соборною.

— Раніше кореспонденти з «Суспільного Миколаїв» у національному марафоні часто показували сюжети про проблеми з водою у місті. Щось змінилося на краще?

— У нас досі іде з кранів технічна вода. Я жартую, що в нас місто дуже багате і з кранів тече шампанське — трохи жовтувате і піниться. По питну воду люди ходять до джерел, свердловин, купують чи беруть у місцях, куди її привозять. Воду з крана використовують для прання і купання. Після того, як ми місяць прожили взагалі без води, ввімкнення технічної води люди сприйняли за велике щастя. У мене приватний будинок без свердловини, впродовж літа ми не поливати город і сад, тому більшість врожаю пропала. Але це краще, ніж не мати ніякої води. Уже є чим помити посуд; зрозуміло, що споліскуєш чистою водою. 

— На сайті «Суспільне Новини» з вашого регіону читала, що вдалося зібрати чи не найкращий урожай зернових в Україні попри пожежі і обстріли.

— Миколаївщина у зоні  ризикованого землеробства, тут степ, погода завжди посушливе. Майже всю область обстрілюють, а наші аграрії попри все збирають високі врожаї. Вони – неймовірні люди.

— А магазини, банки, різні установи працюють?

— У перший місяць війни було дуже жорстко: всюди черги, пусті полиці, товарів не було. Я живу у Корабельному районі, який найбільше обстрілюють. Якщо в інших районах у березні була краща ситуація з продуктами, то в нас — біда. У квітні не стало води. Наприкінці квітня система почала налагоджуватися, постачальники завезли продукти у крамниці. Зараз магазини працюють по-різному: якщо починаються жорсткіші обстріли, деякі закриваються, вивозять товари, а потім відкриваються. Що ж до банків, то майже всі відділення закриті, працює лише «Приватбанк». У моєму мікрорайоні було кілька відділень «Приватбанку», залишилося одне, але банкомати працюють, зняти гроші можна.

А от центри соціального захисту працюють безупинно. З червня міська влада запровадила картки, по яких центри видають певним категоріям людей хліб і консерви. Благодійні та громадські організації теж працюють у пунктах видачі гуманітарної допомоги за анкетами. У час війни у Миколаєві дуже виріс волонтерський рух. До прикладу, мій друг працював на одному з великих підприємств Миколаєва, на початку великої війни його відправили на простій. А він людина активна, тож взявся спершу допомагати нам. Ми мали проблеми з транспортом, а возити групи на таксі дорого. Він нас возив на зйомки по Миколаєву, у гарячі точки — села, які найбільше обстрілюють. Згодом влився у волонтерський рух. Возить допомогу на лінію розмежування, звідти вивозить людей, збирає котів і собак, яких залишили власники під час евакуації, і відвозить у притулки. Інша моя подруга з п’ятирічною дитиною залишилася у Миколаєві і тепер разом із донькою готують та передають або особисто розвозять смаколики військовим.

— У Миколаєві є райони, вулиці, які можна назвати безпечними?

— Міський голова Олександр Сєнкевич казав, що людям із Корабельного району краще виїхати в інші райони або за місто. Я не можу сказати, що це цілком безпечно. Є деякі мікрорайони, в яких трошки легше. Але прилітає всюди, в одному з таких «тихих» районів після прильоту у п’ятиповерхівці загинули люди. У Миколаєві не можна ігнорувати сигнали тривоги. Проте люди звикають до всього. Під час оголошення тривоги можуть йти у справах. Тільки коли чути звуки вибухів, тоді ховаються.

— Що сьогодні в Миколаєві з укриттями? Де ви особисто ховаєтеся?

— З 16 квітня я не ночую вдома; маю дві точки, де зазвичай проводжу ніч. У моєму будинку немає підвалу, тому я ходжу у підвал в інший будинок. А якщо влада оголошує, що може бути щось жорстке, тоді з мамою їдемо в один офіс, де є бомбосховище. В деякі періоди, як от під час подовженої комендантської години, ми в ньому практично живемо. Добре, що там є інтернет.

— Є статистика, скільки людей виїхало?

—  Зі слів миколаївського міського голови, виїхало 250 тисяч, трохи більше половини.

— Як живе сьогодні миколаївський зоопарк? Він став дуже популярним, уся країна купувала квитки до нього.

— Не тільки Україна, пів світу згуртувалися, аби допомогти зоопарку. Зараз у вихідні він відкритий для відвідувачів. Ми зробили проєкт про життя зоопарку у перші три місяці війни.

Тоді тваринам допомагали українські і європейські зоопарки, супермаркети, містяни приносили рибу і м'ясо у дні, коли ці продукти ніде у місті не продавали. Охочі зголошувалися допомагати доглядати за звірами, коли не вистачало персоналу, бо когось мобілізували, а комусь було важко доїхати на роботу з іншого кінця міста.

Директор зоопарку Володимир Топчій дав інтерв’ю американському ЗМІ. Під час розмови він просльозився, говорячи, що бракує грошей і харчів. Він скаржився, що вони так нарізали, що зробили з цього щемливу історію. До речі, Топчію цей матеріал не сподобався: «Я ж чоловік, а вони показали, наче я плаксій». Я переконувала його, що головне, що це подіяло. Коли почала надходити допомога їм стало набагато легше, вони могли заплатити за воду та електроенергію, вчасно виплатити зарплату.

Коли я спілкувалася з європейськими журналістами, для них було дивовижею, що люди забирають із собою в евакуацію тварин. Я тоді їм цитувала «Маленького принца»: що ми відповідальні за тих, кого приручили. Як може бути інакше?

— В одному з ваших матеріалів прозвучало питання: «Що для вас щастя?». Що вас робить сьогодні щасливою?

— Це питання з програми про зоопарк. Нещодавно я проходила онлайн-тренінг про те, як брати інтерв’ю на чутливі теми (інших зараз в Миколаєві немає). Там було запитання: «Що у вас викликає радість?» Я процитувала стендапера з Херсона: «Не знаю, як знайомитися з дівчатами, що запитувати на першому побаченні. До війни питав, чим цікавиться, яку музику слухає. А зараз що питати? "Що тебе збуджує?” А вона така: “Мертва русня!”». Це жорстоко і цинічно, але мене радують втрати ворога (я від природи добра людина, але до орків – ні!) Під час війни зрозуміла, що щастя – це що мої найрідніші зі мною і з ними все гаразд. Це просто попити кави, поїсти морозива, поговорити з подругами, які виїхали з міста. Щастя — коли тихо на вулиці. Але дуже хочеться моря і херсонських кавунів. Досі не з'їла жодного. Чекаю і чекатиму, поки наші хлопці та дівчата (військові) звільнять Херсон!

Фото: з архіву Катерини Лисюк