Денис Астаф’єв 14 років займається театром у Запоріжжі і Дніпрі. Останні три роки працює в команді запорізької філії Суспільного, відповідає за цифрові платформи, в тому числі наповнює сайт «Суспільне Новини». З початку війни перед ним стояв вибір: або піти в територіальну оборону, не маючи досвіду поводження зі зброєю, або залишитися на роботі й закривати потреби бійців. Він обрав другий шлях. Хлопцеві довіряють, його дописи у фейсбуку про збір коштів на бронежилети, телевізор чи автомобіль для захисників набирають багато поширень. За два місяці війни в нього з’явилося чимало нових побратимів по волонтерству, яких він ніколи не бачив наживо. Денис Астаф’єв розповів «Детектору медіа» про свій шлях від актора, режисера театру, журналіста, який «працює вдома», до «дикої» допомоги бійцям.

— Денисе, чим ви займалися до війни?

— Мені 33 роки, за освітою я режисер, навчався в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Після цього повернувся до Запоріжжя і з 2008 року працював актором і режисером у театрах у рідному місті і в Дніпрі. Останні шість років на сцену не виходжу, займаюся тільки режисурою. Уже три роки працюю на «Суспільному. Запоріжжя», спочатку лінійним продюсером, після скорочення перейшов у вебредакцію. Зараз пишу новини на сайт «Суспільне. Новини», працюю редактором.

Перед карантином поставив для себе моновиставу «Дев’ятисотий не сходить на берег» за п’єсою італійця Алессандро Барікко, де я режисер і актор. Нещодавно зіграв її в одному з бомбосховищ Запоріжжя. Для глядачів вигадали конспіративний спосіб: запросили їх у день вистави, надіславши адресу, куди приходити.

— Ви також маєте стосунок до сторінок «Суспільного Запоріжжя» у соцмережах. Із початку війни помітний приріст аудиторії?

— Як для Запоріжжя, де україномовні ЗМІ не мають великого попиту, ми зробили дуже великий стрибок. Наприклад, канал у вайбері, який було непросто розкрутити, з початку вторгнення наростив кількість учасників до майже десяти тисяч. Телеграм-канал набрав 20 тисяч. Фейсбук і так непогано розвивався. Видно, що люди порівняли якість інформації і нам довірилися.

— Як ви сьогодні працюєте з регіональними новинами, звідки отримуєте інформацію?

— Запоріжжя — прифронтовий регіон, 80% області окуповано. Ми в дуже хиткому становищі. Наші журналісти працюють «у полі», від них отримуємо левову частку інформації. Також даємо офіційні новини представників влади, те, що пишуть місцеві активісти й митці.

Я працюю з дому. У карантинні часи ми перейшли на дистанційну роботу, маємо налагоджений механізм комунікації з командою та журналістами, які «у полі».

— Чому ви залишаєтесь у Запоріжжі? З дистанційною роботою ви б могли працювати з безпечнішого місця?

— Те, що буде війна, мені було зрозуміло давно, я чекав на вторгнення з дня на день. Весь цей час у мене не було планів кудись їхати. Якщо ситуація загостриться, будучи тут, я можу швидко потрапити у військо і захищати свій дім. У перші дні війни я, як і всі, хотів потрапити до територіальної оборони. Тоді подумав, чи багато користі принесу в обороні? Адже я не служив в армії, років 15 тому тримав зброю в руках, тоді дали зробити кілька пострілів. Вирішив: поки ще не критично важливо йти у військо, встигну зробити щось на своєму робочому місці.

— Як розпочався ваш волонтерський шлях?

— До вторгнення я епізодично допомагав армії, вів благодійні концерти й вистави, збирав для військових гроші, щоб їх вдягнути, але не в таких масштабах, як зараз. Тепер займаюся цим цілодобово.

Все розпочалося першого березня. Я запитав знайомих бійців, які пішли воювати, що їм потрібно. Вони попросили рації. Почав шукати їх по театрах, де служби монтувальників використовують рації, які дають сигнал на 200 метрів. За допомогою Запорізького театру молоді знайшли кілька рацій і передали хлопцям. Тоді бійці попросили інші речі. Я зрозумів, що своїм коштом це не витягну, дав номери своїх карток і почав збирати гроші.

— Хто відгукується?

— Навіть не уявляв, що стільки незнайомих людей відгукнеться і що репостами у фейсбуку вдасться залучити велику аудиторію, утворити мережу благодійників. Є люди, які регулярно роблять пожертви, питають, що треба, купують щось самі й одразу пересилають. Хтось пересилає останні гроші, пишучи, «вибачте, що я відправив 50 гривень». За цим «вибачте» я розумію, що для когось ці 50 гривень — відчутна сума, а він ці гроші передає. Хтось анонімно пересилає велику суму. У цьому процесі я розпорядник. Насправді волонтери — всі, хто надсилає гроші, працюють, заробляють і довіряють мені цими грішми розпоряджатися на користь бійців.

Як мені розповідали досвідчені волонтери, з часом напрацьовується мережа жертводавців, які підтримують постійно. Я розумію, що настане момент, коли буде важко збирати постами. Цей процес триматиметься на якійсь кількості людей, яка взяла на себе відповідальність регулярно пересилати гроші.

— Чи є люди, які хочуть надсилати гроші на рахунок фонду, а не на приватну картку волонтера? Кого ви пропонуєте тоді?

— Всі варіанти зараз працюють, усі можуть бути ефективними. Армія стала в кілька разів більшою, так само зросла кількість волонтерів. Зросла й кількість шахраїв. Не дивно, що люди не готові довіряти всім, хто збирає гроші. Я займаюся, можна сказати, диким волонтерством. Спочатку працював для знайомого бійця, для конкретної людини, тепер до мене звертаються різні люди, кажуть, що мене порекомендували. Вислухавши їх, я кажу, чи в змозі допомогти, чи когось пропоную. Зараз уже всі більш-менш розуміють, до кого звертатися по яку допомогу.

Того, що мені надсилають, вистачає закрити потреби, за які я беруся. Наприклад, є заявки на 120 пар берців, я розумію, що на таку кількість не назбираю. Паралельно з диким волонтерством є великі фонди, діяльність яких так побудована, що процеси проходять довше, але це можливість закрити запит цілого підрозділу. Це теж дуже круто.

У Запоріжжі я особисто співпрацюю з волонтерським центром «Свої» при Запорізькому обласному центрі молоді, вони надають багато допомоги, в них класно побудована робота. Волонтерський центр «Солдатський привал» перевірений, працює з армією з 2015 року.

— Хто у вашій команді? Ви ж не один усім займаєтеся?

— За тиждень з’явилася купа нових знайомств. Я працюю з людьми, з якими ніколи наживо не бачився. Хтось у Польщі, хтось у Швеції, хтось допомагає доставляти. Ця мережа стихійна, люди самоорганізувалися, самі зрозуміли, що потрібно робити. Багато питань вирішують горизонтальні зв’язки. Безпосередньо зі мною в команді ще троє людей. Є людина, яка займається пошиттям спальників, флісок, інші – документами, доставкою і таке інше.

Я в основному сиджу вдома, працюючи над новинами для сайта. Мені весь час потрібно бути біля комп’ютера. Мої товариші сказали, що можу звертатися до них у будь-який момент, вони мають машину, можуть відвезти все, куди потрібно. З’явилися нові знайомі, які возять допомогу до певного підрозділу. Я прошу їх не казати, де вони стоять. Знаю, кому це конкретно потрібно, вони доставляють, роблять фото для того, щоб можна було відзвітувати.

— Які заявки ви здебільшого закриваєте?

— Всі дуже схожі: всім потрібна броня, каски, все це дуже дороге, потрібно знаходити компромісні варіанти. Є думка, що держава нічим не займається, нічого не надає. Це неправда: в держави дуже великі витрати, на яких уся війна тримається. Та іноді, поки від держави не надійде допомога, може статися багато чого поганого; тоді включаються волонтери. Я помітив, що бронежилет працює як захист не тільки фізичний, а ще й психологічний. Людина, коли розуміє, що буде здорова й захищена, що її шанси вижити в бою зросли, заспокоюється й може займатися бойовими задачами.

— Що таке «дике волонтерство»?

— Дика допомога — не організована, ніким не керована. Людина вирішила чимось займатися, сама собі щось робить, знаходить таких же людей, які одне одному починають допомагати. Цей процес починається хаотично, потім формуються в більш системний.

Більшість звернень, які ми покриваємо, — від тероборони, яку нещодавно організували. Коли розпочалася війна, люди вирішили йти до війська або їх призвали. Вони нічого не мали, не було запасів, бо в мирний час не було планів йти на війну. У кого були плани, ті не звертаються.

Тероборона в Запорізькій області була офіційно з 2018 року, але активне формування й виділення грошей розпочалися нещодавно. Ніхто не встиг накопичити ресурси, щоб усіх одягти, а надто тепер, коли є розуміння, що треба більше людей.

— Скільки вам вдалося зібрати грошей? І що за них придбали?

— Нещодавно підрахував, що зібрали 800 тисяч гривень, враховуючи надходження у валюті. Тепловізор може коштувати 100 тисяч, квадрокоптер — 160 тисяч, машина, яку придбали останньою, — 142 тисячі. Ми зателефонували в підрозділ і сказали, що автомобіль є, вони у відповідь: «Як добре, треба ще таких дванадцять». На стільки машин будемо довго збирати. Зараз є запит купити партію шоломів. У мене ще не було досвіду із шоломами: з’явилося багато перекупщиків, які завищують ціни. Треба розбиратися, які будуть прийнятні, де саме купити, як доставити.

— Бронежилети перевіряєте на міцність?

— Купуємо по 2-3 бронежилети. Я розділяю думку, що ті бронежилети, які не пройшли сертифікацію, не підходять для бійців. Але є ситуації, коли людина каже: «Дайте мені якусь сковорідку». Ти розумієш, що він цю сковорідку все одно знайде. Ми первіряємо кожну партію, відстрілюємо одну плиту, яку замовляємо окремо, щоб перевірити чи відповідають заявлені сертифікати дійсності. Після цього пропонуємо бронежилет бійцю, кажемо йому, що він зроблений в Україні, показуємо результати відстрілу. Він має розуміти ризики, сприймати його як протиосколковий: із таким захистом не треба наражати себе на небезпеку.

Мати захист від кулі й не мати його взагалі — це дві різні речі. За моїми спостереженнями, місцеве запорізьке виробництво цілком відповідає якості. Те, що нам кажуть, — чим проб’ємо, а чим ні, — відповідає дійсності. Ті виробники, з ким я працюю, виробляють бронежилети за власні гроші, продають за ціною металу, не беручи нічого за роботу, або дають безкоштовно.

— Ваш профіль допомоги — тільки армія? Чи допомагаєте і переселенцям?

— Багато людей зі хабів організовують гуманітарну допомогу для цивільних, займаються прийомом, розвантаженням, сортуванням. На це потрібно багато часу. Не бачу сенсу в це втручатися. Коли до мене надходять запити від переселенців чи місцевих, кажу, куди їм звертатися. Зараз у Запоріжжі залишається багато переселенців — мають надію, що все завершиться й вони звідси швидко повернуться додому.

— Який настрій сьогодні в Запоріжжі?

— Місто згуртоване, бойове. Є люди, яким страшно, війни всі бояться. Бійці злі, налаштовані воювати. Я готую себе до того, що війна може бути тривалою. Маємо приклад восьми років війни на Донбасі, не виключаю, що так може бути і в Запорізькій області.

Фото: «Суспільне Запоріжжя»