Ірина Антонович не мріяла стати журналісткою, але більш ніж 30 років тому доля привела її на Житомирську телерадіокомпанію. І відтоді її життя пов’язане з медіа. Стартом її кар’єри став відбір дикторів на обласне телебачення. Пройшовши гарт регіонального мовлення, вона переїхала у столицю. 15 років Ірина Антонович працювала на Першому національному телеканалі, була ведучою, редакторкою та шефредакторкою у проєктах «Подорож у дитинство», «Індиго», «Життя триває», «Легко бути жінкою», «Дорослі ігри». Зараз її голос звучить на «Українському радіо» та на радіо «Культура». Вона захоплюється фотографією, пише вірші та є виконавицею бардівських пісень, а ще випромінює позитив і доброзичливе ставлення до оточення та світу навколо.

— Ірино, корпоративний сайт мовника визначає вас як brand voice «Українського радіо» та радіо «Культура». Що ви вкладаєте в це поняття?

— Я brand voice радіо «Культура», а на «Українському радіо» я ведуча новин. Бути brand voice мені запропонували в той момент, коли створювалося Суспільне, коли радіо вже ввійшло у склад Суспільного. Генеральному продюсеру «Українського радіо» Дмитру Хоркіну сподобався мій голос, і він мені це запропонував. Я охоче погодилася. Бренд войс не лише закріплює єдиний стиль каналу, так би мовити, завершує образ, а він є голосом довіри, це відповідальність. Мені подобається там бути. Навіть коли щось не складається, а мені телефонують і кажуть: «Приїдьте, начитайте текст». І заради часом декількох фраз я їду через все місто, тому що розумію, як це важливо. І ще хочеться давати певну заспокійливу терапію для людей своїм голосом. Оскільки він мені даний Богом.

Так склалося, що моя медійна біографія починалася саме з радіо, це було практикою для нас, дикторів і телеведучих. І мені ще тоді сказали, що мій голос гарно лунає на радіо. У мене це якось відклалось і потім забулося. Радіо — дуже гарна школа, саме прямий ефір. І тепер, через багато років, я знов потрапила на радіо, тож для мене це вже така рідна структура, як дім. Зокрема і радіо «Культура», тому що я також творча людина — пишу вірші, співаю, для мене це можливість спілкуватись і дарувати людям любов, тепло і захист.

 Ірина Антонович розповідає про свій творчий шлях

— Більше як 30 років ви працюєте в медіапросторі, а за освітою ви філолог. Як так сталося, що доля привела вас у журналістику? З чого розпочався цей шлях?

— Я не прагнула бути журналісткою, а хотіла бути актрисою. Це був час, коли всі дівчатка мріяли стати актрисами, грати в кіно або в театрі. Я займалася в театрі, у мене це дуже гарно виходило. Декламувала вірші. Кілька років я пробувала вступити до театрального інституту, та не вийшло. «Не вийшло — то не вийшло», — подумала я і пішла вчитися на філфак. І не пошкодувала про це. На філфаці я отримала дуже гарну освіту, ми багато читали й іноземну, й античну літературу. Тоді, після Перебудови, була епоха, коли відкривалася нова література. Дуже багато того, що було заборонено раніше.

Коли я вчилася на четвертому курсі, оголосили кастинг на телебаченні. Тоді створювалися телевізійні компанії в регіонах, і у 1992 році було створено Житомирське обласне телебачення. Я пройшла кастинг і потрапила туди. Якраз тоді були в занепаді й театр, і кіно, а от телебачення стрімко розвивалося. І так Бог мене вивів на цю доріжку. Згодом відчула смак цієї професії, опановувала її поступово. Усе почалося з роботи диктором. Потім сказали, що дикторів не має бути на радіо і телебаченні, не стало такої професії, натомість ми перейшли в інший вимір — ведучих. І вже там мені давали можливість робити журналістські матеріали. Регіональний представник медіасфери — людина, яка робить усе: сюжети в новини, окремі передачі, ведення різних заходів, концертів. Ця школа регіонального телебачення була пройдена мною дуже добре. І вже потім я потрапила в Київ.

— Як сталося, що з Житомира ви вирішили переїхати до Києва?

— У мене був чоловік Валеріан, із яким ми, до речі, познайомилися на телебаченні, і в нас була телевізійна пара: він — оператор, я — журналістка. Ми були одержимі телебаченням і своєю професією. Йому вже було тісно у своєму місті, він прагнув нового рівня і нових швидкостей. Він був єдиним оператором, який закінчив Київський театральний, не кожен оператор має спеціальну освіту. І от він сказав: «Іро, я їду, а ти — як хочеш». Мені було що залишати, тому що я була відомою ведучою у своєму місті, мала свій авторський освітній телепроєкт «Твій урок», була однією з перших ведучих Житомирського телебачення. Це для мене був ризик, але ми ризикнули.

• Читайте також: Радіоведуча Олена Гусейнова: Найважливіше — це розуміння того, що в радійній роботі слухач головний. Його треба знати, розуміти й відчувати

— З 2001 по 2016 роки ви працювали на Першому національному старшою редакторкою й телеведучою. Ви відомі глядачам за такими проєктами як «Подорож у дитинство», «Індиго», «Життя триває», «Легко бути жінкою». Яким вам запам’ятався цей період життя?

— У Києві ми починали з нуля. У 30 років знову доводили, чого варті. У нас була своя програма, нам дали можливість спробувати. Був випробувальний термін на Першому національному з авторським проєктом «Подорож у дитинство». До нас із чоловіком приєднався талановитий режисер Ігор Іллєнко. Він нас фактично навчив телевізійної режисури. Виявляється, ми мало знали про телебачення, десять років там пропрацювавши. Ми надавали змісту важливішого значення, вважаючи телебачення більше редакторським, а виявилося, що форма та прийоми подачі так само важливі.

Далі працювали в різних редакціях, бо змінювалися генеральні директори телебачення, і, відповідно, закривалися старі та відкривалися нові проєкти. На телебаченні немає нічого постійного. Це організм, який пульсує, живе, який вимагає новизни в усьому. Я працювала і в новинах на Всесвітній службі УТР, також робила телесюжети про фермерів для програми «Сільський час» (обʼїздила тоді всю Україну, захоплювалася нашими козаками-новаторами, їхнім працелюбством і життєстійкістю). Працювала в дитячій редакції. Потім відкрилася нова для мене можливість — бути ведучою в кадрі у проєкті прямого ефіру «Життя триває», ми розповідали про все, що цікавить людей, кожного дня була інша тема. У нас був чудовий керівник Олег Климчук. Він зумів створити гарний колектив, це, певно, були найкращі роки (2008–2009).

А далі почався ще вищий щабель, коли на телебачення прийшов продюсер Олексій Семенов і створив яскраве жіноче шоу «Легко бути жінкою». Я знову пройшла кастинг, і це була чудова пора. Ми тоді й у Норвегію з’їздили, знімали різні цікаві сюжети про норвезького оселедця, про життя в цій країні, цікаві лайфи з ведучими записували. Тетяна Гончарова, Ольга Сумська, Тала Калатай у проєкті також працювали. Тоді ми  для себе відкрили такий цікавий формат як кулінарне шоу, там у Норвегії були навіть такі собі кулінарні театри. Кулінарна рубрика була і в нашому шоу, а ще експерти з різних питань, відверті й важливі жіночі теми, зіркові гості, конкурси та перевтілення. Це був неймовірний час, наша програма була популярною, але проіснувала, на жаль, недовго, десь близько року. Потім шоу змінилося на більш сімейне.

А потім була Революція гідності, яка змінила долю країни та долі багатьох людей. У той час мій чоловік Валеріан Антонович був і репортером, і оператором. Харизматичний і яскравий, не просто оператор, який знімає подію, а часто сам ставав центром події. Він, звичайно, був на Майдані, усе знімав. Для нього було великою місією — зробити фотовиставку «100 світлин Майдану», ми з ним робили це разом, я йому допомагала. Він відкрив цю виставку в 2014 році в Національному музеї Тараса Шевченка.

Телебачення опинилося на зламі епох, воно кардинально змінювалося, тоді нашу розважальну редакцію закрили. Це були миті створення Суспільного, перші кроки, коли створюється щось нове і велике. Це було непросто, адже багатьом телевізійникам, професіоналам, із якими ми робили шикарні проєкти, довелося шукати інші роботи. Я перейшла в дирекцію програм. І тоді мій голос знову мені допоміг, мене обрали голосом Суспільного, і близько пів року я начитувала різні тексти, писала анонси, міжпрограмні проєкти.

Далі трапилася трагедія в нашій сімʼї — не стало мого чоловіка. Він пішов знімати Києво-Печерську Лавру, маючи хворе серце, а тоді стояла страшенна спека. Моє життя перевернулося, частково втратило сенс, бо все ми робили разом, інколи важко було зрозуміти, де завершується телебачення і починається родина… Ми часто їздили разом у відрядження, були просто єдиним цілим.

Мене тоді вже не влаштовувало телебачення в тому вигляді, в якому воно існувало. Як на мене, воно перетворилося на радіо. Такий був час, у кадрі два спікери, кожен цікавий своєю думкою, форма і режисура не мали значення. Мені потрібні були кардинальні зміни, може ще й тому, що там усе нагадувало наші попередні роки роботи з чоловіком, і це було боляче. Я вирішила перейти в новини, дещо нову для себе сферу, дізналася, що є вакансія на «Українському радіо», й пішла.

 Під час інтерв’ю з Іриною Антонович

— Тож у 2016 році ви пішли працювати ведучою новин на «Українське радіо». Як попередній телевізійний досвід допоміг вам на цій посаді?

— Цей досвід мені допомагає й досі, тому що на телебаченні довелося робити все: була ведучою, режисеркою, редакторкою, асистенткою, навіть відеомонтаж опанувала. Основна моя посада була — старший редактор, коли несеш відповідальність за колективний процес, де кожна ланка мала величезне значення у створенні проєкту. Це справді потужна командна робота, так бувало, що хтось один схибить — і все зводиться нанівець. А ще памʼятаю цей «вічний конфлікт» прихованих ворогів — редактора й режисера, де кожен доводить, що він правий. Звичайно, вдала програма — це нагорода й успіх, але ж скільки душевних сил затрачено. Тож радіо дало мені більшу незалежність, а крім того — можливість існувати в такому собі утаємниченому просторі. Радіо — це щось магічне і навіть чарівне, тут немає глядацької зали, тебе не бачить слухач і лише уявляє. І цей момент таємниці ніби розширює твої можливості. Крім того, телебачення мені дало велику впевненість. Коли мене спитали «Чому ти перейшла з телебачення на радіо, адже люди здебільшого навпаки — хочуть потрапити з радіо на телебачення?», я кажу: «Жодного разу не пошкодувала, що прийшла працювати на радіо». Я прийшла в дуже круту професійну команду, кожна людина — інтелектуал і цікава особистість. Грамотні, потужні. Усі допомагали, всі підтримували. Якщо на телебаченні дозволяють собі, приміром, зробити неправильний наголос у слові, глядач цього може не помітити, а на радіо від слова багато залежить, його не приховаєш за відео. Стисла думка, короткі речення, точність, лаконічність і, звісно, правильна дикція — усе це дуже важливе на радіо. Мені сподобалась атмосфера новин, це займало весь мій час, не було коли думати про щось сумне. Треба весь час поспішати, правильно планувати свій день, і взагалі — на роботі є постійне відчуття темпоритму. Ти ніби мисливець, що полює на істину. Ти не боїшся щось не встигнути, а навпаки акумулюєш сили, знаєш ціну кожній хвилині. Згодом не лише на роботі, а й усе твоє життя стає чітким і системним. Якщо в нашій роботі немає системи, то випуск новин в ефірі не буде вдалим. Я, до речі, про це розповідаю у своїх майстер-класах «Майстерність ефірного мовлення», які іноді проводжу.

У нас, ведучих новин, є свій випусковий редактор, над випуском і версткою ми працюємо разом, парою. Редактор дуже допомагає — це людина, з якою можна йти в розвідку, не підведе, завжди відчуваємо одне одного, перебуваємо на одній хвилі. Звичайно, долучаються ще й інші редактори, зокрема регіональний редактор, також беремо сюжети кореспондентів Суспільного.

Я застала на радіо ще той час, до початку реформи Суспільного, коли ми читали тексти з аркушів. За кілька хвилин перед ефіром роздруковували текст випуску, а іноді принтер не спрацьовував чи гальмував, тож не завжди оперативно могли розповісти про новину в ефірі. А тепер, завдяки тому, що в студії є комп’ютери, читаємо новини з екрана й можемо побачити й оголосити про свіжі події, щойно вони зʼявляються. Це велике досягнення для оперативності подачі інформації.

• Читайте також: Ведуча «Українського радіо» Галина Бабій: «Говорить Київ» в ефірі означає, що ми існуємо

— Починаючи з квітня випуски новин на «Українському радіо» виходять що пів години вдень, а вночі — щогодини. Як вам працювати в такому ритмі?

— Для мене взагалі прихід на радіо — це серія випробувань, тому що я не працювала до цього у сфері інформації, в такому шаленому темпі й цейтноті. Тож доводилося дуже багато читати й займатися самоосвітою, щоби влитися в цей колектив. Але це легко, якщо поруч гарна команда. Я спочатку працювала в новинах на радіо «Промінь», це більш розважальний контент, тому і новини легші, потім мене перевели на новини на першому каналі «Українського радіо». Новим важким етапом стало створення Суспільного у 2017 році, тоді з’явилися комп’ютери у студії та змінилася подача інформації. Черговим випробуванням для мене, як і для всього світу, стала пандемія, а згодом повномасштабна війна. Весь час потрібно було зосереджуватись і налаштовувати себе на іншу швидкість, кожен раз кажеш: «Ми зможемо! Усе буде добре!». Прийшли нові співробітники, які добре влилися в наш колектив. На жаль, хтось пішов, бо не зміг пристосуватися до нових умов і вимог. Або обрав те, що ближче до душі. Але ті, хто лишився, можна сказати, пройшли «вогонь, воду і мідні труби», перейшли на нові стандарти, за якими працює Суспільне. Якщо людина професійна, то вона може легко все опанувати. Також потрібна мобільність, гнучкість, щоб не сприймати все з цинізмом і недовірою. Скажу відверто: новини що пів години ми також не одразу сприйняли радісно і позитивно, тому що це справді дуже важко. Нам досі важко. Але до всього можна звикнути, якщо правильно себе налаштувати, створити чітку систему, і дуже важлива взаємна підтримка з випусковим редактором. Насправді можливості людини дуже великі, ми навіть і не здогадуємося, на що здатні, все залежить від внутрішніх рамок, які ми собі ставимо. Деякі наші нові ведучі, які прийшли з телебачення, кажуть: «Ну у вас жерсть! Ми думали, що на телебаченні важко, а виявляється, на радіо важче». Як на мене, найважливіше — це те, що в нас склалися гарні тандеми з редакторами, де ми розуміємо одне одного без слів.

 Ірина Антонович розповідає про професійні випробовування

— Як змінився радійний ефір під час повномасштабного вторгнення? Приміром, новинарям доводиться озвучувати новини про обстріли, удари росіян по українських містах. Чи вдається стримувати емоції?

— Читати новини про сумні й трагічні події нам доводилося ще з 2014 року. Озвучували історію бійця, про його долю, біографію — і вже тоді, коли читала, і сльози наверталися на очі, і ком стояв у горлі. Робиш секундну паузу — і продовжуєш далі. Я розумію, що не можу зараз розплакатися. Лише одного разу я не стрималась, але зуміла зробити так, щоби слухач цього не відчув. Тому що я не маю права нав’язувати свої емоції. Ми викладаємо інформацію, а слухач уже сам приймає рішення, як йому на це реагувати. Ще тоді це все було — і я трохи звикла до такої інформації. Одного разу була тяжка інформація про те, як у бійця з Маріуполя поцілила дівчина-снайперка. Я це настільки глибоко сприйняла, що навіть пісню написала. Ці мої емоції потім виливаються в пісні або вірші.

Коли розпочалася повномасштабна війна — це ж узагалі щось страшне, дуже важко все сприймала. Тут у нас також було складно, не знали, чи росіяни зайдуть у Київ, чи захоплять радіо. Я працювала в перші дні. Оскільки в мене краща ситуація з метро, мені простіше дістатися до мого дому. Мене залишили працювати до пізнього вечора, коли вийшла — на Хрещатику нікого немає, десь гримить, було страшно.

Потім нам сказали, що команда новин буде евакуюватися до Львова. Визначили окремих людей. Я не думала евакуюватись, у мене дорослий син, хотіла лишитися з ним. Моя мама живе в Житомирі, там був приліт недалеко від її будинку. Тоді я вирішила вивезти її до Польщі. Ми потрапили у величезну залу, де перебували біженці, всі спали на розкладачках, поруч якісь роми ходять — це був жах. Ми там змерзли, мама захворіла.

Врешті допоміг брат, він мешкає за кордоном, знайшов релігійну місію у Відні, вони нас прихистили. Два місяці ми з мамою жили у Відні. Весь час українці збиралися на марші, акції на підтримку України, я також у них брала участь. Нам давали змогу ходити містом, транспорт припиняв рух, поважали наші емоції. Знаєте, опинившись у такій красивій країні, де все створено для людей, де тиха атмосфера, я не відчувала радості, коли у твоїй власній країні таке відбувається. У добропорядній і забезпеченій Австрії я себе набагато гірше почувала, ніж потім в Україні під обстрілами. Про ці акції згодом стала робити сюжети для наших новин, які вели мовлення зі Львова. Якось у нас були онлайн-збори в зумі на радіо, і сказали, що починаємо вже працювати з Києва. Ми тієї ж миті взяли квитки на автобус і повернулися в Україну. Я відразу відчула спокій, ніби все стало на свої місця. Я згадую свій стан в Австрії — якась невизначеність, тривога, переживання, а ще й сумління говорило про те, як я могла залишити країну в цей час. А тут усе йде як треба.

— Прямий ефір — це також свого роду випробування. Чи траплялись курйозні ситуації в ефірі?

— Та воно кожен день трапляється. Спочатку я дуже переживала з приводу кожної ефірної помилки, але ж неможливо, щоб усе було ідеально. Як би ти не перевіряла всі ці наголоси, усю стилістику, все одно щось трапляється. Буває таке, в тексті написано лише прізвище голови ОВА, немає імені, думаєш, як же бути. Потім я з цим змирилася, зрозуміла, що це нормально. У прямому ефірі нормально помилятись. Я жива людина і це мають розуміти наші слухачі. Найголовніше — це впевненість. «Так треба! Йдемо далі», — говориш собі. А якщо ти зупиняєшся, то й далі починаєш збиватися.

Водночас прямий ефір — це просто наркотик. Якщо немає прямого ефіру й доводиться працювати в запису, це якесь мертве телебачення чи радіо. Я дуже люблю прямі ефіри, ти відчуваєш взаємообмін енергією, дихання слухачів. Нам слухачі надсилають листи. Дякують. І це дуже приємно. Я отримую листи й від слухачів, і від слухачок. Навіть зізнання в коханні було. Я дуже здивувалась, якийсь чоловік у мене закохався за мій голос, написав мені вірш. А я йому не відповіла, якось не знайшла в собі слів, сподіваюся, він зрозуміє і пробачить.

 Ірина Антонович — про робочі моменти

— Ваші колеги-радійники розповідають проникливі історії про те, як радіо ставало єдиним джерелом інформації, приміром, на окупованих територіях. Чи ділилися з вами слухачі такими спогадами?

— Мені особисто не писали, але я чула такі історії. Нещодавно звернулися до нас із Харківщини, телефонують і кажуть: «Ви маєте читати погоду на Харківщині, бо ми тільки на вас орієнтуємося. Нічого більше не працює, тільки ваше радіо». Дійсно, є такі місця, де інформація є тільки з нашого першого каналу УР-1. Це справді зворушує, відчуваєш ще більше відповідальності за те, що цим людям треба дати якусь надію. Кожне слово має значення. Часто буває, що весь випуск — це суцільний інформаційний мінор, я намагаюся знайти таку подачу, де включається підтекст. Попри все, що відбувається, все буде добре.

— Цього року «Українському радіо» виповнюється 100 років. Як думаєте, чому воно не втрачає своєї популярності серед слухачів і залишається одним із найулюбленіших в Україні?

— Напевно, головний секрет у людях, тому що і колись, і тепер тут працювали й працюють гарні професіонали. Мені дуже приємно з ними всіма спілкуватися. Це живі класики нашого часу — Галина Бабій, Роман Коляда, Олена Зелінченко та багато інших. Усі дуже потужні радійні люди. Це особлива каста. Можливо, стаєш кращим професіоналом, якщо не потрібно працювати на камеру, а тільки голосом. Це більше вимагає від тебе роботи над собою, над мовленням. Наші радіоведучі — чудові оратори.

У деяких людей, слухачів, можливо, діє, в хорошому розумінні, такий стереотип: радіо треба довіряти. Куди я не приїжджаю, то мені кажуть: «Ми так любимо слухати “Українське радіо” або радіо “Культура”, які там гарні твори лунають!». Раніше навпаки, було інше уявлення про «Українське радіо», теж свого роду стереотип, що, мовляв, воно надто академічне, старомодне, що там несучасний контент. Скільки людей — стільки думок. У будь-якому разі зараз усе переоцінюється. Класичні твори вже ніде не знайдеш, а у нас такий потужний архів. Та й радіоконтент значно осучаснився, став стильним, цікавим. Живе спілкування у прямому ефірі, денні ефіри бувають такі насичені, особливо коли вдало підібрана пара ведучих, які вміють імпровізувати, жартувати, якщо потрібно. Це пожвавило ефір, але не знизило рівень подачі й інформативності. Не просто доносити інформацію, а робити це легко, просто, цікаво. Це, скажімо так, людський підхід.

• Читайте також: Ірина Славінська: На радіо в тебе є, як писав Шевченко, «слова та голос — більш нічого». Частина 2

— Ви вісім років на «Українському радіо». Чим за цей час для вас воно стало? Яку цінність у ньому вбачаєте?

— Я жодного разу не пошкодувала, що перейшла з телебачення на радіо. Мені тут дуже подобається. Це Хрещатик, святе місце Києва. Усе допомагає цьому місцю. Справді, є чим пишатися. Останнім часом суттєво зростає рівень «Українського радіо». Реформа Суспільного насправді відбулася, хоч дуже складно на початку в це було повірити. Ми стільки всього пройшли, бачили й «темники», і що таке державне телебачення і радіо, були постійні рамки, його називали «паркетним», треба було постійно оглядатися на те, чого від нас хочуть. Тепер же є справді незалежність, сміливість, упевненість. Нас ніхто не обмежує, ми орієнтуємося на стандарти. Ті правила, які діють для всіх суспільних мовників у різних країнах.

 Ірина Антонович — про цінність «Українського радіо»

— Окрім роботи на радіо ви ще фотографуєте, пишете вірші, є виконавицею бардівських пісень. Як вдається все встигати?

— Я така людина, яка може багато встигнути, якщо мені це по-справжньому цікаво. Одним радіо світ не замикається, бо він великий, творчий, натхнений. Колись я віддавала всю себе роботі, проводила з ранку до ночі час на телебаченні. Потім переоцінила все й зрозуміла, що треба розподіляти свій час і зусилля, а також свої здібності. Щоб вони реалізовувались. У 48 років я знов повернулася до гітари, яка довгий час стояла без діла. Знову почала грати, писати вірші, виконувати пісні на свої вірші й інших авторів. У мене з’явився партнер Валерій Лещинський, який очолює артоб’єднання Kyivphotos-Hall, ми організовуємо фотовиставки. Часто беру участь у відкритті. Наш творчий майданчик — це бібліотека імені Миколи Гоголя у Києві. Це такий салон, де можна проводити виставки, різні заходи, ми там проводимо бардівський фестиваль. Фотографія — це моє захоплення. Коли стільки працюєш на телебаченні, чоловік і друзі фотографи, то вже не можеш пройти повз гарну натуру. Обов’язково зупинишся і сфотографуєш. Зловити цю вирішальну мить, я думаю, мріє кожен фотограф, щоб із тисячі кадрів вийшов той, який дозволить перемогти в якомусь престижному конкурсі. Мені цікаво все. Інколи я собі дорікаю, що, може, це неправильно, може варто було б займатися чимось одним і в цьому досягати якихось висот. Саме життя і досвід переконують мене, що треба займатися тим, що цікаво, тому що це дає розвиток. У нас на радіо тепер дуже зручні графіки — тиждень через тиждень. І фактично на іншому тижні входиш у паралельний світ. Коли я йду з радіо на тиждень відпочинку — ритм трохи уповільнюється. Я філософствую, медитую, повільно гуляю парками, якось навіть повільніше говорю. Фотографія змушує тебе щось побачити, подумати про щось, розгледіти цей світ. На радіо ти цього не встигаєш, бо це середовище швидкодумів.

 Ірина Антонович демонструє свою фотокнигу «Без меж»

— Що надихає на творчість?

— Інколи це приходить саме по собі, бажання щось творити, писати. Звичайно, взаємообмін творчістю з іншими авторами. Ми любимо ще подорожувати, нещодавно були у Львові, спілкувалася з фотографами, поетами. Це також якось стимулює. Напевно, це потреба душі. Під час війни дуже довго було мовчання, порожнеча, хотілося тиші, дуже поступово це відновлюється. Це робота над собою. Не можна себе постійно залишати в тузі, сумі, журбі. Якщо ти в цьому постійно перебуваєш, то це просто духовна смерть. Я позитивна людина.

— А як зберегти цей позитивний стан чи просто душевний спокій, коли ми живемо в країні, у якій триває війна?

— Важливо спілкуватися зі своїми рідними та близькими людьми. Бувати на природі. Займатися своєю справою. Цей ритуал потрібно виконувати щодня, щоб ворогові, який представляє всесвітній хаос, не вдалося його зрушити, щоб ви залишилися вірними собі. Потрібно бувати в мальовничих місцях України, можливо, подорожувати, щоб заряджатися позитивними емоціями. Звісно, потрібно донатити. Зберігати в собі доброту, не зберігати образу на когось, не бажати зла. І слухати «Українське радіо».

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»