30 серпня в кінотеатрі «Жовтень» презентували документальний фільм Суспільного «Черга на прощання». Стрічка розповідає про пошуки, ідентифікацію за ДНК та повернення додому тіл загиблих бійців на війні з Росією. Зокрема, порушує проблему: лабораторіям в Україні бракує потужностей, фахівців і ресурсів на проведення тисяч ДНК-експертиз. І водночас українське законодавство не дозволяє правоохоронцям залучати результати й фахівців з іноземних лабораторій. Репортаж із презентації читайте тут. Про цю ж проблему йдеться в колонці Юрія Макарова, присвяченій фільму.

Попередня прем’єра фільму відбулася у Всесвітній день зниклих безвісти. Ніхто навмисно не підганяв під дату, доля сама розпорядилася. Найбільше, як ми знаємо, людину мучить невизначеність: хай би вже гірка, болюча правда, аби правда. Якщо ви гадаєте, що йдеться про заблукалих літніх людей або завіяних юнаків, то ні: в світі весь час війни, конфлікти, геноциди. А найбільша війна в нас. Загублених, непізнаних її жертв, напевно, трохи більше, ніж у решті неспокійної планети. Саме про них у документальній стрічці Суспільного «Черга на прощання».

Повірте, я міг би розповідати про мінімалістичні режисерські та дизайнерські знахідки, коли не кожен тут роздивиться професійний прийом, але без цього фільм не працює як слід. Не стану, бо вони не випадково мінімалістичні: щоби не відволікати від двох шарів трагедії. Шар перший: героїня, яка втратила чоловіка на фронті в перші тижні Великої війни. Ірина Карась не мучиться марними сподіваннями: побратими чітко сказали їй, що бійця «Азова» Євгена Карася вбило снарядом на їхніх очах у передмісті Маріуполя, від нього мало що залишилося. Спершу тіло намагалися забрати, ходили по нього за «нуль» тричі, потім вдалося обміняти в людиноподібних, звична практика (а ще у фільмі є два епізоди, де спеціально навчені військові шукають загиблих на місцях торішніх боїв тепер уже в нашому тилу серед мін, розтяжок і снарядів, що не розірвалися). Головне, що Ірина з часом отримала все, що залишилося від чоловіка, батька її доньки, не всім так пощастило. Тепер завдання — підтвердити, що це саме його рештки, а не когось іншого. І поховати, маючи офіційний дозвіл відповідних органів. Ось тут для неї починається наступне коло пекла.

При МВС України існує експертна служба, яка, зокрема, займається порівнянням ДНК-профілю неопізнаних тіл із профілями найближчих кровних родичів. Здати ДНК-тест можна у відділку поліції, він обробляється в порядку живої черги. Здати тест, виявляється, — окреме випробування, героїні це вдалося після дзвінка на гарячу лінію міністерства. Довелося чекати ще понад пів року, доки надійшов звіт: є збіг. Весь цей час Ірина бомбардувала, вибачайте за страшний каламбур, дзвінками слідчих поліції, СБУ, знову поліції, намагаючись пришвидшити експертизу або хоча би простежити, щоби справа не загубилася між відомствами. А ще ходила «на куби»: вздовж вулиці Проскурівської в Хмельницькому, місцеві знають, установили тимчасові конструкції з портретами полеглих воїнів, серед них і Євген Карась. Це було єдине місце, куди вони з дочкою могли принести квіти — замість могили, якої ще не було. Ірина не одна така, туди досі приходять інші вдови, які теж чекають. Уже не чоловіків, а визначеності.

Такий маршрут сім’ї Карасів: Каховка — Маріуполь (туди родина переїхала, коли Євген приєднався до «Азову» 2015-го) — Запоріжжя — Київ — Хмельницький. Ірина працює в місцевому осередку благодійної служби Caritas, десятирічна Настя досі малює картинки, де вони втрьох із батьком — гарно малює, до слова, їй би навчатися спеціально, але зараз не до того. Квартира спартанська, звісно, орендована. Чоловіка й батька вони нарешті поховали через рік і два місяці після загибелі. Йому було 33 роки, вік Христа.

Трагедія друга: від початку Великої війни експертна установа МВС із довжелезною абревіатурою ДНДЕКЦ виконала понад 31 тисячу експертиз, ще 3 тисячі в процесі, це станом на липень. Працювати швидше вона не може, фахівці виснажені, навантаження на кожного зросло разів у двадцять порівняно з 2021 роком. І тут на сцену виходить Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти ICMP зі штаб-квартирою в Гаазі, Нідерланди — так, так. Її фахівці брали участь в ідентифікації загиблих під час війни в Югославії в 1990-х та жертв рейсу MH-17 над Донбасом, того самого — здається, рівень кваліфікації зрозумілий. Комісія не бере участі в процесуальних діях, вона лише надає технічну допомогу, тобто аналізує оте ДНК. Вона могла би підключитися, це якраз її профіль, а потужність — 5 тисяч аналізів на рік. Але за українським законодавством такі послуги можуть надавати винятково вітчизняні лабораторії. Для наших органів, які зрештою дають дозвіл на поховання, висновки ICMP недійсні. Розумієте? Для Міжнародного кримінального суду в Гаазі дійсні, а для слідчого українського МВС недійсні. Торік у червні делегацію Комісії приймали в уряді, цьогріч у травні — в Офісі президента. Стороння допомога не завадила би тим, хто відчуває «руйнівну надію на диво», — це безнадійно точний вислів авторки фільму Ярослави Тимощук.

Ярослава Тимощук

Дивіться, як цікаво. Це не потенційно корупційноємні медичні комісії, не якісь послуги, де може ховатися корпоративний або якийсь інший інтерес. Вдови, батьки й діти чекають на можливість із честю поховати героя й, головне, на визначеність. Кожен день їхнього чекання — біль, на який вони не заслужили. Є міжнародно визнана організація, яка може те болюче чекання скоротити, нічого за це не беручи. Просто хоче нам допомогти, як і безліч міжнародних офіційних установ і громадських організацій. Відомча зацікавленість у гальмуванні — нуль. Тим не менше понад рік питання футболяють між собою Мінреінтеграції, Мін’юст, Генпрокуратура, МВС, МЗС… Кінців не відшукати. Всі нібито хочуть розвʼязати питання. Усім бракує повноважень. Я не зрозумів, невже в нас немає парламентської більшості? Вертикалі влади? Розумію наївність запитання. Автори фільму сумлінно пройшлися цілим ланцюжком проблеми та його розгалуженнями. Виходить, немає.

(«Правозахисники щодня отримують десятки повідомлень від рідних про зникнення військових або цивільних, якщо йдеться про окуповані території. Пошук цих людей і для нас, і для структур, із якими ми співпрацюємо, перетворюється на основну роботу. Державі потрібно використовувати ті можливості, які вже створені у світі. Але підписання угоди з Міжнародною комісією з питань пошуку зниклих безвісти, яка має світовий авторитет, міжурядову організацію та потужні можливості, не виконується. У цьому фільмі, мені здається, порушена тільки частина проблем, а насправді дуже яскраво показано, з яким пеклом стикаються родичі загиблих, які у своєму болісному стані ще й мають боротися з бюрократичною системою», — сказала під час презентації стрічки голова організації «Медійна ініціатива за права людини» Ольга Решетилова. — «ДМ».)

Ольга Решетилова

Коли хтось каже заяложене: «Хлопці прийдуть, порядок наведуть», він не враховує того, що один такий хлопець уже не прийде, бо лежить у могилі. Молодший лейтенант полку «Азов», командир групи снайперів Карась Євген Олександрович, позивний «Тахо».

P.S. Можливо, не варто про це тут і тепер, але втриматися не можу. Враховуючи загальний клас режисури та операторської роботи, не міг спершу зрозуміти, що мене так вибішує. А от що: футболка на грудях у маленької Насті весь час заблурена (ну це таке штучне розмиття зображення у певній ділянці кадру), вочевидь, там логотип якоїсь фірми. Те саме з натурними планами: білборди заблурені — називається «несанкціонована реклама», хтось може причепитися, що Суспільне таємно заробляє гроші. Заблурена половина облич перехожих на вулиці: вочевидь, вони не давали згоду на свою зйомку й можуть подати позов, що їх показали по телевізору без їхньої згоди. Стоп! Щодня я дивлюся по декілька іноземних документальних фільмів, просто щоби тримати себе у формі. Хочете знати, у скількох замазані обличчя або випадкові логотипи? У жодному.

Якщо ми вже поставили собі за мету трохи поборотися з бюрократичним абсурдом, чи не варто додати маленький пунктик? Можливо, в якомусь іншому фільмі, не такому пронизливому, воно не сприймалося би так дико. Ну то це не мій вибір.

«Черга на прощання»

Ярослава Тимощук — авторка;

Інна Білецька, Алла Садовник — редакторки;

Світлана Коваль — операторка-постановниця;

Олександр Стратонов — режисер монтажу та композитор;

Владислав Васильченко — режисер-консультант;

«Суспільне Культура», 2023.

Малюнок: Настя Карась, 2023 р.

Фото на головній: Максим Поліщук / «Детектор медіа»