Урочисту церемонію відкриття зимових Олімпійських ігор у Пекіні канал «UA: Перший» транслював двічі: вів пряму трансляцію минулої п'ятниці вдень, а потім повторив у записі не надто пізно увечері — оптимальне рішення, зважаючи на робочий день і різницю в часі з Пекіном. 

Враження: нарешті, нарешті Дмитро Лазуткін та Віталій Волочай провели трансляцію цікаво. Огріхи були, й про них ітиметься нижче, але загалом це було цікаво, інформативно й жваво. І загалом там, де треба.

На фото Дмитро Лазуткін. Фото: Суспільне

Протягом усієї трансляції мікрофон жодного разу не опинявся в руках запрошених до співкоментування спортсменів, як це завжди бувало раніше. Жодного разу тема розмови не відхилялася далеко від того, що відбувалося на пекінському стадіоні. Тож претензій щодо невідповідності звукоряду картинці, які щоразу доводилося висловлювати раніше, цього разу нема. Коментатори здебільшого не завалювали слухачів смітниковою інформацією на кшталт імен авторів костюмів учасників шоу та фірм, які їх шили. Раніше це було завжди, тепер — мабуть, уперше — жодного разу. Натомість більшість потрібної й важливої інформації була. Загалом, за кількома рідкісними винятками, коментатори не розжовували очевидне й не залишали без пояснень те, що пояснити треба. Щоправда, зміст фрази: «Чорнило ллється в Хуанхе» я не можу збагнути й досі — надто вже тонкий вийшов образ. Бо жодного пояснення, навіщо це відбувається, від коментаторів не надійшло.

На фото Віталій Волочай. Фото: Аліна Смутко, Суспільне

Взагалі, цього разу майже не було багатослів'я, здебільшого панувала інформативна лаконічність. І якщо спочатку коментатори за старою звичкою взялися забалакувати музично-художні номери, то потім схаменулися й насолоджувалися разом із глядачами.

Під час параду країн ведучі назвали майже кожну країну — пропустили лише чотири. При цьому вони називали прапороносців, сильних спортсменів, якісь специфічні для кожної команди цікаві факти — давали стислу загальну інформацію про делегації. Браво. Безкінечних розмов про делегацію України, як українці всіх порвуть і перетворять на ядерний попіл, характерних для подібних трансляцій раніше, цього разу не було зовсім.

І, здається, жодного разу не пролунало таке звичне: «Спортсмени здобувають медалі для України» чи «Змагаються для України».  Саме спортсмени були самодостатніми учасниками Олімпіади, її суб'єктами, а не об'єктами й державним ресурсом. Хочеться вірити, ще один суто совковий стереотип пішов у минуле.

Варто зазначити: через ковідні обмеження тривалість церемонії сильно скоротили. Художні сцени були короткими, їх було мало, та й учасників було небагато, а головними героями казково красивих вистав були віртуальні ефекти. Під час параду країн дистанція між делегаціями була дуже великою, та й між спортсменами всередині делегацій так само. Тож дефіле кожної делегації займало більше, ніж зазвичай, часу — й, відповідно, коментатори мали цього часу більше. Тож пекінська Олімпіада була таким собі тренажером для ведучих телевізійних трансляцій. Ще відмінність: делегації, проходячи коло, не вишиковувалися всередині поля, як завжди бувало, а залишали його. І сценарій церемонії, й офіційні особи, що виступали, нагадували про пандемію.

Ще одне враження від церемонії: коли у двох сценах з'являлися дитячі хори, відведений їм імідж так нагадував радянську дійсність! І червоний прапор на флагштоку. Усе це повсякчас нагадувало, у якого штибу державі відбуваються Олімпійські ігри.

Отут ми й переходимо до ляпів наших коментаторів.

Сі Цзіньпін — не президент, його титул офіційно звучить «голова КНР». Бо він, як і радянські генеральні секретарі — передусім партійний лідер, а вже наслідок того державний. Генеральний секретар ЦК КПК, до речі — саме так. І «Китайська Національна Республіка», як її називали, — нікуди не годиться. Китайська Народна Республіка — такою є офіційна назва Китаю.

Коментатори казали, що, на відміну від літніх ігор у Токіо, у Пекіні на трибунах є глядачі. Тільки не сказали, що лише китайські, та й ті в обмеженій кількості — іноземцям квитки не продавали.

Цитата з коментаторів: «Мелодія “My motherland and I” — “Моя батьківщина і я”». А що, англомовна назва — це китайський оригінал? А якщо ні, навіщо було її давати? Це, до речі, поширена практика ЗМІ, коли іноземну назву або цитату дають в англійському «оригіналі».

За словами коменаторів, більшість учасників із «не зимових» країн — то насправді «вихідці з цих країн, або вони мають там коріння». Але ж у будь-якому разі представляти країну на Олімпійських іграх можуть лише громадяни цієї країни, а де вони тренуються — то вже таке. Українські біатлоністи тренуються також не в Україні.

Щодо делегації Тайваню, то вона виступає під назвою «не просто Тайпей, а Китайський Тайпей — на прохання китайської сторони». От чесно — ніколи не чув про «просто Тайпей», узагалі не зустрічав такої назви поза контекстом олімпіад: країну зазвичай називають Тайванем. Та й «прохання китайської сторони» було далеко не стосовно цієї олімпіади, як можна було зрозуміти: уряд Тайваню вважає себе законним урядом Китаю, й до появи на олімпіадах КНР команди Тайваню виступали під назвою Китай. На жаль, нічого цього глядачі не почули.

За словами коментаторів, країни йшли за китайським порядком: раніше йшли ті, в китайській назві яких менше ієрогліфів. Насправді ж команди йшли не за зростанням кількості ієрогліфів, а за зростанням кількості рисок у першому ієрогліфі в назві країни. Треба було давати або точну й безпомилкову інформацію, або просто обмежитися тим, що країни йшли за китайським порядком.

Про збірну Гонконгу коментатори повідомили, що вона — «маленька, але дуже горда збірна». Також глядачі дізналися, що Люксембург — то «маленька, але дуже горда країна». А Ліхтенштейн — це «маленька, але гірська країна», таке от протиставлення. А от Монако — це «маленька, досить багата й досить горда країна». Зважаючи, що вислів «маленький, але дуже гордий» уживають в іронічному ключі, не зрозуміло, які приводи для іронії дають українцям Монако чи Люксембург.

Про азербайджанського спортсмена: «Він — натуралізований представник РОК», тобто російського олімпійського комітету. Коментатори так і не розібралися, коли треба вести мову про Росію, а коли про РОК. Адже саму державу не перейменували — на жаль. А як розшифровується оте РОК, коментатори не пояснили. Воно й правильно — злий РОК, і все.

З географією в наших коментаторів  — «извозчики всюду довезут». Переплутали Тонга і Того. Розповідали про якийсь Тімор-Лесото — черговий «адиннарод», мабуть. Ну, й коли Чорногорію назвали «маленькою балтійською країною», це явно була обмовка, бо вони тут само стали зіставляти її з Хорватією та Словенією. Але це — з неприпустимих обмовок, тим паче коли її так і не виправили. 

Й — іноземні імена! А які наголоси! Санкт-Моріц із наголосом на «ріц» — це було так винахідливо! Це, на жаль, був далеко не єдиний випадок.

Так, ляпи не траплялися на кожному кроці, далеко ні — але однаково їх було забагато.  Але, попри їх усі, очевидними є зміни на краще, зміна самої парадигми коментування. І, чесне слово, тепер це було цікаво.

Фото на головній: сайт noc-ukr.org