11 вересня в ефірі регіональних філій Суспільного стартував проєкт «Голоси Донбасу». Його створює журналіст і документаліст Азад Сафаров — співзасновник фонду «Голоси дітей». Азад працював на 5 каналі та Deutsche Welle, знімав і далі знімає документальні фільми. Робота над стрічкою про дітей прифронтової зони та знайомство з волонтеркою Леною Розвадовською, яка допомагає таким дітям, вилилися для Азада у спільний громадський проєкт.

Фонд зареєстрували наприкінці 2019 року. Зараз він співпрацює з чеською організацією People in Need, із Музеєм воєнного дитинства та фондом родини Загоріїв. Також Азад, Лена та їхні колеги збирають пожертви самі.

Проєкт «Голоси Донбасу» Азад і його колеги з фонду зняли в межах проєкту «Створюй із Суспільним». Він складається з дванадцяти дитячих історій. «Детектор медіа» розпитав Азада про його роботу у фонді, про допомогу дітям і про історію появи «Голосів Донбасу».

Я зрозумів, що потреба дітей прифронтової зони у психологічній допомозі є масштабною проблемою та потребує уваги, коли працював над документальним фільмом «Віддалений гавкіт собак». Ми з режисером Симоном Леренгом Вільмонтом час від часу намагалися допомогти дітям — дарували якісь речі, нічого особливого. Але що більше ми знімали, то більше бачили психологічно і фізично травмованих дітей, бачили їхні страждання. Тоді ж я познайомився з Леною Розвадовською, яка працює з дітьми у прифронтовій зоні як волонтерка.

Я почав переконувати Лену, що їй варто створити благодійний фонд. І тоді вона сказала мені: «Гаразд, Азаде, я створю, якщо ти підеш разом зі мною». Я думав, що лише підштовхну цю організацію на старті, але залишився надовго.

Я впевнений, що займатися психологічними травмами дітей через війну потрібно зараз. Бо за десять років це вибухне. Діти накопичують цей біль, він осідає всередині. Я знаю історії переселенців, які оселились у Львові, довго там живуть, але дитина досі падає на землю чи хапається за маму, коли чує вибухи феєрверків. Вже зараз діти, які живуть поруч із війною, мають нервові тики, психосоматичні хвороби, важко стримують агресію. Якщо в сім’ї є насильство, навколишні розуміють, що дитина, яка виросте в цій сім’ї, матиме проблеми із психікою. А тут люди кожного вечора чують постріли й вибухи.

У нашому фонді працює дівчина Мирослава — одна з героїнь документального фільму «Земля блакитна, ніби апельсин». Вона довго жила у Красногорівці й тільки нещодавно переїхала до Києва. Цього літа була виставка Музею воєнного дитинства — дитячих речей, пов’язаних із війною. Мирослава подарувала музею ковдру, якою вкривалась у підвалі, ховаючись від обстрілів. А потім прийшла до музею подивитися на цей експонат. Коли журналісти підвели Мирославу до ковдри, вона почала плакати й не могла стриматись. Вона плакала, плакала, плакала, її трясло тільки через те, що вона побачила цю ковдру. Їй двадцять один рік. Вона вже не дитина, але їй важко досі й буде важко ще довго. Бо це не зникає просто так, це не можна просто забути — травми осідають дуже глибоко.

Я знаю це по собі. Якось ми їхали з командою з міста Золотого, й поруч із нами граната вдарила в дуб. Осколки полетіли в нашу машину. На щастя, ми вижили, але я досі це пам’ятаю й довго пам’ятатиму. А тепер уявіть дитину, яка щоночі ховається від обстрілів у підвалі.

Я знаю, що журналіст має бути відсторонений від таких проблем і займатися своєю роботою. Але зрозумів, що бути просто режисером або журналістом і показувати проблеми для мене замало — я маю втрутитись, щось зробити, показати взірець, як діяти. Я народився в Азербайджані і знаю, що таке травма дитинства, розумію, чому це важливо. У ті часи ніхто не розумів, що таке психолог, що дитину треба не тільки нагодувати і взути, а ще й говорити з нею.

Держава приділяє цій проблемі мало уваги. І зараз, коли ми з командою фонду проводимо арттерапію і надаємо психологічну допомогу дітям, ми хочемо, аби держава побачила це і за рік-два сказала: «Гаразд, ви вільні. Тепер ми будемо робити це на державному рівні». Тоді ми спокійно повісимо замок на фонд і підемо займатися журналістикою.

Я сам став трохи психологом, бо без цього ніяк. Маю нагоду спілкуватись із нашими фахівцями й спостерігати, як вони говорять із дітьми. Мені пощастило працювати з Леною, яка добре розуміє дітей і знає, що і як можна говорити. Коли ми з нею їдемо знімати інтерв’ю, вона сидить поруч і спостерігає за роботою. Разом ми намагаємося вловити момент, коли дитині стає важко говорити чи вона нервує, — тоді обов’язково потрібно зупинитися.

На жаль, не всі журналісти це знають. Потрібно вчити їх спілкуватися з дітьми, пояснювати, які запитання можна ставити, а які ні. Обов’язково наголошувати на тому, що не можна повертати дитину в момент травматизації, запитуючи щось на зразок: «Що ти відчував, коли граната впала на твою хату?» Не можна, ввімкнувши камеру, сказати: «Ну, кажи, що ти переживаєш», — а потім вимкнути й піти далі.

Щойно заснувавши фонд, ми зняли документальний фільм про дітей, які ростуть в інтернатах. У них мало того, що війна поруч, та ще й війна вдома — батьки п’ють, вживають наркотики, схильні до насильства. Режисер сказав, що хоче допомогти цим дітям; його компанія виділила гроші на те, щоб ми найняли професійних психологів. Ми зробили це, але коли постукали у двері до батьків — прийомних, бо біологічних позбавили батьківських прав, — деякі з них сказали: «В нас усе нормально, моїй дитині не потрібен психолог». Важко було пояснити прийомним батькам, що дитина бачила, як тато бив маму, й допомога їй потрібна — і ми надамо її безкоштовно. Інакше проблема неодмінно вийде на поверхню згодом.

Буває, що люди відгукуються й хочуть допомогти, але під допомогою розуміють лише матеріальне — подарунки. Особливо на свята інтернати й притулки ними просто засипають. Ми намагаємося пояснити, що найкраще подарувати психологічну терапію. Подарунки, якими завалюють дітей, не йдуть на користь. Діти не цінують їх: ламають одну іграшку й чекають на іншу. В майбутньому, коли ці діти вийдуть із притулку, в них буде сформоване уявлення, що їм усі винні, всі мають їм щось дарувати й приносити. Важливо зробити дітей в інтернатах самодостатніми в майбутньому.

Ми розуміємо, що маємо звертатися до людей візуально: не давати величезні сухі тексти, а розповідати історії дітей яскраво й цікаво. В цьому допомагає мій журналістський бекґраунд, Ленин бекґраунд, досвід усіх людей, які з нами працюють. Ми розуміємо, що потрібно весь час їздити і знімати. Добираємося до таких куточків, куди ніхто не добирався і куди всі відмовляються їхати. Коли ми потрапили під обстріли, машина взагалі вийшла з ладу й ми довго не могли нічого знімати. Але завдяки людям удалося назбирати грошей і купити «стару нову» машину для поїздок на Донеччину та Луганщину.

Я працюю у фонді паралельно зі своєю журналістською й режисерською роботою. Допомагаю Лені комунікувати з донорами та партнерами. Спершу все листування вів я, адже вважаю, що коли нам жертвують гроші, ми мусимо не просто взяти їх і піти допомагати дітям, а дізнатися, що це за людина, чому вона надсилає гроші, що хоче зробити. Займаюся комунікацією в соцмережах, а також їжджу записувати історії дітей. Сам знімаю, сам режисую, часто сам пишу сценарії та монтую. Крім того, підбираю людей у команду. Всі співбесіди намагаюся вести сам.

Останній раз, коли я написав оголошення про пошук волонтерів, отримав кільканадцять оголошень від охочих. Знаходити волонтерів легко — важко знайти час для них, бо всі зайняті, в усіх своя робота, і скоординувати всіх важко.

Волонтерам не обов’язково їхати у прифронтову зону. Допомагати можна перекладом матеріалів, написанням текстів, інтерв’ю з психологами. Коли ви приїдете на Донеччину чи Луганщину й допоможете дитині, ви допоможете лише одній дитині. А якщо допоможете нам у соціальних мережах, то розширите аудиторію в десять разів, і люди, які побачать матеріал, зможуть підтримати десятьох дітей.

Не всі можуть сприймати важкі історії дітей. Лена працює з цим уже вісім років, я — шість, і нам може здаватися, що все гаразд. Але психологи кажуть: «А ви знаєте, що вам теж потрібна допомога?» Коли ми потрапили під обстріли, моя продюсерка телефонувала з Данії й наполягла, щоб я пішов до психолога. Просто заштовхала мене до спеціаліста.

Коли ми беремо нову людину в команду, намагаємося зрозуміти її бекґраунд, чому ця тема їй цікава й важлива. Бо якщо не важлива, волонтер надовго не залишиться — піде за тиждень або працюватиме незацікавлено, не досить якісно.

Ми іноді жартуємо між собою, що серед нас немає людей із нормальним дитинством: усі члени команди пережили якісь травми. Авжеж, це погано, але це той чинник, який дає нам усім зрозуміти, чому психологічна допомога потрібна. Колись, дізнавшись, що психологи не дають порад, я здивувався: тоді навіщо взагалі з ними говорити? Але це не просто розмова, це терапія. Так і з арттерапією. Діти малюють малюнки — але роблять це під наглядом психолога, а потім їх аналізують.

На Різдво ми збирали в дітей їхні вироби — гірлянди та ялинкові прикраси — і продавали на аукціонах. Участь у проєкті взяли Святослав Вакарчук, Ірма Вітовська, Олег Сенцов, Яніна Соколова, Дмитро Кулеба та інші. Вони публікували у фейсбуку дописи з фото, люди в коментарях писали ціну, й так ми залучали гроші на арттерапію. Зараз ми запускаємо сторінку арттерапії, аби збирати більше грошей. Не скажу, що фандрейзинг — це легко. Ми тільки вчимося цього. Якщо організація збирає гроші, наприклад, на канцтовари, вона може показати: ось це і це нам треба купити. Нам дуже важко продемонструвати, що таке психосоціальна допомога. Її неможливо виміряти.

Коли я почув про конкурс «Створюй із Суспільним», подумав: чому б не привернути увагу суспільства до проблем Донбасу? Я був ментором на Суспільному чотири місяці і знав, що це таке. Ми надіслали заявку. Мене довго шукали, бо я подав документи, але не додумався залишити свій номер телефону. На щастя, працівники Суспільного мене знайшли. Мені запропонували зробити дванадцять історій про дітей — навіть краще, ніж ми сподівалися. Ми з Леною швидко зібрали команду. Оля Вовк шукає героїв та допомагає нам на місці, Оля Войтович пише сценарії, Лена — продюсерка. Я знайшов оператора. Сам я також оператор, режисер і сценарист.

Ми домовилися із Суспільним, що зможемо публікувати «Голоси Донбасу» в себе на фейсбук-сторінці. Нам важливо, щоб ці історії асоціювали з «Голосами дітей». Ідея в тому, щоб розповісти історію дитини, яка робить щось корисне для свого регіону, міста або громади. Тому не всі наші підопічні підійшли — довелося швидко шукати інших героїв. Знімали по 14-15 годин на день, на одну історію йшло два дні. Навіть домовлялися з військовими й піднімали дрон там, де це здавалося неможливим.

Для мене діти — це інший світ. Я не ставлюся до них як до малих, завжди — як до рівних. Намагаюся говорити з ними як із дорослими, і їм це подобається. Ми ніколи не знецінюємо їхні проблеми, ставимося до них не з жалем, а з повагою. Вони багато знають — особливо ті з них, що пережили обстріли. Діти розповідали мені, де я можу сховатися в їхньому місті; один хлопчик розповів про всі види мін.

Документалістика навчила мене, що не можна підкуповувати героїв. У жодному разі не можна казати дитині: «Зараз ми познімаємо, а потім купимо тобі морозиво» — це маніпуляція. Дитина має бути зацікавлена розповісти свою історію. Ми залучаємо дітей до створення сценарію, питаємо, що їм цікаво було б розповісти.

Мені цікаво спілкуватися з дітьми, жартувати, їсти разом. Саме в таких балачках підліток може розповісти те, чого не сказав би в інтерв’ю. Наприклад, з одним хлопцем ми вже все зняли, й раптом він каже: «А ще я в ці дні ходжу на кар’єр купатися». Ми піднімаємось і їдемо на кар’єр, і робимо там круті кадри з дрона, як інші діти стрибають із гаража з двох метрів у воду. А ми могли про це не знати!

Кожна дитина має свої мрії. Одна хоче стати шефкухарем, інша — архітектором, третя — вчителькою. А одна дівчинка хоче стати олімпійською чемпіонкою. Вони хочуть цього зараз, а коли виростуть — можливо, захочуть чогось іншого. Але більшість дітей казали нам, що хотіли б, аби війни не було. «Просто щоб побігати по полю, піти по гриби, на велосипеді поїхати там, де хочеш, після восьмої мати змогу погуляти, а не піти додому». Діти говорять такі прості речі, але в цих простих речах є життя.

Фото: фейсбук благодійної організації «Голоси Донбасу»