Трансляція у стилі «Тагі-і-іл!», або «Нагорода олімпійської лаври». Церемонія відкриття Олімпіади на «UA: Першому»

Трансляція у стилі «Тагі-і-іл!», або «Нагорода олімпійської лаври». Церемонія відкриття Олімпіади на «UA: Першому»

09:10,
27 Липня 2021
3950

Трансляція у стилі «Тагі-і-іл!», або «Нагорода олімпійської лаври». Церемонія відкриття Олімпіади на «UA: Першому»

09:10,
27 Липня 2021
3950
Трансляція у стилі «Тагі-і-іл!», або «Нагорода олімпійської лаври». Церемонія відкриття Олімпіади на «UA: Першому»
Трансляція у стилі «Тагі-і-іл!», або «Нагорода олімпійської лаври». Церемонія відкриття Олімпіади на «UA: Першому»
Телекоментар вели Дмитро Лазуткін і Сергій Цукіло. І все було би просто чудово, якби не парад країн-учасниць. Отут і сталася катастрофа.

Чим, узагалі, відрізняється телебачення європейського світу від телебачення «русского міра»? Точніше, від телебачення пострадянського світу, який ментально так і не звик до відсутності залізної завіси? Серед усього іншого, тим, що в європейському світі спортивні трансляції — це передусім про спорт. У пострадянському світі спортивні трансляції — це передусім, а то й виключно, про ура-патріотизм, про «всіх порвемо» та «всіх поставимо на коліна».

Так, телекоментатори європейського світу теж уболівають за своїх — ще й як уболівають. Але при цьому їм вдається коментувати саму подію, а вболівання — то емоційне оздоблення, «сіль та перець за смаком». Пострадянський спосіб коментування взагалі не передбачає нічого, окрім тих «солі та перцю», вони — то і є вся страва. Пострадянські спортивні трансляції — вони взагалі не для любителів спорту, а для любителів, роздираючи горлянки, кричати: «Тагі-і-іл!». Самим спортом при цьому можна й не цікавитися й узагалі бути в ньому ані бум-бум. Можна навіть не знати, який саме вид спорту транслюють — аби лише назва своєї країни та слово «наші» лунали якомога частіше.

Є у пострадянського способу ведення трансляцій іще одна невиліковна вада. Ще до початку змагань розповідаючи, якими найсильнішими й найвеличнішими у світі є «наші», скільки й яких медалей вони вже точно завоюють, а скільки «наших» неодмінно стануть чемпіонами, коментатори закладають в аудиторії завищені очікування — нереально завищені. І хоч би яким переможним був потім результат, а він однаково виявляється нижчим за ті очікування. У підсумку — розчарування, «зрада» й «усепропало», а щодо спортсменів, яких спіткала невдача, здіймаються потужні хвилі осуду й ненависті — в тому числі у ЗМІ.

На пострадянському телебаченні спорт — це найважливіша державна справа, а перемагають або зазнають невдачі не спортсмени, а сама держава.

Але про все по порядку.

Церемонія відкриття Олімпійських Ігор у Токіо не могла обійтися без сумних ноток. Можна дискутувати, чи правильно зробили організатори, що у сценарії церемонії не притлумлювали чинник пандемії, а підкреслювали його. Втім, виходив аж ніяк не безнадійний сум, а радше мотив подолання й перемагання. Тож вийшла така собі оптимістична трагедія.

Мотив пандемії лунав повсякчас. Перша дія вистави, присвячена спортсменам, змушеним уперто тренуватися наодинці й позбавленим змагань. Дистанційна участь речників і співаків, дистанційні нагороди від Міжнародного Олімпійського комітету й лауреат не на стадіоні, перед глядачами, а вдома, серед книжок. Всі в масках, зокрема й президент МОК Томас Бах, й імператор Японії Нарухіто. У правильно вдягнених масках.

Лікарі та медсестри, що брали участь у церемонії запалення олімпійського вогню, — зазвичай це бувають лише видатні спортсмени. Промова Баха, значною мірою присвячена пандемії та подвигу медиків. І — трибуни. Розфарбовані в різні кольори крісла, зняті загальним планом, применшують таке враження, але в кількох моментах, коли трибуни показали зблизька, було очевидно: вони — порожні. Нікого. Це було моторошно. Апокаліптично.

Щемливе «Thank you for coming to the opening ceremony» — коли трибуни були порожніми, а це «coming» мало сумно переносний зміст. І найперші слова Томаса Баха: «Це — зовсім не так, як ми собі уявляли».

І — хвилина мовчання. Присвячена й усім загиблим від ковіду, й усім спортсменам, яких уже немає серед нас. Коментаторами на стадіоні було окремо згадано олімпійську трагедію 1972 року, коли терористи вбили ізраїльських спортсменів. Наші телекоментатори цей момент випустили, потім повернулися до нього у свинячий голос і назвали чомусь 1979 рік (Олімпіада в непарний рік?), і з їхніх слів виходило, що спортсмени стали жертвами не терористів, а невдалих і невправних визволителів. І потім іще раз, уже зовсім у свинячий голос, виправилися, назвавши 1972 рік — коли на стадіоні відбувалося вже зовсім інше дійство.

А все це мимоволі змусило порівнювати це ставлення до пандемії з легковажністю й мало не грайливістю, що панують у нас — і у промовах офіційних осіб, й у ЗМІ.

Художні частини церемонії на її початку та наприкінці були динамічними й цікавими. Не було й натяку на затягнутість. У багатьох діях в основу було покладено традиційні японські риси — але зовсім не у стилі «матрьошка з балалайкою», а в модерному переосмисленні. Усе виглядало дуже камерним і якимсь затишним, попри стадіон і сотні учасників.

Телекоментар вели Дмитро Лазуткін і Сергій Цукіло. І в цих частинах треба віддати їм належне: коментували вони здебільшого по ділу, коротко й чітко. Пару разів пускалися були у просторікування Капітана Очевидність, але це було нечасто, недалеко від теми й стисло, тож враження ці моменти не зіпсували.

Навіть подумалося: саме завдяки коментаторській лаконічності все видовище й справило враження ненудності й незатягнутості, раніше нерідко саме втома від коментаторського пустослів'я й залишала враження чогось нестерпного.

Нині ж дуже часто коментатори просто мовчали, залишаючи глядачів наодинці з дійством; під час музичних номерів можна було насолодитися ними без перешкод.

І все було би просто чудово, якби не парад країн-учасниць. А цей парад — це чи не найцікавіша частина всієї церемонії. І, безумовно, її кульмінація. Бо от він був — цілий світ на наших очах. Костюми, вигляд, поведінка спортсменів — це була наочна розповідь про країни світу, кращої й не вигадати. А ще це було наочне демонстрування єдності, неподільності нашого світу.

Але отут і сталася катастрофа. Пригадався 1989 рік, коли радянське телебачення вперше демонструвало конкурс «Євробачення» і просто вимкнуло трансляцію, щойно почалося оголошення балів.

Майже так само сталося й тут — тільки вимкнення трансляції відбулося в інший спосіб. Коментатори розслабилися й завели звичну розмову — про те, якою ж потужною спортивною державою є Україна й скільки найрізноманітніших перемог вона здобуде. Іншими словами, щосили казали «гоп», ще навіть не почавши перестрибувати.

А стадіоном пройшла команда біженців — другою після команди Греції. Коментатори не звернули на неї уваги. Точніше, звернули, коли тієї команди на стадіоні вже й слід охолонув. Коли вони розповідали про команду Азербайджану, доводилося тільки дивуватися: в тій команді — жодної жінки, жодної! А друга її половина взагалі чомусь ішла в білому довгому бедуїнському вбранні! Звідки ж глядачам, які не вдивлялися в екран, мов у бінокль на посту, було знати, що під розповіді про Азербайджан насправді йшли команди Афганістану, а потім Об’єднаних Арабських Еміратів? Які коментатори взагалі не назвали.

Отак і було: деякі команди коментатори згадували дуже й дуже постфактум, а про більшість — узагалі не згадували, немов і не було їх.

До того ж, навіть якщо вони розповідали про команду, ці розповіді були цілковито безсистемними: про одну — що тамтешній Іван Іванович був трошки боягузом, а про іншу — що в тамтешнього Івана Никифоровича шаровари аж отакої ширини.

Справа ускладнювалася тим, що таблички з назвами країн були японською мовою, голоси коментаторів на стадіоні наші коментатори заглушували, а маленькі назви країн англійською з’являлися в нижньому кутку екрана на якусь мить. Як авторитетно повідомили нам ведучі, «зазвичай команди йдуть за абеткою, але цього не завжди дотримуються». Бо команди й справді йшли в незвичному порядку. От тільки насправді абетки дотримуються завжди — тільки абетки, заведеної в мові країни-господаря, й відповідно до назв країн цією мовою. У даному разі команди йшли за японським порядком. А в коментаторів це був ляп.

А парад був винятково цікавим. По-перше, геть усі були в масках. Лише українці та грузини сміливо йшли в масках, що відкривали носи — знай, мовляв, наших. А в більшості делегацій маски були невід’ємною частиною костюмів — вони або повторювали кольори й малюнки вбрання, або були їм у тон. У багатьох делегаціях маски були кольорів державного прапора, а то й копіями прапора, в багатьох — містили національні герби. У делегації Саудівської Аравії, мабуть, вирішили, що наявність маски на обличчі жінки відповідає всім суворим вимогам, і тому, окрім масок, обличчя саудійок ніщо інше не закривало.

А коментатори теревенили. Не було кому привертати увагу глядачів до цікавих деталей. Скажімо, що алжирські жінки й за виглядом, і за одягом нічим не відрізняються від європейок. І що в єгипетській команді десь у половини жінок були ісламські хустки, інша ж половина виглядала цілком по-європейськи. А в турецькій команді ісламської хустки не було жодної. А палестинок і за зовнішністю, й за одягом не відрізнити від ізраїльтянок. А в командах Південної Африки та Зімбабве чи не половина учасників — європейської зовнішності. Чи відповідало все це усталеним — і багато в чому навіяним ЗМІ — стереотипам?

А білоруси йшли винятково скуто, не дозволяючи собі найменших проявів емоцій. Така поведінка здавалася геть недоречною тут, на святі відкриття, вона вочевидь випадала із загального ряду. Красномовно? А на якусь мить у кутку екрана вигулькнув чи то транспарант, чи то плакат із червоним візерунком на білому тлі — й одразу зник.

А хто би привернув увагу глядачів, що команда Словенії йшла під прапором Євросоюзу — звідки ж багатьом глядачам знати, що прапор Словенії — зовсім інший? А хто би розтлумачив тим глядачам, що екзотична країна Монтенегро — то не така вже й далека Чорногорія?

Як і завжди, коментарі розписували, які ж чудові костюми в українців. А як на мій погляд, було би краще, якби відтінки кольорів були яскравішими — бляклі, пастельні, якісь сором’язливі синій та жовтий на екрані й на загальному тлі виглядали невиразно.

Аж тут один із ведучих радісно повідомив, що в них для глядачів — величезний сюрприз: вони запросили до мікрофона коментаторів, що вестимуть трансляції. Тут залишалося подякувати бодай за те, що запрошували до мікрофона їх по одному, а не всіх разом. Це були Віталій Волочай (велогонки), Сергій Пуцов (важка атлетика), Максим Діденко (бокс, дзюдо, карате), Світлана Мазій (академічне веслування), Юрій Кириченко (ігрові види), Галина Вініченко (спортивна гімнастика). Героїв треба знати. Хоча називали всіх їх нечітко, тож довелося шукати через гугл, бо сайт «UA: Першого» нового дизайну — він, звісно, прекрасно мінімалістичний, але знайти там інформацію...

І понеслося. Єдиний, хто звертав бодай якусь увагу на делегації країн, був пан Кириченко. Зате Вініченко була в натхненні. Захоплені розмовою, всі вони разом навіть не звернули уваги на Австралію, Австрію, Канаду та багато загальновідомих і спортивно сильних країн. Зазвичай ведучі звертали увагу на поле стадіону лише тоді, коли в розмовах виникала пауза. Іноді хотілося в них по-доброму поцікавитися: панове, оце, що на стадіоні — воно вам не заважає? А то вимкнули би картинку, навіщо бо вона?

Про що була мова? Про те, що українські спортсмени завоюють більше медалей, ніж у Ріо. Про те, коли буде яка трансляція й коли в ній будуть українці — звісно ж, навіщо глядачам ті фрагменти, в яких українців не буде. Про «нагороду олімпійської лаври» — потім виявилося, що йшлося про лаврові вінки. Про великі очікування від української команди. Про грузинського атлета Вашу Талакадзе. Про гендерну рівність. Про те, що «кожна медаль — це величезна праця», — бо ж глядачі цього вже точно не знали. Про Матвіївську затоку. Про важливість і значення церемонії відкриття — бо цього глядачі теж не знали, навіть уявити собі не могли. Про Надю Команечі (насправді, до речі, Коменеч), яка «сама грація», про Олю Коррбут, про Лілію Подкопаєву, яка «в одному ряді з ними». Ведучі все ставили й ставили гостям запитання — все далі й далі від того, що відбувалося на стадіоні.

Ведучий раптом повернувся до стадіону: «Оця країна — Кенія — завжди завойовує багато медалей завдяки легкій атлетиці». А на стадіоні йшла делегація Гвінеї, ведучий недочув, Кенія була набагато пізніше... Вони навіть не стежили за тим, що відбувається на стадіоні! Вели собі дозвільні приватні розмови в робочий час — тільки в ефірі. А чи вони в такий спосіб хотіли приховати своє власне незнання мапи світу?

Що від тих розмов залишилося в підсумку? Нічого, геть нічого. Переважна більшість глядачів не знала тих імен, не пам’ятала тих подій. Зрештою, не цікавилася от саме цими видами спорту. От справді: вела розмову коментаторка з веслування. Скільки відсотків глядачів цікавилися от саме веслуванням або гімнастикою? Якщо, звісно, все це було для любителів спорту й для зацікавлених, а не задля «Тагі-і-іл!».

Коментатори не робили нічого іншого, як просто заважали, відволікали. Весь час параду країн хотілося гукнути «Не заважайте, помовчіть!». Якщо уявити, що такі розмови відбулися б у спеціальному ефірі в режимі нормального токшоу, навряд чи бодай комусь воно було б цікавим. Тож коментатори взяли подію, яка гарантовано зацікавить багатьох глядачів, і в цю красиву форму вклали свої розмови. Спаразитували на церемонії відкриття.

Відбувся найвищий пілотаж телевізійних маніпуляцій: ми стали свідками цілковитої підміни контенту. Коментатори не робили того, задля чого й з’явилися в ефірі, — не коментували того, що відбувалося на стадіоні й на екранах. Не виконували своєї роботи, замінивши її теревенями.

І ще: що занадто — то нещиро. Й оцей нав’язливий і демонстративний «тагілізм» без жодного почуття міри змушує запідозрити спортивну редакцію «UA: Першого» в тому, що вона чи несвідомо, чи то навмисне, але прагне позбавити українців відчуття України як органічної частини цілого світу й нав'язати їм хутірську свідомість.

Фото: НОК Україна / Twitter 

Читайте також
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
департамент реклами ведучих і програм
23:41 / 27.07.2021
Тому , хто має очі і дивиться телевізор , не потрібно розжовувати жуйку про те , що зараз діється є на екрані .Це для дебілів. Проте згодна , що правий був Козьма Прутков -ЕСЛИ У ТЕБЯ ЕСТЬ ФОНТАНЧИК-ЗАТКНИ ЕГО. І ще від нього -Специалист подобен флюсу: полнота его одностороння.
василь
23:26 / 27.07.2021
Це загально відома хвороби коментаторів УТ-1.Згадайте ті часи , коли вони коментували церковні богослужіння. Вуха в'янули і хотілось плюватись.Наскільки органічними є нинішні недільні трансляції з Михайлівського Золотоверхого Собору! Слова молитви чутно , звукорежисери прекрасно співи видають! Службу починаєш розуміти без коментаторів. Не дарма рейтинги цих служб зашкалюють в порівнянні з іншим лайном ПЕРШОГО.
DODOLIK
23:14 / 27.07.2021
Щось в лісі здохло , бо detector.media опублікував таку статтю , яка показує дійсний стан в НСТУ. Давно треба було . !Чи дочекались , коли пішов Аласанія -дружбан Лігачової.А до цього сім років мовчанки.
VOX
23:07 / 27.07.2021
Свого часу простіше за всіх робив сипилявий коментатор УТ-1 Костінов. Він за хвилину встигав п'ять разів сказати : "Ось бачите...".
Михайло Думич, Нова Кам'янка, Львівщина
12:00 / 27.07.2021
Даруйте, Олімпіади, не Оілпіади.
Михайло Думич, Нова Кам'янка, Львівщина
11:59 / 27.07.2021
Дійсно, є претензія варто було представлення коментарів Оілпіади перенести до студії до трансляції, а не заговорювати парад країн-учасниць.
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду