«З ногами на вівтар. Біле братство» — так назвали свій документальний фільм Євген Спірін та Олександр Попенко. Прем'єра відбулася на всіх майданчиках Суспільного 31 травня — 1 червня і є складовою мультимедійного проєкту «Наші 30». Про більшість попередніх епізодів ми вже писали, але історія так званого «Білого братства» варта окремої розмови, яку автори стрічки з невідомих мені причин навіть не намагалися почати.

Аби краще та зрозуміліше пояснити, відсилаю всіх зацікавлених до іншого фільму цього циклу — «Ми вас туди не посилали». В ньому йдеться про українців — ветеранів афганської війни 1979–1989 років. Порівняно невелика за хронометражем документальна стрічка вмістила не лише розповіді про війну зі спробою тлумачити, чим вона була для її невільних учасників. А також, що важливіше, протягнула історію ветеранів до нинішніх часів, давши невтаємниченим глядачам зрозуміти єдину природу проблем учасників бойових дій. Хоч у чужому Афганістані воюєш Бог знає за кого/що, хоч на своєму Донбасі — за свою країну.

Автори фільму «З ногами на вівтар» пояснили фінальними титрами: колишні члени тоталітарної секти «Біле братство» відмовилися від коментарів. Між тим, ці люди пережили свого часу не менші психологічні травми, ніж «афганці». У середині дев’яностих читав чимало публікацій, автори яких оповідали про порушену психіку жертв Юрія Кривоногова та Марини Цвігун, засновників секти. Або ж про цих потерпілих згадували в контексті обговорення проблем тоталітарних сект в Україні.

Зрозуміло, чому «афганці» погоджуються говорити про себе журналістам, а колишні адепти самоназваної Марії Деві Христос — ні. Не зрозуміло, чому журналісти вирішили обмежитися злетом та падінням «Білого братства». Адже тоталітарні секти чи релігійні (а радше псевдорелігійні) спільноти, облаштовані за аналогічним принципом, нікуди з України не поділися. Навпаки, сумний досвід «Білого братства» нікого нічого, на жаль, не навчив.

Трошки історії, яку можна прочитати у Вікіпедії. 1990 року лектор товариства «Знання» та спеціаліст із технологій нейролінгвістичного програмування Юрій Кривоногов знайомиться з донецькою журналісткою Мариною Цвігун. Незабаром парочка, висловлюючись мовою судочинства, вступила у злочинну змову, реалізацією якої стало заснування релігійної громади «Велике біле братство ЮСМАЛОС». Мета, між іншим, досі лишається невідомою. Бо спершу Кривоногов фінансував секту власним коштом, а потім новонавернені адепти почали робити пожертви, продаючи під його впливом майно. Проте збагатитися за рахунок великої кількості адептів лідери секти не встигли. Бо за пару років вирішили поставити крапку, оголосивши на 10 листопада 1993 року кінець світу.

Цей епізод у фільмі виглядає найцікавішим. Авторам удалося знайти реальних свідків та учасників подій того листопадового дня, коли «Біле братство» захопило Софійський собор, аби вчинити там масове самогубство. Монтаж хроніки та коментарів від першої особи справді створив напружену атмосферу й переніс у режим реального часу. Проте на радісній ноті вчасного втручання правоохоронців та недопущення крові й масових смертей історія раптом обривається. Залишивши у втаємниченого глядача більше запитань, ніж відповідей.

Запитання перше: мета Кривоногова лишилася за кадром. Зрозуміло, що в перспективі, напевне, йшлося про вплив на слабку психіку певної категорії людей. Це вони добровільно несли у скарбницю «Білого братства» гроші, коштовності, продавали машини та квартири. Але чому секта раптом вирішила перейти в наступ, тим самим пройшовши точку неповернення й поставивши на собі хрест? Кривоногов хто завгодно, тільки не дурень. Чудово розумів: «Білому братству» кінець після захоплення Святої Софії за будь-якого розвитку подій. Вдасться спровокувати масовий суїцид чи ні, їх усе одно зачистять. Жоден із запрошених експертів не пояснив цього. Вочевидь автори цією деталлю не перейнялися.

Запитання друге: чому історію не продовжили бодай пунктиром? Адже різноманітні спільноти, організовані за схожим принципом, росли й ростуть в Україні, мов гриби. А їхніми адептами стають не лише знедолені люди, які втратили життєві орієнтири. Наприклад, ексмер Києва Леонід Черновецький пишався, що був ледь не головним парафіянином скандально відомого «Посольства Божого», лідер якого Сандей Аделаджа з'явився в Києві саме того року, коли «Біле братство» ліквідували. Дивний збіг обставин.

Виглядає, ніби пастор Сандей перехопив естафету. Якщо до «Білого братства» входило, за оцінками дослідників у фільмі, кілька сотень ошуканих, «Посольство Боже» нараховувало вже десятки тисяч. Крім одіозного Черновецького туди входили «зірки» політики й шоу-бізнесу. Інша історія — секта «Відродження», яку очолював не менш одіозний пастор Мунтян і яка рекламувала себе цілком легально. А скільки ще подібних громад меншого масштабу існує в Україні, навіть не можу припустити.

Між іншим, були часи, коли проблему помічали не лише журналісти. 2001 року побачив світ кримінальний роман Леоніда Кононовича «Кінець світу призначено на завтра», в оформленні якого використано силует Марії Деві Христос. Наприкінці 2008 року виходить серіал «Загін» виробництва Starmedia, одну з горизонтальних ліній якого присвятили проблемі тоталітарних сект. Нарешті, 2016 року канал «Україна» показав серіал «Потрійний захист», у якому ваш покірний слуга як один із авторів теж окреслив цю проблему.

Натомість для авторів фільму «З ногами на вівтар» її, схоже, не існує. «Біле братство» вони сприйняли як цікаве непорозуміння. Такий собі артефакт у новітній історії України. Тому обмежилися хронікою та синхронами, не наголосивши: кінець «Білого братства» заклав у нашій країні початок великої суспільної та соціальної проблеми під назвою «тоталітарні секти». Втім, це не єдина проблема, на яку в Україні суспільство воліє не зважати. Поки вона одного разу не прийде в кожен окремий дім у подобі харизматика, який переконає віддати йому все — або квартиру, або голос на виборах, або життя.