Голова правління НСТУ Зураб Аласанія розказав про виклики, з яким стикнулася його компанія. Серед них, зокрема, Чемпіонат світу з футболу в Росії, борг Євроньюз та суди.

Інтерв'ю було вперше опубліковано на Euromaidan Press.

— Зурабе, що успадкувала Національна суспільна телерадіокомпанія України від Національної телекомпанії України?

— Найгірше, що є — це система як така. Вона не працює взагалі. Ми тепер на шляху реформ, і це найважчий момент. Вона не працює починаючи з документообігу. Навіть тепер. Це означає, що людині простіше написати службову записку і не робити нічого. А потім ці записки блукають із департаменту в департамент і робота не виконується. Ця система є величезним монстром, який працює сам на себе. 2,6 % — відсоток від усієї грошової маси, що заходила щороку з бюджету, який ішов на виготовлення програм. А решта майже 97 % витрат ішло на утримання системи. У нас працює приблизно 7200 людей. Це по всій системі в Україні. Найгірше, що люди звикли дуже багато років нічого не робити. Багато хто роками не ходив на роботу. Вони звикли, що ця робота існує для того, щоб їх утримувати. Вони знали, що точно отримають мінімальну зарплату і що їх ніхто не звільнить.

Інша проблема полягає в тому, що ззовні люди у всій країні принаймні протягом останніх двадцяти шести років звикли, що це застарілі програми, тут немає чого дивитися й навіщо. З'явився такий прошарок літніх людей, які звикли до дуже низької якості продукту — на кшталт музик, які виступають по селах та шинках, простого гумору, який грає на низьких почуттях людей. Отакий рівень вони і плекали всі ці роки.

До того тут постійно були невеличкі осередки, які самостійно заробляли. Це було заборонено повністю. Але таке було по всіх компаніях — десь більше, десь менше. На Першому національному теж було. Це були додаткові прояви джинси. Наприклад, економічні новини купувалися направо й наліво. Воно так і називалося — «Економічні новини». Там, де є слово «новини», заборонено продавати будь-що взагалі. А тут просто існувала програма, у якої були свої маркетологои, рекламісти, які ходили по компаніях і продавали ці новини. Здебільшого це все заносили просто кешем — «чорною готівкою». І це допомагало керівництву робити речі, на які держава ніколи не виділяла коштів. Наприклад, транслювати Олімпіаду. Держава ледь-ледь знаходила гроші на права. А решта — байдуже. Байдуже означає дуже багато чого — починаючи з технічних витрат, студії та журналістів, які мають їхати туди і принаймні показувати українських спортсменів. Бо коли купуєш права, ти отримуєш 12 ліній зв'язку і все. Міжнародний Олімпійський комітет показує те, що вони вважають за потрібне — чим цікавиться світ, сильних спортсменів. Українські спортсмени беруть лише 2-3 золоті медалі на Олімпіадах. І тому їх дуже рідко показують. Щоби показати своїх спортсменів, треба бути там і знімати самим своїми камерами. І на це держава ніколи не виділяла коштів. А проте тут була «чорна готівка». За ці 10–50 тисяч доларів можна було зібрати команду й відправити 2-3 знімальні групи на Олімпіаду. А коли ти приходиш і починаєш громити цю всю джинсу, кажеш, що ми не беремо «чорну готівку», тоді ти опиняєшся без грошей. І отак із нами сталося з Олімпіадою в Ріо. Вся країна ненавиділа цей УТ-1, який не показує українських спортсменів. А як ми могли показувати, коли туди полетіли 700 людей — і всі чиновники? Жодного журналіста там не було. А ми не могли своїм коштом полетіти, бо того кошту не було. Тепер ситуація ніби повторюється. І ми б'ємося з ними: не буде грошей на відрядження, жодних олімпіад ми показувати не будемо. Але вся ненависть людей іде на нас, а не на уряд, який мав би це забезпечити. Серед комерційників немає жодної зацікавленості в Олімпіаді, бо вона не є прибутковою. Стільки реклами не продаси в країні, щоб окупити Олімпіаду.

— Україна отримала суспільного мовника, але фінансується він із державного бюджету (0,2 % від бюджету). Чому для України вибрали цю схему і як зробити так, щоб за це платило суспільство?

— Схема всюди однакова — це пряме бюджетне фінансування. Просто вона по-різному називається. Такий чудовий закон написали. Європейці схвально поставилися до нього. Незважаючи на те, що 0,2 % державного бюджету на суспільного мовника, що є 1,5 мільярда гривень, трохи менше, ніж вони пропонували, це було добре. А тепер Міністерство фінансів запропонувало скоротити наш бюджет на наступний рік до 776 мільйонів гривень, що вдвічі менше запланованого. І це дуже огидно, тому що бюджет у країні є. Я ж знаю, що для всіх компаній, які отримують кошти з державного бюджету, фінансування було збільшено на наступний рік. Окрім двох — це Національна суспільна телерадіокомпанія України і Національне антикорупційне бюро. Мені подобається таке сусідство, але як далі? Як ми можемо проводити реформу? Не вистачить грошей саме на нові програми, нових людей. А тоді люди ззовні знов скажуть: «Знов те саме. У вас немає нормальних програм. Ви не вмієте цього робити». І як ти їм докажеш? Якщо тобі не дають гроші, ти не можеш зробити нічого нормального.

І змінити ситуацію можна саме таким чином — показати, що тут можуть бути нормальні програми. Показати, що ми є тією цінністю, яка потрібна, як лікарня у вашому районі. Вона не потрібен щодня. Але якщо щось станеться з твоєю ногою, серцем, рукою, ти побіжиш до лікаря. А до того ти платиш за його утримання, Це як страхова медицина. Якщо в країні трапляється важлива подія, ти увімкнеш суспільного мовника і знатимеш, що тут не обмануть. Тому що в нас немає папи-олігарха, який утримує канал. Тут немає влади, яка диктує. А є просто суспільний мовник, якому немає чого брехати. Це не означає, що ми проти влади. Це не означає, що ми за неї. Ми просто є точкою відліку, зокрема і для комерційних мовників, і для держави, і для політиків. Думаю за 3–5 років люди вже побачать, про що йдеться. Тоді можна буде питати, чи не хочуть вони передплачувати? Бо ми все ж таки залежні від влади. Так, ми вам не брешемо, але вони не дають нам гроші. Саме тому, що ми не є для них корисними. Наприклад, 10 гривень на місяць — це не великі гроші. Та ви провайдеру платите 90–130 гривень. Це наша спроба залучити людей і показати, що це їхня компанія. І 10 гривень є їхнім дотиком до цієї компанії. Але бачите, поки існує глухий кут — наразі не отримаємо гроші на реформування, не зможемо зробити нормальні програми і тоді не зможемо показати людям, що ми для них нормальні і вони не будуть нам платити.

— Чого саме влада домагається від вас, коли не виділяє достатньо коштів?

— Якщо просто казати — ми маємо стати для них корисними. Але справа в тому, що ми не маємо чим з ними торгуватися. Ми маємо рекламувати або підтримувати їхні клани. Клани — це центри впливу в Україні. Адміністрація Президента перетягує все на себе. У нас парламентсько-президентська республіка. Але ми бачимо, що здебільшого вся влада у Президента. Є інший центр влади — Кабінет міністрів. Парламент дуже багато тягне на себе. Будь-який із цих центрів впливу може забезпечити будь-яку компанію. Для них півтора мільярди — це взагалі не гроші. Голосування за бюджет буде у грудні. Поки ми маємо отримати 776 мільйонів. Комітет свободи слова вніс поправку, згідно з якою нам мають додати половину суми до півтора мільярда, відповідно до закону. Але в нинішньому парламенті хто буде за неї голосувати? То я розмовляю з усіма. Кожен із них каже: «Ти пам'ятаєш про нашу партію? Коли я прийду і приведу її голову, ти маєш зробити для нас програму, всі питання мають бути узгодженими. І ви маєте бути лояльними до нас». Це я дуже грубо описав ситуацію. Або ж вони кажуть: «Коли ми прийдемо перед виборами до тебе з роликами, ти маєш їх розмістити. Ми заплатимо тобі, наприклад, із фонду партії, згідно за законом, 100 гривень, а маєш поставити на 1000 гривень, решту 900 гривень ми тобі занесемо просто так. Ти ж маєш робити добру програму. От тобі 900 гривень — роби нормальну програму. Я ж не кажу, що ти маєш їх вкрасти». І така спокуса постійно для нас. А для них це зрозумілі відносини. Так уся країна працює. І коли ти так не робиш — один рік, другий, третій, вони починають думати, кому ти належиш. Президентові? Уряду? В країні політики інакше не розуміють — ти маєш бути чиїмось. А коли нічий, за чотири роки це стало зрозуміло, вони приклеюють тобі ярлик «недоговороспроможний». І з нами ніхто не має справи. З одного боку, це тішить, а з другого — маємо, що маємо. Отримали декілька років волі абсолютної. Вони вже не звертають на нас уваги. Тобто ми маємо деяку фору. Але спроби вдавити нас фінансово я вже бачу. Оце і є таке лагідне вбивство українською владою суспільного мовника.

— Як ви можете скласти конкуренцію комерційним каналам? Що це за контент має бути?

— Ми точно не будемо конкурувати з комерційними каналами. Ідея дуже проста. Я зараз не засуджую, я просто констатую факти: комерційні канали існують заради бізнесу, для заробляння грошей. Якщо вони не перетинають межу закону, їм можна все, щоб заробити гроші. Це бізнес. Для нас головна фраза — «гроші пахнуть». І навіть якщо це щось не заборонене законом, не факт що ми будемо це робити. Можна робити тупі розважальні програми. Не ті, що підтягують людей вище, а що роблять їх тупими. У деяких речах ми зупиняємо самі себе. Наприклад, криваві бої можна зробити? Можна. Заборонено законом? Ні. Глядач буде? Буде. Ідеться, наприклад, про шестикутник ММД. Так, у цього точно буде глядач. І це можна показувати, згідно із законом. Це законний спорт. Але тут справа в тому, що ми думаємо: «У країні така ситуація з війною, наші хлопці гинуть там ледь не кожного дня. І ще показувати настільки агресивну програму — щось в тому є неправильним». І ми керовані саме цим. Збирається рада директорів — можна таке робити? Можна. Але будемо? Ні. А гроші ж принесе. Ми не для грошей існуємо. Комерційники би поставили, бо це вигідно. Ще раз кажу, я не засуджую. Це бізнес. Я за те, щоб у країні медіа були саме бізнесом. Щоби комерційники думали про прибуток, а не були на утриманні в олігархів.

Новини в нас окрема держава. Вони підкоряються напряму Голові правління. Але я за чотири роки не пам'ятаю, щоби туди влазив. Я можу накричати, що вони щось не так класно роблять, як можна було би. Але вони відбиваються від мене і кажуть: «Хочеш крові — буде кров. Але ж ти проти крові». Але так, людям подобається дивитися на кров, бруд. Але я забороняю. В нашій стратегії є така заборона і хлопці кажуть: «Або цікаво, або криваво». Дуже емоційна країна. Я сподіваюся, що суспільне для того й існує, щоби з роками довести до людей — новини мають бути спокійними. Це не емоції, це фактаж. А людям не подобається. Вони просять дати зрозуміти, чи це добре, чи погано. Люди не хочуть вирішувати. Вони хочуть щоби зразу подали — зрада чи перемога.

— Яка роль міжнародних партнерів у розбудові суспільного мовника?

— Ми маємо справу з Офісом Ради Європи, який виступив координатором. Він є організацією, що об'єднує окремих членів. Він питає їх, чи вони хочуть і вважають важливим допомагати суспільному мовнику. Коли члени відповідають «так», Рада Європи знаходить гроші. І гроші на це є, адже свобода слова — це наріжний камінь будь-де. І от така можливість з'явилася. Розпочала процес Данія. Також підключилися Німеччина та Велика Британія. Я кажу про конкретний проект, який називається «Ньюзхаус». Він бере за приклад суспільне мовлення Данії. У них схожа на нашу система, але, звісно, менше. У Данії є два суспільних мовника і купа комерційних каналів. Так ось, комерційні канали просто відмовилися від новин узагалі. Вони є лише на тих суспільних мовниках. Настільки класно і функціонально вони працюють. «Ньюзхаус» — це одна система, яка працює як один організм на всю країну. От таку систему ми хочемо побудувати тут. Маємо всі для цього важелі. По всій країні в нас є свої бюро і хаби. Не корпункти, а великі структури, які можуть там працювати. Це наша перевага. Ми їх трохи оптимізуємо. 300 людей там точно не потрібно. Але в кожному великому місті, а потім ми доберемося і до районів із корпунктами, буде така розгалужена система. Усі великі канали мають корпункти в містах мільйонниках. Але все одно чомусь усі наші колеги живуть за принципом — є столиця, є всі решта. І насправді всі новини, які ми бачимо там, відбивають одну точку зору — головний Київ. Решта країни живе навколо Києва. У нас абсолютно інший підхід. Як тільки ми це збудуємо, це одразу всі побачать. Країна має бачити одна одну. Суми з Одесою живуть абсолютно по-різному. Харків зі Львовом жили відділено одне від одного. Коли вони знають, які бюджетні гроші у Харкові йдуть на дороги, і порівняють у Львові зі своїми, тоді відчують країну під собою.

У системі «Ньюзхаус» узяли участь BBC, Deutsche Welle та DR (суспільний мовник Данії). У додаток до «Ньюзхаусу» ще є академія суспільного. Це те, про що ми дуже просили. Ми скоротимо суттєво кількість працівників. Але компанія величезна і треба буде постійно перенавчати людей, які працюють тут, і навчати нових, які приходять. Проект розрахований на два з половиною роки. Його втілення вже почалося.

У цілому, європейські партнери можуть тиснути так, як не можемо ми. Реформа медіа вважається дуже важливою частиною демократичних реформ, і вони це постійно пам'ятають і нагадують українській владі. І це є допомогою. Втручатися у  справи України вони не можуть, але запитати можуть. Мені важко зрозуміти, наскільки наша влада чує те, що каже Європа. Зважаючи на те, якою цинічною є будь-яка влада, їм байдуже. Але робити вигляд вони зобов'язані. І чим частіше їм нагадувати, тим частіше вони будуть непокоїтися.

Але не лише Європа нас підтримує. Це і США. Суттєва допомога приходить від Японії. Наразі ми з ними співпрацюємо над великим проектом на приблизно три мільйони доларів. Він розрахований на два роки наперед. Це телевізійний комплекс, який робить можливим управління з однієї точки трьома різними студіями. Вони купують і техніку, Це також важлива частина допомоги, адже зазвичай донори майже ніколи не згодні, коли в проекті є закупівля обладнання. А в нас усе дуже застаріле — останній раз оновлення було двадцять років тому.

— Ви згадали про війну раніше. Як можете описати роль суспільного мовника в умовах інформаційної війни? Наприклад, на російськомовному каналі суспільного мовлення Естонії кажуть, що вони не створюють контрпропаганду, але подають альтернативну точку зору. Звісно, в Україні інша ситуація. Можете розказати, як у нас?

— Я знаю тенденції світові відносно України. Я їх відчуваю на рівні перемовин із донорами й політиками. Світ ніби розташувався таким чином: російські медіа як такі вже не є медіа, а є одним великим рупором пропаганди і ми не можемо захиститися. Навіть, якщо це безневинний концерт або кіно, це все одно буде пропагандою «русского міра». І знайти протиотруту вкрай важко. І тоді світ налаштувався так — ми не будемо займатися контрпропагандою, але ми будемо виробляти нормальний російськомовний продукт, який би ніс інші цінності. Це може бути будь-яке кіно, будь-яка музична або розважальна програма. Але вона має бути нормальною. Такою, що пропагуватиме не «русский мір» в розумінні Путіна, а нормальний російськомовний світ, який є доволі великим. Ми будемо робити нормальний продукт. Нібито хороша ідея. Але уявити це собі тут зараз в Україні на Першому або на будь-якому з наших каналів украй важко. Суспільство не сприйме. У країні не заборонена мова й не може бути заборонена будь-яка мова. Є канали, які мовлять нею. Але на Першому люди цього просто не сприймуть. Включно з російськомовними. Це має бути зразковий канал, це суспільне мовлення. Це має бути точно державна мова. Пояснити це європейцям украй важко. Вони заходять із величезними донорськими коштами на такі проекти. Нічого поганого в цьому немає. Але ми цього робити не можемо, бо відчуваємо той край, коли країна не сприйме.

Приклад, наступного року проходитиме Чемпіонат світу з футболу в Росії. І це жахлива тупикова ситуація. Такі величезні події завжди показував Перший національний. Він також міг ділитися — перепродавати субліцензію. Тепер я точно можу передбачити, як саме будуть цей чемпіонат у Росії транслювати. Протягом місяця показувати Україні події, які відбуваються у країні-агресорі, — це, згідно з законом, неможливо. З іншого боку, мені кажуть, що порт поза політикою. Нічого в цьому світі не буває поза політикою. І вже з боку Росії це точно буде в політиці. Це буде пропаганда шалена. Ми знаємо, як там налаштовані трибуни і які плакати ми там побачимо. Усю рекламу знаємо на бортах на стадіонах. І от що робити нам? Половина країни нас прокляне, якщо ми покажемо, інша половина країни прокляне, якщо ми не покажемо. І так само складно з пропагандою і контрпропагандою.

Із самого початку в стратегії чітко написано: суспільне ніколи не займалося й не буде займатися пропагандою.

Але війна. Й у нас є програми, які про неї говорять. І в цій програмі є доволі різні люди. У нас усередині компанії є радикальніші люди, є поміркованіші, всякі є. Вони є зрізом суспільства, але ми дотримуємося стратегії. І ми програємо, прямо скажемо, в цьому випадку. Якщо ми є неупередженими і стандартизованими, то половина народу каже: «А ви взагалі-то український мовник? Тоді чому ви маєте бути неупередженими? Ви маєте бути нашими». І в цьому є логіка. Інша половина тоді скаже: «Чим ви відрізняєтеся від усієї решти?». Але суспільство наразі обирає той канал, який відповідає його персональним очікуванням. У цьому теж є складність і проблеми з нашими рейтингами.

— То яке все ж таки вирішення питання щодо Чемпіонату світу з футболу?

— Із Чемпіонатом світу немає рішення, бо це куплено було до нас. До мого приходу сюди, ще в 2010-му році. Такі великі події, як Олімпіади, Чемпіонати світу та Чемпіонати Європи з футболу, завжди купують заздалегідь. І що ти з ним зробиш? Продати на ринку його неможливо, бо українські канали розуміють, про що йдеться. Вони самі не хочуть цього показувати. Показати тут — це поховати надовго репутацію суспільного мовника. Не показати — це нарватися на ненависть половини країни. А ще отримати нерозуміння з боку міжнародних організацій, у яких ми це купували, — ФІФА та Європейської спілки мовників. Вони скажуть: «Ви тут бавитеся? Спорт поза політикою. Нам байдуже, чи ви будете показувати. Купили права — сплатіть». Я точно знаю, що тепер держава з мене спитає, за що я сплатив. А якщо сплатив і не показав продукт, то де гроші? Це десь тягне на 5–7 років ув'язнення. А я ще не порахував штрафні санкції з боку Європейської спілки мовників. У договорі прописано, що ми маємо покрити певну територію. А вона доволі велика. Тобто тупикова ситуація і ми зараз не можемо знайти з неї вихід. Щоб ти не зробив, буде погано.

— Суспільний мовник також успадкував борг «Євроньюз» та суд по «Євробаченню». Можете розказати про них детальніше?

— Радше за все ми заплатимо штраф у 180 тисяч євро за «Євробачення» через ситуацію із Юлією Самойловою (конкурсанткою від Росії, яку не впустили до України через порушення українського законодавства — відвідування Криму з території Росії. — Реда.). Остаточного рішення поки немає. Хочу сказати, що не впустити Самойлову було не рішенням НСТУ. Це вирішувала держава і влада. Її не впустили прикордонники. Ми ж просто не маємо права впускати або не впускати. Ми не є державною установою, яка стоїть на кордонах. Але кого має звинувачувати Європейська спілка мовників? Не прикордонників же. От вони нас і оштрафували. Тобто ми не забезпечили участь. Хоча ми зробили все для того — навіть запропонували аудіо зв'язок скайпом. Рішення буде прийнято, думаю, у грудні.

Із «Євробаченням» пов'язана справа з «Євроньюз». Ще в 2010 році було укладену дивну угоду урядом Миколи Азарова. Ми мали платити 5,5 мільйонів доларів на рік і транслювати новини «Євроньюз». А потім вони просто мовчки перестали платити. А потім був 2013-й рік, Майдан. «Євроньюз» став притоплювати за дивну точку зору. Але справа не в тому. Угода оновлювалася автоматично рік за роком. Коли я прийшов сюди, уже виникла заборгованість у 5,5 мільйонів євро. А я прийшов на один місяць пізніше після того, як угода знов почала діяти. Розірвати її вже було неможливо — штрафні санкції втричі більші. І за той другий рік накопичилося вже 10,5 мільйонів євро. Наступного року, коли я його не продовжив, ці 10,5 мільйонів євро лишилися. І це зависло. Уряд відмовлявся щось робити. Їхнім аргументом було те, що цим займалися їхні попередники. Ми писали листи в Кабінет міністрів із проханнями хоча б розглянути це питання. Це ж держава Україна. Це наші борги. Давайте щось думати. Хоча б почнемо розмовляти про це. Реструктуризуємо на 10 років, наприклад.

Ці два старі наслідки є зараз найтяжчими тягарями від НТКУ — «Євроньюз» і футбол наступного року.

Із «Євроньюз» іще гірше. Коли Джамала перемогла на «Євробаченні», держава вирішила проводити конкурс наступного року. Україна ж має якось піаритися на міжнародному рівні, й держава погодилася. Але Європейська спілка мовників попросила гарантій через ситуацію в країні. Українська держава погодилася. Тоді Європейська спілка мовників запропонувала прогарантувати грошима в розмірі 15 мільйонів євро. Це приблизний бюджет «Євробачення», якого було би достатньо, якби раптом що перенести конкурс до іншої країни. Україна поклала ці гроші у швейцарський банк. Ця сума мала бути недоторканною, а потім повернена Україні по завершенню «Євробачення». Усе провели чудово. Європейська спілка мовників була задоволена. Але пам'ятаєте борги «Євроньюз»? Вони дізналися, що поза межами України лежать гроші, а в них були грошові претензії до України, тож вони запропонували їх заморозити. Вони звернулися до швейцарського суду, який дав стоп 10,5 із цих 15 мільйонів євро, в Україну вони поки не повертаються.

Держава наполягає тепер на тому, що це гроші не НТКУ, а просто фінансова гарантія. У тих є свої аргументи. І виникла складна юридична ситуація.

— Давайте трохи поговоримо про мовну ситуацію. Нещодавно ви казали, що наразі більші проблеми виникають із румунською та угорською, ніж із російською. Можете пояснити?

— Є напружені відносини з Румунією, Угорщиною, а найбільше чомусь із Польщею (якщо не вважати Росію). І в Чернівцях, і в Закарпатті в нас є свої компанії, а в них є свої філії, а в цих філіях є окремі редакції з цих мов. І там вони дуже перелякані були свого часу, коли Закон про суспільне набув чинності і ми в НСТУ почали заявляти про свої плани щодо оптимізації, про перебудову всієї системи. Вони всі були занепокоєні тим, що буде з їхньою редакцією, якою буде мовна політика. Із російською в нас узагалі немає питань. А найбільше питання якраз було там. Уся країна тепер, коли каже про мовні квоти, має на увазі саме російську мову. І ніхто не думає про інші. Я вже не кажу, що поки не постає питання в Одеській, Миколаївській, Херсонській областях, але воно постає. Там, наприклад, дуже поширена болгарська мова. У нас там поки немає редакцій окремих. А питання є. От де треба уважно ставитися. Я не кажу про незрозумілу тактику, наприклад, на Волині. Білоруський канал там можна подивитися спокійно. А от в Білорусі українські канали не подивишся, бо вони глушать наш сигнал. Чи є потреба на Волині у програм з білоруською мовою? Поки там питання гостро не стоїть, але як там вирішувати? Тому так грубо підходити до питання буде якось необережно. У нас є меморандум щодо нашої мовної політики. Тепер ми обговорюємо точні формулювання, щоб не образити нікого. Поки я не готовий це коментувати.

— Що б ви хотіли додати до того, що ми обговорили?

— Незважаючи на те, що робить влада й нинішні політики, суспільне в країні буде. Платять вони чи ні. Так, це буде трохи повільніше, ніж хотілося б, але вбити нас неможливо. Я це відчуваю після того, як тут постала критична маса людей, яка прагне змін. А 300 людей навіть порівняно із 7000 — це критична маса. 300 людей як спартанці можуть зробити все. І вони це роблять. точку неповернення вже перейдено. Нехай вони звикають до ідеї, що політика має бути спрямована до людей, а не до самих себе, як вони роблять завжди.

Фото надане прес-службою ПАТ «НСТУ»