«Все, що пов’язане в Україні з фінансами, на жаль, викликає якісь зловживання», – визнає на камеру журналістів Ірина Микичак, заступниця міністра охорони здоров’я. Прозвучало одкровення державної чиновниці в документальному фільмі Суспільного мовника «Помилка 83», прем’єра якого відбулася 30 вересня. Стрічкою команда творчого об’єднання розслідувань Національної суспільної телерадіокомпанії України продовжує цикл документальних досліджень актуальних для нинішньої України соціальних проблем. Про один із недавніх – «Дрогобич 101/01» – ми вже згадували цієї весни. Саме в контексті цього та інших попередніх проєктів хочеться наголосити: словом «розслідування» автори циклу зловживають.

Розслідувач починає свій шлях до істини зі злочинного, дивного або просто обурливого факту та у фіналі знаходить пояснення й називає винних. Після чого винний або винні несуть або покарання згідно із законом, або – щедру порцію морального осуду. Після чого на тривалий час, а краще – назавжди залишають ту сферу діяльності, у якій проявили себе не з кращого боку. Простий приклад: викритий хабар тягне за собою як не суд і вирок, то бодай відставку з посади чи звільнення з роботи. Зовсім уже з царини фантастики – переїзд після скандалу до іншого міста, ще й зміна паспорту, аби не було ганьби.

Проте вся ця справедливість – не про державу Україна, в якій ексмера Слов’янська Нелю Штепу й викривати особливо не треба. Бо є як свідки, так і відеодокази її антиукраїнської агітації в 2014 році, факти співпраці із сепаратистами й російськими окупантами. Вона навіть посиділа за ґратами СІЗО, що не заважає пані Штепі нині запросто балотуватися на посаду мера Слов’янська – знову. Подібних прикладів безкарності, яка є прямим наслідком непокараного зла, набереться кілька сотень. Прикладів справедливого покарання нема або майже нема, як і перемоги тих, хто покарання для негідників домагається.

Це, зокрема, стосується героїв та антигероїв стрічки «Помилка 83». Герої – люди з інвалідністю, вродженою чи набутою внаслідок поранень на російсько-українській війні або травм, отриманих з інших причин (наприклад, у ДТП). Антигерої – лікарі, котрі працюють у центрах медико-соціальної експертизи (МСЕК) і не лише там. Загалом ідеться про медиків, котрі беруть хабарі за підтвердження інвалідності та, що важливо, за призначення групи інвалідності. Від групи залежить сума матеріальної допомоги, яку держава зобов’язана надавати громадянам з обмеженою чи зовсім утраченою працездатністю. Про це й говорить пані Микичак: якщо інвалід хоче регулярно отримувати з бюджету те, на що має повне й законне право, він повинен заплатити тому, хто виносить вердикт, щонайменше 10 тисяч гривень. Третя група коштує найдешевше, бо там найменші виплати. Тут платиться раз. За можливість лонгувати другу та першу групи гроші вимагаються раз на два роки.

Чи можна тут говорити про розслідування? Хіба що в тій частині фільму, де ветеран війни Петро Олексюк розповідає деталі операції СБУ. Від інваліда, який втратив ногу, лікарі вимагали півтори тисячі доларів. Родина Олексюків звернулася до правоохоронців, хабаря давали під контролем, потім злочинців накрили. Проте самих журналістів при цьому дійстві не було. Не вони підчепили хабарників на гачок, не вони ініціювали передачу хабаря, вони лише записали інтерв’ю постфактум.

Отже, розслідування все ж таки правильніше називати дослідженням. Бо, за великим рахунком, розслідування як таке завершилося в кабінеті заступниці очільника МОЗ. Визнанням зловживань і водночас – відмовою передавати функції призначення виплат соціальним службам. Таким чином, чиновниця при високій посаді констатує: де гроші – там в Україні зловживання. Але категорично проти того, щоб МОЗ, як і МСЕК, опції розподілу державних коштів себе позбавили від гріха подалі.

Загалом пасажі пані заступниці міністра нагадали вислови ексжурналістки та політика Ганни Герман. Соратниця та щира прихильниця Віктора Януковича якось заявила: не треба ходити в політику, це брудна справа. Краще хай у ній лишаються ті, хто вже заліз у болото – так чесним людям удасться уникнути заплямованості. Не все процитоване було вимовлено слово в слово, проте смисл заклику пані Герман був саме таким. Мовляв, не ходіть туди, де багато спокус, залиште спокуси тим, хто один раз спокусився.

Лукавство? Звичайно. Але не менше лукавство, ніж слова Ірини Микичак. До речі, зовсім не факт, що з ліквідацією МСЕК чи бодай переформатуванням цієї гіпербюрократичної структури проблеми українських інвалідів зникнуть або зведуться до мінімуму. Якщо передати функцію визначення групи інвалідності та, грубо кажучи, розподілу грошей під крило Мінсоцполітики, не факт, що хабарництво зникне. Взагалі не факт, що хабарництво, читай – корупція, згинуть, як роса на сонці, з усіх сфер і сегментів українського сьогодення в середньостроковій перспективі. Це не залежить від того, хто при владі: умовно проукраїнські чи відверто проросійські сили.

Ще 2016 року керівника Кременчуцької МСЕК Руслана Серажима затримали на хабарі в 15 тисяч гривень – він вимагав еквівалент майже 500 доларів у родини Пирогів за встановлення інвалідності потерпілому в аварії чоловікові. Увага: лише на три роки. Якщо довічне, сума подвоюється. Діяв Серажим через посередників, та все одно був викритий. Проте, як показано у фільмі Суспільного, хабарник знову на посаді. Ще й наголошує: часи відтоді помінялися. Вдалося йому поновитися й домогтися для себе справедливості в його розумінні цього слова завдяки визнанню провини. Та сплаченому штрафу в розмірі 25 тисяч гривень (еквівалент 1 тисячі доларів за курсом на той час).

Автори «Помилки 83» наводять чимало подібних прикладів. Кожен хабарник наколядував, нагуляв досить фінансового жирку, щоб розпрощатися з тисячею чи навіть двома тисячами доларів безболісно. Він почекає трошки й швидко компенсує витрати. Натомість для людей з інвалідністю, які постраждали двічі – другий раз від вимагачів, – нічого не помінялося. Включно з матеріальним становищем, часто злиденним. Тож говорити про помилки, що заважають працювати нібито правильній системі, ще й називати номери помилок, вже є помилкою.

Аналогічною помилкою були заклики вісім років тому поміняти керівництво Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК). Мовляв, структура потрібна, просто не ті люди там працюють. Не було розуміння, що така структура розчинить у собі будь-кого, адже це – плацдарм для зловживань. Тому не було іншого рішення, крім як ліквідація НЕК.

Те саме слід зробити із МСЕК на всіх рівнях. Бо помилка – в самій Системі, а не в людях, котрі працюють у ній та інтегровані в неї. Але ж один окремо взятий документальний фільм Системи не поміняє. Як і не доможеться справедливого покарання для хабарників у білих халатах. Котрі не бачать відірваних чи паралізованих кінцівок доти, доки не побачать грошей у конвертах.

На жаль, автори фільму уникають подібних висновків. Хоча деякі спікери кажуть: питання ліквідації МСЕК час від часу порушується, але, але, але… Втім, автори не захищають МСЕК та інші вкорінені в наше життя бюрократично-корупційні практики. Вони показують усі точки зору та міркують про модернізацію чи навіть перезавантаження, оптимізацію системи. Цим самим мимоволі стають на позицію тих, хто розводився й дотепер мріє про модернізацію СРСР замість повної ліквідації всього радянського, передусім – з нашого сучасного інформаційного простору. Судячи з побаченого та детально описаного, МСЕК має розділити долю НЕК. Телевізійний фільм не сприятиме втіленню радикальної мрії. Натомість його авторам бажано стати на таку позицію.