На суспільному телеканалі «UA: Культура» щосуботи вранці виходить єдина на українському телебаченні тематична програма «Музеї. Як це працює».

Проєкт розвіює міф про те, що музеї — це нудно, і розповідає найцікавіші історії вітчизняних закладів. Про телепрограму ми розпитали її співавторку та ведучу Олю Носко.

Подарунок долі

— Олю, як виникла ідея програми про музеї? Яку мету ви ставили перед зйомками?

— Ми дуже хотіли розповісти про музеї так, як ми це робимо для друзів. Просто й цікаво. А ще зрозуміли, що на українському телебаченні немає жодної програми про музеї. А де ж, як не на Суспільному, з’явитися такому проєкту?! 

Де б не жили наші глядачі — вони вже зможуть відвідати 11 київських музеїв разом із UA: Культура. Канал має загальнонаціональне покриття і не потребує додаткової абонплати, тому контент виходить максимально доступний. А для тих, хто не вмикає телевізора, — завантажуємо все на ютуб-канал «UA: Культура»!

Крім того, програма вийшла з певною документацією: пройде десять, двадцять років — і ми зможемо поглянути, як виглядали музейні експозиції колись.  

— Окрім роботи на телебаченні, ви працюєте кілька років комунікаційницею в Музеї Ханенків, а за освітою — психологиня. Розкажіть, що вас привело в музей, і особливо, що спонукало залишитись там на роки?

— Так вийшло випадково — через пост у «Фейсбуці» з вакансією. До речі, побачила я його на свій день народження. Вийшов такий собі подарунок долі. Тоді я навіть уявити не могла, що пропрацюю в музеї понад п’ять років. А зараз уже важко навіть уявити, як воно — жити без музею. 

У музеї весь час шалений темп і безліч напрямів для розвитку. А ще спільні цінності — відкритість і доступність Музею Ханенків приваблювали мене ще до того, як я приєдналася до команди. Тоді я ще трішечки побоювалася музеїв і, мабуть, до іншого працювати не пішла б. 

— Серед молоді побутує стереотип, що музей — це нудно. Як сучасним інституціям цього позбутись? Що для цього можуть зробити журналісти, музейні працівники й самі потенційні відвідувачі?

— Мені здається, що цей стереотип давно відходить у минуле. В музеях відбувається такий двіжняк, що звинуватити їх у занудстві можуть лише ті, хто давненько не переступав музейного порога. Як то кажуть, варто лише відкрити своє серце і підписатися на музейні інстаграми. 

Стереотипи відходили б у минуле швидше, якби не такі сумні бюджети інституцій. Звідси й кадровий голод, і відсутність реклами. Але навіть у цих умовах музейники створюють проєкти для батьків у декреті, квести експозиціями, VR-занурення у живопис, заняття для дітей або дорослих з ментальною інвалідністю, адаптують екскурсії для людей з вадами зору та слуху й безліч усього іншого. 

І саме журналісти допомагають розповсюджувати інформацію про музейні проєкти. Звичайно, в епоху соціальних мереж, коли кожен собі медіа, можна працювати з «Фейсбуком» та «Інстаграмом» і горя не знати, але саме ЗМІ допомагають якісно розширити аудиторію та ввести відвідання музеїв до свого звичного дозвілля.  

— У першому сезоні програми «Музеї. Як це працює» ви розповіли про 11 музеїв Києва. Який був найцікавішим, що особливо запам’яталося?

— Особливі почуття у мене, звичайно ж, до Музею Ханенків — саме з нього почалася моя «музейна любов». Тому зйомки розпочинали саме тут. Про що я, до речі, пізніше дуже пожалкувала — адже тепер хотілося б «узятися» за нього з більшим досвідом. 

Запам’ятовуються моменти, пов’язані з «нетиповим» відвідуванням музею. Наприклад, неймовірне відчуття, коли ти у зачиненому музеї, де лише ти і твори (а ще доглядачі й знімальна команда, звісно!).

Було цікаво знімати у фондах. Ми були у фондах Національного художнього та Природничого музеїв. Змії у банках, акули у ванній, шафи з птахами — таке запам’ятається на все життя. Як і кавування на терасі Булгакова (до речі, доступне всім відвідувачам!) чи на верхньому поверсі Історичного з видом на місто, перебігання з музею в музей у Видатних діячів, начебто ми ходимо в гості, як Леся Українка та Іван Франко. Важкими, але потрібними були зйомки у Музеї історії України у Другій світовій війні. 

Кожен музей — це калейдоскоп історій, що складаються в одне ціле й дають змогу повніше побачити загальну картину. І хоча часто в ході підготовки сценарію я просто хапалася за голову від того, скільки всього пережила наша країна, але це ще раз дало зрозуміти: треба знати своє минуле, щоб побудувати майбутнє. 

Музеї Мадрида, Відня і Пархомівки 

— Назвіть музеї, про які вам хотілося б зробити програму. Чи плануєте продовжувати проєкт? Що в ньому буде?

— У другому сезоні ми запланували знайомство з музеями з усієї України. Маємо проїхатися не лише великими містами, а й селами. Адже подивитися справді є на що! Давно мрію потрапити у Пархомівку, де зберігаються роботи Пікассо, Малевича й Кандинського — оминути цей музей ми ніяк не могли. Весь список поки розкривати не буду, але чекаю зйомок з великим нетерпінням! Передчуваю, буде багато сюрпризів. 

А ще цієї весни ми мали робити спецпроєкт про Музейний острів у Берліні. Отримали всі дозволи, ухвалили бюджет, запланували зйомку. Але Суспільному заблокували рахунки. А потім ще й епідемія коронавірусу почалась. У третьому сезоні, звісно ж, хотілося б перетнути кордони й почати знайомити глядачів з європейськими музеями!

— Які закордонні музеї ви відвідували, що сподобалось і чим саме?

—  Мої маршрути у подорожах будуються саме навколо музеїв. Під час останньої поїздки я провела два дні у Берліні. З них — дванадцять годин блукала Музейним островом. Якось на свій день народження зайшла у Лувр і не виходила, поки мене не «витягли». На п’яту чи шосту годину у залі з голландцями відкрилося якесь третє дихання і враження було, наче зможу пройти ще стільки ж.

Мабуть, улюбленими музеями я б назвала Тіссен-Борнеміса у Мадриді та Кунсхісторішес у Відні. Більше все ж полюбляю художні музеї. Після відвідування кожного нового музею я проводжу внутрішню інтеріоризацію і вибудовую новий ТОП-3. Ці два закріпилися просто намертво! 

Оцінюю музеї за своєю внутрішньою системою: яка атмосфера панує, яка айдентика — приємно, коли додатково тебе оточує сучасна візуальна складова. Мені важливо, яке кафе на території музею (спробуйте проходити залами сім годин!), яка добірка сувенірної продукції й наскільки асортимент представляє колекцію саме цього музею, а не є просто строкатою добіркою сувенірів з бюджетних сайтів.  Коли заходжу до саме такого музею, відчуваю, що навіть пульс змінюється і дихається інакше. 

— Що, на вашу думку, перешкоджає музеям бути сучасними, соціально активними і, зрештою, цікавими для відвідувачів? 

— Хіба сьогодні музеї не саме такі? (Усміхається).

— Який музейний маршрут вихідного дня від Олі Носко?

— Оооо, яке чудове питання! Маршрут залежатиме від актуальних виставок. Обов’язково подивлюся, які музеї розташовуються поруч — найприємніше зайти в один з улюблених і в той, де ще не були. Начебто і старого друга провідав, і горизонти розширив. 

Якщо запропонувати конкретний маршрут, то він виглядав би так: починаємо з Музею народного декоративного мистецтва — дивимося кераміку, вишивку, килими. Дивуємося тому, наскільки сучасно та стильно виглядає.

Переходимо дорогу та перевіряємо, що там у Мистецькому арсеналі. Не забуваємо пообідати! Спускаємося схилом до Національного художнього. Обов’язково навідуємо українських авангардистів. Закінчуємо подорож перенесенням в інші епохи та країни у Музеї Ханенків. Надихаємося. 

Раджу заходити до музеїв не лише, щоб дізнатися щось нове, а й просто походити залами, посидіти помедитувати та навести фокус. У сучасному ритмі життя це надважливо. 

Юлія Футей, «Україна молода»

Фото Анастасії Мантач