19 вересня Верховна Рада мала розглянути у другому читанні законопроект «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України» та ухвалити його в цілому. З ініціативи голови Комітету з питань свободи слова та інформації Миколи Томенка розгляд проекту відкладено. З трибуни Верховної Ради Томенко стверджував, що жодна принципова поправка, рекомендована опозицією, не мала шансів на схвалення фракцією Партії регіонів. Водночас опозиція не стала би голосувати за проект у цілому без врахування її пропозицій. Депутати одностайно проголосували за перенесення розгляду з доопрацюванням документу, оскільки влада й опозиція не дійшли компромісного рішення щодо остаточної редакції.

Одним з каменів спотикання стало й вирішення подальшої долі обласних державних телерадіокомпаній, про які не згадується в цьому законопроекті. Включати ОДТРК до системи суспільного мовлення чи ні? Саме таке запитання інтернет-видання «Суспільне мовлення» поставило людям, професійна діяльність яких тісно перепліталась чи й зараз переплетена з державним мовленням. Крім того, ми їх запитали щодо моделі фінансування суспільного мовника та норми щодо реклами.

На запитання відповідають: Сергій Омельчук, Ярослав Климович, Віктор Набруско.

Сергій Омельчук, заступник гендиректора КДР ТРК («Центральний канал»):

– Якщо подивитись на цю проблему комплексно, то об’єктивно обласні ДТРК не повинні стояти осторонь процесу створення суспільного мовлення. Якщо процес приведення відповідно до світових чи європейських стандартів системи державних телерадіокомпаній розпочатий, то, звичайно, ОДТРК як частина системи державного мовлення мають отримати достойне місце в потязі, який рухається в Європу. І цей вагон не повинен стояти на запасних рейках і чекати своєї долі. Не можуть ОДТРК бути тривалий час у певній невизначеності. Таким чином, доопрацьовуючи закон про суспільне мовлення в Україні, ОДТРК хоча б контурно повинні зрозуміти своє місце.

Як показує європейський досвід, є кілька цивілізованих шляхів адаптації регіонального мовлення (наприклад, у Польщі воєводського мовлення). Поляки всі воєводські компанії після адміністративної реформи перетворили у акціонерні товариства. Це господарські структури, які мають дуже чітку форму співпраці. Акціонери в цих товариствах: держава, місцеві органи влади, трудові колективи, акціонерний капітал тощо. Поляки знайшли таку форму років 10 тому. Всі воєводські компанії об’єднались в таку систему: у Варшаві центральна компанія, а у воєводствах – її партнери, які мають у сітці мовлення свої відрізки. І нормально функціонують, їм не треба думати про 24-годинне мовлення. У них по кілька годин мовлення на добу в залежності від потужності. Приміром, у Познані велика компанія, бо саме воєводство потужне, бюджет якого майже півбюджету України. У Гданську чи Любліні дещо інша ситуація.

Тому ОДТРК у законі треба згадати, бо така невизначеність може призвести до дуже нехороших наслідків. Спочатку «забудуть» на якийсь час, а потім зроблять їх корпунктами. А в кожній компанії, до речі, колектив понад 100 чоловік. Нехай громада, губернатори, обласні ради приєднуються до обговорення народних депутатів і висловлять свою позицію. Якщо ОДТРК залишаються державними, то нехай в столиці про це скажуть: у нас державні мовники стають суспільними, а ОДТРК працюватимуть й далі у тій системі координат, що й раніше.

Щодо фінансування, то тут, мабуть, не важливо який відсоток у бюджеті, важливо, який принцип фінансування: або абонплата, або пряме бюджетне фінансування. Пряме бюджетне фінансування може бути модернізоване, як це, приміром у Німеччині, коли абонплата не йде прямо в бюджет, а акумулюється в спеціальному фонді. І члени наглядової ради і міністерство фінансів цивілізовано ділять ці гроші, і кожна земельна компанія отримує свою частку. Я не думаю, що в українських реаліях можна ввести абонплату. Це має бути бюджетне фінансування, але воно повинно бути прозорим і гарантованим, прогнозованим і достатнім, щоб працівники компанії не були бідними родичами, отримуючи зарплату інколи нижчу, ніж двірники. 

Щодо реклами. Як практик хотів би це все приземлити. Реальна реклама є тільки у загальнонаціональних мовників. Якби НТКУ, НРКУ, канал «Культура» і всі обласні ДТРК злились в один холдинг чи корпорацію, тоді для мережевих рекламодавців вони були б цікавими. Бо великому рекламодавцю, наприклад Procter and Gamble, не цікава якась регіональна телекомпанія. Але якщо реклама залишиться на суспільному мовнику, то для нього повинні бути виписані інші часові умови, ніж для загальнонаціональних комерційних каналів.

Ярослав Климович, голова Львівської обласної організації НСЖУ, екс-гендиректор Львівської ОДТРК:

– Мені здається, що непотрібно видумувати велосипед, яким чином створювати суспільне мовлення, його вже давно придумали до нас. Держави Європи вже цей шлях пройшли, і суспільне мовлення у них працює багато років. Я пропоную піти тим самим шляхом. По-перше, не може бути один канал суспільного мовлення. Ніде в світі такого немає. Якщо в Україні так зроблять, то це буде величезна помилка. Я вважаю, що Антимонопольний комітет повинен це заборонити, бо це буде монополія. В Україні потрібно зробити три канали суспільного мовлення. Якби я був головою Держкомтелерадіо або президентом цієї держави, то створив би перший загальнодержавний канал суспільного мовлення на базі Першого національного, другий – на базі обласних ДТРК. А третій – це канал «Культура». Культура – це суспільне явище, тому її треба виділити окремо. Такий канал завжди користується великою популярністю.

У законі потрібно прописати на базі ОДТРК повинен бути створений другий канал суспільного мовлення, і прописати, що треба роздержавити телекомпанії. Сьогодні при призначенні гендиректора ОДТРК його кандидатуру треба погоджувати з головою облдержадміністрації. Хіба це свобода слова й європейські цінності? Це ганьба, яку потрібно терміново ліквідувати! Колись цього не було. Був тільки конкурс в Держкомтелерадіо. А тепер на чолі каналів з’являються люди, які ніколи в ЗМІ не працювали. Тому ОДТРК потрібно роздержавити, але з умовою, що держава основні засоби, якими сьогодні володіють телерадіокомпанії, передасть їм за одну гривну. Вони повинні стати правонаступниками. Сьогодні держава на основні засоби компаній кошти не виділяє.

Окремо хочу виділити громадське мовлення. Окрім тих трьох каналів про які говорив, ще мають бути побудовані в регіонах канали громадського мовлення. Комунальні ЗМІ можуть бути більш вільними і незалежними від центральної влади. Я би пропонував у кожній області створити громадські мовники, які б фінансувалися громадою цієї території. Така практика є в Німеччині. В цій державі добре розвинуті земельні мовники. Створення громадського мовлення як продовження суспільного є дуже важливим, ці громадські канали відображатимуть особливості свого регіону. Люди будуть мати вичерпну інформацію про політичне, соціальне, культурне життя свого району чи області.

Щодо фінансування цих суспільних мовників. Однозначно на першому етапі повинна бути державна підтримка. Без цього дуже важко перейти з державного на суспільне. Але суспільне мовлення ніколи не буде суспільним, тобто незалежним, і не зможе об’єктивно відображати суспільні настрої, якщо не буде введена абонплата, або якийсь спеціальний податок. Країни по-різному пішли: одні ввели абонплату (пішли від кількості приймачів), інші ввели певний податок. Думаю, що всім нам і НСЖУ потрібно ламати психологію керівників держави і областей, що бюджет – це не їхні гроші, а платників податків.

Я б залишив рекламу, але не можна допускати рекламне свавілля, яке є в нашій незалежній Україні. Я слідкую за російськими каналами. Там настільки динамічно йде реклама, що глядач не забуває, про що йшла мова в тій чи іншій програмі. У них реклама триває 2-3 хвилини. А у нас інколи понад 15 хвилин. У мене як у глядача відразу виникає підозра, що у Нацраді є люди, які зацікавлені в цьому. Бо реклама – це бізнес і великі гроші. Дозволяючи таку тривалість реклами, чиновники закривають очі на порушення. Я вже не кажу про рекламу горілки, яка рекламується серед білого дня. Я би обмежив рекламу на каналі загальнонаціонального суспільного мовлення. Якщо буде, то не більше трьох хвилин, і половина з неї має бути соціальної, а половина – комерційної. Регіональні мовники не мають мережевої реклами. Вони мають невелику місцеву рекламу, на якій заробляють копійки. То на них би рекламу можливо й варто заборонити.

Віктор Набруско, секретар НСЖУ, екс-гендиректор НРКУ:

– Базове питання – це ресурсна база. А ресурсна база – це й ОДТРК. Якщо в проекті буде записано, що створюється всього один теле- і один радіоканал, то для такої держави, як Україна – це дуже мало. Порівняйте з такою державою, як Польща, де три теле- і п’ять радійних каналів. Допоки ми дійдемо до суспільного мовлення, воно у нас буде ущербне, ущемне і анемічне. Не може бути така компанія гравцем на інформаційному ринку.

Сьогодні суспільного мовника можна створювати на базі трьох радійних каналів і ще четвертий на базі регіональних. І ОДТРК без сумніву повинні бути в цьому варіанті законопроекту, бо без них це півкроку, це трішечки вагітний. Якщо вже робити суспільне мовлення, то робити повністю. Порахуйте, скільки в інформаційному сегменті сьогодні займають місця державні ТРК – десь менше 5% (більше половини – це ОДТРК). Вони на сьогодні можливо більш впливові, ніж УТ-1, яке вже впало нижче плінтуса. ОДТРК – це нормальна ресурсна, інтелектуальна і творча база, яку потрібно включати в закон. Бо це буде не громадське мовлення. Це однозначно. Немає такого ніде: ні в Словаччині, ні в Чехії, ні в Польщі. У Європейських країнах суспільні мовники, коли створилися, займали десь 15-20% інформаційного простору. Оце гравець. І я не розумію логіки єдиної (теле і радіо) компанії. Якщо буде одна – це буде смерть національного радіо. Треба робити окремо теле- і окремо радіокомпанії. Це не такі великі затрати. Нехай буде одна наглядова рада, це не проблема. Для такої великої держави можна знайти потенціал.

І обов’язково прописати в законі, що треба роздержавити НТКУ і НРКУ. Бо тоді це буде формально, для галочки. Державним може залитися тільки один телерадіоканал – іномовлення («Всесвітня служба УТР»).

Що стосується фінансування. Хіба сьогоднішній бюджет не з наших податків платиться? Це фактично те саме. Тобто це питання вторинне, тому що все одно платиться з наших податків. Це не такі вже й великі кошти з бюджету. Тобто нехай буде державне фінансування і фіксована цифра окремим рядком. Потім може бути й абонплата, як показує досвід європейських кран. Бо це все одно наші податки. А ще може бути плата з комерційних мовників. Держава може ухвалювати окремі програми для технічного переоснащення СМ, тому що грошей з бюджету все одно не буде на це вистачати, а обладнання потребує постійного оновлення. І українці вже давно мають право на потужне суспільне мовлення. Тобто що мене найбільше турбує: це обмежена ресурсна база на якій хочуть створити СМ, і надзвичайно мала кількість каналів для України. Соромно говорити про таке СМ.

Реклами не повинно бути на суспільному каналі. Соціальна нехай буде, про здоровий спосіб життя, спорт, людські цінності тощо.