На юніорському конкурсі пісні «Євробачення» у Валлетті Україну представлятиме Софія Роль із піснею Planet Craves for Lovе. Під час фіналу національного відбору (трансляція «UA: Першого» 10 вересня) вона отримала друге місце від журі та перше — від глядачів.

Голосування відбувалося за звичними вже правилами 50/50, із одного телефонного номера за одного виконавця можна було відправляти не більше двадцяти смс-повідомлень. До журі входили Марія Бурмака (голова), Олександр Ксенофонтов, Валентин Коваль, Вадим Лисиця та Вікторія Романова. Конкурсний концерт відбувався просто неба.

Вели конкурс Тімур Мірошниченко та Даша Коломієць. У веденні цього разу (нарешті!) не було нічого «підкреслено дитячого», а ведучі не демонстрували своєї зверхності над учасниками. На самому початку присутні запустили в небо «кульки бажань» — ото було й усе «підкреслено дитяче». І це — без перебільшення — перемога: радянську та пострадянську традицію ведення дитячих пісенних конкурсів, зокрема й відборів на «Євробачення», було нарешті зламано.

Утім, ця перемога була майже єдиною. Трохи арифметичної алхімії. У фіналі брали участь 12 конкурсантів. Кожна пісня, відповідно до правил, триває не довше трьох хвилин. Конкурсна частина трансляції тривала майже дві години (ще годину — голосування, підбиття підсумків, виступи гостей, нагородження тощо). Як таке може бути? А так, як і завжди — завдяки розмовному жанру, який, за простенькими підрахунками, відібрав три чверті загального хронометражу пісенного (пісенного!) дійства. Представлення конкурсантів, інтерв'ю в «грінрумі» з батьками, викладачами та групами підтримки, бліц-інтерв'ю з самими учасниками, заздалегідь відзняті майже рекламні сюжети про них. Усе це, та ще й перед виступами — чи було воно цікавим? Чи давало якусь реальну інформацію, окрім звичного: «Наша донечка (ученичечка) — найкраща у світі»? Чи мало якийсь стосунок до того, що й треба було оцінювати, — до виступу? А чи лише знижувало динаміку концерту й збивало глядачів із пантелику, бо надавало їм купу підстав оцінювати конкурсантів за якими завгодно, тільки не за пісенними критеріями?

«Як ви вважаєте, чи пощастило виходити на сцену першими, чи ні?» — й це до виступу? Здавалося б, усе просто: от виступлять — то й побачимо. «Усі вони сильні виконавці, але дуже різні особистості — й за характерами, й за вподобаннями». То що нам пропонували оцінювати — характери чи вподобання? «Порівняно з півфіналом Діана схудла. Чи так хвилювалася?»; «Що б ви побажали перед виходом на сцену?»

Й ті інтерв'ю та сюжети змалювали вельми цікаву — й настільки ж сумну — тенденцію.

Мало не кожний конкурсант, зробивши урочисто-серйозне обличчя, заявляв: «Моя пісня — про те, що...» — й далі, як правило, йшло щось «високе» з ідейно-виховним ухилом. «Щоб ніде, ні в Україні, ні в усьому світі не було війни». «Мама, Богородиця, Україна». «В нашей песне рассказывается о каждом человеке, что он должен быть добрым... А чтобы улучшить этот мир, надо начать с самого себя».

Але даруйте: це був конкурс пісні, а чи конкурс «того, про що пісні»? Здавалося б, от вона, пісня, українською мовою — слухайте й самі зрозумієте, про що вона. Але ні, конкурсанти неодмінно підкреслювали непересічну високоідейність свого конкурсного матеріалу. Й, до речі, вслухаючись до текстів, досить часто так і не вдавалося вловити в них от саме того, про що, мов на піонерській лінійці, рапортували юні співаки. Хоч як напружуй фантазію, а не виходило. Надто вже загальними виходили ті резюме. Не кажучи вже про те, що в такий спосіб глядачів — які, нагадаю, давали половину оцінки кожного конкурсанта — спонукали оцінювати не пісні як музичні твори, а тексти пісень із огляду на їхню високоідейність.

Чесне слово: трансляція ніби повернула мене до далекого піонерського дитинства, причому саме до того його аспекту, згадувати про який хочеться менш за все. Так і здавалося: от-от пролунає щось про «партию Ленина — силу народную», й це буде апофеоз ідейності.

Але й це ще не все. Мало не половина юних артистів казали, що їхня пісня — про те, як «змінити себе». Ні, зрозуміло: виховання й самовиховання — це святе, це наше все. Але ж тут ішлося про якесь самоперевиховання! «Змінювати себе» людям у 9–14 років, коли вони ще до пуття й сформуватися не встигли, ані характерами, ані світоглядом, — чи, бува, не зарано?

Учасники конкурсу народилися не раніше від самого кінця 2001 року. Тоді, коли Україна вже понад десять років була незалежною. Й от тепер людей, народжених уже в ХХІ столітті, привчають розмовляти — а отже й мислити! — совковими штампами. Словесними свистульками, що не мають жодного реального змісту.

І, судячи з оцінок журі, критерій «високоідейності» був не останнім при виставленні балів. Та й глядачі, схоже, на це зловилися — бо, зокрема, чим інакше пояснити, що майстерно виконаній «чаклунській» пісні Софії Лозіної вони віддали останнє місце? Пісня ця була без слів — а отже, безідейною? Не без суму сформулювалася думка: ми ніколи не будемо в Європі, допоки розглядаємо дітей та підлітків лише як об'єкти виховання, а не як таких самих людей, як і ми, дорослі. Й допоки державний (а в майбутньому суспільний) телеканал пропагуватиме совковий підхід: потрапила до поля зору дитина — мерщій берися її виховувати.

Можливо, це й не було прямим наслідком такого підходу, але впало в око: на конкурсі виконавців-підлітків практично не було (окрім хіба що двох останніх — Андрія Бойка та Софії Шкідченко) по-справжньому темпових, запальних, життєрадісних, драйвових пісень. Усі конкурсанти «доносили високий зміст». Немов якийсь концерт юних пенсіонерів вийшов.

І ще про розмовний жанр: після виступів були ще думки членів журі, по одному на кожний — тільки цього разу не тих, хто хотів висловитися, а тих, кого призначала Даша Коломієць. Усі вони були, звісно ж, позитивними, подеколи з легенькими критичними зауваженнями.

Були запитання до організаторів. Оцінюючи один із виступів, представник журі зауважив: він почув записаний бек-вокал, що заборонено правилами: весь вокал має лунати наживо. То хіба не можна було — й не треба було — це «поставити на вид» до конкурсного виступу, щоби конкурсанти привели його у відповідність до правил?

На відміну від «великих» конкурсів «Євробачення», правила юніорських вимагають, щоби більша частина кожної конкурсної пісні була мовою країни, яку представляє конкурсант. Софія Лозіна співала абракадабру, просто артикулювала музику, й у її пісні не було жодного слова ані українською, ані якоюсь іншою мовою. Але під час концерту так і не пролунало пояснення: чи дозволено це правилами, чи, в разі перемоги Лозіної, її не буде дискваліфіковано. Чи дізнавалися про це організатори? А виступ був сильним, і за певних обставин перемогти було реально!

Засмутили цього разу й нарізки пісень, що їх демонстрували під час голосування. Усе було б добре, але фрагменти текстів, що лунали, надто вже явно не збігалися з артикуляцією артистів, показуваною на екрані.

Був на конкурсі драматичний момент. Андрій Бойко, що виступав передостаннім, і виступав чудово, мав очевидні проблеми з голосом. Не з вокалом, а саме з голосом. Ведучі та члени журі після виступу підкреслювали: напередодні він узагалі не міг розмовляти, але проблеми ці — минущі. Отут і виникла драматична інтрига: як оцінять його виступ, зважаючи на ці обставини? Адже до листопада, коли проходитиме конкурс у Валлетті, співак одужає! А зараз був, власне, не конкурс, не остаточний конкурс, а відбір до великого конкурсу! У підсумку Бойко став третім — журі віддало йому четверте місце, а глядачі — третє.

І про переможницю. Поза найменшим сумнівом — співала Софія Роль найкраще. Вона була на голову вищою від інших конкурсантів. «Це був дорослий спів, і це — комплімент», — підсумувала виступ Вікторія Романова. Так, це був спів артистки, а не учениці. Вразив і номер — балет, що підкреслював настрій пісні й не відбирав на себе надто багато уваги, залишаючи в центрі дійства співачку.

А от пісня... Так, гарна, мелодійна. Але це було дуже якісне, надзвичайно якісне прет-а-порте. Не от-кутюр. Не хочеться вживати слово «тривіальна», але воно в даному разі пасує найбільше. Пісні тих-таки Андрія Бойка та Софії Лозіної, а також Софії Шкідченко були набагато оригінальнішими й драйвовішими. Так, у Шкідченко були проблеми з вокалом, а в Бойка — з голосом; так, пісня Лозіної була надто неформатною й недорозкритою сценічно. Так, не можна послати до Валлетти пісню від Шкідченко у виконанні Роль. Тож побажаймо Софії Роль, щоб у мальтійській столиці вона змогла витягнути пісню неперевершеним виступом.

Фото: "UA: Перший"