Херсонська журналістка «Українського радіо» Маргарита Лазник залишалася в захопленому росіянами місті та продовжувала працювати протягом усієї окупації Херсона. Вона вмикалася в прямі ефіри на радіо, щоб повідомити про ситуацію на Херсонщині, розповісти про злочини російських окупантів і героїчний спротив місцевих жителів. Маргарита Лазник говорить, що вона усвідомлювала всю небезпеку свого становища, але не могла вчинити інакше, адже їй хотілося, щоб голос херсонців було чутно. Працювати доводилось у надскладних умовах. Довелося змінити місце проживання, щоразу виходячи на вулицю, пересуватися містом так, щоб не потрапити до рук окупантів, які чатували на блок-постах, пояснювати власній дитині, що нізащо не можна говорити, що мама працює журналісткою. Одним із найщасливіших моментів для неї став той день, коли в ефірі «Українського радіо» вона змогла повідомити, що Херсон вільний. І тепер Маргарита Лазник мріє, що настане той час, коли вона зможе оголосити в прямому ефірі про звільнення всієї Херсонщини.

— Маргарито, розкажи, як для тебе розпочалося повномасштабне вторгнення, де ти була 24 лютого 2022 року?

— Мабуть, це один із тих днів, які пам’ятаєш просто по хвилинах. Напередодні ввечері мені було тривожно, я довго не могла заснути. На початку п’ятої ранку прокинулася, подивилась у телефон — і вже з’явилося те відеозвернення Путіна по початок наступу. А незабаром я почула й перші вибухи, коли підійшла до свого вікна. Знайомі з Чаплинки, на жаль, підтвердили найгірше. Вони сказали, що російські війська вже зайшли на нашу територію і колони військової техніки йдуть у напрямку Херсона. Почалися зідзвони з друзями, рідними, знайомими, з тими, хто на лівому березі Дніпра, щоб дізнатися, що відбувається у них, що вони бачать, бо вони першими побачили окупантів. Ми почали списуватися в робочому чаті з колегами, вирішили, що на роботу вийдемо по одній людині з редакції, і потрібно якнайшвидше приїхати в наш офіс на Перекопській, 10. Там розміщувалася філія «Суспільне Херсон». Зранку в місті ще ходили маршрутки, громадський транспорт, я спокійно тролейбусом доїхала до нашого офісу. Поки їхала — бачила черги авто на заправках, багато людей біля продовольчих магазинів, банкоматів. Щось схоже на такий мурашник із людей. Хтось із пакетами, повними продуктів, швидко біг додому, хтось у черзі до банкомата намагався зняти готівку, а хтось уже складав валізи у свою автівку, щоб якнайшвидше виїхати з міста. Повна метушня і тривога, але не можу сказати, що була паніка. Паніки я не відчувала. Подруга, яка виїжджала у бік Миколаєва, розповіла телефоном, що виїхати можна було без проблем. Її вразило, що в напрямку Миколаєва виїздить поліція – багато поліцейських автівок. Вона мені зателефонувала: «З Херсона всі виїжджають. Може, й ти виїдеш?». Я відповіла: «Ні, поки залишуся, подивлюся, що буде далі».

Можу чесно сказати, в той момент відчувала себе наче в якомусь фільмі про війну. Було відчуття нереальності того, що відбувається. Десь уже лунають вибухи, над Таврійським мікрорайоном величезний стовп диму, бо влучили в аеропорт, де базувалася вертолітна частина. Ну, просто картина з кіно.

Десь на початку дев’ятої години ранку я була на роботі, у нас почалася нарада, всі зібралися в ньюзрумі, почали телефонувати в облдержадміністрацію, зв’язуватися зі спікерами на лівому березі, щоб якось вималювати картину того, що відбувається. Я була на постійному зв’язку з виконавчою продюсеркою «Українського радіо» Юлією Шелудько. На роботі ми були десь до 12 години. Стало зрозуміло, що російські війська підходять до Херсона. Було вирішено розійтися по домівках і працювати дистанційно. 24 лютого 2022 року був останній день, коли я була в робочому офісі Суспільного в Херсоні, в ефірній студії «Українського радіо». Але тоді я не думала, що це буде востаннє, тому ні робочий блокнот, ні робочі нотатки не забрала.

 Маргарита Лазник у херсонській студії «Українського радіо»

Додому того дня вже йшла пішки, тролейбуси й маршрутки не ходили. Мені здалося, що і людей на вулицях поменшало. Йшла додому нашою улюбленою пішохідною вулицею Європейською (тоді вона ще називалася Суворова). Ця вулиця завжди була жвавою — лунав сміх дітей, пахло випічкою та кавою, було багато людей, які там просто гуляли. Тепер це все лишилося просто як спогад. Тепер звуки вулиць, які раніше були мелодією життя, залишилися в минулому. Нині були гучні вибухи, як грім, і не було людей. У той момент не могла повірити, що у 21 сторіччі в центрі Європи, в моєму рідному місті, чую ці звуки війни. Був шок, не вірила тому, що відбувається. Це був день, коли світ, який я знаю і в якому жила, просто зруйнувався. І зникало щось важливе для мене — моя безпека, бо незрозуміло, що буде далі. Мій дім, моя впевненість у майбутньому — все це зникало. Йшла рідним містом, старим центром Херсона — і просто не могла усвідомити, що вибухи, які розривають навколишню тишу, — це не грім, а справжні вибухи, тому що прийшла війна. Було дуже неприємно і десь страшно, але паніки не було. Ми вірили, що Херсон не можуть захопити так швидко, що ми будемо оборонятись і вистоїмо.

— Як прийшло рішення залишатися в Херсоні та продовжувати працювати?

— Знаєш, із самого початку, коли мені подружка телефонувала і пропонувала поїхати, у мене й такої думки не було їхати з міста. А навіщо? Я у себе вдома. Це мій дім, не хочу звідси виїздити. І тому зараз добре розумію тих, хто лишається в Херсоні, не виїздить із майже зруйнованого правобережжя. Бо вони у себе вдома і вони за цей дім тримаються. Що стосується роботи — а як не працювати? Я ж повинна розповідати, що відбувається в Херсоні. Щоб про нас чули, що херсонці не здаються, що люди й на лівому, й на правому березі виходили на мітинги, щоб уголос заявити про те, що тут ніхто не чекає окупантів, і за яким кораблем росіянам слід відправлятися.

І взагалі, у нас не було ніяких «зелених коридорів» для цивільних. Хто приймав рішення їхати — виїжджали на свій страх і ризик. Росіяни й колони автомобілів розстрілювали, й окремі автівки розстрілювали, й із написом «діти» теж — їх не зупиняло нічого. До того ж у мене на той час захворіла мама, в середині березня їй зробили дуже складну операцію, їхати вона не змогла б. Окремо хочу подякувати лікарям, які попри окупацію продовжували працювати. На той час у Херсоні вже були проблеми з ліками, аптеки були порожні, але нам пощастило — частково ліки були в лікарні, з ними допомагали наші волонтери, які, ризикуючи власним життям, намагалися привезти в окупований Херсон ліки з Миколаєва, Одеси. Шляхи можливого виїзду з міста постійно змінювалися: спочатку це був напрямок Станіслава, потім його закрили, люди їхали через Снігурівку, потім Давидів брід, Василівка, Крим. Жодного безпечного шляху виїзду не було.

Я позакривала всі свої сторінки в соцмережах, ніде нічого не писала. Єдиний спосіб розповісти щось про Херсон — це були мої ввімкнення в ефір «Українського радіо». Я вмикалась і розповідала про те, що бачу. Якщо під час ввімкнення була в підвалі, то розповідала «Ось мешканці мого будинку зібрались у підвалі нашого будинку, ми тут сидимо, бо лунають шалені вибухи, над містом літають російські літаки». Розповідала про наші мітинги в березні, про те, що ми не здаємося, що не беремо російську гуманітарку, що люди чинять спротив окупантам.

— Що було найстрашніше для журналіста, який залишається в окупованому місті?

— У перший день мені не було страшно. Але коли почалися ретельні перевірки на блокпостах, коли цих блокпостів у Херсоні стало дуже багато й у них з’явилися якісь списки, тоді я вже почала боятися. У мене був один такий реально напружений момент у травні 2022 року. Я їхала автівкою, на блокпосту мене зупинили. Це були не сепаратисти з окупованих регіонів, їх було одразу видно, а були росгвардійці в балаклавах, у серйозному екіпіруванні. Вони взяли документи, а в руках мали списки. Почали звіряти прізвища — десь 15—20 хвилин тривала ця перевірка. Вони нічого не казали, взяли документи й просто переглядали всю інформацію, яка в них була. Ці 15—20 хвилин тоді для мене тягнулися наче година, мені реально стало дуже лячно, бо я не знала, хто в тих списках і кого вони шукають. На той час приміщення Суспільного вже захопили росіяни. На моєму робочому комп’ютері лишилися всі мої ефіри, програми. Я була авторкою та ведучою програми «Мілет кирим», у якій розповідала про окупацію Криму, про те, що росіяни там влаштовують, мілітаризують наших дітей, про кримських активістів і, звісно, називала росіян окупантами. Лише за одну цю програму мене можна було затримати. Але того разу мені пощастило, мені віддали документи, відпустили. Потім я намагалась обходити всі блок-пости такими вуличками, де їх просто не було. На вулицю виходила не зі смартфоном, а зі старим кнопковим телефоном, щоб зі мною був хоч якийсь зв’язок. Намагалась обходити блокпости, не потрапляти на очі окупантам. Свого сина навчила, що коли в нього росіяни будуть питати, ким працює мама, щоб казав, що викладачкою. Щоб, не дай Боже, не сказав, що журналісткою. Навіть коли друзі телефонували й питали, де я, я відповідала: на дачі, у друзів, жодного разу не називаючи, де саме перебуваю. Бо не знала, хто поруч із ними в той момент. Коли почалася війна, я не жила за місцем реєстрації, жила в іншій квартирі, тому вирахувати мене за інформацією з реєстрів було складно.

 Маргарита Лазник у студії «Українського радіо»

— Розкажи, як тобі вдавалося працювати за тих умов? Адже на початку літа росіяни відімкнули український мобільний зв’язок і більшість інтернет-провайдерів.

— Відсутність зв’язку — це ще один страх в окупації, бо ти не можеш повідомити колегам, що з тобою, не можеш розповісти про те, що відбувається в окупованому місті, не можеш почитати останні новини, дізнатися, що відбувається на вільній Україні. Вперше у нас зв’язок та інтернет зникли надовго 30 квітня, його не було кілька днів, але був вай-фай біля відділень «Нової пошти», можна було спіймати зв’язок в парку Слави на набережній і у мене на даху будинку в нашому багатостраждальному зараз Садовому. Я підіймалася на дах і там ловила зв’язок. У ефір «Українського радіо» виходила через день, тому знала, коли в мене ввімкнення, й намагалася бути там, де зі мною можна зв’язатися. Звісно, бувало й таке, що зв’язку зі мною не було, ввімкнутися було просто неможливо, тоді вже виходила в ефір, коли знаходила інтернет чи пробивався мобільний зв’язок. Писала нашій виконавчій продюсерці Юлії Шелудько, що можу вийти в ефір прямо зараз — і мене в ефір виводили. Влітку росіяни зробили так, що українського зв’язку вже не було, почали продавати свої російські сім-карти. Пам’ятаю, що спочатку провайдер sky.net, а за ним уже й інші провайдери під’єдналися до інтернету, але вже через Крим. Ті, у кого були ці провайдери, дозволяли користуватися своїм інтернетом. Вони знімали паролі з вай-фаю і можна було під’єднатися. Були кафешки в місті, які також дозволяли користуватися цим інтернетом. На моїй улюбленій вулиці Європейській було місце, де цей вай-фай можна було зловити. Добре, що на цю вулицю не навідувалися окупанти. Я могла там теж виходити в ефір. До речі, лише зараз я розумію, що мої ввімкнення могли почути, а тоді про це навіть не думала. Думала про те, як би мені розповісти про все, що відбувається в Херсоні. Думаю, що люди навколо навіть не здогадувалися, що я можу вмикатися в ефір, що я журналістка, тому що я просто розповідала, як друзям, про те, що відбувається в місті. Потім знайомі допомагали під’єднуватися до інтернету, хто купив ці сімки. Я користувалася VPN, але для мене було дуже важливо вийти в той момент в ефір з окупованого міста та розповісти про те, що відбувається в Херсоні.

• Читайте також: Еріка Авдєєва, «Суспільне Херсон»: «Життя в окупації — це пекло»

— Людині з проукраїнською позицією та ще й журналістці перебувати в окупованому місті — це наражати себе на смертельну небезпеку. Що тебе мотивувало залишатися в Херсоні? Що давало сили?

— Мені чоловік завжди казав: «Ти вмикаєшся в ефір, то скоро до нас прийдуть». Але мені силу давало моє місто, мій дім, бажання розповідати про все, що я бачу, що тут коять окупанти. Хотіла, щоб про це знали. Щоб нас чули. Я не вела соцмережі, не фотографувала на вулиці, у мене жодної фотографії немає з окупованого Херсона. Намагалася не привертати до себе уваги. І всім, хто знав, що я працювала на радіо, і тим, хто мене питав, чи продовжую працювати, відповідала: «Я не працюю. Останній ефір у мене був 23 лютого. Зараз просто вдома». Мені дуже страшно було розповідати про це в соцмережах, єдиним способом розповісти про окуповану Херсонщину для мене було радіо. Для кожного ефіру намагалася зібрати якомога більше інформації, дзвонила друзям на лівому березі, списувалися зі знайомими з різних районів Херсонщини, тому що ситуація у всіх була дуже різна.

— Твоя колега Олена Гусейнова розповідала, що коли під час її радійних змін на початку повномасштабного вторгнення ти виходила в ефір із фразою «Вітаю “Українське радіо” з українського Херсона», вона не могла стримати емоцій і просто плакала, поки ти розповідала про ситуацію у місті. А які емоції переповнювали тебе в цей час?

— Так, кожен ефір тоді починала з цього привітання. Цим привітанням хотіла підкреслити, що попри триколори, які окупанти порозвішували містом, пори росіян, які їздять БТРами нашими вулицями й говорять, що Росія тут назавжди, Херсон залишається українським містом. Для мене це було як мантра. А які емоції? Звичайні емоції виходу в прямий ефір, коли ти трохи хвилюєшся спочатку, а потім заспокоюєшся, коли чуєш рідний голос ведучих, з якими спілкуєшся, як із друзями, і просто розповідаєш про своє життя. Бо я дійсно розповідала про те, що бачила, що бачили мої рідні, знайомі, як ми стояли в чергах за хлібом, як шукали місця, де можна зняти готівку тощо. У той момент це була моя робота, яку я обрала, коли стала журналісткою. Це мій обов’язок, який просто так не могла полишити. Якщо я виїду, то хто на хвилях «Українського радіо» буде розповідати про те, що відбувається в Херсоні? Для мене було дуже важливо розповідати про мій Херсон.

Так само як зараз мені дуже важливо розповідати про те, що відбувається і на звільненій частині Херсонщини, про ті шалені обстріли, про полювання на наших людей ворожими дронами, про те, як наші героїчні комунальники намагаються навіть під обстрілами зробити все, щоб в оселях було світло, газ і вода, так само важливо розповідати й про тимчасово окуповане лівобережжя. Про людей, які попри все чинять спротив. У мене є знайомі на лівобережжі, які вже ось майже три роки перебуваючи в окупації, досі не взяли російські паспорти й не планують їх брати попри все. Хоча окупанти чинять шалений тиск на тих, хто не має російського паспорта. Але вони ось так тримаються, це їхній особистий спротив. Розповідати про те, як зараз тримаються люди в окупації — це дуже важливо. Вони намагаються не падати духом, вони вірять у звільнення і для них дуже важливо, коли про них говорять.

Маргарита Лазник. Робочий момент

— Для Олени Гусейнової ти стала натхненням для написання поезій у її поетичній збірці «Нічний ефір». Тобі й Херсонщині в цілому присвячений цілий розділ у книжці, який означений таймкодом — з 00:00 до 02:57. Чи читала ти ці поезії? Яким узагалі в пам’яті залишився той складний час?

— Для мене взагалі було великою несподіванкою, що я стала натхненням для написання поезій у поетичній збірці «Нічний ефір». Дізналася про це на «Книжковому Арсеналі» у травні. Звісно, читала цю книгу. Це була перша книга, яку купила тоді на «Книжковому Арсеналі» — і вона мені дуже подобається. Подобається не тому, що я надихнула Олену на написання, а тому що вона дуже талановита письменниця.

Той час багато чим запам’ятався. Чергами за хлібом, пошуками ліків по аптеках. Потім, коли ліки вже привозили з Криму, то аптечні «кіоски» робили просто на капотах машин. Пам’ятаю, як відкрили в нашому кінотеатрі «Україна» супермаркет із російськими товарами й ми ходили роздивлятися продукцію, яку продавали за шаленими цінами. Ми там, звичайно, нічого не купували, взагалі намагалися не купувати російських товарів. Як ми раділи вибухам, коли наші хлопці смачно влучали по окупантах. Ми сумували, коли було затишшя, в ефірі про це казала: «Якось дуже тихо сьогодні у нас, тиша засмучує херсонців». Дуже запам’яталася мені допомога один одному, підтримка, заспокоєння, коли всі стали просто одним цілим. Якщо не вистачало хліба — ділилися, якщо не було ліків — допомагали. Окупацію неможливо забути. Це, мабуть, на все життя буде таким страшним спогадом. Хотілося б, щоб цього досвіду не було, але така наша доля.

— Весь час, коли ти працювала під час окупації, тебе представляли «кореспондентка “Українського радіо” з Херсона», не називаючи ім’я з безпекових причин. Твоє ім’я прозвучало в ефірі в день звільнення міста від російських окупантів — 11 листопада 2022 року. Розкажи, як ти дізналася про звільнення Херсона, якими були твої перші слова під час ввімкнення на радіо?

— Про звільнення Херсона дізналася раніше багатьох херсонців. Те, що моє місто скоро стане вільним, зрозуміла ще 9 листопада, тому що росіяни тоді оголосили про так званий вихід окупаційних військ із міста, а перед тим вони оголосили евакуацію. Але все одно були сумніви, бо чекали від росіян будь-якої провокації, думали, може це пастка. Коли 10 листопада з’явилося відео, у якому в Снігурівці вже майоріє український прапор, коли з’явилась інформація про те, що звільнили Киселівку (це село поруч із Херсоном), стало зрозуміло, що Херсон буде вільний.

Я вийшла в ефір 10 листопада близько 23-ї години й розповіла про те, що наші Збройні Сили майже на околицях міста. Тоді в ефірі була Наталя Соколенко. На той момент у Херсоні не було світла, інтернету, але містяни теж почали здогадуватися, що звільнення дуже близько, тому що в Херсоні зникли блокпости, окупанти вивезли пам’ятники Суворову, Ушакову та Потьомкіну, познімали свої триколори. В той момент в ефірі мені було дуже важко приховати свою радість від того, що чекати моєму Херсону звільнення зовсім недовго.

11 листопада ввечері в ефірі «Українського радіо» був Віталій Науменко, тоді вже офіційно я змогла розповісти про звільнення єдиного обласного центру України, який окупанти змогли захопити. І вже під час цього ефіру не приховувала своєї радості. В Херсоні на вулицях, на площі Перемоги звучала українська музика, все було в українських прапорах. Усі зустрічали військових, обіймали наших хлопців і дівчат з ЗСУ, обіймалися один з одним. Це була просто нестримна радість і щастя бути вільними! Десь тиждень було свято, а потім почались обстріли.

• Читайте також: «Українське радіо: 100 років спільної присутності». Голоси з бомбосховищ, з окупації, на лінії фронту

— Твої колеги розповідали мені багато історій про те як «Українське радіо» стало в пригоді під час війни — хтось завдяки інформації з ефіру врятувався, комусь воно давало наснагу до життя. Чи знаєш ти такі історії з життя херсонців?

— Так, звісно, знаю. Перед звільненням окупанти позбавили містян світла, інтернету, тож єдиним джерелом інформації було радіо на батарейках. Дехто саме з ефірів «Українського радіо» дізнався про звільнення Херсона. Коли 11 листопада зранку побачили в місті українські прапори, одразу навіть не повірили в те, що місто вільне, думали, що це можуть бути якісь провокації з боку росіян, аби виявити тих, хто чекає ЗСУ. Зараз місцеві, з якими я спілкуюся, ті, що залишаються на тимчасово окупованому лівобережжі, теж розповідають, що їм важливо чути, що про них пам’ятають, що не забули, і те, що їх не вважають зрадниками. Вони хочуть чути правду про реальну ситуацію на фронті, а не те, що розповідають російські пропагандисти. Мені розказують люди з лівобережжя, що «Українське радіо» для них — це такий ланцюжок, який єднає їх із вільною Україною, який дає їм силу триматися, не втрачати віру в звільнення і знати, що про них не забувають. Дуже часто ми можемо чути від херсонців, що про Херсон не говорять, але я говорю про Херсон постійно. Наша редакція говорить про всі деокуповані й тимчасово окуповані території.

Мені особисто запам’яталася одна історія. Один чоловік, який зараз мешкає на лівобережжі, розповів, що йому дуже пощастило, бо у нього є старе радіо. Ще батьківське, на батарейках. Він жартує, що батьки ще, мабуть, «Голос Америки» на ньому слухали. Хвилі там налаштовуються коліщатком. Він говорить: «Я на горище підіймаюся, щоб краще ловити хвилі, і слухаю “Українське радіо”. І навіть не переживаю, що до мене можуть прийти окупанти й перевірити, що я роблю. Тому що я дуже легко можу збити хвилю легким поворотом цього коліщатка, й ніхто не зрозуміє, що я слухав». Він розповідає, що чути українську мову в окупації, чути знайомі голоси, які вже стали майже рідними, і вірити в те, що лівобережжя буде звільнено — це дуже для нього важливо. І звісно, всі фейки, які нав’язують окупанти, потрібно розвінчувати! І ми робимо все, щоб нас там чули. І нас там чують!

— Уже більше як два роки пройшло від деокупації Херсона, і весь цей час місто перебуває під щільним ворожим обстрілом. Як працюється на лінії вогню?

— Я зараз працюю в редакції мовлення на деокуповані та тимчасово окуповані території «Українського радіо», розповідаю про ситуацію на Херсонщині. Розповідаю багато історій людей, які лишаються в місті, в селах поруч, про наслідки ворожих обстрілів, про все, що відбувається на тимчасово окупованому лівому березі Херсонщини. І в першу чергу складно найбільше емоційно. Бо все, що зараз відбувається і на правобережжі, і на тимчасово окупованому лівобережжі, не може не впливати. Постійні емоційні гойдалки. Ти на них гойдаєшся, а тобі потрібно підтримувати слухачів у будь-якій ситуації, вони хочуть почути впевненість у твоєму голосі, бо радіо — це насамперед голос. Коли готую матеріали та записую інтерв’ю, історії, які розповідають мені люди — про окупацію або як рятуються від обстрілів Херсона зараз, як втратили все, що мали, як намагаються вижити, то плачу разом із героями своїх матеріалів. Не можу не співпереживати їм. Зараз, на жаль, із Херсонщини гарних новин мало. Тому дуже важко саме в цьому контексті, бо ти швидко вигораєш від того, що ти безсилий, що ти нічого не можеш зробити. Це жахливо. Це біль, лють і ненависть до окупантів.

Маргарита Лазник в оновленій студії «Українського радіо» в Києві

— Ти розповідаєш і про життя наших людей на тимчасово окупованому лівому березі Херсонщини. Як вдається добувати інформацію? Чи слухають люди в окупації «Українське радіо»? І чи чекають вони на повернення України?

— Ти знаєш, ті, з ким я спілкуюся, чекають Україну. Вони чекають на звільнення і намагаються просто виживати. Як я вже казала, в мене є знайомі, які не взяли за цей час російські паспорти. А без російського паспорта на окупованих територіях неможливо нічого: ні отримати медичну допомогу, ні соціальних виплат. А зараз ще окупанти починають відбирати житло у тих, хто не переоформив його відповідно до російських законів. Це дуже складно, але наші люди там є. І дуже багато наших людей повідомляють ЗСУ інформацію про переміщення окупантів. Тому окупанти дуже сильно тиснуть на місцеве населення, влаштовують постійні перевірки та, якщо знаходять хоча б натяк на проукраїнську позицію, то у кращому випадку з людиною «поговорять» і відпустять, у найгіршому — заберуть «на підвал», і далі вже ніхто не знає, чим це може скінчитися.

Добувати інформацію про ситуацію на тимчасово окупованому лівобережжі Херсонщини зараз неймовірно складно. Спілкуватися з тими, хто лишається на лівому березі, з ким я підтримую контакт, складно. Часто з лівим берегом немає зв’язку. То немає електрики, то самі окупанти відключають зв’язок та інтернет. А ще люди бояться, бо росіяни постійно перевіряють мобільні телефони, дивляться контакти та соціальні мережі, щоб місцеві жителі не спілкувалися з рідними на вільній Україні. Але навіть попри це, є ті, хто постійно пише мені якимись натяками про те, що у них відбувається. І я можу це озвучувати в ефірі. Для них це дуже важливо. Звісно, я не називаю жодних імен із міркувань безпеки, але вірю, що скоро зможу назвати всіх тих, із ким зараз спілкуюся, провести великий ефір із ними. Це справжні герої, і вони не бояться окупантів.

На тимчасово окупованому лівому березі слухають «Українське радіо». Попри те, що росіяни роблять усе, щоб люди не могли дізнатися, що відбувається, нас там чують. Знати, що нас там чують, для мене дуже важливо. Для нас важливо знати, що Україну там чекають, а для них — щоб ми знали, що вони не змирилися з тим, що там відбувається, що вони теж чекають звільнення і чекають Україну. Для цього, мабуть, варто працювати далі. Я просто вклоняюсь тим людям, які не бояться розповідати про те, що відбувається на лівобережжі.

— Нещодавно тебе було нагороджено орденом княгині Ольги III ступеня. Чи очікувано це було для тебе?

— Це для мене на 100% було неочікувано, бо я просто роблю свою роботу, розповідаю про все, що відбувається на Херсонщині. Дуже вдячна і члену правління Суспільного мовлення, відповідального за радіо, телебачення та диджитал Дмитру Хоркіну, і виконавчій продюсерці «Українського радіо» Юлії Шелудько, які подали мою кандидатуру на цю нагороду. Це велика честь для мене та визнання моєї роботи!

 Маргарита Лазник. Вручення ордена княгині Ольги III ступеня

— Про що мріє журналістка Маргарита Лазник?

— Моя мрія дуже проста — в ефірі «Українського радіо» розповісти про звільнення лівобережжя. Як я 11 листопада 2022 року розповідала про звільнення Херсона — мрію зробити те саме і розповісти, що ми зможемо знову поїхати на наші морські узбережжя, погуляти в Асканії-Новій, нарешті обійняти рідних, яких так довго не бачили, бо вони лишалися в окупації. Мрію про той день, коли ми всі разом будемо відзначати перемогу, коли всі окуповані території будуть звільнені, коли наші зруйновані міста й села повернуться до життя й усе буде відбудовано. Бо зараз, спілкуючись із людьми з того ж Садового, жахливо чути й усвідомлювати, що цього села вже майже не існує — його вщент зруйнували окупанти. І таких сіл на правобережжі Херсонщини, вздовж Дніпра дуже багато. Мрію про те, що вони будуть відбудовані, туди повернеться життя, повернуться люди. Мрію про те, щоб мати змогу розповідати знову про наше мирне життя, мирне життя нашої Херсонщини. Моя головна мрія не відрізняється від мрії всіх українців — це наша перемога!

Фото: з особистого архіву Маргарити Лазник