— Олено, з «Українським радіо» ви вже пройшли тривалий шлях, який розпочали, ще навчаючись у виші. Розкажіть, із чого все починалося.

— Я класична журналістка з Інституту журналістики КНУ. Ще на другому курсі в нас була можливість обирати той напрям, за яким ми хочемо працювати в майбутньому. Звісно, майже весь курс побіг у телегрупу, але відібрали тільки 20 людей. Решта розподілилася за іншими напрямами: міжнародна журналістика, фотожурналістика, редагування тощо. Я пішла в радіогрупу. Тоді мій майбутній викладач, а згодом і науковий керівник Віктор Якович Миронченко під час прослуховування сказав: «У вас такий голос! Вам точно на радіо». Я якось ніколи над цим не замислювалася. Кафедра теле- і радіожурналістики мала потужну практичну базу для навчання студентів. Зокрема, була програма «Студентська хвиля», де багато журналістів здобули свій перший досвід — це і Вадим Корженко, спортивний коментатор «Променя», і Оксана Маловічко, виконавча продюсерка «Українського радіо», також телевізійники Алла Мазур, Олександр Загородній, Сергій Андрушко зі «Схем» та багато інших. Ми всі під керівництвом Віктора Миронченка проходили цей шлях і саме з його подачі я потрапила на виробничу практику на перший канал «Українського радіо».

Після третього курсу перебувала в пошуках себе — і навчання, і спокуса піти працювати. Пробувалася на телебачення, але з ним у мене ніяк не складалося, причому з різних причин. Наприклад, якраз відкривався «Новий канал» і вони шукали журналістів. Я пройшла відбір. І перший сюжет робила в крематорії. Стояла, як зараз пам’ятаю, у бузковій сукенці біля труни, яку мали засунути в «пекло» крематорію. Потім поїхала на літні канікули додому — в Одеську область.  І коли мені в серпні зателефонували, мовляв, приходьте працюйте, я пригальмувала. Річ у тім, що в інституті я йшла на червоний диплом. А якщо вже роблю якусь справу, то маю довести її до кінця. Такий вибір пріоритетів у мене був і з науковою роботою. В якийсь момент думала, що буду класичною викладачкою інституту, і швидше за все, там і продовжу викладацьку та наукову кар’єру. Але оскільки на цьому етапі вже «зачепилася» за радіо, то мій тодішній науковий керівник Юрій Єлісовенко у момент підготовки до передзахисту дисертації, спостерігаючи, як я розриваюся між роботою і підготовкою в інституті, сказав: «Якщо ви практичною роботою займаєтеся, це надовго. Треба вас чекати через багато років, може, колись повернетеся». Так я вся й пішла у радіо.

• Читайте також: Роман Коляда: «Українське радіо» завжди, навіть у найжорсткіші цензурні епохи, примудрялося говорити правильні речі

Далі був прекрасний період роботи на радіо «Промінь». Частина життя, в якій я бачила людей, які вже багато чого досягли, багато що зробили. Це були люди свого часу. А на радіо завжди були, є і будуть такі часові проміжки, або етапи, коли формуються команди — і працюють доти, доки не настане інший етап. Тоді ці команди або переформатовуються, або оновлюються. У будь-якому разі кожна команда творить загальну історію «Українського радіо», збагачує її своїми ідеями, програмами, проєктами. Особисто в мене був період, коли була повна свобода, — ти маєш ефірний відрізок і можеш робити в його рамках усе, що завгодно. З управлінського погляду, з точки зору мовника як такого це не зовсім правильно, але для мене як журналістки-початківиці — це була класна штука, тому що був простір для експериментів, було де практикуватися. Коли на «Промінь» зайшла комерційна радіостанція «Ера» з мовленням на певних відрізках, вони набрали деяких працівників з самого «Променя». Серед них була і я. Моїм довготривалим дітищем стала програма «Десерт опівдні», пізніше «Полудневий десерт». Це була програма вітань. Хто, можливо, працював з цим контентом, знає, наскільки це своя історія, тому що це контакт із людьми з різних регіонів. У Вінницькій області, а вона була найактивнішою, я знала майже всі села, звідки писали, телефонували, замовляли. Здавалося б, година привітань — нічого такого. Але ми з моїм колегою Валерієм Кириченком постійно придумували якісь рубрики, постійно її оновлювали. Зараз на Суспільному є така практика, і вона абсолютно логічна: програма, яка в ефірі рік, потребує або оновлення, або, якщо вичерпала себе, закриття. І в цьому плані ми намагалися свою програму підживлювати, оновлювати. Хоча, як на мене, доки програма привітань існує, доти є попит. Аудиторія програми була дуже дорослою і відповідними були музичні замовлення. Хоча ми як молоді ведучі намагалися сучасними піснями розбавляти й підтягувати молодшу аудиторію. Десь вдавалося, десь — ні. В якийсь момент мені дозволили працювати за пультом як діджейці. Я і в мікрофон говорю, і пісні запускаю, і дзвінки приймаю. Телефон був червоним від дзвінків, усі телефонують і замовляють пісні. Пам’ятаю яскравий приклад, коли дзвонить жінка і каже: «Моєму синові 28 років. Я хочу його привітати, поставте пісню “На могилі моїй посадіть яворину”». Я кажу: «Ну слухайте, 28 років хлопцеві, може, щось ближче до його смаків поставимо?». І слухачка, не роздумуючи: «Тоді “Рамштайн”». Бачили б ви мої очі!

Далі пішли важковагові програми, як я їх називаю. На зміну музичному жанру поступово приходили ефіри з соціальною тематикою, економічною, політичною. Це інший рівень підготовки, наповнення. Загалом роботи не бракувало. У певний період мій стандартний день міг починатися з 6-ї ранку, коли я приїжджала на тригодинне шоу «Підйомна сила», потім вела тематичний ефір ближче до 12-ї, потім бігла на перший канал вести 20-хвилинку, потім поверталася, готувалася до вечірнього ефіру, проводила його і вже після 21-ї приїжджала додому. Весь день проходив на роботі. Але мені це дуже подобалося. Різнотематичні й різножанрові програми дали можливість спробувати себе в різних іпостасях, у різних ролях, відчути свої можливості, зрештою набратися досвіду, що, як показав час, було зовсім не зайвим. Також люблю сама монтувати свої програми як режисерка. Це якщо йдеться про якісь спецпроєкти або авторські спецвипуски. Згодом був довготривалий проєкт «Євробачення», я 11 років коментувала пісенний конкурс на радіо. Ми з Валерієм Кириченком у нього, без перебільшення, вкладали душу. Зараз «Євробачення» робить команда радіо «Промінь», і це вже інша сторінка в радійній історії конкурсу.

 Олена Зелінченко розповідає про свій шлях на радіо

— Які проєкти, над якими працювали, можете виокремити як найбільш значущі для вас?

— Програм і проєктів було дуже багато. Виокремити один-два складно, бо кожен проходить крізь мене. Хіба що за масштабністю. От «Євробачення» — це була велика подія, туди вкладалося дуже багато ресурсів. І на той час це було чимось неймовірним, коли в прямому ефірі вночі ми наживо коментували конкурс, активно готувалися, перечитували/переслуховували інтерв’ю всіх учасників. Ми були занурені в «Євробачення».

З великих проєктів також можна згадати Радіодиктант національної єдності, до якого я долучалася у різних ролях, на різних етапах, інколи в кадрі, інколи поза ним. Торік я була в кадрі з актором Олексієм Гнатковським (виконавцем ролі Івана Довбуша у фільмі Олеся Саніна).

Що мені подобається на Суспільному — це поєднання індивідуального та колективного. Індивідуальне добре відчувається в ефірі радіо, а колективне — коли народжується новий проєкт, виникає якийсь задум, є необхідність щось оновити, вдосконалити, доповнити. Навіть якщо це твоя ідея, якщо ти розклав усю логістику, тобі все одно потрібен свіжий погляд збоку.

Люблю авторські проєкти. З останніх, що запам’ятався, це підсумкова новорічна програма. Кожному ведучому дали свій відрізок зі своєю тематикою: комусь зовнішню політику, комусь — економіку, у мене була внутрішня політика. Я пам’ятаю, як Євген Магда й Олег Саакян розклали по поличках усе, що відбувалося у 2023-му, причому настільки виважено, збалансовано, зрозуміло. Плюс авторський текст, над яким я теж чимало попрацювала, начитка, монтаж, зведення… У мене залишився дуже приємний післясмак, було відчуття, що це — саме те. Бувають ситуації, коли ти проведеш програму і тобі кажуть: «Дуже класно!» — а ти незадоволений, бо здається, щось не те спитав, навіть не той наголос поставив. Я завжди дуже прискіпливо ставлюся до себе, своєї роботи, і це іноді навіть трохи заважає. А в тому передноворічному проєкті все було ідеально.

 Олена Зелінченко — про найбільш значущі проєкти

— Нині ви поєднуєте творчі та менеджерські функції. Чи складно це? Над чим працюєте нині?

— Я головна редакторка редакції тематичних програм. Під моїм керівництвом журналісти, які виготовляють тематичні програми. Менеджерські функції трохи інші, але завжди намагаюся любити те, чим займаюся, що роблю. Коли навіть до паперової рутини ти підходиш творчо, вона теж стає цікавою. Я вмію бути «залюбленою» в процес. Буває так, що потрібно до певного часу здати проєкт. Ти можеш за годину написати ідеальний текст, оформити задум у практичний план, створити цікаву програму. Але щоб це відбулося за годину, тобі потрібно три дні ходити й шукати ту точку, яка стане відліком для натхнення.

Кожну програму ми розробляємо у зв’язці — це і ведучий чи ведуча, і я як керівниця підрозділу, і Юрій Табаченко як керівник каналу. Усе починається з ідеї, яку потрібно реалізувати так, щоб вийшло щось «смачне» для ефіру. Що це буде, яким буде, наповнення, хронометраж, джингли, хто начитуватиме. Коли ми проходимо всі етапи, найприємніше — це коли доходимо до ідеального варіанту, що влаштовує всіх. Цей процес народження програми чи проєкту дуже вагомий, він дозволяє відчути єдність.

• Читайте також: Продюсерка «Українського радіо» Юлія Шелудько: Наші пріоритети — розширення покриття та якісний контент, щоб нам довіряли

— Ви працюєте на радіо вже багато років: раніше на державному, нині вже на Суспільному. Які, на ваш погляд, відбулися зміни?

— На етапі активної фази створення Суспільного мовлення я вела програму «Спільно про Суспільне». Це були активні обговорення, дискусії, формулювання тез про майбутнє Суспільного. Тоді в ефір приходили майбутні члени теперішньої наглядової ради, наш керівник Дмитро Хоркін. Це був час, коли ми тільки пізнавали це все і дозволяли нашим слухачам і слухачкам поринути в цей процес, не лишатися осторонь.

Що змінилося? Оперативність, ми завжди на пульсі життя. Це було й раніше, але особливо проявилося під час війни. Загострилося сприйняття речей, інформації, як ніколи актуалізувалися цінності Суспільного. Але поряд з оперативністю важливою залишається достовірність. Так само як і баланс. Наперед плануючи ефіри, ми вже бачимо, де тема потребуватиме щонайменше двох точок зору. На початку повномасштабного вторгнення з достовірністю, напевно, була проблема в тому сенсі, що люди потребують інформації тут і зараз, попри всі заклики дочекатися офіційної інформації. На Суспільному якась новина може з’явитися трохи пізніше, але обов’язково перевірена. А це вже про довіру до мовника. Звісно, люди не чекають, шукають інформацію в телеграм-каналах. Але у цьому і сила Суспільного, і його сутність: уся інформація має бути перевіреною, щоб люди довіряли.

Ефіри стали динамічнішими. Змінилася лінійка наповнення. І цей напрям постійно оновлюється, це динамічний процес. Усі рухаються в одному потоці й усі щось постійно генерують. Мені дуже подобається цей рух.

 Олена Зелінченко — про зміни, які відбулися на Суспільному

— «Це той унікальний випадок, коли оптимально можуть поєднуватися професійне й позаробоче життя і коли поради на кшталт “не дозволяйте роботі поглинути вас” не мають сенсу», — пишете ви. Чим за цей час стало для вас «Українське радіо»? Яку цінність у ньому вбачаєте?

— Радіо — це моє середовище, воно близьке мені за духом, цінностями, баченням ефіру, розумінням процесів, баченням майбутнього. І це середовище живе, не законсервоване — постійно з’являються нові ідеї, проєкти, генеруються години всебічного контенту, це постійний розвиток.

Радіо — це місце, де я як риба у воді. Починаючи від ефіру, де добре почуваюся перед мікрофоном, і закінчуючи всіма процесами, що відбуваються у розвитку «Українського радіо», яке змінюється й історія якого не відбулась, а відбувається. «Українське радіо» робить великі кроки у цьому розвитку. Воно йде в ногу з часом, відповідає викликам наших реалій, адже важливо не просто транслювати інформацію, важливо створювати сенси. І ці сенси під час повномасштабної війни тримають усіх нас. Те, що ми створюємо для слухачів і слухачок — це про можливості, вміння формувати навички, розвивати критичне мислення, це спонукання до конструктивних дискусій, єднання, зрештою це різноманітний контент для цікавого прослуховування. «Українське радіо» — це платформа, яка не лише дає можливість обговорити проблеми, а й знайти різні варіанти їхнього розв’язання. Це інформування, надання достовірної та збалансованої інформації, вміння реагувати, коли щось трапляється.

 Олена Зелінченко: «Радіо — це місце, де я як риба у воді»

— Як змінився ефір і сенси під час повномасштабного вторгнення?

— Ми працюємо в тих умовах, які, на жаль, диктує нам війна. Елементарно: коли лунає тривога, ми повинні перервати ефір і спуститися в сховище. Можливо, це незручно, але такі реалії нашого часу. Але це більше про технічний, так би мовити, бік. Щодо сенсів, то тривалий час мене хвилювало, що більшість експертів у нашому ефірі — представників як влади, так і громадськості — постійно розповідають про те, як має бути, або як мало би бути. А мені хотілося почути, що воно вже є. Що це ідеальне рішення не тільки знайдене, окреслене, а й утілене. Коли говорять про те, що буде після війни або про те, як має працювати те, що зараз не працює, я думаю: ну поговорили, зрозуміли, як має працювати, і що далі? Але в якийсь момент до мене прийшло розуміння важливості цього «проговорення». Недавно вела проєкт «На відстані війни», більшість програм якого були про тимчасово окупований Крим. Для мене принципово називати території тимчасово окупованими, а не окупованими, бо я вважаю, що все, що ти закладаєш у свої слова, програмує майбутнє. Так от один з аспектів програми був: що робити з людьми, які завезені з Росії після деокупації півострова? Гості програми говорять про одну й ту саму проблему, але її розв’язання бачать по-різному. І я зрозуміла, що важливо проговорювати все зараз. Не тоді, коли, наприклад, деокупуємо і не знатимемо, що робити, а зараз, щоб потім це розуміння мати й не витрачати час на пошуки, побудову стратегії, тривалі суперечки тощо. Радіо — це та платформа, де формується думка, де відбувається розуміння процесів, де народжується істина, рішення, висновок, які сприятимуть якісним змінам.

 Олена Зелінченко розповіла, як змінився ефір під час війни

— Розкажіть, що готуєте нового для своїх слухачів у новому сезоні?

— Я проанонсую програму, яка вийде у вересні, — це проєкт Марини Куликової «Епоха змін» (про економічні кризи в історії не лише України, а взагалі у світі). В першому випуску йтиметься про Велику депресію в США. Я читаю текст програми — і буквально занурююся в ті події, настільки все вдало і влучно підібрано, скомпоновано, об’єднано. Але, знову-таки, найголовніше не просто розповісти, не просто передати якусь емоцію, а зрозуміти, що в результаті отримає слухач, і дати йому це. Важливо робити висновки. Проєкт побудований так, що там і історія, й емоційна складова, й історична ретроспектива, і обов’язково висновок: а що в результаті? Як ці країни подолали кризу, як змогли піти далі й досягнути успішного розвитку, а також що з цього досвіду могли б запозичити ми.

Ще одна програма, яку ми вже запустили цього літа, це «Перспектива» Тетяни Малишевої.

Також на початку року ми відродили програму, яка раніше називалася «Колос», а зараз «Колос. Аграрний дайджест», її ведуть Олександр Куцак і Володимир Пищик. Це програма про аграрний сектор. Я сьогодні дивилася статистику — 40% законодавства, яке ми узгоджуємо для вступу в ЄС, стосується аграрної сфери. Тому важливість такої тематики у вигляді окремої програми беззаперечна і для нашого ефіру.

Крім того, в ефірі нового сезону виходять проєкти до 100-річчя «Українського радіо»: «Лист на радіо» та «Життя в ефірі».

 Олена Зелінченко — про нові проєкти

— Що надихає та дає сили працювати, попри воєнну реальність у країні?

— Я взагалі оптиміст по життю. Щоправда, зараз цей оптимізм коригується умовами, за яких живу. Це тривоги, шахеди-ракети, обстріли. Звісно, не так, як у Херсоні чи Харкові, наприклад, але насправді безпечно не почувається ніхто. Загалом живу, працюю, поміж смутку і журби все одно знаходжу місце і для радості. Трапляються і приємні події в житті. Здавалося б, хіба під час війни вони можливі? Так. Важливо, щоб баланс, який є у Суспільного, був і в житті. На жаль, ми залежимо поки від «апетиту» нашого ворога, який вбиває, нищить, який у будь-який момент може здійснити обстріл. Люди гинуть, будинки руйнуються. Напевно, я живу моментом: тривожуся під час тривоги, а коли її немає, живу так, наскільки дозволяє стан війни.

Фото: Ігор Васильєв