Людмила Тягнирядно у 2016 році прийшла працювати на радіо «Промінь» ведучою новин, у 2017 році стала комунікаційною менеджеркою «Українського радіо». Того ж року вийшли перші випуски її авторської програми «Активізація з Людмилою Тягнирядно», у якій журналістка розповідає про розвиток громадянського суспільства. У 2023 році подкаст уже має назву «Активізація воєнного часу» та розповідає про активістів і волонтерів під час повномасштабного вторгнення. Також Людмила Тягнирядно створила подкаст «Вільні», у якому йдеться про громадських активістів і волонтерів, які допомагають жителям звільнених громад пережити наслідки війни. Окрім роботи на «Українському радіо», журналістка співпрацює з виданням «Рубрика», Центром прав людини Zmina та «Детектором медіа».

— Людмило, ви разом із Суспільним із 2016 року. «За ці сім років я жодного разу не відчувала, що хтось хоче мені порадити, як треба говорити, що та які акценти робити. Ця свобода — найбільша цінність. І вона, своєю чергою, вимагає професіоналізму, якості й поваги до слухачів, глядачів, читачів. Ми вчимося і суспільство вчиться бути свідомим і відповідальним», — написали ви на своїй фейсбук-сторінці. Як реформа Суспільного відобразилася на вашій роботі?

— Моя зустріч з «Українським радіо» була випадковою. До того я працювала на «Радіо Свобода», займалася журналістськими розслідуваннями. Мені це подобалось, але хотілося бути долученою до реформи Суспільного мовлення. Це був якраз післяреволюційний час, мені було цікаво, як громадянське суспільство просуває та відстоює реформи. На той момент виокремила для себе дві реформи — і вже 10 років минуло після Революції гідності, а я не змінила позиції, що якщо нам вдасться їх зробити, то розвиток держави буде зовсім інакший.

Перша — це реформа Суспільного мовлення. Тому що в кожній демократичній державі має бути медіа, яке працює винятково в інтересах суспільства, задовольняє всі суспільні групи та фінансується за гроші платників податків. Це така важлива філософія, бо саме так ми можемо гарантувати незалежність.

Друга — це судова реформа, яка ніяк не відбудеться повною мірою. І саме зараз, під час війни, ми відчуваємо потребу в ній, тому що запит на справедливість високий, але поки що немає відчуття задоволеності від вироків. Наприклад, у справах Майдану, немає покарань за воєнні злочини, які вчинені російськими військовими в Україні. Ці дві реформи досі лишаються для мене пріоритетними, а оскільки я журналістка, то мені хотілося бути долученою до реформи Суспільного.

У 2016 році якось випадково я натрапила на вакансію «Українського радіо», тоді потрібні були ведучі новин для радіо «Промінь». Я подумала, що це дуже цікава можливість. Це робота в прямому ефірі, на той момент у мене такого досвіду не було, і для мене це було дуже бентежно. І я відправила своє резюме на цей конкурс.

Коли прийшла, то мені Оксана Іванівна Маловічко, яка зараз займається менеджментом, а тоді керувала новинами, сказала: «Мені не дуже цікавий твій радійний досвід, але мені подобається, що ти вчишся в Могилянці, а значить ти людина відповідальна». Так пані Оксана підтримала мене в радійних починаннях, і я опинилася в новинах.

Ви знаєте, тоді мені був 21 рік, а зараз — 30, минуло майже десятиліття. Це час, коли я зростала як фахівчиня, професіоналка, вчилась чогось нового. Щось тоді вдавалося, щось не дуже, але важливо, що можна було спробувати себе в різних амплуа. Мій шлях на радіо супроводжувався і внутрішнім розвитком. Зараз можу сказати, що відчуваю себе людиною, яка самореалізувалася в цій компанії, яка пробувала різне, і жоден мій матеріал не є пересічним, на мою думку. Для мене дуже важливо бути професіоналкою, і в кожному своєму ефірі чи тексті не просто давати слово людині, щоб вона висловилась, а давати суспільству поштовх до руху, нових думок, натхнення.

Я прийшла на радіо юною, «зеленою» і починала з новин. Через декілька місяців утворилося Суспільне, і Дмитро Хоркін запропонував мені бути комунікаційною менеджеркою «Українського радіо». Це для мене був новий досвід, я цього ніколи не робила, але мені було цікаво, як зробити так, щоб у суспільства було розуміння, що «Українське радіо» — це не старенький «брехунець», який на кухні постійно говорить, а впливове радіо, яке слухає вся Україна, зокрема і люди, які ухвалюють рішення. Нам важливо було запрошувати в ефір найвищих посадовців, важливо ставити їм гострі питання, важливо, щоб це була бесіда. Насправді, мені здається, що саме Суспільне в журналістиці може дати цю можливість — почуватися вільним у професії та бути незалежним.

 Людмила Тягнирядно — про свій шлях на Суспільне

— Ви доєдналися до команди як ведуча новин на радіо «Промінь», далі була посада комунікаційної менеджерки на «Українському радіо». Розкажіть про свій подальший шлях. Як виникла ідея передачі «Активізація»? Яку основну місію у ній вбачаєте?

— Працюючи комунікаційною менеджеркою, я хотіла ще й творчості, залишатися в журналістиці. Відтак запропонувала Дмитру Хоркіну програму про розвиток громадянського суспільства. Зараз їй шість років, і це один із найсталіших проєктів про громадянське суспільство в Україні. Моя програма була першою в радіопросторі з такою тематикою. «Українське радіо» має найбільше покриття, і ми маємо можливість донести до великої аудиторії, що Україна має багато активних людей, які розв’язують проблеми, щось змінюють. І тим самим ми даємо слухачам відчуття, що не все втрачено. Вони дізнаються, що можна звернутися по допомогу чи консультацію або ж стати одним із таких активних громадян. Мені було важливо, щоб люди не просто слухали, а й усвідомлювали відповідальність за своє життя, щоб вони щось робили. Раніше я мала змогу у прямому ефірі чути коментарі чи питання слухачів за темою розмови. І за роки ефірів можу сказати, що бачу, як змінюється суспільство, як змінюється аудиторія «Українського радіо». У мене були улюблені слухачі — Ігор із Чернігова та Костянтин із Києва, які кожен раз дзвонили на програму і щось питали, і це були реально цікаві питання. Ще я займалася роботою сайту «Українського радіо» та соціальними мережами.

• Читайте також: Ірина Антонович: Я дуже люблю прямі ефіри на радіо, коли є відчуття обміну енергією зі слухачами

— Як змінилася програма з початком повномасштабного вторгнення?

— Під час війни мовлення повністю змінилося. 24 лютого 2022 року був перший воєнний ефір «Активізації». Тоді мало експертів виходило на зв’язок, люди займалися своєю безпекою та евакуацією. Я тоді включилася в роботу марафону. Відбулась евакуація частини команди у Львів, і ми повністю забезпечували мовлення телерадіомарафону до середини травня 2022 року у Львові. Тоді я включилася в новинний ритм, паралельно були прямоефірні програми, нічні зміни, це було нелегко, але надзвичайно важливо і відповідально в той час.

У вересні 2023 року в ефір повернулась «Активізація воєнного часу». Громадянське суспільство не спало у воєнний час, а навпаки — активізувалося. Я зробила акцент саме на активних людях і на волонтерах, які включилися в процес допомоги з початку вторгнення. Я розуміла, що є активні люди, які працюють на різних ланках, і почала долучати їх до ефіру. З початком повномасштабного вторгнення з’явилося дуже багато нових громадських організацій, благодійних фондів, волонтерських ініціатив – понад 500. Я почала шукати такі історії. Ці ефіри завжди емпатичні, про болюче, але водночас про надію і силу продовжувати далі боротьбу. На початку війни влада також була розгублена, не знала, що робити, наші міжнародні партнери не усвідомлювали, що ми можемо якось видряпатися, але волонтери увімкнулися відразу. У них не було питань про відступ, евакуацію абощо. Вони з перших годин організували штаби допомоги постраждалим, почали збирати гроші на армію, забезпечувати військо всім необхідним.

Один з ефірів, який мене найбільше вразив, розповідав про евакуацію людей. Я пам’ятаю, коли я ще читала новини, в березні 2022 року, мала відбуватись евакуація з Маріуполя, ми повідомляли точки збору, потім розуміли, що ці точки збору обстрілюють. Нам потрібно було придумати так, щоб назвати, приміром, якийсь магазин, де люди можуть зібратися, який знають тільки місцеві, а окупанти цього не зрозуміють. І це була така важлива місія. На початку радіо було тим майданчиком, де люди могли почути хоч щось, що відбувається в країні, зокрема й офіційну державну позицію, що країна дає відсіч ворогу і ми не здаємося.

 Людмила Тягнирядно про ефіри під час повномасштабного вторгнення

— Справді, багато хто під час війни усвідомив, яку важливу роль відіграє «Українське радіо», тому що воно досягало тих міст, де вже не було іншого зв’язку.

— Я робила документальний фільм з істориком із Херсона Артемом Петриком. Він усю окупацію був у Херсоні, пізніше видав книжку «Сни про Херсон». Він розповів про всі епізоди, що там відбувалося — від вторгнення, спротиву містян, окупації, терору і до звільнення. Він говорив, що коли вже було таке відчуття, що бої відбуваються на околицях міста, росіяни тікають, начебто вже підходять українські військові, але через відсутність зв’язку не було ніякої інформації. Маленький хлопчик по радіоприймачу почув, що звільнено Посад-Покровське, що українські військові близько, він вибіг і почав розповідати сусідам, що він це почув по «Українському радіо».

Такі історії також були й у Маріуполі, а також на тимчасово окупованій Київщині. Рідна сестра подруги моєї мами прожила всю окупацію в погребі в Бородянці з радіоприймачем. Вони з сусідами слухали новини та знайомий голос. Це їх підбадьорювало й додавало надії. Згодом після деокупації вона розповідала, що для них було важливо чути голос знайомої людини та фразу наприкінці кожного новинного випуску «Бережіть себе та рідних і пам’ятайте — ми переможемо!».

— Скільки випусків уже зроблено? Чи є такі теми або герої, які особливо вразили?

— Програма «Активізація воєнного часу» лунає з 6 вересня 2023 року щосереди о 10:07 на «Українському радіо». Вже записано 35 програм.

Мене, взагалі, багато волонтерів вражають. Також надихаюсь і підживлююся тими історіями, які через радіо допомагають вплинути на щось: на конкретну людину, на громаду, на зміну думки. Я випадково, гуляючи парком, зустріла жінку. Вона підійшла до мене, розплакалась і каже: «Я переселенка з Покровська, живу в Броварах. У мене немає грошей. Можете мені допомогти їжею чи одягом?». Я була в ступорі, не розуміла, де в Києві переселенці можуть отримати допомогу. Я записала її номер телефону, допомогла грошима. Але подумала, що це глобальне питання: що робити переселенцям, куди звертатися по допомогу? І тут я випадково бачу, що компанія Вікторії Селеги допомагає переселенцям, вона тегнула громадську організацію «Не самі». Я про цю організацію нічого не знала, це молоді дівчата та хлопці, які вирішили системно допомагати переселенцям починати життя на новому місці спочатку. Одна з засновниць — сама переселенка з 2014 року, вона на собі відчула все, що переживають переселенці. Інша співзасновниця організації Олександра Сахарук, яка була в мене на ефірі, працювала з іноземними медіа й опинилась у Бахмуті ще до того, як він був окупований. Спочатку вона робила матеріали як журналістка, а потім зрозуміла, що їй цього мало, і вона залишилася на тиждень чи два у підвалах, під обстрілами з цими людьми, щоби зрозуміти їхнє рішення залишатись у місті. Після спілкування з місцевими вона зрозуміла, що це глобальна проблема, чому люди не виїжджають, — бо немає куди, немає грошей. На ефірі Олександра розповіла, як системно вони підходять до розв’язання цієї проблеми. Вони роздають роздаткові матеріали у прифронтових регіонах, у яких розповідають, куди можна виїхати. Є гуртожитки, соціальне житло, дешева оренда. Вони допомагають будівельними матеріалами, роздають гуманітарну допомогу. Допомагають дітям влаштуватись у школу, тому що теж є упередження щодо переселенців, допомагають людям знайти роботу. Тобто вони повністю закривають комплекс життєвих проблем. Вони співпрацюють із громадською організацією з Івано-Франківська «Ко-Хати». Одні організації допомагають виїхати, інші — знайти житло, ще інші — знайти роботу. І коли ці організації об’єднуються, то людина відчуває, що весь комплекс її потреб закритий. Олександра в ефірі оголосила, що якщо в когось є старі хати в селах — віддайте їх в оренду переселенцям із правом надалі їх викупити. Після цього був бум дзвінків, де люди пропонували свої хати. Олександра зізналася потім, що не думала, що так слухають радіо. Радіо стало тим місточком, де організація озвучила телефони своєї гарячої лінії, і цю інформацію почули ті, хто готовий долучитись, і ті, хто потребує цієї допомоги. Це реально журналістика дії, і це дуже круто.

Мене захоплюють люди, які ціною свого життя, ціною свого добробуту допомагають іншим. Особливо таких історій багато в організацій, які утворилися на прифронтових територіях. Є, наприклад, гуманітарна місія «Проліска». Це надзвичайно потужні люди. З початком війни їхні волонтери, співробітники, евакуаційні автобуси й офіси 52 рази зазнавали обстрілів. Вони — конкретна ціль російських дронів. Усвідомлюючи це, вони все одно продовжують працювати. І це захоплює.

 Під час інтерв’ю з Людмилою Тягнирядно

— Подкаст «Вільні» розповідає про громадських активістів і волонтерів, які допомагають жителям звільнених громад пережити наслідки війни. Розкажіть про цей проєкт.

— Цей проєкт я робила із Суспільним мовленням, і він виходив на подкаст-платформах. Тоді DW Akademia готова була підтримати ідею розповідати про волонтерів та активістів, які допомагають жителям прифронтових громад пережити наслідки війни. Назва «Вільні» прийшла спонтанно, ми її придумали із саунд-продюсером радіо «Промінь» Романом Кієвицьким, який і допомагав мені оформлювати цей подкаст. Ідея назви була в тому, що люди, які лишилися на прикордонні, попри війну все одно вільні, бо вони самі відповідають за своє життя. Вони вільні, бо вже на звільненій території, у себе вдома. Вони вільні, бо у нас вільна країна. Мені було важливо показати, що є вільні люди, які потребують допомоги на цих територіях, а є вільні люди — активісти та волонтери, які готові їм допомагати. Цей подкаст складався з двох сезонів, було 10 епізодів.

— Чому так важливо заявляти про Україну у світі?

— У підсумку програми DW Akademia зробила велику подію для українських журналістів у Брюсселі. Вони хотіли нагородити кращі історії, а також показати нам, як взагалі працює Європейський Союз, Європарламент, і зробити так, щоб наш голос був почутий.

У нас були очікування — гучно говорити про Україну, про війну, про те, що нам потрібна зброя, зробити так, щоб іноземні медіа більше про нас писали. Під час фінальної події, коли нагороджували найкращі проєкти, журналістка з Білопілля встала й сказала: «Ви маєте підтримувати активніше нас, ви не маєте бути “глибоко стурбовані”. Сьогодні я тут, а завтра буду за сім кілометрів від кордону з Росією, кожен день мою громаду обстрілюють, кожен день у нас гинуть люди. І я не знаю, чи виживу завтра, чи буде в мене ще така можливість приїхати та щось вам розказати. Тому ця підтримка має бути активніша». І тут лунає повітряна тривога, у когось на телефоні спрацювала. Для нас це було тригерно, думками ми повернулися додому, але це було важливо для іноземців — усвідомити, що поки ми тут обговорюємо становище журналістів в Україні, в ці хвилини російські ракети летять на наші міста, в наших людей. І ціна цього європейського спокою — життя українців.

 Людмила Тягнирядно — про подкаст «Вільні»

— Радіо — це особливий світ. І про це говорять ваші колеги. Для когось це магія, хтось розповідає про особливий зв’язок зі слухачами або ж називає радіо «рятівним колом». А чим радіо стало для вас?

— Мені дуже подобаються прямі ефіри, більше, ніж записи. Коли ти в прямому ефірі — ти розумієш, що в тебе немає шансу помилитися, як ти сказав — так і буде. У тебе немає можливості вдруге справити перше враження. А також у людини, яка запрошена в студію, немає шансу щось змінити, повторити, переробити. І це круто, бо це якраз про справжність. Наскільки ти професійний — так воно і буде звучати в прямому ефірі. У мене кожен ефір як перший раз, завжди є переживання, хвилювання. Коли чую заставку своєї програми, натискаю на кнопку прямого ефіру, в цей момент вмикається мікрофон, розумію, що є секунда-дві, аби видихнути та почати говорити. У мене завжди є план розмови, але ти не знаєш, куди вона поверне, як людина буде розкриватися. Хочеться повністю показати людину, не тільки те, що вона робить, а й показати емоцію, її людське обличчя.

Ще один плюс Суспільного — ми конвергентні. До війни «Активізація» виходила на телеканалі «Культура», зараз програма транслюється на ютуб-каналі «Українського радіо». Потрібно не лише працювати з голосом, а ще й працювати на камеру, комунікувати з гостем і думати про картинку. Але все ж першоджерело — це радіосигнал, що десь там в автомобілі чи по радіоприймачу тебе чують, тому важливий твій голос. Ця розмова має бути бесідою, дружньою бесідою з людиною, тільки тоді це буде цікаво слухати, коли ти співпереживаєш герою і коли ти щиро зацікавлений у тому, що тобі говорять.

• Читайте також: Вікторія Польченко: Настав момент, коли радіо може бути рятівним колом, а музичне радіо — комфортною ковдрою, яка захищає

— Бути частиною першого українського мовника, якому цього року виповнюється 100 років, та бути частиною команди Суспільного, — що це для вас значить?

— Це дуже відповідально. Я відчуваю гордість, що працюю на Суспільному, тому що в мене є можливість працювати незалежно, вільно і робити те, що я люблю. Я впевнена, що на інших приватних мовниках, які фінансуються за гроші олігархів або підприємців, це неможливо зробити. Як би ти не намагався бути неупередженими, рано чи пізно приходить момент, коли тобі говорять, що ти маєш говорити. А Суспільне незалежне. У кожного бізнесу є свої інтереси, і медіа їм інколи потрібні, щоб проштовхувати свої бізнес-інтереси. Суспільне працює винятково в інтересах людей. Нерв, який болить у суспільстві, — ми його і показуємо. Тому для мене Суспільне — це про відповідальність власну, відповідальність перед слухачем і глядачем та про ту незалежність, яку ми можемо відчувати всередині компанії та показувати її зовні. Це те, що відрізняє нас від інших мовників.

— Окрім роботи на «Українському радіо», ви ще співпрацюєте з виданнями «Рубрика», «Детектор медіа», а також правозахисною організацією Центр прав людини Zmina. Як усе встигаєте?

— У мене загалом не дуже з тайм-менеджментом, але якось так вдається, що я намагаюся шукати те, що особисто мені цікаво, і намагаюся це зробити цікавим для інших. Мені важливо розуміти, як контент, який я створюю, може допомогти людям. Я співпрацюю з Центром прав людини Zmina — це громадська правозахисна організація — також у контексті активістів і волонтерів. Проєкт про те, як вони зазнають тиску, нападів і погроз. З «Детектором медіа» співпрацюю в проєкті «ЗМІ для змін». Це інтервʼю та тексти про медійників, які пішли в громадський сектор, про активістів і волонтерів, які роблять поступ і зміни у своїх сферах. У мене різні проєкти, але всі вони навколо однієї теми. Я помітила, що з початком війни наше суспільство дуже змінилося. Тепер у нас країна волонтерів і активістів. Кожна людина стала активною. Кожен хоч щось зробив, щоб допомогти іншим, і ця небайдужість дуже важлива. Мені в моїх проєктах хочеться показувати це. Це те, мені здається, що допомогло нам вистояти в перші дні війни, і що допомагає триматися зараз.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»