«Як зацвітуть тюльпани, то війна закінчиться», — сказала Наталі Гуменюк жінка з Охтирки на Сумщині, коли журналістка працювала над репортажем для сайта «Суспільне Новини». Під час розмови з шефредактором новин на «UA: Сумах» Андрієм Крамченковим я згадала про ці тюльпани. Чи скоро вже?

Андрій Крамченков — відносно нова людина в Сумській філії Суспільного. Прийшов у компанію за місяць до початку повномасштабної війни. До того працював над журналістськими розслідуваннями для Суспільного разом з Оленою Адаменко. У своїх відповідях схожий на військового: лаконічний, без епітетів і емоцій. «Я багато років шукав собі місце на цій війні, де я можу бути ефективним і корисним, і я його знайшов», — каже журналіст.

— Андрію, який настрій сьогодні в Сумах? Чи є на вулицях діти?

— Прямо зараз бачу дітей на вулиці. Люди гуляють із собаками, запрацювали майже всі магазини, частина з них і так не закривалися. З аптеками складніше. Люди перед вторгненням Росії вигрібали багато чого, тому в аптеках мало що є. Ліки, які надходять гуманітарними вантажами, мають розподілятися через медичну систему, тобто якщо тобі потрібен препарат, ти маєш звернутися до сімейного лікаря. Я не перевіряв, наскільки це працює в реальності. (Поруч чути розмову сторонніх. — «ДМ»). Чоловік, який стоїть  поруч зі мною, каже, що ця система не працює взагалі. З ліками в місті ситуація складна. В Сумах немає гуманітарної катастрофи, допомога надходить. Коли мене питають про гуманітарку, кажу, щоб звертали увагу на більш постраждалі міста: в нашій області є Тростянець, Охтирка, Шостка, яка довго була блокована. Зараз комунальники працюють краще, ніж до 24 лютого.

— Що вони роблять? У деяких містах, від яких відійшли росіяни, садять квіти.

— У нас іще холодно, пару днів тому насипало снігу.

— За вашими спостереженнями, в місті залишилося багато людей?

— Дуже багато. На початку війни людей майже нереально було евакуювати: залізниця була перерізана, щоб вивезти людей автомобілями та автобусами, треба було щоразу домовлятися про гуманітарні коридори з росіянами, а це не завжди просто. Так можна було вивезти десятки тисяч, але до вторгнення в місті було 260 тисяч людей. Якась кількість сумчан поїхала власними автомобілями. Після вторгнення місто було порожнє. А зараз уже є проблеми з рухом, тягнучка.

— Що говорять ваші рідні, сусіди: після того, як область звільнили від росіян, ситуація стабілізувалася чи в будь-який момент війська можуть повернутися?

— Суми — на відстані вогню артилерії ворога, я не кажу про літаки й ракети. Якщо вони захочуть ударити, можуть це робити з власної території. У місті зараз нормальна ситуація, але це не означає, що сьогодні ввечері вона не зміниться.

— У перший день повномасштабної війни сумчани одними з перших побачили російську техніку. Де ви та ваша команда тоді були?

— Росіяни проходили колонами повз місто, а деякі — через місто. Вони рухалися в напрямку Києва. Були бої біля колишнього артучилища. Там горіла техніка. У наступні кілька днів росіяни рухалися об’їзною дорогою навколо Сум: очевидно, в них не було мети захопити місто.

У перший день ми були на роботі. Ще до вторгнення в команді ми проговорювали кілька варіантів на різні випадки, які можуть із нами статися під час війни. У нас був план дій на випадок, якщо захоплять філію. Але тут як у кого психіка зреагувала: у когось спокійно, а хтось впав у паніку. У команді є ті, хто не боявся. Ми поставили перед собою завдання врятувати все, що треба, наприклад, бухгалтерську базу. Я викручував вінчестери з бухгалтерського комп’ютера. Наш план передбачав, що люди, які розуміють різні процеси телебачення, не мають бути в будівлі в разі захоплення, бо інакше їх під дулами автомата змусять робити те, що росіянам буде вигідне.

У перші дні ми думали, як нам швидко поламати телетрансляцію так, аби потім без проблем її відновити, а ворог під час захоплення будівлі не міг цього зробити. Ми придумали цей спосіб, поламали її і за кілька днів, коли стало розуміло, що будівля захоплена не буде, відновили. Для нас це не було технічно важко, та навіть досвідчені офіцери не змогли б цього зробити: їм треба було би шукати фахівців із телекомунікацій.

Переді мною стояв виклик: перебудувати роботу в дистанційний режим. Із телецентру ми забрали всі камери й монтажні комп’ютери, роздали їх людям, які були в безпечних місцях. Я написав інструкцію, як робити відеоновини у віддаленому режимі, всім її розіслав. Ми налагодили роботу з виробництва сюжетів, які йшли в центральному ефірі і в нас на ютубі.

— Що ви зараз транслюєте?

— У всіх філіях Суспільного йде єдиний ефір: це ретрансляція всеукраїнського марафону, окремий регіональний марафон, локальні врізки, додаються місцеві оповіщення про тривоги. О 18:00 із повтором о 22:00 ми відновили випуск новин без ведучої, маємо рухомий рядок. Окремо сюжети віддаємо в регіональний марафон, де є ведучий ефіру.

— Як сьогодні побудована особисто ваша робота?

— Для мене це перш за все менеджерський проєкт. Продукт моєї роботи — команда, яка робить новини, в команді є багато людей, є кому делегувати повноваження.

— Все одно ви багато їздите «в поле» і знімаєте сюжети?

— Я їжджу в небезпечні місця. У моїй команді в основному дівчата, в багатьох по двоє дітей. Коли вважаю, що не можу інших людей наражати на небезпеку, тоді їду сам.

— Ви знаєте, де ваші працівники?

— Я не запитую людей, за якими адресами вони перебувають. Мені важливо, щоб вони були в безпечному місці. З перших днів війни місто було в оточенні, росіяни виставили навколо Сум блокпости, основні дороги на Київ, Харків і Полтаву були заблоковані. Машини розстрілювали, на дорогах їх досить багато стоїть. Місто було без постачання продуктів, палива, ліків, але це тривало не так довго. Коли з’явилася можливість хоч не основними дорогами, а манівцями, стежками вивозити людей, частина людей це зробила. Машини спочатку вивозили людей, тоді привозили щось важливе в Суми. Працівникам філії, які схотіли евакуюватися, допомагав менеджер філії Олександр Такул. Зараз усі працюють у віддаленому режимі. Тих, хто виїхав і має інтернет, ми переключили на виробництво для цифрових платформ.

Внаслідок важких боїв 93-ї бригади «Холодний Яр» за Тростянець і Охтирку росіяни вийшли з області. Стало значно легше, звільнилася дорога на Полтаву, Київ, але залишалися відрізаними північні райони області. Якщо подивитися на карту області, по діагоналі вона перетинається трасою, яку називають Київ — Москва. Росіяни контролювали цю дорогу до останнього. Коли вони вивозили свої розбиті підрозділи з Київської й Чернігівської областей, то з території Росії зайшла велика кількість бронетехніки, включаючи «Буки». Вони прикрили розбиту техніку. Українська артилерія до цього всього не діставала. Вони витягли розбиті частини на територію Росії, підірвали міст через Сейм, який я знімав із квадрокоптера, й відійшли. В області позалишалися поодинокі групи, які зараз виловлюють.

— У місті були проблеми з електрикою, інтернетом?

— Зі зв’язком були нюанси. Мали проблеми з мобільним сигналом, з інтернетом, але не було такого, щоб не працювали всі провайдери одночасно.

— Скільки працівників Суспільного залишилося в Сумах?

— Для виробництва вистачає і операторів, і журналістів, режисерів монтажу. Люди залишилися, але вони не розуміли, як у таких умовах працювати. Частина людей була дуже налякана. Біля помешкання нашої журналістки день за днем їхала російська бронетехніка. В неї сім’я, діти, це не додає впевненості в собі та в завтрашньому дні. Ми обговорили інструкцію роботи по зуму, домовилися, що ми перш за все робимо контент для цифрових платформ. Це одразу дало результат. Показники наших сторінок у соцмережах — телеграмі, інстаграмі, фейсбуку, ютубі, тіктоку, вайбері — дуже зросли.

Коли я прийшов на Суспільне, моє перше питання було: «Для чого ми присутні на такій кількості платформ? Яке завдання?». Мені пояснили, що це потрібно, щоб виконувати місію — доносити до людей інформацію всюди, хоч чим вони користуються. Якщо є люди, які читають тільки інстаграм, а ми не матимемо там сторінки, то вони будуть позбавлені наших новин. У кожної платформи є свої особливості. У фейсбуку люблять почитати про політику. Телеграм використовуємо для термінових новин. Коли мене питають, чому чотири години поспіль у нас немає повідомлень у телеграмі, відповідь проста: нічого термінового не сталося. Не треба спамити 20 новин на день, інакше люди почнуть відписуватися.

— Свої новини в телеграмі ви перекладаєте англійською та німецькою. Хто вам допомагає?

— Раз на день ми формуємо дайджест новин, який нам допомагають перекладати професійні перекладачі на волонтерських засадах. Це добре спрацювало. Коли іноземні ЗМІ звертаються до нас із запитанням, де можна знайти інформацію про Суми, пропонуємо їм наш телеграм.

— Наскільки мені відомо, філії Суспільного не мали власного транспорту: користувалися таксі чи підписували договори. Як вирішуєте логістичні питання?

— У нас є договір із підрядником, який нас обслуговує. Оскільки водії працюють на аутсорсі, ми уже два місяці їм не платимо. З точки зору бюджету це незахищені видатки. У мирний час ця схема була правильною, під час війни виявилася непридатною. Військова адміністрація сприяє заправці машин журналістів, але це не скасовує браку палива на заправках.

— Ви працюєте у бронежилетах і касках?

— На третьому тижні ми отримали бронежилети й каски. Я просив чотири комплекти захисту — на дві знімальні групи. На початку війни я наголосив на тому, що контент ціною здоров’я, а надто життя, мені не потрібен. Спочатку думаємо про безпеку, потім про все інше. Ми не їздили в супернебезпечні міста — були там після того, як їх звільнили, хоча залишалися розтяжки. Ми не ліземо, куди не треба, попереджаємо про зйомки військову адміністрацію, щоб не постраждати від вогню наших військових. Ми намагаємося поводитись адекватно.

— Хтось із вашої команди працював в Охтирці і Тростянці?

— Я був двічі у Тростянці. В Охтирці працює власний кореспондент, якому вдалося передати бронежилет і каску. У 2021 році ми входили у програму гіперлокальної мережі. У Сумській області обрали двох людей, які пройшли навчання: один — в Охтирці, інший — у Ямполі. Перед самою війною найняли їх на роботу. Той, що був у Ямполі, виїхав у перші дні, не зміг працювати; може, коли повернеться, продовжимо розмову. Андрій з Охтирки залишився вдома, він учасник війни на Донбасі, був поранений у боях за Іловайськ, і виявився дуже придатним для військової журналістики. Наші журналісти були в Конотопі після того, як російські війська пішли; поки не доїхали до Шостки, Глухова, Ямполя.

— Коли було важче спілкуватися з людьми: на початку війни чи зараз?

— У Тростянці після його звільнення, коли я просив у людей коментар, були дві найпоширеніші відповіді: «Я не можу про це говорити цензурно, тому не буду говорити на камеру» і «Я не можу про це говорити, не хочу це знову переживати». Люди були у важкому стані та ми все одно знаходили тих, із якими можна було поговорити.

— Чи доводилося допомагати людям під час зйомок?

— Коли ми знімали сюжет у селі Великий Бобрик, де стояла російська батарея і гатила по околицях, одна жінка сказала, що її син захоплений у полон і вона про це нікуди не повідомляла. Я її все розпитав, записав дані, дізнався, куди їх передавати; мені пояснили, що треба зателефонувати на «102» і розповісти.

— Святослав Вакарчук до вас у телецентр приїжджав, коли в місті все було спокійно?

— Дороги були, можна було проїхати. З ним у холі телецентру провели імпровізований брифінг, на який зібралося десь 15 людей, враховуючи тих, хто був на каналі. Журналісти в місті залишилися, вони працюють, та, мабуть, захід пізно анонсували. Коли мене самого повідомили про брифінг, то я знімав хтозна-де в колишньому Лебединському районі.

— Чи відомо, коли повідомлять про кількість жертв на Сумщині?

— Це питання до влади, а вона поки не може сказати, коли це станеться. Під час окупації Тростянця росіяни не дозволяли ховати загиблих, вони лежали тижнями на вулицях. Кладовище було заміноване. Одна сімейна пара на своєму автомобілі намагалася вивезти вбитих людей і поховати: росіяни розстріляли автомобіль. Люди лежать під завалами, декого поховали в городах, щоб не лежали на вулиці. Я не беруся прогнозувати, коли підрахують цю цифру.

— Ви буваєте в телецентрі?

— Приходжу. У приватний сектор, який далеко від нас, прилетіла авіабомба. Від цього вибуху на другому поверсі нашого телецентру повибивало вікна. Сама будівля стоїть.

— У вас були зйомки, після яких було важко впоратись із емоціями?

— У мене дуже стійка психіка, яка підходить для цих подій. Я шукав собі місце на цій війні, де я можу бути ефективним і корисним, і я його знайшов. Я вільно говорю англійською, роздаю свої контакти іноземцям, коли вони питають; коментую для західних медіа, робив матеріал для німецького мовника ARD, коментував канадцям, в Україні включався на «Еспресо», радіо «Новое время», а також на британське радіо BBC. Мені здається, що зараз я роблю важливу справу: моя війна полягає в тому, щоб розповідати світові про цю війну.

Фото: фейсбук Андрія Крамченкова