«Антітревел шоу “Мандруємо своє”» торік виграло пітчинг НСТУ для сторонніх виробників. Створив його переможець конкурсу Ігор Харченко, і 24 березня в ефірі «UA: Полтави» вийшов заключний десятий епізод цього дуже нетривіального для українського телебачення тревел-шоу.

Чому автори назвали його «антІтревел», а не «антИтревел», сказати важко. Можливо, тому, що звикли послуговуватись у побуті або російською мовою, або ж полтавським суржиком. Судячи з того, як ведучий Євген Кулик спілкується з конями в одному з випусків («кушай сахарок, а не пальци»), йдеться про перший варіант.

Але в усьому іншому полтавський проєкт «Мандруємо вдома» справляє враження свіжого й небуденного. Багато в чому – завдяки ведучому. Контраст між його незворушним зазвичай обличчям і тим, що він робить у кадрі (перекидається на містку, повторює рухи собаки, що качається по траві, дозволяє надягти на себе ярмо у весільному обряді), часто-густо створює комічний ефект. А це саме те, чого так бракує традиційним тревел-шоу, надто ж тим, які вчать любити Неньку з нестерпним пафосом, зловживаючи описовими назвами на кшталт «українська Швейцарія» чи «українсьа Рів'єра».

«Антітревел шоу» просякнуто іронією та самоіронією ведучого. Навіть там, де, здається, неможливо оминути пафос, бо куди ж без нього, коли мова заходить про Тараса нашого Григоровича «Кобзаря» Шевченка, автори примудряються показати шевченківські місця Полтавщини не те що без жодного пієтету, а навіть профанно.

Рубрика, де автор розповідає про меморіальні місця Полтавщини, пов'язані з Кобзарем, назвали «по-модному» – «Шев chek_in». Коли Євген Кулик коментує свій візит до маєтку поміщика Платона Закревського в Березовій Рудці, він описує не романтичну історію кохання поета до дружини приятеля, а елементарний побутовий адюльтер. Наслідком якого, на переконання коментатора, стала народжена пані Закревською дочка Софія. Останню, стверджує наш шевченкознавець-неофіт, Платон Закревський так і не визнав. Тому, впевнений ведучий, господар Березової Рудки дуже здивувався б, якби дізнався, що в маєтку поставлять погруддя не йому, а більш удатному супернику.

Всередину колишнього палацу Закревських знімальну групу не пустили, адже нині це приміщення Аграрного коледжу, а його керівництво поставилося до телевізійників дуже вже непривітно, якщо не вороже. Втім, відсутність гостинності мешканців цього конкретного району Полтавщини телевізійники відчули ще на пирятинському автовокзалі, звідки й був їхній шлях до Березової Рудки. Як стверджує автор, Пирятин – це місце, знайоме кожному пасажирові маршрутки Київ – Полтава, бо тут можна сходити в туалет. А також – з'їсти пиріжок. Але з цим у Євгена Кулика виникла проблема, бо, завбачивши камеру, продавці пиріжків та кави дружно забарикадувалися. І лише коли телеоператор замаскував своє знаряддя праці, ведучому вдалося перекусити.

Цикл «Мандруємо вдома» справляє досить суперечливі враження. З одного боку, розкішні краєвиди, надто ж зняті з висоти польоту квадрокоптера, викликають щирий захват. Так само як охайні дахи не менш охайних хат, зорані поля й городи, з яких уже зібрали врожай (проєкт знімали восени минулого року), або ж «полтавські Мальдіви» з розкішним заходом сонця чи колоритний весільний обряд. З іншого ж, автори цього, на перший погляд, суто локального продукту показують усе, що може надовго відштовхнути потенційних туристів від українських places of interest. Навіть тих, хто хоче мандрувати вдома.

Йдеться про надзвичайно розпіарений Сорочинський ярмарок. У своїй замальовці Євген Кулик абсолютно нещадно показує, що це збіговисько торговців не має нічого спільного з однойменним оповіданням Миколи Гоголя. Тим паче, на думку авторів циклу, класик російської літератури, який так смачно описував Сорочинське торговище в позаминулому столітті, аж ніяк ним не захоплювався. Сорочинський ярмарок (ведучий у цьому контексті весь час уживає слово «ярмарка», що, знову ж таки, свідчить про суцільну русифікованість мешканців Полтави) у враженнях оператора та ведучого постає тим, чим він є насправді – звичайнісіньким провінційним базаром, зі стандартним для будь-якого райцентру набором товарів.

Найбільш нищівної критики від авторів у цьому сюжеті зазнала культурна програма ярмарку. Закадровий голос зазначає, що пісні, які співають тут самодіяльні колективи, пропагують домашнє насильство. «Мене милий, мене милий дуже б'є // Невеличкий цей недолік в нього є. //Але за його красу все на світі я знесу». Здається, текст про «невеличкий недолік» написав котрийсь із місцевих працівників культури, бо в народній пісні подібні слова годі уявити.

Автори, показуючи вбогу реальність цього провінційного базару, відверто знущаються з організаторів Сорочинського ярмарку, цитуючи абзаци з їхнього сайту про «актуальність та привабливість Національного Сорочинського ярмарку», який, «зберігаючи ярмаркові традиції далекого минулого», ... «надає їм нового сучасного звучання, вдало й зі смаком поєднуючи у собі історію та сьогодення, впевнено дивлячись у майбутнє».

Проте головна емоція авторів циклу – гордість за свій регіон. Бо ніде в світі немає такого музею гончарства, як в Опішні. Таких килимів («коврів», як уперто називає їх Євген Кулик, аж так, що до його слів зробили спеціальні субтитри, де замінили «ковёр» на «килим»), як у Решетилівці. А про Миргород із його всесвітньо відомим курортом нічого й казати. Тут навіть оспівана Гоголем калюжа збереглася. Щоправда, це вже ніяка не калюжа, а цілком офіційне озеро з цілющою «Миргородською».

Автори циклу, що вийшов на «UA: Полтаві», зробили випуск і про головну й найбільшу «жертву декомунізації» – місто Горішні Плавні, колишній Комсомольськ. «Горішні Плавні – це не сіре занедбане місто», – каже Євген Кулик, починаючи свою екскурсію містом, яке з'явилося завдяки відкриттю шалених покладів залізної руди в 60-х роках минулого століття, з парку, де вільно стрибають білочки, а ознаки «культурки» втілюють абсолютно кітчеві монохромні, під бронзу, скульптури гномів та розфарбована в стилі базарних русалок «принцеса».

Цілковита відсутність боргів за зарплатнею та історичних пам'яток – головна особливість Горішніх Плавнів. Місто живе за рахунок прибутків із гірничо-збагачувального комбінату, принцип роботи якого на пальцях пояснюють автори. Навіть попри те, що на його територію їх не пустили. Очевидний недолік саме цієї серії – відсутність інтерв'ю з місцевими мешканцями щодо перейменування Комсомольська на Горішні Плавні. Тим паче, що табличку на в'їзді тут так і не змінили. На жаль, автори, розповівши про декомунізацію назви міста, яке справді в 1960 році збудували «комсомольці з усього Радянського Союзу», так і не пояснили, чому Верховна Рада України перейменувала його на Горішні Плавні.

Безперечна чеснота «Мандруємо вдома» – графічне оформлення включно з анімацією.

Якщо автори приберуть очевидні мовні огріхи у вигляді «коврів» та інших русизмів у мові ведучого, а також сумлінніше поставляться до краєзнавчих студій, проєкт «Мандруємо вдома» може очікувати всеукраїнський успіх.