Богдану Буткевичу, який, окрім ранкових програм на «Українському радіо» та сатиричного «Ч/Б шоу» на «Еспресо», не кажучи вже про музичну творчість, веде ще й дискусійний формат «Дебати» на Центральному каналі, не позаздриш. І річ не в надмірному навантаженні. Річ у тім, що ведучий київської версії «Дебатів» – формату, спільного для більшості регіональних філій Суспільного мовлення, – майже щотижня змушений спілкуватися з київськими чиновниками.

Той, хто працював у міських, байдуже, приватних чи комунальних ЗМІ, чудово знає: київські чиновники будь-якого рівня – майстри відмазок і перекидання відповідальності на інших. Навіть коли вони погоджуються на розмову із журналістами, зазвичай з кількох сторінок розшифрованих бесід удається витиснути хіба що абзац для прісного коментаря.

«Дебати» в регіональних філіях запущено задля обговорення суто місцевих проблем. Програма на Центральному каналі не виняток, але для її команди головна складність і відмінність від інших регіональних філій – знайти теми, які би стосувалися мешканців столиці та регіону, а не країни в цілому. Адже журналісти можуть піддатися спокусі підмінити суто місцеві проблеми на загальноукраїнські. Просто тому, що Київ – столиця. Редакція «Дебатів» якщо й дозволяє собі щось подібне, то в межах столичного регіону, якого заявлена тема стосується передусім.

Так сталося з обговоренням прав ЛГБТ-спільноти 2 липня. Тема далеко не регіональна, ба навіть не суто українська, а, сказати б, глобальна. Проте Марш рівності в Україні може собі дозволити наразі лише столиця, де він цього року відбувся 23 червня. Тому запрошення до студії антагоністів – представника ЛГБТ-спільноти й захисника консервативних традиційних цінностей – було цілком логічним.

Звісно ж, очікувати братання у фіналі від правозахисниці, голови громадської організації «Інсайт» Олени Шевченко та координатора осередків консервативного руху «Традиції і порядок» Семена Сохи, яких і запросили до дискусії в студії «Дебатів», не випадало. Занадто вже полярні погляди вони сповідують.

Якщо Олені Шевченко йдеться передусім про визнання прав ЛГБТ на шлюб з усіма його юридичними наслідками (успадкування майна, виховання гей-парами дітей) та боротьбу з дискримінацією цієї спільноти, то Семен Соха наполягає на тому, що представники ЛГБТ не мають права на це, бо не можуть народжувати дітей. Попри те, що, як справедливо зауважила Олена Шевченко, далеко не всі гетеросексуальні пари здатні на біологічне продовження роду. Але їм чомусь дозволяють укладати шлюби, користуватися сучасними технологіями запліднення чи всиновлювати дітей.

У цьому випуску завданням ведучого було максимально толерантно вислуховувати обох співрозмовників, уникаючи різких оціночних суджень на адресу сторін. І Богданові Буткевичу таки вдалося пробігти між крапельками в цій дражливій для переважно гомофобного українського суспільства розмові. До речі, дані з опитування Seetarget, про те, що лише 8,8% українців толерують ЛГБТ-спільноту, ведучий у цій програмі теж наводив.

Отож, учасники розмови 2 липня розійшлися кожний при своїй думці. Проте для «Дебатів» це радше виняток, ніж правило. Зазвичай у фіналі гості студії визнають, що їм було цікаво почути опонента, а деякі навіть виходять з дебатів, озброєні новими знаннями. А місцями – з наміром застосовувати їх на практиці. Стосується це передусім міських чиновників, які під тиском опонентів з громадянського суспільства погоджуються з рацією останніх, обіцяючи взяти до уваги їхній досвід.

«Дебати» на регіональних філіях Суспільного – проект соціально-прагматичний. На цьому не стомлюється наголошувати сам ведучий. Він разом з командою обирають справді важливі для киян та мешканців регіону проблеми. І досить часто факти, що озвучуються учасниками «Дебатів», стають для глядачів відкриттям. Приміром, я, проживши в Києві більш ніж 26 років, саме з проєкту «Дебати» дізналася, що кияни виробляють 1 тисячу 300 тонн сміття на рік. Погодьтеся, цифра вражає. Що із цим сміттям робити, обговорювали у випуску від 26 березня.

Виявилося, що ніхто з учасників програми, а це були Андрій Грущинський, голова правління ПрАТ «Київспецтранс», та Євгенія Аратовська, засновниця ГО «Україна без сміття», поки що не мають остаточної відповіді на це запитання.

Євгенія Аратовська закликала киян сортувати сміття, наслідуючи приклад європейських міст та учасників «України без сміття». Але Андрій Грущинський, голова тієї самої фірми, чиї сміттєвози кияни бачать щодня під своїми будинками, парирував заклики опонентки одним фактом. Виявилося, що вміст різнокольорових баків для розділених відходів звозять в одне місце, а саме на полігон для захоронення. Тому, що в Києві нема жодного заводу з переробки твердих побутових відходів. Тож їх доводиться або спалювати на заводі «Енергія», або ж захоронювати. Останній спосіб набагато дешевший й через те найпопулярніший у міської влади. Щоправда, вже є проєкт щодо побудови на місці сміттєвого полігону №5 першого сміттєпереробного заводу. Але Києву, з огляду на кількість продукованого мешканцями столиці сміття, потрібні щонайменше три таких підприємства, констатував Андрій Грущинський.

У спілкуванні з чиновниками Богдан Буткевич, як видно з виразу обличчя ведучого, часто-густо ледве стримується від обсценної лексику на їхню адресу. Але, позаяк це все-таки прямий ефір у праймі, а «нас дивляться діти», він обмежується короткими зауваженнями. Приміром, у випуску 9 липня на тему, чи безпечно дихати в Києві, де в студії зійшлися Олександр Карпенко, керівник напряму «Розумне довкілля» ініціативи Кyiv Smart City, та Михайло Сосонкін, старший науковий співробітник Головної наукової обсерваторії, на адресу останнього ведучий таки підпустив шпильку.

Михайло Сосонкін у третьому блоці програми, де гості пропонують шляхи розв'язання конкретної проблеми, сказав, що за якістю повітря в Києві мають стежити громадські активісти, вимагаючи від керівників шкідливого виробництва не те що очисних споруд, а просто встановлення приладів для вимірювання рівня викидів. Богдан Буткевич на таку відповідь цілком справедливо зауважив, що йому вже набридло чути, як майже всі чиновники скидають відповідальність за всі міські проблеми на активістів. Мовляв, за що ж тоді отримують свої зарплати люди, які мають дбати про мешканців міста згідно з посадовою інструкцією. Адже громадянське суспільство може хіба що контролювати дії влади, але аж ніяк не робити за неї все. Тому, що в активістів і близько нема важелів і грошей, якими оперують чиновники.

Ведучого можна зрозуміти. Бо в цій конкретній програмі Михайло Сосонкін, який мав би розумітися на основних показниках забруднення повітря, чомусь півгодини розповідав лише про рівень приземного озону. Тоді як його візаві з громадського сектора Олександр Карпенко наводив європейські таблиці забруднень, де фігурують двоокис вуглецю, двоокис сірки та інші шкідливі викиди, але без жодної згадки про той самий приземний озон.

«Дебати» на Центральному каналі корисні тим, що в студії обговорюють справді реальні проблеми столичного регіону. Глядачі ж, отримавши максимально повну інформацію, можуть самі зробити висновки. Принаймні, вирішити, чи варто жити далі в мегаполісі, який «тішить» то небаченим досі смогом, то горами сміття у дворі.