Довкола війни. Фінал нацвідбору на «Євробачення»

Скандалом, власне, стала сама перемога Maruv. Нагадаю: до фіналу вона потрапила, перемігши в першому півфіналі, а до півфіналу — лише завдяки тому, що знялася з конкурсу Tayanna. Й от після всього цього — чиста перемога: друге місце у фіналі від журі та перше — від глядачів. Залишається тільки гадати, кого ще залишили за бортом, скількох талановитих артистів із небанальними піснями ми не побачили й не почули.

Але найбільше скандалів викликав факт гастролей трьох фіналістів у Росії. Тепер от виявилося, що однією з умов договору, який переможець має підписати з НСТУ, є вимога не гастролювати в Росії та на окупованих територіях. Але чому ж НСТУ не виставив подібної вимоги під час кастингу до півфіналів? Це одразу зняло б напруженість і, до речі, позбавило б російську та проросійську пропаганду козирів — бо тепер є всі підстави, щоби ця пропаганда саме «політичним переслідуванням» пояснювала низькі місця дуетів YuKo та Anna Maria, роздмухуючи цю тему до небес.

Ба більше: з повідомлення НСТУ незрозуміло, на який термін поширюється заборона гастролювати в Росії та на окупованих територіях — лише до середини травня, коли відбудеться великий конкурс у Тель-Авіві, тобто на два з гаком місяці? А чи на більший проміжок часу? І що буде, якщо, припустімо, Maruv порушить цю умову договору, поїхавши на вже заплановані гастролі у квітні? Адже після кінця березня замінити її вже буде неможливо — Україна зможе лише взагалі відмовитися від участі. (Що ж до Maruv, то вона гіпотетично змогла б отримати на цьому потужний піар.) Великого задоволення в Європейської мовленнєвої спілки це, звісно, не викликало б, бо довелося б в останній момент вносити корективи до чітко розписаних конкурсних і передконкурсних процедур, ламати напрацьовані графіки: регламентним терміном відмови країни від участі є той самий березень. Якими санкціями це може обернутися проти України, сьогодні можна тільки гадати. Інакше, як непередбачливим (щоб не сказати: легковажним), такий підхід НСТУ не назвати. Якщо ж усе це в контракті передбачено, то, як для такої ситуації, варто було б оприлюднити й ці пункти.

Нагадаю: навіть під час фіналу, коли вже щосили вирували пристрасті, Maruv твердила щось про «мистецтво поза політикою» й про те, що, гастролюючи в Росії, вона буцімто об'єднує людей. Путін, до речі, теж каже, що об'єднує людей, бо «ми взагалі один народ».

І зовсім дико було чути, що, на думку Maruv, у Росії живе чи то чотири мільйони, чи то чотири мільярди людей. А вона ж має вищу освіту, закінчила Харківський політехнічний університет за фахом «автоматика й приладобудування»! Ні, людина з вищою освітою зовсім не повинна знати точну чисельність населення Росії, але ж бодай приблизний порядок чисел, і не лише щодо Росії!

«Крим — звісно ж, український», — бовкнула Maruv у відповідь на пряме запитання таким тоном, яким зазвичай кажуть: «Та відчепіться ви!»

Солістка дуету YuKo прокоментувала ситуацію просто: вона заявила, що хотіла б отримати українське громадянство й задля того вийти з російського. Не спитав у неї Сергій Притула, чи зробила вже вона якісь кроки в цьому напрямі, а чи це — лише слова.

А от із дуетом Anna Maria сталася майже шекспірівська ситуація. Їхні батьки — вірнопіддані путінці у Криму. Самі вони казали на сцені, що мають інші переконання, але батьки є батьки, і, стоячи перед вибором, вони обрали б батьків. Розмовляли вони чистою українською мовою. Сестри розплакалися. Зі слізьми на очах Джамала сказала, що її батьки — теж у Криму, й через окупацію вона не має змоги до них їздити. Джамала навіть не стала коментувати виступ Anna Maria. На сцені національного відбору розігралася реальна драма. Подібні драми — один із гірких наслідків війни, й їх тисячі. Особисто знаю чоловіка: він живе тут, батьки — в Росії; він — за Україну, батьки — за Путіна. Чи не кожна телефонна розмова доходить до сварки, до крику. Але однаково вони — батьки й син, рідні люди, найрідніші душі. Оце роздвоєння стосунків, випробування особистості на розрив — це справді дуже нелегко. Тож перед фіналом у голові навіть крутилася думка: чи не жорстоко вчинив Роман Скрипін, вимагаючи в інтерв'ю чітких відповідей там, де співачки воліли би промовчати?

Але фінал переконав: Скрипін зробив так, як треба. Бо якби ж то батьки Анни та Марії були простими кримчанами, а не співробітниками окупаційної влади! Якби ж то самі сестри не представляли Україну на міжнародній арені! Російська агресія — це понад 10 тисяч смертей. Це — горе, біль, трагедії сотень тисяч людей. Це — зламані долі мільйонів. І всі ці розпитування — не тест на політичну благонадійність, не нав'язування державної ідеології й навіть не побоювання, що хтось бовкне в Тель-Авіві щось не те. Це — питання звичайної людяності. Це — не політика, це — війна. На якій бувають ситуації, коли треба робити чіткий вибір. Бо участь у великому «Євробаченні» людей, байдужих до російської агресії, багатьом і багатьом в Україні додасть болю, та ще й якого болю. Роз'ятрить рани. А призначення свята пісні — все ж, зовсім інше.

...А на сцені, коли питання про позицію сестер Anna Maria вже, здавалося, було закритим, коли ніхто нікого вже не тягнув за язика, коли сестри змусили навіть співчувати їм, одна з них раптом виголосила гнівну тираду: мовляв, ті, хто піднімають це питання — то й є провокатори, а не патріоти. І все: шекспірівська драма розвіялася, мов дим. Співчуття мов вітром здуло. Вата.

А потім з'ясувалося, що на закритій прес-конференції вже після фіналу Maruv заявила про ситуацію на Донбасі: «Це дуже складне запитання для мене тому, що мої близькі там втратили домівки, і мені про це дуже важко говорити, але єдине, що я хочу сказати, я хочу щоб настав мир, і щоб нарешті це закінчилося». Хоча, здавалося б, зламані долі близьких якраз мали би зробити позицію дуже чіткою; здавалося б, Maruv мусила б мати особисту мотивацію не гастролювати в Росії...

Мабуть, передбачаючи подібний розвиток ситуації, Сергій Притула раптом зачитав зі сцени офіційне пояснення НСТУ про те, що саме НСТУ остаточно затверджує учасника «Євробачення» від України й укладає з ним контракт.

Ну, а тепер про безпосередньо пісенне дійство. А чи, радше, пісенно-рекламне: цього разу реклама знову видавалася довгою до неможливості. Величезна рекламна пауза після першого ж конкурсного виступу — як вам це? Ви хочете сказати, що таким і має бути пісенний конкурс? Та ця пауза мало не повністю затерла враження від того єдиного виступу перед нею. Та й балачок перед кожним виступом у фіналі було забагато. Мало не чотиригодинний ефір для шести конкурсних пісень (ну, плюс дві гостьові пісні) — чи не забагато це? У середньому одна пісня раз на сорок хвилин — чи це так і належить?

І тепер трохи про враження від виступів.

Anna Maria. Останнє місце їм дісталося зовсім не з політичних мотивів. Так, чудовий вокал, непогана — може, навіть хороша — пісня. Але явно не хіт. І, до того ж, саме те, що звикли називати «форматом Євробачення» — тобто на кожному конкурсі таких пісень десятки, вони як влітають в одне вухо, так одразу ж вилітають з іншого, не затримуючись у пам'яті ані на мить. Навіть тут, серед шести конкурсних пісень — що вже казати про безперервний потік двадцяти шести пісень у фіналі великого «Євробачення»!

YuKo. Дуже хороша фолькова пісня, дуже добре виконана, з одним лише «але»: остання частина пісні звучала, мов накручування потрібного хронометражу. Ніби пісня давно вже закінчилася — й логічно, й музично, але дует мужньо й стійко намагається витримати на сцені належних три хвилини. Для таких випадків використовують вокальні варіації, перехід на форсований вокал тощо — щось таке, щоби створити вокальну кульмінацію. Тут же кінцева частина пісні була, даруйте, відвертим занудством, пережовуванням уже проспіваного.

Brunettes Shoot Blondes. Андрій Данилко назвав їхній виступ «типовою Британією». У мене крутилося порівняння з сусідньою країною: типова Ірландія. Типовий ірландський виступ на «Євробаченні». Так, хороша пісня, хороший виступ — але тривіальний якийсь. Виступ хрестоматійних джентльменів, чия головна чеснота — стриманість і ще раз стриманість. Подібних пісень — теж десятки.

Kazka. Не почув фальшу ані в півфіналі, ані тут — натомість у фіналі просто впадала у вухо обережність, із якою солістка брала кожну ноту. Ніби весь час боялася зірватися. Сама пісня — даруйте, вже її й не пригадаю, навіть приблизно. Не підкупила. Можливо, це — смакове, але отак.

Maruv. Так, сильно, запально, неочікувано, неординарно. Й отут виявилося, що як прилипла мелодія приспіву, так і не може відлипнути, крутиться й крутиться в голові. Поза всяким сумнівом, на голову вище, ніж було у півфіналі. Але. У контексті «Євробачення» пісня ця – «або пан, або пропав». Бувають на конкурсах такі пісні, що або беруть найвищі місця, або навіть до фіналу не виходять — як карта ляже, яким настрій у глядачів буде. І річ навіть не в епатажності, яку публіка може сприйняти на ура, а може не сприйняти. Річ у тім, що коли порівняти пісню з оркестровим твором, то в даному разі вокал Maruv — це зовсім не перша партія, не провідна. Це — радше акомпанемент до інструменталки. І як це буде сприйнято на великому конкурсі — знову таки, того ніхто не може передбачити.

Freedom Jazz. Так, вони були моїми особистими фаворитами — ними й залишилися. Ніколи ще я так не шкодував, що хтось не став переможцем. Це при тому, що я з дитинства терпіти не можу ретро — але отут дивним чином мої симпатії були на боці «джазистом». І, менше з тим, погоджуюсь із Данилком: те відчуття відкриття, яке було в півфінал, у фіналі не повторилося.

Проти гурту зіграло декілька чинників. Перший порядковий номер, після якого пішла довга-довга й не сказати, щоб цікава, реклама. Сергій Притула, жартуючи про вагітність солістки, цього разу пережартував, передав куті меду, бо його слова цілком можна було зрозуміти так, що ця вагітність — то й є єдина принада номеру, у травні вагітності вже не буде — то й номер утратить усі свої барви. Можу сперечатися: чимало глядачів так слова Притули й сприйняли — мовляв, навіщо голосувати за цих, якщо у Тель-Авіві вся їхня фішка зникне?

Що ж загубило номер головним чином, то це стара українська хвороба під назвою гіперрежисура, надлишковість постановки. Не пам'ятаю вже, хто з видатних перукарів сказав: ідеальна зачіска — це така, коли жінка не виглядає, немов щойно вийшла з перукарні. Хороший фільм — це такий, коли забуваєш, що перед тобою актори, які грають ролі. Можна, звісно, домалювати «Моні Лізі» рум'яні щічки та щиру посмішку у стилі «чі-і-із» — от тільки після цього зникне вся магія картини. Усе це стосується й постановки пісенних номерів: вони мусять щонайменше не заважати пісні й не відволікати від неї увагу.

Згадаймо, якими постали Freedom Jazz у півфіналі. Проста сцена, на ній — нічого, тільки шестеро артисток. Вони були вдягнені в сукні у стилі чи то 1930-х, чи то 1950-х років. Вони вільно пересувалися по сцені, пританцьовували, мінялися місцями — ніби спілкувалися між собою, ніби були єдиним цілим. Пісня, оформлення сцени, виконання, поведінка артисток — усе було гармонійним, пасувало одне до одного, створювало стиль. І справляло враження природності, безпосередності виконання.

Що ж було у фіналі? На сцені з'явилися якісь гламурні подіуми, які ані до якого ретро вже не відсилали, бо тоді таких не практикували: це було чисте «зробіть нам красивенько». На артистках з'явилися якісь гламурні міні-сукні з величезними бантами: вони теж не відсилали ані до якого ретро, а просто виглядали, мов дитячі суконьки на дорослих тітках — невідомо з якого дива. На подіумах уміщалися лише три виконавиці, причому окремо одна від одної; решта з'явилася невідомо звідки вже під кінець пісні й вийшла на сцену строєм. Зникло відчуття одного цілого, зникло враження веселощів на сцені. Зникло враження природності й безпосередності — натомість виникло враження постановності. Ба більше: навіть голоси стали стриманішими — ніби артистки повсякчас намагалися не забути: отут стати на подіум, отут синхронно повернутися... Зник стиль, зник кураж. Припускаю, що постановник Олена Коляденко вирішила привнести в номер сюжетну лінію: мовляв, народжується дитина — породіллю вітають. Хай навіть так — але ж банально ілюструвати пісню, немов такий собі сурдопереклад із номеру влаштовувати... Давно ж відомо: всі ці «високосюжетні» номери відвертають увагу від пісні й від співу. Вони доречні на танцювальних конкурсах, а на пісенних головне завдання постановки — не заважати й не розпорошувати увагу глядачів на всілякі сценічні конструкції та ефекти. Тим паче коли артисти, як у півфіналі, були на сцені самодостатніми.

І зовсім не даремно Євгеній Філатов, коментуючи виступ, завів мову про ретро як можливий мінус — мовляв, молоді глядачі не зрозуміють. Бо в півфіналі було зрозуміло: ретро — це стилізація під ретро всього номеру, гра в ретро; у фіналі ж ця стилізація зникла, й пісня видалася в музичному плані просто старомодною. Що ж, до мартирологу яскравих пісень, загублених надмірною фантазією постановників, додався ще один пункт.

Ну, а крапку ставити в цій історії ще зарано.

comments powered by Disqus