Одеський «Виборчий округ. Місцеві»: не опустили планку

5 жовтня в ефірі філій Суспільного стартувало токшоу «Виборчий округ. Місцеві». «Детектор медіа» попросив своїх експертів у регіонах переглянути програму й поділитися враженнями. Ми публікуємо ці огляди після дня виборів, хоча в багатьох містах ще й відбудеться другий тур мерських перегонів. Ми вже писали про закарпатську, кропивницьку і полтавську програми. На черзі Одеса.

Формат «Виборчий округ» з’явився в ефірі філій Суспільного ще перед парламентськими виборами. Півтора року — досить тривалий час, щоби вдосконалити формат або, принаймні, зробити його не гіршим, ніж під час попередніх компаній. У випадку одеської філії можна було залишатися на тому ж рівні, адже минулорічний цикл «Виборчого округу» був досить вдалим — «Детектор медіа» про це писав.

В ефірі одеського Суспільного за два тижні, з 5 по 21 жовтня з перервою на суботу й неділю, вийшло 13 випусків проєкту «Виборчий округ. Місцеві». Всі їх можна переглянути тут. У кожному випуску брали участь від одного до чотирьох кандидатів. Із частиною кандидатів спілкувалися телефоном або відеоозв’язком. В ефір запросили кандидатів на посади міських голів Одеси, Южного, Чорноморська, Ізмаїла, Подільська, Білгорода-Дністровського, кандидатів до обласної та Одеської міської рад. Щоправда, найбільш рейтингових учасників виборів мера Одеси глядачі у студії не побачили — запрошення Суспільного прийняли менш відомі кандидати:

Від півгодини до 72 хвилин майже щодня — серйозний виклик для команди Суспільного. Ці вибори вже не парламентські, а місцеві, однак деякі учасники минулорічних випусків «Виборчого округу» знову прийшли до студії. А тогочасний ведучий проєкту Олександр Славський перемістився з місця за стійкою ведучого на стілець кандидата — балотувався від «Слуги народу».

Втім одна з головних проблем програми залишилася нерозв’язаною і в новому форматі — залученість до дискусії всіх учасників. До ефіру запрошують декількох людей, однак більшу частину ефіру більшість із них мовчить, поки ведучі спілкуються лише з однією людиною. На загальних планах у цей час ми бачимо, як інші присутні у студії теж спілкуються з кимось, але телефоном; розглядають свої руки, підлогу або студію, словом, почуваються недоречними й не залученими до розмови.

І навіть та частина випуску, в якій кандидати мають змогу поставити запитання одне одному, працює не надто ефективно, — найчастіше учасники програми або відмовлялися від дебатів, або запитували щось нескладне й улесливе зі ввічливості. Коли ж після запитань виникала дискусія — здавалося б, саме те, заради чого існують телевізійні токшоу, — ведучі припиняли її, адже форматом вона не передбачена.

Ведучі токшоу Інга Дробінова та Михайло Кушнір докладали зусиль до того, щоб кандидати почувалися спокійно, а виборці мали змогу оцінити їх із різних боків. Зрозуміло, що перші ефіри були для ведучих дещо нервовими, та згодом вони показали себе добре, спокійно й виважено ведучи ефір. Не забували уточнювати запитання й повертати до них кандидатів, які намагались ухилятись від прямої відповіді, казати щось розпливчасте. «На підставі яких розрахунків ви так вважаєте?», «як саме ви будете це робити?», «чому ви не робили цього раніше?», «чому раніше ви казали інакше?» — саме ті запитання, які мають ставити ведучі політичних токшоу політикам.

Таке ведення ефіру вимагало ретельної підготовки, тож добру роботу зробила й команда, що залишилася за кадром, — редактори та режисери ефіру. Окрім візитівок партій, які представляли кандидати, автори програми збирали досьє на кожного кандидата. Про нього розповідали, де він працював, який має бекґраунд тощо, — іноді ці факти характеризували учасників програми не зовсім так, як вони самі би хотіли. Режисери ефіру, вправно керуючи операторами, давали змогу глядачу оцінити реакцію кандидата на запитання та його щирість. Помилки, які з’являлися під час ефіру, оперативно виправляли. Наприклад, у першому випуску з кандидатами до одеської міськради під час представлення візитки партії віконце із сурдоперекладачем наклалося на титри із прізвищем та ім’ям і фото п’ятого кандидата від партії. Вже в наступному випуску фото розташували по-іншому, і проблема зникла.

Проте редактурі не вдалося розв’язати іншої проблеми, яка залишилась із минулого циклу «Виборчого округу»: запитання кандидатам від виборців. Здебільшого ці запитання ставлять літні люди, й за змістом вони досить однотипні: ремонт тротуарів, будинків, каналізації; проблеми громадського транспорту; матеріальна допомога малозабезпеченим і так далі.

Можливо, редакторам варто було б вимагати від кореспондентів, які шукали запитання, прагнути до більшого розмаїття й за змістом запитань, і за віком співрозмовників. А то складається враження, що владою та виборами в Україні цікавляться тільки пенсіонери — чого тоді дивуватися, що на вибори не ходить молодь, раз про її інтереси та побажання навіть не говорять? До того ж залучення молодих виборців у програму розвіяло би стереотип про Суспільне як телеканал для пенсіонерів, який зберігається в частини глядачів.

Втім позитивна якість формату «Виборчого округу» — це якраз його гнучкість. Автори можуть вносити зміни в окремі блоки, залишаючи суть: роль об’єктивного, прискіпливого, однак неупередженого інформатора про вибори в регіоні. Саме тут глядача мають змогу почути про кандидатів щось, окрім реклами, яку поширюють їхні штаби, та чорного піару від їхніх конкурентів. До речі, окремий випуск програми за участі представника «Опори» Анатолія Бойка присвятили особливостям виборів під час карантину, про які не так багато говорили комерційні телеканали:

Хоч цей формат і не схожий на токшоу центральних комерційних телеканалів, він показує, що локальні вибори та їхні учасники теж можуть бути цікавими. Кандидати мають різні погляди на розв’язання ключових проблем, і ці погляди можуть відкрито змагатись, а глядачі — робити більш усвідомлений вибір.

comments powered by Disqus