«Дівчинко, ти тепер море…»

Херсонська філія Національної суспільної телерадіомовної компанії зняла ніжний і проникливий фільм про Катерину Гандзюк. Його мали показати в ефірі всіх філій Суспільного четвертого листопада, в день першої річниці Катиної смерті. Але це не стосувалося ані київської філії — «Центрального каналу», ані «UA: Першого». Добре, що хоч на фейсбук-сторінці «UA: Херсон» фільм зберігся.

Беручися за зйомки документальної стрічки про Катерину Гандзюк, Суспільне відмовилось від найпростішого і, напевно, найбільш виграшного підходу — розповідей про замах на Катерину та боротьбу за притягнення її вбивць до відповідальності в стилі кримінальної хроніки. Автори вирішили показати героїню живою, веселою, натхненною людиною, життя якої важило й важить набагато більше за смерть, хоч якою мученицькою та була. Тому кіно називається «Катя». Адже для всіх, хто згадує її з теплотою, — батька, друзів, колег, футбольних фанатів, — вона була саме Катею.

«Катю» змонтовано з нечисленних відео, де Катерина завжди всміхається; з фотографій із сімейного альбому та розповідей найближчих людей — від батька Віктора Гандзюка до міського голови Херсона Володимира Миколаєнка, радницею якого Катя працювала перед замахом.

З одного боку, «Катя» — трагічна історія про ідеалістку, яка хотіла змінити країну, пішовши у владу. Адже, за словами її друга, журналіста Сергія Нікітенка, 2016 року вона обирала: стати експерткою й заробляти непогані гроші — чи піти на низькооплачувану роботу в мерії. Вона обрала друге, бо, мріючи про кар’єру в державній політиці, вирішила почати з найнижчого рівня. Й не лише зробила це сама, а надихнула своїх друзів і однодумців — після замаху на Катю, розповідає її подруга Інна Зелена, «зграя, з якої вибили найсильнішу», ще дужче згуртувалась. Зокрема й навколо боротьби за те, щоб виконавці, організатори й замовники вбивства були покарані.

З іншого ж боку, автори фільму «Катя» акцентують на «звичності» своєї героїні. Віктор Гандзюк згадує про доччину щирість і непереборну дитинність. Розповідає про двох іграшкових ведмедиків, Катю й Сергія, куплених 2009 року майбутнім Катиним чоловіком Сергієм. Розповідає про жагу життя — головну її рису, що дозволяла робити більше, ніж фізично можливо. Віктор Гандзюк подзвонив дочці 18 лютого, в перший із трьох пекельних днів Майдану, впевнений, що вона — на заняттях в аспірантурі. «Тоді Громадське вело пряму трансляцію з Майдану. Скрізь лунали вибухи. Я нарешті додзвонився до Каті й чую, що звуки вибухів на екрані такі самі, як у телефоні, — згадує Віктор. — Питаю: ти на Майдані? Вона каже: ні, що ти, тату! Я тут готуюся до важливого колоквіуму, п’ю чай із бубликами».

Як згадує міський голова Херсона Володимир Миколаєнко, тоді Катя, побачивши жахливу картину розстрілу майданівців, прибігла до херсонського намету в сльозах. Вона просила земляків: «Тікайте, бо вас просто розстріляють!» — а коли херсонці відмовились, сказала: «Ну, тоді і я залишаюся. Разом помирати не так страшно».

У фільмі немає кадрів із останнього прижиттєвого відео, записаного понівеченою Катериною на лікарняному ліжку. Автори хочуть показати й запам’ятати Катю живою. На зло ворогам — про яких, до речі, в кіно згадують хіба що побіжно. Нема тут пояснень, за що так ненавиділи молоду радницю херсонського мера. А найбільше вражають тихі слова Віктора Гандзюка, побіжно сказані під час розповіді про доччину волонтерську допомогу добровольцям після анексії Криму. Батько каже: Катю вбили ті, кому вона допомагала.

Катерина Гандзюк мала небагато друзів. «Вона не всім подобалася, бо завжди була надзвичайно вимогливою», — розповідають у стрічці. Втім громадянські активісти, які працювали разом із Катею, кажуть: на неї завжди можна було покластись як на тримачку периметру. Це найважливіша функція під час вуличної акції — йти поруч і захищати учасників від провокацій.

Окремо у фільмі розкрита робота Катерини з футбольними фанатами. 2012 року вона була волонтеркою проєкту ПРООН «Молоді футбольні волонтери: Спорт і волонтерство для Цілей розвитку тисячоліття». Допомагала розвивати херсонську команду «Кристал» і стежила за прозорим фінансуванням ремонту футбольного стадіону. Про цей період Катиного життя розповідає директор стадіону Олександр Букалов. «Вона регулярно ходила сюди тренуватися. Я дав їй ключі, щоб вона могла заходити сама, — каже він. — Зараз команда спокійно й прозоро фінансується завдяки Каті, і стадіон добудовується теж завдяки їй». Врешті саме херсонські футбольні фанати стали однією з рушійних сил акції «Хто замовив Катю Гандзюк?», яка поширилась на всю Україну.

Віктор Гандзюк згадує, що його дочка часто ходила на матчі на київському стадіоні «Динамо». Коли вже після смерті дочки Віктор захотів прийти в сектор фанатів під час одного з матчів, його спершу не пустили, та непорозуміння враз припинилось, коли вболівальники почули, чий він батько.

Фільм «Катя» — це історія про те, як нікому не відомі люди з депресивного й забутого регіону стають символами змін в Україні. Хай навіть ціною життя. Катина подруга Інна Зелена відтворює її слова з останньої їхньої розмови в лікарні: «Але ти не кисни! Якщо країні потрібна ще одна жертва, щоб вона змінилася, щоб згуртувалося суспільство, то нехай це буду я. Я готова взяти на себе цю ношу». Та попри цю жертовність дочки Катин батько хоче, щоб замовників убивства притягли до відповідальності. «Світ без Каті — сірий, самотній і пустельний. Зло не покаране. А непокаране зло, як кажуть усі Катині друзі, зростає», — каже у фільмі Віктор Гандзюк.

Проникливості й ніжності фільму «Катя» додала пісня Лізи Жарікової «Дівчинко, ти тепер море». Авторка присвятила пісню Каті Гандзюк «за сміливість, справжність і любов до життя». Шкода, що пісню не почула, а кіно не побачила широка аудиторія.

comments powered by Disqus