Анна Чередниченко прийшла на Суспільне восени 2017 року. Її, молоду дівчину з невеликим телевізійним досвідом, взяли одразу на вечірні новини. Тоді телеведуча сприйняла це як кредит довіри і знак до розвитку. Із листопада 2021 року вона на двох роботах — у будні продовжує вести вечірні випуски новин, а в неділю є обличчям підсумкового проєкту «Тиждень на Суспільному».

В інтерв’ю «Детектору медіа» Анна Чередниченко розповіла про запуск тижневика і як він обростатиме новими формами, як потрапила на Суспільне і змінювалася упродовж майже п’яти років роботи в компанії, про своїх відданих глядачів і родину. А ще про найбільші страхи як телеведучої та що їй потрібно для відпочинку.

Ми зустрічаємося в телецентрі «Олівець». Анна Чередниченко у кадрі має вигляд високої, стрункої леді. «Вибачте, я не очікувала, що ви така маленька», — не можу стриматися від першого враження. Анна Чередниченко сміється: «Всі так кажуть».

— Анно, що ви робите в «Олівці», адже ньюзрум ще в грудні минулого року повністю переїхав на Хрещатик, 26 у новий ньюзхаус.

— Приїжджаю сюди в гості. Із 21 грудня з новинами ми почали виходити в ефір із Хрещатика. 9 січня із нової студії вийшов «Тиждень на Суспільному». 

— Багато хто дивився перші випуски новин із нової студії і чекав, що і програма стане іншою, але за змістом нічого не змінилося.

— Ми працюємо над новою формою подачі новин. Експериментуємо, щоб топтему дня подавати не «цеглиною», а розбивати на сегменти, де будуть коментарі і короткий сюжет. Це додасть динаміки, глядачі не втомляться і не забудуть, про що йшлося на початку блоку.  Ми так розбивали теми хакерської атаки, зустрічей у Женеві і Брюсселі, переговори Росії і США.

— Ви вже почали запрошувати гостей у студію під час випусків новин. Будете цей формат розвивати? Як вам нова роль, що ви тепер не просто ведуча новин, а й інтерв’юєрка?

— Завжди кажу, що не читаю тексти, а розказую. Підводки пишу під себе, тож якщо «відвалюється» суфлер, для мене це не проблема. Хоч як геніально пишуть журналісти, вони це роблять по-різному, підводки звучать по-різному, журналіст читає їх по-своєму, ставить свої наголоси. Я завжди переробляю їх під свій темп подачі, свій досвід, щоб це був цілісний випуск. З форматом інтерв’ю в студії ми вже працюємо і поступово будемо розвивати його, щоб глядачі могли почути відповіді на запитання, що їх хвилюють з перших вуст.

— На Суспільному траплялося, що ведучі новин мовчать. У вас теж таке було. Чому?

— Таке трапляється через технічні несправності, коли є багато накладок із суфлером та відео. Ми завжди аналізуємо причини проблеми і шукаємо варіанти, що робити у таких ситуаціях. Іноді правильно було б вдатися до імпровізації, але коли накладається багато факторів, ці 5 секунд мовчання в ефірі видаються вічністю. В одному з випусків «Тижня на Суспільному» уже на Хрещатику в новій студії я мала схожу ситуацію, коли пішло не те відео. Я вже спокійніше до цього поставилася. Ми говорили про підозру чиновнику офісу генпрокурора у корупції, а пішло відео з фотографією колишнього міністра енергетики Казахстану. Я пояснила глядачам, що це помилка. 

— Така пауза була, коли прийшов новий ведучий на денні випуски.

— Це був перший ефір Дениса Зепсена, і на початку випуску «відпав» суфлер, чорний екран. Якийсь час у нас не було можливості друкувати собі тексти. Я для себе вирішила, що в ефір без папірців не ходжу. Одна ситуація навчила мене, що довіряти можна тільки паперу. Тоді одночасно перестав працювати суфлер і планшет, зник інтернет. Папірці нікуди не дінуться. Олена Фроляк на ICTV ніколи не ходить без папки. Це залізне правило, і воно продиктоване життям.  

— Як ви сприймаєте ведучих інших каналів: спілкуєтеся як колеги чи як конкуренти?

– Із тими, з ким знайома особисто і працювала разом, але вони пішли на інші канали, спілкуюся як з колегами. Ніколи не вважаю людей конкурентами. Конкуренція — не про телебачення. Завжди на кожен товар знайдеться покупець. Покажіть мені двох однакових ведучих. Якщо наслідування є, його відразу видно. Якщо людина, яка веде новини, знайде себе, вона буде унікальною.

— Мабуть ведучі, які починають телешлях, часто когось наслідують. У вас це теж було?

— Ніколи цього не приховувала, що копіювала, намагалася собі взяти «плюсівську» манеру, стежила за Аллою Мазур, Людмилою Добровольською. Це було, коли я працювала в Харкові, і на початку кар’єри в Києві. Мені здавалося, що це круто, всі так працюють, і я маю бути напориста, ділова. Колеги сказали, що така манера не моя, вона штучна, в цій подачі немає мене. Відправили мене до режисера в театр «Сузір’я» на Ярославовому Валу. Він поставив перед собою завдання дістати мене з мене. Він мав великий досвід, працював із багатьма ведучими різних телеканалів. Ми робили такі вправи, що мені самій перед собою було соромно. Це були заняття на межі з акторською грою, щоб розкрити себе, забрати блоки в голові. Одна з вправ полягала в тому, що я брала новину, наприклад, про ікону, яку привезли в монастир, і мала після кожного слова підібрати матюк і прочитати з ними текст. І це одна з найлегших в вправ.

Я мала 5 занять. Не відразу, але потихеньку все стало на свої місця. Зараз, коли я виходжу в ефір, такого немає, що я стаю іншою. Я можу сидіти і спілкуватися з редакторами, журналістами, сміятися, а тоді заходжу в кадр і продовжую у тій же манері. Якщо подивитися бекстейдж, то видно, що для мене ефір — продовження життя. Біля мене завжди стоять звичайні рожеві тапочки. Я заходжу в ефір, перевзуваюся, тапочки ставлю поряд. Ходити по ньюзруму в туфлях на підборах незручно. А для ведучого важливо бути у комфорті, щоб нічого не перетискало, не думати, що тобі жарко чи холодно.  Туфлі взуваю тільки тому, що тоді спину тримаю рівно, стаю стрункою. До речі, туфлі взуваю, навіть коли сиджу під час денних ефірів, де не треба вставати.

— Ви прийшли на «UA: Перший» у 2017 році. До сьогодні ви не дуже змінилися зовні. Це ваш вибір чи ви маєте дотримуватися умов договору, в якому прописано, що ведучій можна, а що ні, і що ваша зовнішність — це не тільки ваша справа, а робота стиліста?

— У нас немає строгості щодо зовнішності, та мій внутрішній цензор забороняє мені піти і змінити зовнішність без узгодження зі стилістом телеканалу. Мій глядач звик мене бачити такою, мені теж так комфортно. Коли я прийшла на канал, мала темне волосся і коротку стрижку. Тоді мені збирали волосся, робили зачіски. Поступово додали світлого і волосся стало кращим. У мене достатньо м’яка подача інформації, я й в житті така. Такий колір волосся додає м’якості обличчю, на екрані це виглядає органічніше. Все, що я можу собі сама зробити, — це підрізати кінчики і дофарбувати коріння. Коли ти стаєш обличчям каналу, твоя зовнішність — не тільки твоя справа.

Анна Чередниченко під час перших ефірів на Суспільному у 2017 році
Анна Чередниченко у новій студії на Хрещатику, 26 у 2022 році. Фото Анастасії Мантач

—  Пригадуєте, як перший раз прийшли в «Олівець»? Яким він був? У 2017 році були не найкращі часи в плані умов праці на Суспільному.

— До Суспільного деякий час я працювала на телеканалі UBR, який орендував офіс в «Олівці». У ньюзрум Суспільного у підвал я вперше спустилася у 2017 році. Я не звертала увагу на умови, на холод. В Харківському університеті імені Каразіна я п’ять років жила в гуртожитку з такими умовами, що не дай Боже. І це був один із найкращих університетів країни, філологічний факультет, відділення журналістики. У Харкові я микалася по зйомних квартирах, та й зараз живу на зйомній квартирі. Мені не потрібні лакшері умови, щоб нормально працювати.

— Вас запросили на «UA: Перший»?

— Пишаюся тим, що відгукнулася на оголошену вакансію, відправила резюме на пошту Федору Скрипнику, який тоді відповідав за новини, пройшла кастинг. Мене ніхто нікуди не кликав і не просував. Першим етапом був творчий конкурс, під час якого потрібно було виконати десять завдань: написати підводку, розказати про свою поведінку у певній ситуації, чого ніколи в житті не можна давати в сюжет. Це була перевірка на знання базових журналістських стандартів і балансу. Ці завдання я писала вночі. На тракт прийшло приблизно тридцять людей. Я тоді працювала на комунальному каналі «Київ», була ведучою ранкової програми, — дві з половиною години без суфлера, — і прибігла в «Олівець» після ефіру.

— Чому захотіли змінити роботу на каналі «Київ»?

— Мене не влаштовував графік. Там був хороший колектив, я не мала зауважень до контенту, у ранковій програмі не відчувалося, що працюєш на когось. Та все ж я хотіла журналістики.

— Які випробування на вас чекали на тракті?

— Вони такі заковирки придумали: то суфлер «відпадав», то хтось забігав в ефір і клав папочку про якесь відключення, а ти маєш щось із листочка розказати. Я розумію, чому так випробовували. Після цього етапу все затихло, ніхто не дзвонив. Я спокійно до цього поставилася, бо любила ходити по трактах. Я навіть зараз усім ведучим і журналістам раджу ходити на тракти: «Вас можуть мільйон разів не взяти, а на мільйон перший візьмуть». Через місяць мені написали, що запрошують на фінальний етап – співбесіду з Федором Скрипником і Владиславом Грузинським. Мене взяли ведучою на вечірній слот. Мені було 26 років, я вийшла і не могла повірити. Тоді я була схильна себе недооцінювати. Коли Людмила Добровольська йшла з UBR, сказала мені пробуватися на її місце. Я їй тоді сказала, що не готова. «Дитино моя, ти готова більше, ніж будь-хто», – відповіла ведуча, яка була для мене еталоном. Ці слова підтримки мене досі мотивують. Те ж саме було, коли мене взяли вести «Тиждень на Суспільному».

— У вас теж був кастинг на «Тиждень на Суспільному»?

— Все по-чесному, я проходила кастинг, хвилювалася. Правда, на тракті було приблизно десятеро людей, менше, ніж у 2017 році: цього разу більше відсіяли на етапі резюме. І я не проходила творчого конкурсу. Хоча нині я б його з легкістю прийшла, пропрацювавши чотири роки на Суспільному: тепер стандарти відскакують від зубів. Здавалося б, та сама студія, на горі сидить свій режисер, свої оператори. Я мусила собі в голові прокрутити, що я готова до нових викликів. 

— Напевно, все ж сумніви були, що тижневик веде завжди легенда телебачення...

— Було і це. У вересні, коли тривав відбір ведучого тижневика, я переживала ступор, чи справді готова. 

— У цей час набирали команду «Тижня на Суспільному». Ще хтось із НСТУ перейшов на цей проєкт?

—  Головним редактором став Петро Стебницький, який раніше працював на «Зворотному відліку». На початку нас було дев’ятеро разом із операторами. Зараз трішки більше: маємо головного редактора, редактора, п’ять журналістів, одного міжнародника, з’явився продюсер, який займатиметься у тому числі просуванням у соцмережах.

— Хто розробляв формат «Тижня на Суспільному»?

— Ми напрацьовували все разом із командою, генеральною продюсеркою інформаційного мовлення Ангеліною Карякіною і тренером із Бі-бі-сі.

— Як вам умови у новій студії на Хрещатику? У першому випуску ви сиділи за столом. В останньому оператори показали, як ви заходите у студію, і що це скляний куб.

— Я звикла до Суспільної студії, мені важко даються зміни, було жаль усе залишати в «Олівці». На Хрещатику маємо нові можливості, у нас у студії класна плазма, пристосована для новин краще, ніж та, що була у Суспільній студії. Тепер ми можемо вивести картинку і з нею працювати в ефірі, що підсилює мої слова. Ще у нас з’явився дизайнер. Раніше ми зверталися до людини, яка робила графіку для новин. Продовжуємо працювати над форматом, хочемо частіше запрошувати гостей, щоб, якщо після сюжету у глядачів залишаться питання, вони відразу почули відповідь.

— Простір «Олівця» досить холодний. Як із цим на Хрещатику?

— Євгеній Агарков любить холод у студії, а мені треба, щоб  було тепло. На щастя, є така можливість. Мені вмикають кондиціонер на 27 градусів, за десять хвилин до ефіру вимикають, спека розвіюється. Євгену вмикають 20 градусів. У Суспільній студії так не зробиш.

— Як відбувається підготовка до «Тижня на Суспільному»? Скільки маєте планувань?

— На початку тижня маємо велике планування, під час якого проводимо брейншторм, обираємо теми. Після великого планування маємо ще кілька обговорень. Я дивлюся тижневики і вечірні випуски новин усіх телеканалів. Мені цікаво порівнювати, який хід знайшли ми, а який – інші команди. Це дає мені шалений досвід.

Фото Анастасії Мантач

— Ви як ведуча впливаєте на підготовку?

— За що я люблю нашу команду: у нас немає такого, що редактор – головний, а якщо ти ведуча, то хай тебе нафарбують і ти красиво розкажеш усе в кадрі. Так само журналістам ніхто не каже, що їхня робота — тільки сюжети. У нас є взаємодія, дискусія, все відбувається без агресії, у професійному режимі.

— Як змінився ваш образ у тижневику?

— Перед запуском підсумкової програми наші маркетологи робили фокус-групи. За результатами дослідження ми вирішили, що ведуча має бути максимально близька глядачеві, сприйматися як подруга, щоб не відволікала яскравим вбранням. Зараз у мене в основному пастельні кольори одягу, зачіска не відволікає. У новинах, де я з’являюся у кадрі дуже коротко, ми експериментуємо — там можуть бути кучеряшки, волосся хвилями, яскравий одяг. У тижневику я можу хвилину говорити у кадрі. Важливо, щоб люди чули, що я говорю, а не розглядали одяг і зачіску. 

— Доводилося чути негативні відгуки про рухомий рядок внизу екрана: мовляв, коли його читаєш, то не чуєш новин, а коли слухаєш, то не можеш читати рядок. Чому його взяли на «Тиждень на Суспільному»?

— Це не моє рішення, я за нього не відповідаю. «Тиждень на Суспільному» — продовження новинних випусків, це один формат, ми не можемо сприймати тижневик окремо від новин. Ці відгуки ми теж чули і обговорюємо рухомий рядок всередині ньюзруму.

— В новинах ви дублюєте російськомовних. У «Тижні» залишаєте російську, як є. Чому?

— Я та команда Новин вважаємо, що всі російськомовні синхрони обов’язково мають бути перекладені. Раніше на новинах ми дублювали іноземну мову. Але у нас і так новини сухі, з дотриманням стандартів, і з дублюванням втрачалися емоції з синхронів. Тож ми даємо ще один рухомий рядок. На жаль, у «Тижні на Суспільному» технічно поки що неможливо титрувати у сюжетах російськомовні синхрони. Програма, яку ми використовуємо, дозволяє вставляти у сюжет певну кількість титрів; якщо більше, відео зникає. Розв’яжемо цю проблему — повернемось до перекладу.

Раніше була ще одна проблема.  Коли ми отримували сюжети з деяких філій, могли помітити, що чиновник говорить російською, і відразу до нього виникали зауваження. А виявлялося, що журналіст брав інтерв’ю російською. Відповідно, йому й відповідали російською. Ми поговорили з журналістами, щоб такого не було. У київських журналістів, на щастя, цього немає, ми давно пройшли цей етап, усі на роботі говорять українською. Думаю, наші колеги в регіонах нас почули. 

— Як знаходити баланс, щоб новини були з дотриманням стандартів і не без емоцій?

— Я вже чотири з половиною роки шукаю ці форми. Якщо порівняти наші сюжети зараз і два роки тому, то вони стали людянішими. Тоді нам дали пачку стандартів і працюйте.

— Ще вас моніторять «Детектор медіа», ІМІ, департамент моніторингу контенту Суспільного.

— Це дисциплінує. Ти розумієш, що не переступиш межу, навіть якби дуже хотілося, бо все одно побачать. Шукаємо форми, щоб максимально м’яко подати інформацію, може, десь торкнутися межі, але не переступити її. Я вважаю, що це правильно, ми — Суспільне і не можемо нав’язувати  людині свої емоції. Про баланс взагалі мовчу: його мають дотримуватися всі журналісти. Я не сприймаю стандарти, як кодекс правил, за якими треба сліпо йти. Я їх розумію, і це дає інструмент для маневрів, дозволяє подавати інформацію більш соковито.

Фото з сайту телеканалу «UA: Перший»

— Вам доводилося переконувати друзів, знайомих, родичів, що телевізор теж може брехати і маніпулювати, і що його потрібно дивитися критично?

— Коли такі розмови заходять, не кажу прямо, щоб дивилися наші новини, але натякнути можна. Недавно був рейтинг щодо замовних матеріалів, і в нас нуль таких сюжетів — це про щось говорить. Поступово такі моніторинги, рейтинги переконають людей дивитися чесні новини. Хай спершу 15 людей у цьому переконається, але ці люди переконають ще 15. Ми не можемо розраховувати на миттєвий результат. Уся наша команда це розуміє: або ми йдемо шляхом як всі, забуваємо про стандарти та отримуємо миттєві рейтинги, або працюємо за стандартами. Ми не сидимо, склавши руки, мовляв, немає рейтингів і не треба. Ми шукаємо позицію, щоб дотримуватися стандартів і не загравати з аудиторією. Хочемо, щоб це була якісна страва для масового глядача. Це як із харчуванням у школі: не буде відразу захоплення від моркви. Поступово, за кілька років зміняться харчові звички, і це почне давати свій результат.

— Але все одно фастфуд буде популярнішим.

— Тому глядач ходитиме на приватні канали, де йому даватимуть більше емоцій. Наша задача — дати людям альтернативу. Коли в країні форсмажорні обставини, люди дивляться Суспільне. Так було, наприклад, коли захопили моряків у Керченській протоці: в нас різко піднялися показники. Люди знають, що ми не будемо давати емоції, дамо сухішу інформацію, але вона буде перевірена.

— Раніше ви практикували поєднання роботи ведучої і виїздів у поле, мали відрядження у Стамбул. Тепер, коли у вас збільшилося навантаження, очевидно, цього не буде?

— Ми розглядаємо можливість писати виїзні інтерв’ю для «Тижня на Суспільному». Частину розмови даватимемо у програму, решту — для інших платформ Суспільного. Це не буде на кожен ефір, та не хочеться замикатися в студії.

— У вас тепер дві роботи – вечірні новини і «Тиждень на Суспільному». Плануєте і далі поєднувати?

— Я би хотіла продовжувати у такому темпі, зараз мені максимально комфортно. Помітила, що коли я одночасно працюю на новинах і на «Тижні», це для мене легше, ніж коли маю вихідні на новинах. Тоді я в темі, без проблем пишу підводки. Коли маю вихідні, випадаю, розслабляюся, доводиться наприкінці тижня все перечитати.

— Плануєте збільшення хронометражу тижневика?

— Раніше мали 51 хвилину, тепер збільшили до 54 хвилин, бо зменшилася кількість реклами на Суспільному. Ми не маємо сталої форми, весь час експериментуємо, хочемо створити самобутній продукт. Як для старту ми маємо непогані рейтинги. Тепер нас рекламують у соцмережах, люди знатимуть, що можна побачити у «Тижні на Суспільному».  

— До речі, для «Тижня на Суспільному» ви берете сюжети з філій?

— Використовуємо фрагментами. Іноді просимо спеціально для нас щось зняти, іноді беремо синхрони. Коли була актуальною тема шкільного меню, у філіях виходило багато сюжетів про це, і ми взяли реакцію дітей з регіонів.

— Отар Довженко на «Детекторі медіа» написав, що ви подорослішали, як личить людині, яка підбиває підсумки. Погоджуєтеся?

— Можливо, спрацював зовнішній образ, теми, які я аналізую. Все ж таки у тижневику у мене образ леді, все дуже стримано. У новинах журналіст розкриває тему, у тижневику я аналізую, додаю свій досвід.

— Він також відзначив, що ведуча «зрідка дозволяє собі у підводках суб’єктивні ремарки». Колонка вийшла в грудні. Мені здається, у січні ви додали суб’єктивності.

— Це не була самоціль. Якщо брати тему Казахстану, малоймовірно, що я можу сказати щось від себе, окрім як акуратно спробувати знайти аналогії того, що було у Казахстані і в Україні. Коли ми говоримо про вакцинацію, їдальню, то я дійсно можу поділитися досвідом.

— Із журналістами Суспільного працюють тренери. Чи ведучі теж мають тренінги?

— Для ведучих було три тренінги. До того ж, я ніколи не відкидаю можливість піти на тренінг для журналістів. Був тренінг про верифікацію інформації, я попросилася і мені ніхто не заборонив. Один із тренінгів був індивідуальний: з кожним ведучим пропрацювали його роботу.

Фото Анастасії Мантач

– Які формати, крім теленовин, вас цікавлять?

— Рівень, якого я хочу досягти — це хардток. Без хамства, інтелігентний. Справжнім хардтоком для мене є інтерв’ю журналістки Бі-бі-сі з принцом Ендрю. Вона ні разу не підвищила тон, не вийшла за межі, не переходила на особистості, все робила м'яко, точково. В результаті людина розказала ту інформацію, яку не збиралася розповідати.

— На Суспільному є подібні програми. Мирослава Барчук вела «Святі і грішні». Зараз є батл-шоу «Полюси», яке теж можна назвати хардовим. Вам який формат ближчий?

— Зазвичай, коли людина йде на інтерв’ю і має щось приховане, у 99% випадках ти не дізнаєшся, що вона приховує. Високий рівень — це коли ти можеш забалакати людину і вона скаже те, чого не збиралася. Коли вона це сказала, все – ти хапаєшся і розкручуєш тему далі. Журналістка Бі-бі-сі вибила принца з колії, він перестав контролювати себе, але при тому вона це зробила без чорних прийомчиків.

Я не кажу, що вже всього досягла. Те, що мені довірили тижневик, — це мотивація працювати над собою, є куди розвиватися, я готова на собою працювати. Тижневик – крок в гору для мене, далі є куди йти. На телебаченні не можна досягти успіху просто так, як кажуть «через ліжко», це ілюзія. Ти маєш розвиватися, працювати, і все станеться у свій час.

— Про вас відомо, що навчалися в Харкові, родом із Сумщини, і більше нічого. Хто така Анна Чередниченко? З якої ви родини? Чи хотіли бути телеведучою?

— Років у п’ять я дивилася популярні тоді бандитські серіали і хотіла стати кілером. Коли бабуся пояснювала, що це треба вбивати людей, я казала: буду таким кілером, який не вбиває. На якійсь хвилі я хотіла бути юристом, психологом, патологоанатомом. Мама любила дивитися по телевізору детективи і мені здавалося, що це так романтично, коли ти можеш на операційному столі розрізати труп і дізнатися причину смерті. Зрештою я готувалася до вступу в Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, пройшла медкомісії, перевірки, мала скерування від міліції, подала документи. Мама хотіла, щоб я стала лікаркою, та серцем відчула, що журналістика – це моє. Завжди жартую: професію мені обрала мама і стала моїм янголом-охоронцем у професії. Я подала документи у чотири виші: на слідчого в університет імені Ярослава Мудрого і в юридичний у Сумах як підстраховку, хоча не планувала там навчатися, на журналістику в університет Каразіна і в Сумах. Перед творчим конкурсом мама сказала, що буде тема про Голодомор. Щоб отримати вищий бал, треба було посилатися на твір із курсу української літератури. Мене дуже вразив «Жовтий князь» Василя Барки. Я заходжу в аудиторію, і одна з тем: «У 33 розіп’яли Христа, у 33-му розіп’яли Україну». Після конкурсу додому подзвонили з прийомної комісії. Тато підняв трубку, дуже спокійно поговорив і сказав мені, що я не вступила. Я розплакалася. Так він пожартував. Тоді не було сумніву, що я маю навчатися на журналістиці. Я пройшла на бюджет на юриста в Харкові і Сумах, але забрала документи і пішла на журналістику.

— Ваша родина творча?

—У моїй родині всі математики, старший брат має технічну освіту, мама довго працювала у податковій, тато — на машинобудівному заводі. Але для мене математика з дитинства була проблемою.  Я любила читати. 

Мої батьки прості люди, обоє родом із села, вони зуміли виховати у мені любов до роботи, в міру люблять і в міру критикують. Зараз мама не пропускає жодного мого ефіру. Якщо не з’являюся у випуску, вона відразу телефонує, питає, де була, що трапилося. Мама — та людина, яка не дає мені впіймати зіркову хворобу і зупинитися у розвитку. Коли бачить, що треба покритикувати, то вона це зробить дуже делікатно; коли потрібна підтримка, вона стає моїм психологом. Був період, коли я працювала на ZIKу журналісткою, перед тим уже бувши ведучою на UBR. Я не отримувала задоволення від роботи, готова була все кинути і їхати на заробітки в Польщу. Мама охолоджувала мій мозок, годинами слухала, як я плачу, знаходила слова підтримки. Через півтора місяця я пішла на «Київ» телеведучою.

Фото Анастасії Мантач

— Який страх ведучої новин?

— Хоч як це смішно звучить, мій страх — гикавка. У мене цього ні разу не було в ефірі, але якщо починаєш гикати і це не проходить, що робити? Насмішила б глядачів. Недавно у мене з’явився ще один страх. Я ніколи не думала, як бути в ефірі, коли не маєш звуку. Недавно так трапилося, багато всього наклалося: я вийшла в ефір без петлички, мене не було чути.  Якщо виходиш без картинки, ти хоча б ротом можеш пояснити, що трапилося, перепросити. А коли у тебе немає головного інструменту, стоїш у студії як німа. Тоді запустили соціальну рекламу, все виправили і я почала випуск. Сурдоперекладачка Тетяна Журкова пояснила, в чому проблема.

— У «Тижні на Суспільному» ви працюєте без перекладу на жестову мову.

— На Суспільному є тільки два перекладачі жестової мови, не вистачає кадрів. У перспективі має бути. Я вважаю, що ми маємо дати жестову мову навіть якщо цього потребуватиме п’ятеро людей.

— На Суспільному є Ігор Шавро – ведучий програми «Прозоро: про актуальне», який до того працював перекладачем жестової мови.

— Він уже знайшов свою нішу, не думаю, що захоче піти до нас. Хоча Ігор Шавро дуже фаховий сурдоперекладач. Я з ним працювала ще до Суспільного. 

— Аню, як ви відпочиваєте?

— Взагалі не читаю новин, не заходжу у соцмережі. Влітку мала коротку відпустку, п’ять днів на морі читала книжки. У вихідний прибираю, готую, дивлюся серіали, — це допомагає перезавантажитися.