Радіодиктант національної єдності щороку збирає тисячі українців — від школярів і студентів до військових, полярників і тих, хто через війну опинився за кордоном або залишається на тимчасово окупованих територіях. За 26 років існування він перетворився з радійної ініціативи на масштабну суспільну подію, яка виходить далеко за межі перевірки знання правопису. Сьогодні це передусім традиція, можливість відчути спільність і нагадування про те, що українська мова об’єднує людей незалежно від того, де вони перебувають.

Організація Радіодиктанту — тривалий процес, який починається задовго до ефіру: команда обирає автора тексту, шукає читців, узгоджує деталі, перевіряє й адаптує текст для звучання вголос. Щороку навколо цих рішень виникають дискусії: аудиторія обговорює письменників, дикторів, складність і темп читання.

Не став винятком і цьогорічний диктант, який написав військовослужбовець і письменник Артур Дронь, а прочитали в дуеті педагог Артур Пройдаков і співачка та громадська діячка Даша Астаф’єва. Таке поєднання стало експериментом для команди й водночас способом залучити до проєкту нову аудиторію.

Юлія Шелудько розповіла «Детектору медіа», як змінювався Радіодиктант після старту реформи Суспільного, за якими критеріями обирають авторів і читців та чому команда не боїться експериментів, навіть якщо вони викликають невдоволення частини аудиторії. Також поговорили про підготовку цьогорічного дуету читців, роботу з текстами письменників, листи від учасників з окупованих територій і з-за кордону та історії, які переконують команду в суспільній значущості проєкту.

• Читайте також: «Різні домівки — це все одна Україна»: як українці писали Радіодиктант національної єдності

— Юліє, як давно Радіодиктант став частиною вашого професійного життя? Пам’ятаєте, яким було перше знайомство з ним, і за яких обставин ви долучилися до його організації?

— Я прийшла на «Українське радіо» у 2017 році, саме тоді, коли відбувалася реформа Суспільного. До цього працювала на загальнонаціональних телеканалах, на радіо «Голос Донбасу», а потім перейшла до команди «Українського радіо». Тоді запускали багато нових проєктів, і це був дуже цікавий процес. Реформа означала щось нове й ризиковане, але водночас давала можливість експериментувати. Я отримувала від цього задоволення. Водночас було важливо зберегти те, що вже добре зарекомендувало себе, що любили й цінували наші слухачі. Радіодиктант саме був одним із таких проєктів. Команда «Українського радіо» започаткувала його у 2000 році, тож його багато років знали, любили й шанували. Але разом із реформою ми почали змінювати проєкт: з’явилася відеотрансляція, а не лише радіоефір, додалося багато інших нововведень. Тож Радіодиктант увійшов у моє професійне життя приблизно одночасно з моєю роботою на «Українському радіо». Я долучилася до нього вже не як учасниця, яка просто пише текст, а як людина, причетна до його створення.

Юлія Шелудько під час написання Радіодиктанту національної єдності у 2021 році

— Чи змінилося ваше ставлення до Радіодиктанту після того, як ви почали займатися його організацією?

— Я б сказала, що не стільки змінилося, скільки я усвідомила, який це масштабний проєкт. Кожен і кожна в команді розуміли, що Радіодиктант — це брендотвірна подія, усвідомлювали його значення.

Зараз я можу сказати, що доля Радіодиктанту могла скластися зовсім інакше, якби на певному етапі щось пішло не так. Член правління Суспільного Дмитро Хоркін доклав величезних зусиль, щоб не просто зберегти проєкт, а й допомогти йому набути тих масштабів, які він має сьогодні. Упродовж усіх цих років саме він є керівником Радіодиктанту. Мене в його роботі особливо захоплюють дві речі. Перша — неймовірне чуття аудиторії, настроїв суспільства. Він розуміє, чого хоче аудиторія, що може спрацювати й зацікавити людей. На нарадах ми іноді пропонуємо абсолютно шалені ідеї: хто міг би написати текст, хто — прочитати. Дмитро все це аналізує, зважує і завжди допомагає команді ухвалити рішення. Цьогоріч, наприклад, усі розуміли, що запросити двох читців — це експеримент і певний ризик. Але Дмитро наполягав, що потрібно пробувати нове, і, як бачимо, це спрацювало! Друга річ, яка мені імпонує, — його стиль керування. Він делегував мені координацію проєкту і не втручався в кожну дрібницю, не займався мікроменеджментом. Водночас, якщо потрібна порада, до нього завжди можна звернутися. Він довіряє команді, дає можливість самостійно ухвалювати рішення, але залишається поруч, коли потрібна допомога, підказка. Мені дуже подобається такий підхід.

 — Чи вдається вам самій писати Радіодиктант зараз?

— Так, я писала його не раз, але не тоді, коли пишуть усі. Річ у тім, що я зазвичай першою отримую текст від автора чи авторки.

Коли ми визначаємося з автором, я стаю основною контактною людиною від Суспільного. Це зручно і для нас, і для авторів: не потрібно, щоб до них одночасно зверталися представники різних департаментів. Я домовляюся про фотосесії, зйомки, організаційні моменти.

Крім того, першою читаю й аналізую текст, представляю його керівникові проєкту, показую довіреним філологам-мовознавцям, які перевіряють правильність. Іноді я навіть сама пишу текст, щоб зрозуміти, наскільки легко чи складно він сприймається під час диктування.

Також знайомлю читців з автором, його текстом. Цього року, наприклад, ми вчотирьох організували спільну зустріч у Zoom з Артуром Дронем, Дашею Астаф’євою та Артуром Пройдаковим, разом читали й аналізували текст. Автор висловив своє бачення, як читати текст.

Юлія Шелудько під час написання Радіодиктанту національної єдності — 2022

— Який із текстів за останні шість років вам найближчий особисто — Івана Малковича, Юрія Андруховича, Ірини Цілик, Катерини Калитко, Оксани Забужко, Євгенії Кузнєцової чи Артура Дроня?

— У мене немає улюбленого тексту. Вони всі мені по-своєму дорогі. Це як мама, яка не може виділити одну дитину серед інших.

З кожним текстом і кожним автором ми працюємо, і виникає певна синергія. Я не можу сказати, що один текст кращий, а інший гірший. Вони всі різні — і це якраз наша мета. Коли ми звертаємося до автора чи авторки, то розраховуємо, що людина напише текст у властивому їй стилі, що він відрізнятиметься від інших.

— Чи є серед авторів або читців останніх років людина, зустріч або розмова з якою залишила у вас особливо сильне враження? Можливо, ви давно мріяли з кимось познайомитися?

— З кожним і кожною було цікаво співпрацювати, адже це спільний і дуже відповідальний проєкт. Усі, кого ми запрошуємо, розуміють, як він масштабувався, усвідомлюють його значення, важливу місію.

Наприклад, мені пощастило працювали з Оксаною Забужко над скороченням її тексту, адже спочатку він був дещо задовгим. Я обожнюю письменницю, читала її твори, ходила на презентації — авжеж, до того ми спілкувалися в межах інтерв’ю. Я філологиня, мені імпонує її стиль. Але процес скорочення тексту став для мене неймовірним досвідом!

Дуже цікаво було спілкуватися з Павлом Вишебабою. Він військовослужбовець, і його досвід, звісно, позначився на тому, як він сприймає світ... Але я не хотіла б зводити нашу розмову лише до війни. Він дуже відповідальний, і про нашу співпрацю ще можна розповісти чимало цікавого.

Так само Артур Дронь. Він надзвичайно харизматичний, має чудове почуття гумору.

Я не знаю, як складеться життя далі, але досвід роботи над Радіодиктантом — один із тих, за які я дуже вдячна.

— Радіодиктант давно вийшов за межі звичайної перевірки грамотності. Як ви самі визначаєте його головну місію сьогодні? Що для вас важливіше: щоб люди написали текст без помилок чи щоб долучилися до спільної події?

— Однозначно йдеться не про помилки. Мені здається, суспільство вже це розуміє. У людей виникла потреба в спільному єднанні довкола чогось, і Радіодиктант — це символічний простір, який дає змогу хоча б частково задовольнити цю потребу. Мова є тією точкою, яка об’єднує всіх.

Я бачу в цьому передусім не просвітництво, не прагнення навчити людей правильно писати, а місію об’єднання, традицію. Коли суспільство часто почувається роз’єднаним, Радіодиктант стає можливістю знову відчути спільність. Це традиція, це вже певна опора, якої люди потребують у буремні часи.

Я запитувала людей про Радіодиктант на різних заходах. Вони розповідали, що писали його раніше, пишуть тепер і вже долучають до цієї традиції своїх дітей. Для багатьох це щось стале, що повторюється з року в рік.

Ми живемо в дуже складні часи. Щоранку прокидаємося і дізнаємося новини, які можуть змінити наші плани і навіть уявлення про майбутнє. А Радіодиктант — це своєрідна точка опори. Ти розумієш, що мине рік — і в День української писемності та мови ми знову зберемося, щоб написати його. Тому це значно більше, ніж просто перевірка грамотності, цей проєкт масштабувався.

Радіодиктант національної єдності — 2023. Олексій Гнатковський, Юлія Шелудько й Олена Зелінченко

— Чи відчуваєте ви, що Радіодиктант допомагає українцям за кордоном, військовим на фронті та людям на тимчасово окупованих територіях зберігати зв’язок з Україною? Чи отримуєте ви листи від таких учасників?

— Так, відчуваю. На жаль, ми не можемо перевірити, хто саме писав Радіодиктант. Але люди публікують фотографії в соцмережах із нашими хештегами, надсилають нам листи. Я щиро вдячна всім, хто це робить, адже так ми можемо переконатися, що люди долучалися до події.

З листів знаємо, що Радіодиктант щороку пишуть і на тимчасово окупованих територіях, зокрема в Криму. Надходили листи навіть із Росії. Ми не знаємо, хто саме їх надсилав і яке походження мають ці люди, але сам факт того, що вони пишуть українською і долучаються до Радіодиктанту, важливий.

Щодо українців за кордоном, то тут і говорити багато не потрібно. Нашого цвіту по всьому світу. Шкода, що люди опинилися там через такі обставини, але українці є всюди. І багато з них пишуть Радіодиктант.

Особливий сплеск участі був у 2022 році, коли люди виїхали за кордон і дуже потребували можливості долучитися до спільної події. Тепер українці в різних країнах уже створили громадські організації, культурні центри, популяризують українську культуру, долучаються до місцевого самоврядування, вивчають мови країн, у яких живуть. Проте вони формують власні осередки й бережуть українську, і також пишуть Радіодиктант.

• Читайте також: Продюсерка «Українського радіо» Юлія Шелудько: Наші пріоритети — розширення покриття та якісний контент, щоб нам довіряли

— Коли ви оголосили, що цьогоріч Радіодиктант читатимуть Артур Пройдаков і Даша Астаф’єва, у соцмережах одразу почалися бурхливі обговорення. Як виникла ця ідея? Хто запропонував експеримент із двома читцями?

— Це справді експеримент, причому непростий. Ми хвилювалися, як дві людини читатимуть текст разом: чи вдасться зберегти однаковий темпоритм, чи не заважатиме під час написання диктанту зміна голосів. Коли людина налаштовується на один голос і темп, це одна ситуація. А коли читців двоє, навіть невеликі відмінності можуть ускладнити процес.

Даша Астаф’єва писала про своє бажання читати Радіодиктант у соцмережах, це всі могли бачити. До речі, вона не єдина, хто висловлював таке бажання, до нас часто звертаються із такими пропозиціями — люди надсилають листи, пишуть повідомлення, телефонують і просять запросити їх.

Певно, варто пояснити, що Радіодиктант — це вже не просто проєкт про мову, а повноцінний медіапроєкт, який має привертати увагу, залучати нову аудиторію. У Даші є власна аудиторія, і завдяки її участі до Радіодиктанту долучилися нові люди.

Я розумію, що її запрошення викликало хвилю невдоволення. Люди писали, що не підтримують такий вибір, висловлювали різні зауваження. Але після читання Радіодиктанту всі мали змогу переконатися, що вона має чудову дикцію і вправно володіє голосом. Я мала можливість поспілкуватися з Дашею ближче й побачити, наскільки вона розумна, свідома та цікава людина. Вона професійно озвучує аудіокнижки, створила власну платформу й популяризує українську мову. Причому сама відверто говорить, що завдяки цій роботі дізнається багато нового.

Вона радить книжки, зокрема й ті, які є у шкільній програмі. І я розумію, чому варто до них повертатися: вони неймовірні, але люди часто забувають про них, відкладають читання або просто не знаходять часу.

Ідея запросити двох читців народилася під час наших спільних нарад. Керівник проєкту збирає представників різних департаментів ще влітку, разом ми складаємо перелік ідей, обговорюємо їх, відсіюємо й обираємо найкращі. Думаємо про те, хто має більшу аудиторію, як забезпечити гендерний баланс, яка концепція буде доречною саме цього року.

Юлія Шелудько з Артуром Пройдаковим і Дашею Астаф’євою

Я від початку підтримувала ідею запросити педагога. Люди багато років просили про це й писали нам, що хотіли б почути читання за методикою викладання. Артур Пройдаков — відомий педагог, популяризатор української мови, автор книжок, амбасадор Луганщини, переможець Global Teacher Prize. Його добре знають у педагогічному середовищі.

Водночас аудиторія Даші Астаф’євої зовсім інша й значно ширша, виходить за межі середовища поціновувачів Радіодиктанту. Коли Дмитро Хоркін запропонував, щоб вони читали разом — це прозвучало як виклик. Але ми всі взялися втілювати цю ідею і тепер можемо стверджувати, що вона була чудова!

Я дуже хвилювалася, адже зазвичай працюю з кожним читцем окремо: ми обговорюємо, як він читатиме текст, тренуємося дистанційно або наживо. Бували випадки, коли ми телефонували авторам уже після того, як текст затвердили, і просили дозволу замінити окремі слова, якщо під час читання вони звучали неприродньо. Те, що добре сприймається під час читання подумки, не завжди так само звучить уголос.

Тому цього разу ми переживали, чи вдасться двом читцям спрацюватися, чи буде гармонійним їхній дует і чи не заважатиме двоголосся сприйняттю тексту.

— Ви розуміли, що запрошення Даші Астаф’євої може викликати суперечки? Чи мали такі побоювання?

— Ризики завжди є, і ми були до них готові. Насправді щороку навколо Радіодиктанту виникають якісь суперечки. Це вже традиція. Люди обговорюють авторів, читців, тексти, швидкість читання — і щороку знаходять привід висловити свою думку.

Але питання не в тому, чи будуть суперечки. Важливо, що люди знають про Радіодиктант і стежать за ним. Навіть якщо не пишуть, усе одно дивляться трансляцію, якось рефлексують у цьому інформаційному полі. Хтось хоче висловити свою думку, а хтось просто пише диктант і тішиться, що робить це одночасно з тисячами інших людей у всьому світі. Люди різні, й ми працюємо для всіх, хоча догодити кожному неможливо.

— Як ви розподіляли ролі між Артуром Пройдаковим і Дашею Астаф’євою?

— Ми з Артуром Дронем обмірковували, як же Радіодиктант можуть прочитати дві людини, й він запропонував, як поділити текст на абзаци. Він відчував, як це має звучати, хто яку фразу має сказати.

Ми розглядали різні варіанти, адже читці могли б бути взаємозамінними, але Дронь сказав, що останню фразу має прочитати саме Артур Пройдаков. Від цього він і відштовхувався, коли розподіляв абзаци. Мені здається, це був оптимальний варіант. Тож це заслуга автора.

— Як Артур Пройдаков і Даша Астаф’єва готувалися до читання?

— Вони багато тренувалися! Артур як педагог поставився до цього дуже відповідально. У нього була функція ментора диктування, тож вони вдвох зробили багато репетицій. У Даші є великий досвід озвучування, але диктувати диктант — це трохи інше, вона це усвідомлювала і багато працювала над текстом.

Даша казала, що боїться завчити текст напам’ять, зачитати його «до дірок», адже тоді може зникнути частина емоцій. І їй вдалося знайти «золоту середину», коли вона відшліфувала всі орфоепічні нюанси, але водночас зберегла емоційне читання.

До речі, мені іноді здавалося, що окремі коротші речення можна було прочитати швидше, гадаю, це було б припустимим навіть з урахуванням методики диктування (я теж її вивчала й розумію ці принципи). Адже після диктанту люди писали, що встигали робити селфі чи відволікатися на повідомлення у соцмережах. І це цікаво, тому що в попередні роки читців критикували за надто швидкий темп, за дикцію, а тепер комусь здалося, що було повільно. Неможливо зробити так, щоб усі залишилися задоволені.

— Чому для написання цьогорічного Радіодиктанту обрали саме Артура Дроня? Наскільки важливими були його військовий досвід, особиста історія та літературний стиль?

— Літературний стиль автора — дуже важливий чинник. Ми розуміємо, що навіть у короткому тексті письменник тяжіє до власної манери письма.

Згадайте, як усі свого часу обговорювали Оксану Забужко й жартували, що її Радіодиктант може складатися з одного речення. Люди заздалегідь хвилювалися через складність тексту.

Артур Дронь — майстер короткого жанру. Я була впевнена, що він чудово впорається з завданням і не напише надто складного тексту для сприйняття, зі складними пунктуаційними чи синтаксичними конструкціями. Так і сталося. У нього інший стиль письма, і, як бачимо, він подобається дуже багатьом.

Він молодий письменник, який зараз на злеті популярності. Звичайно, важливим був і його військовий досвід. Це тема, яка сьогодні болить багатьом. Майже в кожній родині є хтось, хто служить, або друзі, сусіди чи родичі, які воюють. Ми всі певною мірою маємо стосунок до війни. Тому те, що Артур ветеран, дуже важливо.

— За останні роки авторами Радіодиктанту були Іван Малкович (2020), Юрій Андрухович (2021), Ірина Цілик (2022), Катерина Калитко (2023), Оксана Забужко (2024), Євгенія Кузнєцова (2025) та Артур Дронь (2026). За яким принципом формуєте список потенційних авторів? Чи є у команди перелік письменників, яких хотіли б запросити в майбутньому?

— У нас є такий список, але він постійно змінюється. Іноді ми додаємо до нього когось, а вже за рік обираємо інших авторів. Нам важливо орієнтуватися на сьогодення, щоб вибір був актуальним.

• Читайте також: Від «абсурду» до всенародного свята: неймовірна історія Радіодиктанту

— Ви пропонуєте письменникам конкретну тему чи даєте їм повну творчу свободу? Наскільки автор може відійти від звичного літературного стилю з огляду на специфіку диктанту?

— Ми не визначаємо тему й не кажемо, у якому стилі потрібно писати. Це повністю вибір автора чи авторки.

Ми запрошуємо не випадкових людей. Це письменники, які мають власну життєву позицію, часто є громадськими активістами й мають вплив на аудиторію. Вони усвідомлюють відповідальність, тому ми довіряємо їм. Якщо вже обрали людину, то цілком покладаємося на її професійність і творчий підхід.

Єдина вимога — обсяг тексту приблизно 200 слів. Це необхідно, щоб люди встигли його написати за час радіо- й телеефіру. Ми не можемо читати диктант на 500 слів, адже це було б надто довго.

— Чи траплялося, що запрошений письменник відмовлявся від співпраці?

— Так, такі випадки були.

— Чи є автори попередніх років, яких ви хотіли б запросити повторно?

— Усіх. Я хотіла б запросити всіх, бо всі вони неймовірні.

— Чому виникла ідея запрошувати різних людей читати Радіодиктант? Чому зробили читців і авторів змінними?

— Реформа Суспільного відбулася, багато проєктів зазнало змін, почали з’являтися відеоверсії аудіопрограм, контент почали виготовляти і транслювати диджитал-платформи. Життя не стоїть на місці й медіа адаптуються, адже вимоги і потреби теж змінюються, деякі проєкти суттєво масштабувалися, серед них і Радіодиктант. Нині люди щороку ще з вересня хочуть знати, хто пише текст Радіодиктанту, хто його читатиме. І це оголошення — одна зі складових проєкту, яка підвищує інтерес до події. А обговорення автора, читців — привернення уваги до сучасних українських письменників, своєрідне заохочення прочитати їхні книжки. Думаю, це всім на користь — суспільству, авторам і проєкту, одним із завдань якого єднання довкола мови.

У студії Радіодиктанту національної єдності — 2022. Юлія Шелудько, Роман Коляда й Ада Роговцева

— У 2021-му Юрій Андрухович сам читав свій текст, у 2022-му — Ада Роговцева, у 2023-му — Олексій Гнатковський, у 2024-му — Павло Вишебаба, у 2025-му — Наталя Сумська. Які головні критерії вибору читця? Наскільки важливі професійні навички, впізнаваність і особиста історія людини?

— Усе це важливо. Потрібні професійні навички: чітка дикція, вміння працювати з голосом. Важлива й особиста історія людини, а також її впізнаваність. Ми враховуємо всі ці чинники.

— Чи є у вас якась особлива історія з підготовки читців до Радіодиктанту, яка запам’яталася?

— Я часто тренуюся з читцями в своєму кабінеті. Ми разом читаємо тексти, заміряємо час, обговорюємо пунктуацію, думаємо, як краще інтонаційно передати певні розділові знаки.

Коли ми готувалися з Павлом Вишебабою, я розповіла йому історію зі студентських часів. Один із моїх викладачів, коли пояснював, як читати кому з тире (, —) — складений розділовий знак, який ставиться переважно на межі частин складного речення для підкреслення різкої зміни подій, висновку чи інтонаційного виділення, — ставав навшпиньки. Я згадала про це, і Павло теж почав так робити під час тренувань. Під час репетиції перед ефіром він жартома відтворив цей рух. Тоді він прочитав текст бездоганно. І вже під час прямого ефіру, коли Павло стояв і читав, на крапці з комою він раптом підвівся навшпиньки. Це було майже непомітно для глядачів, але я знала, навіщо він це зробив: так він позначив розділовий знак. Мене це дуже потішило.

У кожного читця був свій стиль. Юрій Андрухович читав по-своєму, Римма Зюбіна — по-своєму. Ада Роговцева, наприклад, читала так, що мені здалося, ніби вона вивчила текст напам’ять: майже не дивилася на аркуш. Це моє особисте враження. Можливо, це досвід, професійна майстерність.

Юлія Шелудько та Павло Вишебаба

— Минулого року Радіодиктант читала Наталія Сумська. Після трансляції частина учасників критикувала швидкість її читання. Як ви сприйняли цю реакцію?

— Люди висловлюють свої думки, а ми продовжуємо робити свою роботу. Звичайно, деякі відгуки ми взяли до уваги — зокрема, зрештою запросили педагога. Але, як я вже казала, догодити всім неможливо.

Пані Наталія завжди приходила до нас писати Радіодиктант на локації, зокрема й цьогоріч. Я вдячна їй за це, адже вона любить цю подію і щиро віддається їй. Для нас було честю запросити її. Вона погодилася, і все пройшло чудово. Вона прочитала текст так, як вважала за потрібне, у властивому їй темпоритмі, і я вдячна їй за цю роботу. Вона ретельно готувалася, ми разом репетирували, навіть телефонували авторці Євгенії Кузнєцовій і вносили деякі зміни в текст, щоб звучання було гармонійне саме у виконанні пані Наталі.

— Що для вас було б найкращим показником успіху Радіодиктанту: кількість учасників, кількість надісланих на перевірку робіт, суспільний резонанс чи вплив на ставлення людей до української мови?

— Вплив на ставлення до української мови — це одне з головних завдань проєкту. Цей рух — це спосіб популяризувати українську і підтримувати людей, єднати, бути своєрідною мовною точкою опори. Природно, що чим більше учасників, чим більше надісланих робіт і поширених світлин — тим більше нам вдалося привернути увагу. Хотілося б, щоб українська мова процвітала і Радіодиктант був святом, доброю традицією у День української писемності та мови, яка дає відчуття опори, щоб усі були свідомі й послуговувалися українською, а ті, хто за межами держави, щоб берегли мову й українські традиції.

Євгенія Кузнєцова, Юлія Шелудько, Наталія Сумська та Роман Коляда

— Чи можете пригадати момент за останні роки, коли ви відчули особливу гордість за результат своєї роботи? Можливо, це була якась реакція учасника, несподівана кількість людей або історія, яка вас особливо зворушила?

— Це складне запитання, тому що особлива гордість — це і тисячі листів, і обговорення проєкту (і не лише в медійному просторі, а в навчальних закладах, у міністерствах, у громадському транспорті, на базарі чи в магазині, в офісах міжнародних компаній, дипломатичних представництв). Підставою пишатися можуть бути листи з окупації або відео від полярників, із фронту чи з далеких країн, підпис у листі під текстом диктанту «Валентина, 97 років» або «Андрій, 7 років», допис авторки, яка просить подарувати її книжку переможцеві або лист із текстом із двома помилками від іноземця, який тільки розпочав вивчати українську у 2022 році… І кожен, і кожна з команди, яка створює проєкт «Радіодиктант», може з упевненістю сказати, що бути частиною цієї команди — це теж особлива гордість.

— Яким би ви хотіли бачити Радіодиктант через п’ять-десять років? Чи є мрія або задум, який поки не вдалося реалізувати?

— Ми, звичайно, робимо планування на рік, Радіодиктант уже передбачений у наших планах як проєкт. Але я не можу сказати, яким він буде наступного року, а тим більше через п’ять років. Мені здається, що в нинішніх умовах горизонт планування в Україні дуже короткий.

Я хотіла б, щоб Радіодиктант ставав популярнішим і насамперед об’єднував людей, а не заохочував їх до негативних суджень, суперечок і взаємної критики. Мені подобається, що люди самі хочуть долучатися до проєкту. Артур Дронь, наприклад, сказав, що сподівався отримати запрошення. Тобто він думав про це, і коли я йому зателефонувала з пропозицією стати автором тексту Радіодиктанту, дуже зрадів. Приємно бачити таку реакцію. Хотілося б, щоб і автори, і читці раділи, коли ми їх запрошуємо, а наша аудиторія сприймала цей флешмоб як нагоду побути разом у спільному часопросторі, об’єднаними українською мовою.

Фото з особистого архіву Юлії Шелудько