[Частина 1]

Нещодавно в подкастовому режимі запустився проект «Громадське радіо» – уже п’ятий серед тих, що виникли в Україні за останні кілька місяців і обіцяють працювати за стандартами суспільного мовлення. Цей проект, ініційований групою українських журналістів, має одну особливість: майже одразу після оголошення (до речі, досить скромного – просто у випуску відеоблога), не маючи меценатів і грантів, він показав результат роботи – повноцінний медіапродукт. Тобто «Громадське радіо» позбавляє своїх потенційних слухачів можливості нервуватися через наперед пожертвувані гроші, одразу показавши, що може запропонувати. Про те, на що здатне «Громадське радіо» і як воно до цього прийшло, ми спілкувалися з однією з головних ініціаторів проекту – журналісткою і громадським діячем Наталею Соколенко.

– Чи передбачаються на «Громадському радіо» якісь концептуальні обмеження?

– В нас усі зможуть робити те, що хочуть, але за умови, що це відповідатиме цінностям і стандартам суспільного мовлення і не буде антиукраїнським – тобто таким, що спрямоване проти української держави, що паплюжить гідність українського народу. Це обов’язкова умова. Хоча програми можуть і мають бути іншими мовами, мовами національних меншин. Ми думали про російську та кримськотатарську мови. Кримські татари живуть не тільки в Криму, а по всій Україні. В них є проблема – їхня мова під загрозою. Ми це розуміємо як ніхто інший. Їм необхідний національний діалог рідною мовою. Ми будемо їм допомагати.

– Це будуть окремі проекти, чи просто перекладатимуться ваші програми?

– Я думаю, ми обговоримо з кримськотатарською громадою, і це буде радше їхнє рішення. Але знову ж таки, вимоги до них такі самі: не може бути українофобії. Ну, я думаю, і не буде, тому що, наскільки я знаю, кримські татари в переважній більшості своїй дуже шанобливо ставляться до держави України, яка їм дозволила повернутися на свою рідну землю. Хоча не без винятків, це ясно. Якщо будуть інші пропозиції, теж будемо розглядати. Це буде цікаво. Можливо, гагаузи захочуть співпрацювати. В нас є цілі гагаузькі села. Справа в тому, що сучасні технології, інтернет, мовлення через сайт не обмежують нас 24 годинами на добу. В нас може бути море ефірних годин. Просто заходиш, обираєш те, що тобі цікаво – і слухаєш.

– Коли ви думаєте вийти в прямий ефір?

– Не буду зараз озвучувати. Ми вийдемо за першої ж нагоди – як тільки нам вдасться вирішити питання з офісом і обладнанням. Частина обладнання є в Олександра Бузюка, як я казала. Але частково воно застаріле, тому доведеться докуповувати. Звісно, ми дуже хочемо прямий ефір саме для того, щоб вести діалог зі слухачами, з громадянами.

– Вам можна буде дзвонити?

– Так, звісно. Ми плануємо одразу під час обговорення певної проблеми створювати та надавати людям уже готові гугл- або фейсбук-групи, щоб вони далі продовжували комунікацію по своїй проблемі, домовлялися, як її вирішити, і діяли гуртом. Ми будемо відбудовувати горизонтальні зв’язки. Як я казала, згідно з Фукуямою, в тоталітарній державі зберігаються тільки вертикальні. Нам треба почути одне одного і навчитися взаємодіяти громадою, діяти спільно. Успішних прикладів багато. Взяти хоча б останні новини про київські забудови – люди успішно відбиваються від тих, хто хоче зіпсувати їм довколишнє середовище. Отже, ми дуже хочемо і прагнемо вийти в прямий ефір, але поки немає такої можливості. Ми обіцяємо здійснити це за першої ж нагоди.

Телебаченню в цьому сенсі важче, тому що в нас поки що переважає культура телевізора, а не інтернету. Тож таким проектам, як «Громадське телебачення», треба знайти творче рішення, щоб переконати людей дивитися телевізійні програми в інтернеті. Радіо в цьому сенсі легше. Інтернет-радіостанції успішно мовлять. І це в принципі легше. Зараз усі телефони під’єднані до інтернету, і через сайт можна мовити.

До речі, ми вже створюємо мобільний додаток для нашого сайту. Також дуже хочемо створити різні apps для смартфонів, але поки що не маємо коштів.

– Як ви зареєстровані?

– Є громадська організація «Клейнод», керівник якої – Олександр Бузюк. Зараз ми, по-перше, переводимо її з Рівного до Києва, по-друге, хочемо її перейменувати. Пожертви надходять на рахунок ГО «Клейнод».

– Про що свідчить те, що ви взяли логотип старого «Громадського радіо»? Ви є правонаступниками чи це просто знак пошани?

– Так, це радше знак поваги до Олександра Кривенка, який був дуже професійним, правильним журналістом. Шкода, що у 2005 році з різних причин «Громадське радіо» припинило існування, адже воно було потрібне: треба було організовувати діалог, активніше обговорювати дії нової влади, впливати на неї через це радіо.

Використовувати логотип нам дозволив правовласник – Фонд «Відродження». Це усна домовленість, не знаю, наскільки довго вони триватиме. Думаю, вони й надалі не будуть проти. Чого б їм бути проти, якщо ми відроджуємо проект, який був успішним, був потрібен суспільству?

– Як ставитеся до подібних до вашого проектів: «Громадське телебачення», «Спільнобачення», «ГромТВ»? Чи вважаєте їх конкурентами?

– Ні, по-перше, ми радіо – тут ми вже не конкуренти.

– Конкуренти – тому що всі ви плануєте існувати громадським коштом.

– Так, я розумію. Ну, по-перше, з «Громадським телебаченням» ми зараз шукаємо спільний офіс. Ми однодумці в багатьох питаннях. І є журналісти, які одночасно робитимуть проекти і на «Громадському телебаченні», і на «Громадському радіо». Я не бачу в цьому проблеми.

– Це просто дружба? Чи це якось юридично зафіксовано?

– Ні. Офіс ми шукаємо спільний, просто щоби співпрацювати, допомагати одне одному, здешевити якісь адміністративні витрати. Взагалі, так буде легше «відстрілюватися», якщо на наші структури здійснюватиметься тиск. Уявляєте: такий собі громадський медіахолдинг. Не тільки в олігархів, а й у громади буде свій медіахолдинг. І ще побачимо, хто матиме більший вплив.

– А що думаєте про конкуренцію «Спільнобачення» та «Громадського телебачення»?

– Це те саме, що в політиці. Виникають різні політичні проекти на демократичному полі. «Демократичний альянс», зараз Єгор Соболєв робить проект «Воля», є ще «Сила людей». Дехто вважає, що це погано. Я вважаю, що це добре. Краще обирати між «Демократичним альянсом» і «Волею», ніж між Партією регіонів і «Свободою» (хоча деякі хлопці зі «Свободи» та їхні вчинки мені до душі). Мені, до речі, важко далися ці вибори, й парламентські, й президентські. Чесно кажучи, мені не було за кого голосувати – і я голосувала за менше зло.

Так само й на медійному полі. З одного боку, це конкуренти. З іншого – вважатимемо це промоцією самої ідеї суспільного мовлення. Ці проекти з’являються і промотують, що от є таке суспільне мовлення, за нього треба платити з власної кишені, а взамін ви отримаєте інформацію від журналістів, а не від власника, політичного керівництва держави чи від опозиції, адже вона теж переслідує свою мету. Як я казала у проморолику: «…Яка не завжди може збігатися з вашою, шановний слухач».

– Є ще «ГромTV» і «Живе.ТБ», які також планують існувати на громадські пожертви.

– Ну, «ГромТВ» – це розслідування, трошки епатажні. І прекрасно, хай будуть. «Живе.ТБ» дуже підтримую. Греко-католики на загальнонаціональних телеканалах представлені значно менше, ніж московський і навіть київський патріархат, а це така проєвропейська релігійна організація. Правильно вони зробили, що створили власну трибуну. Але з іншого боку, нас 45 із чимось мільйонів – не так уже й мало потенційних жертводавців. В одному Києві 5 млн людей. Віднімемо дітей, залишимо навіть 1 млн, який би міг жертвувати по 10 грн на якийсь із цих проектів.

– Тільки як його переконати?

– Так, це питання. Спершу треба показати продукт, але навіть це ще не гарантує успіху у збиранні грошей. Проблема в першу чергу у відсутності культури платити за щось. У нас завжди є бажання проїхати зайцем в автобусі, а тут ще додатково за щось платити – до того ж за таке щось віртуальне. Треба просто переконувати людей, що це потрібно. Тільки так, інакше ніяк.

– В Україні про суспільне мовлення почали говорити з 1997 року, коли ухвалили перший рамковий закон, але досі не створили. В чому справа?

– Мені здається, тут не стільки закон важить, скільки політичне рішення. Якби Ющенко захотів перетворити державне мовлення на суспільне, можна було б навіть на перший час лишити його державним, а просто почати працювати за стандартами суспільного мовлення і тим часом швидко ухвалити закон – не вигадуючи колеса, взяти за основу закон якоїсь зі скандинавських країн. Але цього політичного рішення не було. Більше того, вони всі «юзали» це державне телебачення. Тимошенко надсилала телеграми, щоби транслювали її привітання з шахтарями по 20 разів на день. Я вже не кажу про сьогоднішню владу.

Мені не до кінця зрозуміла їхня мотивація: у наших державних каналів зовсім мала аудиторія. Покриття хороше, а глядачів мало. Я не бачу логіки дій помаранчевої влади, чому вона зберегла державне мовлення. Можливо, вони би і владу могли зберегти, якби мали потужне суспільне мовлення. Якби за ті 5 років вони поширювали правильні цінності: свободи слова, захисту приватної власності – тобто європейські цінності, копенгагенські критерії, скажімо так, – то зараз була б зовсім інша ситуація в суспільстві. Але вони цього не зробили – і отримали.

Якщо зараз зміниться влада, треба буде щось робити з державними телеканалами. На місці нової влади я би оголосила конкурс серед журналістських колективів чи в якийсь інший спосіб на те, щоб наповнити ефір згідно з ухваленим законом. В ефективність якого я, до речі, не дуже вірю.

– То ви не схвалюєте законопроекту «Про суспільне телебачення і радіомовлення України»? Що саме, на вашу думку, там не так?

– До урядового законопроекту ще в 2011 році були зауваження з боку європейських експертів. Офіційної експертизи не було – домовлялися про її проведення після першого читання – були просто висловлені зауваження. І що, ці зауваження були враховані? Ні, вони не враховані. Депутати кажуть, що між першим і другим читанням можна внести кардинальні зміни. Ну, ми як громадянське суспільство, як журналістські організації будемо намагатися тиснути.

– Ви співпрацюєте з робочою групою?

– Ви знаєте, ми намагалися, цікавилися. Але Томенко це питання довгий час не виносив на обговорення на засіданнях, а потім оп – і ухвалили в першому читанні. Я була здивована, тому що дискусії майже не було. Ми всі знали, що є два законопроекти, і «Телекритика» ж багато про це писала. Але останній раз круглі столи, обговорення з журналістами я пам’ятаю аж у 2010 році. Можливо, це також і наша, журналістів, проблема, що ми не приділяли цьому достатньо уваги. Спробуємо в новому політичному сезоні виправити це.

– Думаєте, є шанс щось змінити?

– Важко сказати. З одного боку, з огляду на майбутній саміт у Вільнюсі, можливо, вдасться, натиснувши з усіх боків, переконати депутатів «зняти» надмірний контроль держави над майбутнім суспільним мовником. Поки що дуже багато критики до цього законопроекту саме через це.

– Які можете дати прогнози щодо створення справжнього суспільного мовлення в Україні?

– Бачите, ми не чекали закону, ми створили ініціативу знизу. Мені здається, що це вимога часу, тому що прибутковість комерційних ЗМІ знижується в усьому світі, адже зараз доступно дуже багато безплатного контенту. І для того, щоб усе ж таки втриматися на плаву, навіть серйозні видання вдаються до жовтизни, сенсаційності, скандальності. Така тенденція простежується не тільки в нас, а в усьому світі. Тому невдовзі суспільство просто постане перед вибором: або воно отримуватиме море безплатної неперевіреної інформації, а комерційні мовники будуть вдаватися до полунички і т. п., аби тільки привернути увагу рекламодавців, або ж воно діятиме. Суспільство має усвідомити: якщо воно не створить для себе свого майданчика, цього суспільного мовника, то, відповідно, інформаційного поля як такого не буде. Наприклад, США без суспільного мовлення були би зовсім іншою країною. Не буде джерел перевіреної інформації, почнеться хаос. Це загрозлива ситуація для суспільства. Тут знову напрошується аналогія з першопрохідцями американського континенту, які врятувалися від хаосу правового поля обранням і утриманням шерифа. Мені видається, що сучасне суспільство може опинитися в такому хаосі, де всі одне одного «стріляють» в інформаційному вимірі, і дуже важко буде в цьому хаосі розібратися. І тоді суспільство, в тому числі й українське, домовиться утримувати певний журналістський колектив, якому воно довіряє, у якому зібралися совісні, професійні журналісти, які виконуватимуть роль шерифа в цьому інформаційному хаосі. Або цей хаос під контроль візьме держава. От у цьому питання... Мені здається, суспільству, принаймні українському, краще самому забезпечити для себе джерело однозначно перевіреної інформації. Хай там буде менше розваг, полунички і т. д., але при необхідності ви завжди знатимете, де можна знайти справді правдиву інформацію, принаймні, в такій критичній ситуації, як зміна економічного стану, війна, не дай Боже, або вибори – тобто коли вам критично потрібна перевірена інформація.

– Існує дискусія навколо термінів «суспільне» і «громадське»: який із них правильніший і доречніший. Що ви про це думаєте?

– Я не бачу в цьому проблеми, чесно кажучи. Головне в цьому випадку не назва, а суть, цінності: дотримання журналістських стандартів і активність самих журналістів, щоб не залишати теми, героїв, допомагати, організовувати суспільний діалог. Для мене в цьому випадку термінологія значення не має.

– Хто для вас є авторитетом, взірцем? Чи ви намагаєтеся бути оригінальними й ні на кого не схожими?

– Як я казала, Андрій Куликов запропонував взяти за взірець радіостанцію London Biggest Conversation. Безумовно, і BBC також. Але в LBC буквально нещодавно була цікава промовиста історія, яку точно треба брати за взірець.

Уряд Великобританії оголосив про намір підвищити плату за проїзд у приміському транспорті. Суспільство обурилось. І журналісти цієї радіостанції надіслали запит у міністерство (в них теж є закон про доступ до публічної інформації): а як пересувається сам міністр? Мовляв, він хоче ускладнити нам життя, тож розкажіть, скільки грошей іде на утримання службового транспорту. Вони отримали відповідь, і виявилося, що сума витрат досить велика для суспільства, тому що міністр мешкає в передмісті Лондона. І журналісти цієї радіостанції почали обговорення. Вони звернулися до своєї аудиторії, до тих, хто їх зараз слухає, зокрема, до таксистів із питанням: «Скільки коштуватимуть ваші послуги, якщо доведеться перевозити міністра за всіма його щоденними маршрутами?» Слухачі відповідали і називали набагато менші суми, ніж ішли з міського бюджету. Тобто багато цікавого розповіли про міністра, який хоче підвищити плату за проїзд у громадському транспорті, а на самого нього витрачаються величезні суми. Це призвело до того, що міністр почав виправдовуватися, захищатися. І знову ж таки, за посередництва журналістів суспільство запропонувало йому самому їздити електричкою. Він почав пручатися і говорити, мовляв, у дорозі він працює з документами, які можуть мати гриф секретності. На що йому теж за посередництва журналістів сказали: «А ви в кабінеті читайте ті документи, а в електричці читайте те, що не секретно». І була навіть фотографія, як стоїть цей бідний міністр на платформі о 6-й ранку і чекає на електричку до Лондона.

Це обговорення відбувалося в прямому ефірі станції LBC. Мені така практика дуже подобається. Також мені подобається досвід тих станцій, роботу яких я бачила на власні очі в Америці, наприклад, Pacific Public Radio в Лос-Анджелесі. Дуже цікава практика в чиказького громадського молодіжного радіо Vocalo.org. В них сітка спрямована на молодь – тобто в ефірі відповідна музика та розмови. Але вони вважають за необхідне говорити з молодою аудиторією не тільки про музику та розваги, а час від часу ініціювати розмови про цінності. І молодь це слухатиме за умови, що ця серйозна інформація дозована. Хитрий підхід, але він дієвий.

Я щовечора слухаю польське громадське радіо. Вони мають свою годину часу в ефірі радіо «Ера». Це якісна програма, де висвітлюються польські та польсько-українські теми. Мені дуже сподобалося, як вони відверто говорили про роковини волинської трагедії, про істерику, що здійнялася в Польщі, про безвідповідальну поведінку деяких українських політиків. Вони були дуже відверті, для мене це взірець.

Моїм колегам ще дуже подобається «Эхо Москвы». Я теж визнаю, що там є окремі дуже цікаві програми. А взагалі для мене взірцем є наш неформальний лідер Андрій Куликов, тому що я багато знаю про його досвід. Він, до речі, веде музичну програму на «Ері» – «Пора року». Я дуже уважно її слухаю на предмет інтонацій, ритму самої програми. Хоча вона не є політичним проектом, але в ній також порушуються важливі соціальні, ціннісні питання, проблеми мови, культури, історії.

Мені цікаво відстежувати сферу радіо, тому що в мене радійний досвід був тільки в школі, й те – російською мовою: «Внимание, внимание, говорит школьный радиоузел “Глобуc”». Справжня робота була переважно телевізійна. Мій досвід на СТБ неоціненний. Я дуже вдячна всім колегам, редакторам і головному редактору Олексію Мустафіну, який мене вчив розбиратися в океані інформації, розуміти, де фейк, а де правда. Там зовсім інші вимоги до журналістської роботи: жорсткий регламент 1,5–2, ну 3 хвилини хронометражу – все максимально конкретно, і тексти написані під відео. А на радіо навпаки – тексти ілюструють тему. Я зараз кажу якісь банальні речі, особливо для тих, хто працює на радіо, але я розповідаю про свій досвід, про те, чого і в кого я вчуся. Я вчусь у Андрія Куликова.

– А критики у «Громадського радіо» є?

– В’ячеслав Піховшек, здається, ще не писав. Я не надто уважно стежу, але поки що те, що я бачу у Facebook, – це позитивні відгуки. У блозі на «Українській правді» я розміщувала випуск програми Сергія Андрушка – там теж були здебільшого побажання успіху. Була критика на адресу нашого гостя Леоніда Кравчука, але це неминуче. А от критики на адресу ведучого я не пригадую. А в нього, до речі, є радійний досвід. Він працював на радіо «Континент». Це була не суто розважальна станція, там якраз були й музика, й розмовні проекти. Тому в нього, як мені видається, легше пішло. Ну, побачимо. Я теж буду досвіду набиратися.

– А були критики самої ідеї? Хтось заважав вам романтизувати?

– Не пригадаю. Навпаки, всі нам бажали успіху. Дехто чітко вірив у наш успіх, а дехто трохи сумнівався, бо це важко ресурсно – знайти апаратуру, зарплату і т. д. Колеги-журналісти однозначно нас підтримують. Звісно, для них важливо, щоби з’явився потужний голос, який даватиме нецензуровану інформацію. Тоді і їм буде легше бодатися зі своїми редакторами, посилаючись на «Громадське радіо». Мовляв, навіщо нам щось приховувати, якщо ГР все одно це опублікує – давайте краще їх випередимо, виграємо в них у конкурентній боротьбі.

– Ви вже пройшли певний шлях, стикнулися з труднощами. Тепер як думаєте, «Громадське радіо» – це романтичний чи реалістичний проект? Чого більше – розчарувань чи натхнення?

– Я взагалі дуже романтична натура. Наприклад, наш Кирило Лукеренко має більш скептичні, точніше – реалістичні погляди порівняно зі мною. Мені здається, що все в цьому світі можливо. Impossible is possible – це мій девіз. Я ніяких розчарувань не відчуваю. Навпаки, це моя мрія, і вона здійснюється. Я щаслива, мене, так би мовити, несе.

Я думаю, цей проект можна назвати романтично-реалістичним. З одного боку, він дуже потрібний, і те, що він почав діяти, – доводить, що він реалістичний, а романтизм наш полягає в тому, що ми хочемо створити глобальне всеукраїнське мовлення, охопити якомога ширшу аудиторію в усіх регіонах. Можна сказати, що ми амбітні, а можна сказати – романтичні. Ми вже народилися – і це великий успіх.