— Володимире, нещодавно ви закінчили з продюсерством UA: Українське радіо Харків та почали працювати ведучим Першого каналу UA: Українське радіо, як народилося це рішення?

— Відверто скажу: досвід продюсерства – цікавезний, та зараз, на цьому етапі, відчуваю, що мушу йти далі. Але це не означає, що я попрощався з Харковом. Я тут, у дуже дружніх стосунках із колегами, працюю в офісі харківської філії, інженери й звукорежисери і записують, і комунікують мене зі студіями радіоредакцій у різних містах... Просто це мій новий етап. Мені завжди подобалося займатися справжньою радіожурналістикою, завжди отримував задоволення саме від ведення радіоефірів, прямих ефірів, отож…

— На Першому каналі UA: Українське радіо ви ведучий чи автор-ведучий, редактор?

— Зараз це поняття досить універсальне. Зрозуміло, що я автор програми, і саундпродюсер, я ж і ведучий, і гостьовий редактор, і випусковий редактор. Моя співпраця з Першим каналом Українського радіо, в принципі, була і впродовж мого продюсерства: проєкти, радіомости, включення, програма «Вся країна». І в нас склалися добрі професійні та людські стосунки з колективом: ведучими, продюсерами ток-шоу. Важливо, коли тобі комфортно і я радий, що я не самотній у такому прагненні: продюсерка Юлія Шелудько завжди чутлива до атмосфери і спонукає своїм запалом, усмішкою, виходити в прямий ефір з, що називається, куражем. Тому коли постало питання про завершення мого продюсерства, Дмитро Хоркін, генпродюсер UA: Українського радіо (ред. тепер – член правління UA: Суспільне мовлення), запропонував мені перейти на Перший канал і продовжувати, власне кажучи, радіожиття з Українським радіо. Юрій Табаченко, виконавчий продюсер Першого каналу UA: Українське радіо, підтримав одразу мене, і ось таким чином я сюди потрапив.

Але, ви знаєте, у мене історія життя, так можу сказати, з Першим каналом Українського радіо не сьогоднішня і не вчорашня. 2009 рік – це була така перша тісна співпраця. Тоді на Українському радіо була журналістка Ольга Іванова (авторка і ведуча передачі «Сам собі»), яка робила дуже крутий соціальний проєкт «Світло для друга». Це був похід зрячих і незрячих людей до печер Млинки, у Тернополі.

— Овва! 

— Дійсно. І вона шукала, хто б міг туди піти, і так вийшла на мене. Нас було вісім незрячих і вісім зрячих, спелеологів, ми йшли печерою з вимкненими ліхтариками, щоб зрячі люди могли на повну відчути, що таке темрява. Але, звісно, зрячій людині складно працювати з апаратурою в темряві, і тому на мені були всілякі мікрофони й обладнання. Потім уже ми з Ольгою зробили радіодокументальний цикл, присвячений цьому. Ми розказували, як люди йдуть у темряві, як готують собі бутерброди, як пахне повітря, як вони на смак пробують камені, потім світло вмикають, – оці всі відчуття зрячих людей, відчуття незрячих... (2010 року на конкурсі в Ірані програма посіла перше місце). І друга передача, яку я допомагав робити для конкурсу, – це «Відлуння обірваних струн». Про таке реальне кобзарське життя, без всякого пафосу, прикрашання, нафталіну «кобзарі – наші герої»... Ми спробували розібратися в їхньому побуті, традиціях. Спробували з’ясувати, чому їх розстріляли (а це ж відбулося в Харкові). Ця історія йшла через мене: як я пізнаю світ і як пізнавали світ кобзарі. І теж виборола програма перше місце. 

А якщо брати ще моє дитинство, то завдяки Українському радіо я вивчив українську мову. Я вихований на культурі мовлення дикторів Українського радіо, ще, знаєте, таких, справжніх, з вишуканою мовою, красивими голосами, дикцією поставленою. Вихований на виставах, програмах Українського радіо. Грубо кажучи, я був «біля приймача», а тепер став «у приймачі» (сміється). І тому я щасливенний, що потрапив нарешті безпосередньо в штат Українського радіо і що буду вже співпрацювати як один із його ведучих.

— Якими програмами будете займатися зараз на Першому каналі?

— Основне моє завдання – створювати, я б мабуть так сказав, соціально-пізнавальну, мотиваційну програму, яку ми з Юрієм Табаченком назвали «Небайдужі». Перебрали купу назв, але хотілося все-таки вкласти меседж певний. Ми часто чуємо, що байдужість може вбити, байдужість призводить до занедбаності в під’їзді, на вулиці, хаосу в селі, місті, в головах і так далі. Тому коли ми говоримо слово «небайдужий», у нас виникають певні асоціації, що це людина зі стрижнем, що це людина з міцним світоглядом, що це людина, яка постійно шукає, хоче йти вперед, яка не лише думає про себе і своє его, а хоче змінювати навколишній світ, громаду в якій живе. Можливо, пробує впливати в своєму офісі, своєму селі, містечку, місті, мегаполісі. Такий лідер. І тому наша програма – якраз про людей, які роблять зміни в громадах. Це може бути підприємець, учитель, волонтер. Наприклад, перша передача, яку ми записали, – про казкове село Бобриця, в києво-святошинському районі. Там є такий Роман Іваненко, він успішний бізнесмен, жив у Словенії, повернувся до України, оселився в селі і йому от настільки набридло жити в бруді, занепаді, що він пішов до сільського голови й каже: «А що я можу зробити?». І отак поволі-поволі вони почали змінювати… ну, можна сказати, все. Від вуличного освітлення, доріг до медчастини, школи. Вони встановили камери відеоспостереження, залучили кошти на створення парку скульптур, створили газон зелений…

— Супер!

— За задумом, це будуть люди з різних регіонів України. Але. Це не просто будуть інтерв’ю. У цій програмі будуть звукові замальовки із тієї місцевості. Мені дуже важливо, щоб ми мали можливість передати атмосферу звуками, описом, музикою, всіма можливими радіозасобами. Не просто я як журналіст, автор, а от саме мешканці, щоб вони могли розповісти, чим живуть, чому дивуються, що втрапляє в їхнє око, на що звертають увагу. Які є з їхнього погляду недоліки. І ці замальовки слухає головний герой історії і може реагувати. 

Коли слухаєш їхні розповіді, можна заплющувати очі (я навіть раджу слухачам заплющити очі) і уявляти, що вони описують. Взагалі, намагаюся програми свої так і робити, щоб слухач бачив, про що я розказую. Це така радіо-відповідь конвергентності. Насправді, для мене було принципово створити таке радіо-токшоу саме суто радійними виражальними засобами. Щоб нагадати ще раз, що радіо має величезну палітру засобів зображальних: ми можемо і запахи передавати, і кольори. Головне – бажання. 

— Як у Шевченка: «Слова та голос, більш нічого…»

— Так і є, так і є. От у цій програмі якраз це й буде. Вона виходитиме щотижня, по понеділках, об 11:10, у цьому саме слоті. Я хочу розповідати і про екологічні ресторани, і про медиків, які… Є медик, наприклад, який із приватної практики пішов у сільську лікарню і там влаштував настільки цікавезну медичну частину, з усім сучасним... Ця програма буде, розумієте, такою реакцією на реформи. Бо ми часто від чиновників чуємо, як круто все діє, як вони попіклувалися. А от якраз це буде відповідь. Звичайні прості люди отримують можливість відповісти урядовцям, чиновникам різного рівня, як на практиці все складається, чи є у них це обладнання, чи є телеметрія. Хочеться розповісти ще про одного голову, який з АТО прийшов, почав керувати селом. Про вчительку, яка в себе в школі з дітьми зробила ботанічний сад. Багато, насправді, дуже багато ідей. 

Зрозуміло, що я включатимуся в різні прямоефірні ток-шоу. Як, наприклад, «Сьогодні зранку» або «Вся країна». А з продюсеркою UA: радіо Культура Іриною Славінською ми домовилися, що для них теж роблю або інтерв’ю або включення. Наприклад, ми вже розповідали про Бієнале молодого мистецтва. Будемо розповідати про відкриття пам’ятника воїнам АТО. Це ще одна моя віддушина – культура, театр.

— Чудово! А для «Небайдужих», я так розумію, ви і в поле виїжджаєте і запрошуєте в студію?

— Коли буде можливість, зрозуміло, що і в полі буду – я страшенно люблю працювати в полі. Будемо і в студії писати. За допомогою, слава Богу, розгорнутої, розгалуженої мережі студій радіо і філій Суспільного, це можна робити. І є у нас теж і Skype, і вайбер, і всілякі сучасні засоби зв’язку…

— Що, крім радіо, вас надихає, цікавить? Що для вас відпочинок?

— Я люблю мандрувати. Але це не просто оглядання пам’яток. Мені цікаві саме люди, спілкування з людьми, щоб можна було відчути колорит: де вони живуть, чим вони живуть, про що думають. Тому коли в мене починається така тяжка ситуація на душі, я знаю, що вже час кудись поїхати, насититися новими емоціями і враженнями. Це я люблю. Коли є можливість, люблю щось приготувати або здійснити такий кулінарний туризм: сходити спеціально, щось для себе відкрити, і принести додому своїм рідним: а можна так зробити, можна такий рецепт. Зрозуміло, що люблю музику класичну, рок-опери, мюзикли. Люблю філармонії, театри – це моя «слабкість» (а водночас і перевага). Коли є можливість, залюбки туди ходжу. І спілкування з цими людьми – неабияке задоволення. Це все мене надихає.

Авторка: Наталія Ігнатьєва, сайт «UA: Суспільне мовлення»