Уявити собі нинішнє телебачення без новин з-поза меж України неможливо. Так само важко уявити його й без міжнародної аналітики — Україна впродовж двох останніх років перебуває якщо не в центрі уваги міжнародних ЗМІ, то й далеко не на периферії. Тож «UA: Перший» аж ніяк не може лишатися осторонь міжнародних подій, показуючи їх в українському контексті.

Це єдиний із загальнонаціональних канал, де для міжнародки запровадили 15-хвилинні випуски «Новини. Світ». Попри відсутність власних корпунктів, редактори програми примудряються щобудня ввечері готувати панораму подій за межами країни, послуговуючись відео- та фотоматеріалами зарубіжних агенцій. Принаймні, для глядача каналу цих випусків цілком вистачає, аби не почуватися забитим провінціалом, який далі свого носа бачити нічого не хоче.

7 березня «UA: Перший» запустив іще один гідний уваги проект, що розширює знання українців про те, як живуть люди за кордоном. Називається він «Слово на вулиці», англійською — Word on the Street. Транслюється мовою оригіналу з українськими субтитрами. Троє ведучих ненав’язливо розповідають про життя британців у певних сферах. Приміром, темою першого випуску був шопінг. Носії мови в цьому проекті вчать правильно вимовляти потрібні слова, заразом показуючи, як живуть британці, що носять чи їдять у повсякденному житті. Користь його очевидна для всіх, хто хоче пригадати призабуту англійську або ж просто почути справжню британську вимову, якою не можуть похвалитися ані наш президент, ані прем’єр.

Троє молодиків паралельно ще дають зразки сленгових слів, які вживають на британських вулицях, але які годі почути в посольстві чи консульстві або ж на уроках англійської мови десь у Кривому Розі.

А також пояснюють, як правильно вживати те чи інше слово і з яким прийменником чи прислівником воно сполучається. Проект цей відверто просвітницький. Що дуже тішить, адже це одна з місій суспільного мовника, яким прагне стати «UA: Перший».

Для мовних екстремалів, тобто шанувальників так званого методу занурювання в мовне середовище, програму повторюють у суботу вранці вже без українських субтитрів.

«Слово на вулиці» в понеділковій сітці каналу стоїть одразу після ще одного міжнародного проекту «Вікно в Америку». Останній дублює аналогічну програму, яка йде на 5-му каналі. Отже, глядачі «UA: Першого» мають змогу порівняти життя в США з побутом у британському королівстві в одному слоті.

Але й також — нагоду порівняти рівень реалізації просвітницьких програм. І за такого підходу до оцінки якості обох «Вікно в Америку» безнадійно програє суперкрутому, фактично хіпстерському проекту «Слово на вулиці».

Де з глядачем розмовляють його, вуличною мовою, про речі, які його, глядача, реально цікавлять. Натомість «Вікно в Америку» зроблено за лекалами й шаблонами минулого століття й навряд чи може зацікавити молодшу аудиторію, що її в перспективі планує завоювати суспільне мовлення.

Хіпстерське «Слово на вулиці» й адресовано саме цій перспективній аудиторії. Ну а «Вікно в Америку» можна покласти на поличку з табличкою «тим, кому далеко за…».

Вони, зрештою, теж люди й мають усталені смаки, виховані тележурналами на кшталт «Міжнародної панорами» на Центральному телебаченні СРСР.

Втім, застаріла форма подачі інформації про життя поза межами України — все ж таки величезна проблема «UA: Першого». Це стосується й форм інформування про внутрішні проблеми в країні. За винятком адресованого молодіжній аудиторії серіалу «5 baksiv.net», тут досі не спромоглися створити нічого вибухового. Відтак «Слово на вулиці» справді має вигляд революції в способі подачі матеріалу. Але це аж ніяк не заслуга каналу, який просто домовився з британським виробником про трансляцію.

Тим часом іще один проект на «UA: Першому», присвячений спробам порозумітися зі світом, а саме — Intermarium, теж відгонить традиціями телебачення минулого. Ідея проекту, який робить Роман Скрипін із «Громадського», чудова: нагадати про золоті часи Великого князівства Литовського, де впродовж кількох століть, аж до Люблінської унії 1526 року, українцям, полякам, литовцям та білорусам жилося, як у бога за пазухою.

Intermarium з англійської перекладається як «міжмор’я». Тобто ідея зрозуміла — йдеться про можливі перспективи так званої Балто-Чорноморської дуги від Балтійського моря в Литві та Польщі до Чорного в українських кордонах.

Відтак, починаючи з листопада, до студії Романа Скрипіна приходять троє гостей — поляк, литовець та українець. Вони сидять під прапорами своїх держав і обговорюють минуле та сьогодення цього досить перспективного союзу трьох країн. Дуже бракує в цій студії представників Білорусі, яка в часи Великого князівства Литовського теж входила до ВКЛ і називалася Литвою. Але, з огляду на нинішній стан білоруської державності, такі побажання ще довго залишатимуться нездійсненними.

Виходить ця програма щоп’ятниці й претендує на певну аналітичність. Гостей ведучий запрошує зазвичай цілком адекватних, тобто наміру епатувати публіку він не має.

Теми, відповідно, пан Скрипін добирає актуальні й гострі. Приміром, 11 березня в студії обговорювали події 13 січня 1991 року, коли в столиці Литви, яка вже була проголосила відновлення незалежності, йшла кривава битва за право маленького народу на власну державу.

Литовський дипломат Пятрас Вайтєкунас, польська журналістка Марія Пшеломєц та український громадський активіст (це що, професія в нас така? — Авт.) Євген Дикий ділилися спогадами про те, що бачили тоді на власні очі, перебуваючи в центрі всіх подій. Висновок, якого доходять учасники розмови, беззаперечний: якби Литва тоді потерпіла поразку в своїй битві за вихід із радянської «тюрми народів», жодній із тоді ще радянських республік не вдалося б вийти зі складу СРСР. Важливість саме цієї боротьби за незалежність полягала в «європейськості» Литви. Адже на Заході нікому не спадало на думку реагувати на воєнні дії в Баку, Нагірному Карабахові, Душанбе чи інших реальних окраїнах імперії, що валилася.

На Вільнюс Захід відреагував моментально. Чи, радше, ментально. Адже якщо імперія надумала провчити європейських литовців за спробу вийти з СРСР, із нею треба щось робити. «Імперія зла» після Вільнюса була приречена.

Розмова в студії, як і наступна програма, від 18 березня, присвячена філософським суперечкам про «хороший і поганий націоналізм», тішила інтелектуальним рівнем співрозмовників. Але, знову ж таки, спосіб подачі матеріалу в занадто вже експлуатованій «UA: Першим» формі ток-шоу, де виступають суцільні головомовці, викликає нерозуміння й природний опір глядача. Бо він усе-таки глядач, а не слухач. І телевізор умикає зокрема й для того, щоби щось побачити, а не лише почути. Для цього, зрештою, є радіо.

Фішка програми Intermarium ще й у тому, що всі її учасники розмовляють рідною мовою. І це створює додаткові труднощі розуміння. По-перше, запізнення з реакцією на запитання ведучого чи репліку гостя (поки синхроніст перекладе й озвучить якусь тезу, можна її й забути).

По-друге, синхронний перекладач із литовської так довго цідить слова, вимовляючи їх український варіант із дикими акцентом, що це починає невимовно дратувати вже після першої фрази. І викликає бажання перемкнутися на інший канал, яких у нас більш ніж достатньо. Тож чудова ідея поговорити про Міжмор’я в контексті бажаних для України дипломатичних союзів натикається на камені спотикання у вигляді абсолютно формальної реалізації.

Хоча з польським синхроністом Романові Скрипіну та глядачам пощастило — людина робить свою роботу чітко й із очевидним усвідомленням власної місії.

Проте всі перелічені недоліки програм «UA: Першого» про Україну та світ зводять нанівець зусилля майбутнього суспільного мовника бодай наблизитися до ідеалу — британської корпорації ВВС. Зрозуміло, що робити подібні програми «на коліні», використовуючи самих лише головомовців у студії, канал змушують суто матеріальні проблеми.

Проте, як і у випадку зі «Словом на вулиці», тут мають змогу демонструвати документальні фільми закордонного виробництва про екзотичні культури. Приміром, 19 березня, в суботу, «UA: Перший» показав документальний фільм «Стародавнє місто Ліцзян». І це було справді цікаво — подивитися, як трепетно зберігає свої давні традиції насійська меншина в Китаї.

Отож, зусилля каналу стати провідником українців у світ дуже помітні. Часто-густо вони виходять за межі його матеріальних можливостей, і ці старання не можна не відзначити. Як і те, що в разі, якщо «UA: Першому» таки вдасться дотягтися до рівня ВВС, він не зможе конкурувати з захмарними рейтингами українських комерційних каналів. Але хтозна, може, до того часу олігархічні телеканали просто зникнуть?