Повнометражну документальну стрічку про найбільшу катівню на європейському континенті створено на замовлення Суспільного ще 2024 року. Півтора року фестивальних показів на міжнародних майданчиках — і ось «Ізоляція» Ігоря Мінаєва оприлюднена на ютуб-каналі «Суспільне Документалістика». Навряд після оприлюднення, причому — відразу, без перебільшення, на весь світ, — фактів про звірства російської армії в Бучі за місяць окупації українців, котрі п’ятий рік живуть реаліями повномасштабної війни, можна чимось шокувати. Навіть і в дуже вразливих з’явилися мозолі на душі й збільшився больовий поріг. Проте дозволю собі суттєву ремарку.

Знання про «Ізоляцію» страшні тим, що в той момент, коли фільм знімався, коли колишні в’язні давали на камеру свідчення, коли стрічку показували в Європі, коли ви її дивитеся на згаданому вище каналі, коли я пишу цей текст і коли ви його читаєте — цілодобові тортури, нереальне навіть для найбільш збочених фантазій насильство і фізичне знищення незаконно утримуваних там людей тривають. Цей конвеєр зі знищення людських тіл і душ працює без перебою від 2014-го року, тобто від початку гібридного вторгнення Росії в Україну та окупації Донецька, де ця фабрика смерті розташована. Глядачам показують документальні кадри того, як усе починалося: молодик із явно українським громадянством спокійно, монотонно і впевнено заявляє — тут не мистецтво, не пейзажі й натюрморти, тут порнографія та збочення, з цим слід негайно покінчити. І навести тут порядок. Ну, навели…

Фільм «Ізоляція» помітно й вигідно відрізняється від подібних стрічок, котрих чимало виходить в Україні зараз, передусім формою та структурою оповіді. Причому уникаючи формалістичних елементів, використовуючи форму передусім для підсилення вербально-емоційного ряду. Це помітно вже за прологом, коли ляльки-маріонетки ілюструють закадр про досконалість людського тіла голосом Римми Зюбіної. А потім красивий поетизований опис завершується коротко й безжально — вставлені в тіло електричні дроти перетворюють цю досконалість на шмат м’яса.

Далі оповідь розділена на три частини й побудована в форматі класичної триактної драми. Тільки розказана історія трансформується від драми до трагедії. Сценарій прописаний не за класичним лекалом, коли сюжетна лінія веде від злету до падіння героя або інституції. Вже перша частина «Завод» показує на перший погляд становлення донецького заводу ізоляційних матеріалів, найбільшого й найпотужнішого в регіоні. Процес ілюструється, серед іншого, кадрами з ігрового кіно 1950—1960-х років, у яких Донбас показано ідеальним комуністичним раєм, збудованим трудом і руками робітників, гегемонії пролетаріату.

Ця частина займає 12 хвилин і концентровано передає зміст трисерійної документальної стрічки Ігоря Кобрина «Плавильний котел». У ньому розгорнуто, на прикладах, зокрема з подібних пропагандистських стрічок, показана повільна деградація Донбасу. Котру окупаційна політика радянської Росії проводила в гібридний спосіб — через маргіналізацію населення, виснаження природних ресурсів, неефективність промислового виробництва й тотальне знищення ідентичності. Тож зводи-гіганти типу «Ізоляції» насправді були колосами на глиняних ногах. Що й доведено розвалом СРСР і фактично моментальним занепадом таких підприємств.

Про шанс «Ізоляції» на порятунок і нове життя й продукування не скловати, а нових смислів — друга частина під назвою «Арт-об’єкт». Ця історія теж недовга, вкладається в 15 хвилин екранного часу й розповідає про перетворення занедбаної промзони, котра відпрацювала свій ресурс, у простір сучасного мистецтва. Котрий швидко став відомим за межами України в західний бік. Представленість на міжнародних майданчиках напружувала Росію і як наслідок — вибішувала проросійських колаборантів, котрі одного разу ввірвалися на територію з метою шукати там американців.

Третя частина називається «Катівня», є основною і триває 45 хвилин. Тут кожна хвилина, навіть кожна секунда — біль, від якого не відсторониться навіть пропечений цинік. Біль, який відлунює в тобі та його неможливо назвати чужим, усе почуте від в’язнів проєктуєш на себе. І тут мимоволі виникає дивна асоціація. Скільки себе пам’ятаю, скільки не чув реальних історій і скільки б свого часу не читав кримінальних справ і не дивився новин кримінальної хроніки, закинуті промзони завжди використовуються для скоєння злочинів — пограбувань, побиттів, катувань, зґвалтувань, убивств, приховування трупів, а також для системного відправлення там природних потреб. Грубо кажучи, вчора тут був завод-гігант, а сьогодні ми тут усе засеремо й засцимо. Це питомо російська ментальність, і колишній завод ізоляційних матеріалів став найбільшим об’єктом для її системного прояву.

Жахіття «Ізоляції» описані в книзі Станіслава Асеєва «Світлий шлях». Автор, донецький журналіст, провів у застінках 962 дні, повною мірою відчувши на собі всі кошмари, мета яких — перетворити людське тіло на шмат м’яса. Книга вийшла друком 2020 року, була перекладена англійською та ще сімома мовами й відзначена міжнародною премією Вітольда Пілецького На момент її виходу концтабір діяв, про нього знали в Україні, намагалися згадувати в контексті порушень прав людини. Англомовна публікація теоретично могла б посприяти ще більшому розголосу. Від неї очікували того самого, що два роки потому — від демонстрації фото-відеоматеріалів із Бучі й інших деокупованих українських населених пунктів. Але ні, «Ізоляція» там, де й була, в’язні там же, нема на то ради.

До речі, серед показаних у фільмі свідків Асеєєв чи не наймолодший. Більшість тих, хто пройшов катівні — старші люди, хоча, з їхніх слів, там утримують багато молоді. Отже, окупанти й колаборанти не перебирають. Вони не ділять в’язнів на тих, хто чинить чи ладен чинити активний опір і просто пасивно не приймає окупаційний режим, подумки лишаючись з Україною. Складається враження: є якийсь таємний план, згідно з яким через катівні «Ізоляції» в перспективі має пройти кожен, хто не залишився в Донецьку. Навіть на позір лояльні. Бо довести лояльність і не потрапити на стіл у кімнаті тортур можна лише в один спосіб — самому стати катом.

За сім днів від прем’єрного показу фільм подивилося 8,7 тисячі глядачів. Мало це чи багато? І скільки глядачів треба в Україні та за її західними кордонами, аби «Ізоляція» припинила існування? Адже поки що — і фінал до цього підводить, — катівня лише розширюється на нових окупованих Росією територіях. Ворог уже давно не ховається, навпаки, тішиться з поширення інформації про власну жорстокість і безкарність. Саме безкарність, а не моторошні свідчення вцілілих, повинна лякати всіх людей доброї волі найбільше. Тому «Ізоляція» — це історія торжества безкарності. Стоп. Зовсім не історія — це не про минуле, а про сьогодення і, на жаль, найближче майбутнє всіх територій, які контролює Росія. Навіть питомо російських.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).