12 вересня телеканал «UA: Перший» показав прем’єру фільму-розслідування власного виробництва «Бити. Молитися. Тримати». За цей рік це вже четверте розслідування команди Суспільного — після фільмів «Канабіс. Особливо небезпечний», «Зупини мене, якщо зможеш» та «Хвиля» — та, як повідомляє компанія, найуспішніше серед цьогорічних. За даними вимірювань, прем’єру на каналі подивилися понад 400 тисяч глядачів. Через декілька днів фільм виклали в ютубі, де його переглянули ще більш ніж 16 тисяч глядачів. Був також допрем’єрний показ для представників преси і закритий показ для правозахисників та представників парламенту. Відгуки лише позитивні. Принаймні, публічну критику знайти важко. Тому претензії, що з’явилися до фільму особисто в мене, здивували навіть мене саму. Чи то це якесь професійне викривлення, чи, може, я, як та баба Яга, завжди проти? Спробую розкласти все по полицях.

«Бити. Молитися. Тримати» — це фільм про реабілітаційні центри для нарко- та алкозалежних так званого закритого типу. Тобто пацієнта приймають до закладу та утримують доволі довго. Офіційно людину там лікують від залежності за допомогою ліків та психотерапії в комфортних умовах — інколи з басейном, сауною та мангалом надворі. Маленький нюанс: згоду на лікування пацієнт не надає, це роблять його родичі.

Чутки про те, що ці заклади зовсім не те, чим вони здаються, з’явилися майже одночасно з їх масовим відкриттям в Україні десь років десять тому. Потім цією справою зайнялися журналісти, які зробили низку матеріалів про порушення з боку працівників «реабілітаційних центрів». Тож тема не нова, але — я впевнена — стовідсотково актуальна. Бо нарко- та алкозалежних менше не стає, і як їм допомогти, багато людей просто не знає. Завжди будуть охочі передати хворого родича в «надійні» руки, щоб йому «дали розуму». Про те, що в цих закладах пацієнтів інколи калічать психічно та фізично, пересічні громадяни можуть або не знати або вдавати, що не знають. Тому цей фільм — важливе попередження, яке може врятувати когось від помилки. А також заклик називати речі своїми іменами, тобто шахрайством або злочином. Бо автори фільму розповіли, що ці заклади інколи використовують, щоби позбутися зайвого родича — заради жилплощі або з якихось інших причин.

Головними героями фільму є психолог Артем Осипян, який працює у сфері психічного здоров’я залежних людей та стежить за тим, як дотримуються їхні права при лікуванні, а також три колишні пацієнти закритих реабілітаційних центрів: Богдан Візор із Рівного, анонім із Дніпра та Сергій Авраменко з Харкова. Усі четверо мали негативний досвід контакту з такими закладами. Богдан навіть подав до суду за підірване здоров’я та витрачені матір’ю шалені гроші. Артем не лікувався, а працював у такому центрі на початку своєї кар’єри психолога. Тому на власні очі бачив, що відбувається. До того ж його родич також опинився в одному з таких закладів і потерпав від насильства. Впродовж фільму з’являється ще декілька експертів, зокрема засновник відкритого реабілітаційного центру в Одесі Олександр Ахмеров, який наочно пояснює різницю між цими типами закладів. Саме він каже, що утримання людей у закритих реабілітаційних центрах — це порушення статті 146 Кримінального кодексу України («незаконне позбавлення волі або викрадення людини»), за яке можуть присудити до десяти років ув’язнення.

Дуже яскрава деталь «Бити. Молитися. Тримати» — це прив’язка найвідомішої в Україні мережі закритих реабілітаційних центрів МАА (Міжнародна антинаркотична асоціація) до представників чинної влади. Авторка фільму журналістка Катерина Лихогляд згадує, що Володимир Зеленський підтримував МАА за декілька років до свого обрання на пост президента України та продовжив це робити й після того, як очолив державу. Президент і перша леді — доволі часті гості в мережі.

«Это Лена, жена Вовы. Ой, то есть Володимира Зеленського», — коментує зображення на світлині в його кабінеті керівник київського осередку МАА Олексій Лінник. Правда, що стоїть за підтримкою родини Зеленських, із контексту не зовсім зрозуміло. Може, пан Зеленський не знає, що насправді відбувається за ґратами реабілітаційних центрів, а його використовують заради піару давні знайомі? Чи знає, але на кону великі гроші, бо, як підрахували журналісти проєкту, лише заклади МАА за рік заробляють більш ніж 100 мільйонів гривень? Математика така: в Україні близько 50 закладів МАА, вартість лікування — від 7 до 15 тисяч гривень на місяць на одного пацієнта, пацієнтів у кожному центрі декілька десятків. А може, заклади (принаймні МАА) — це справді дуже корисна справа, бо надають реальну допомогу тим, хто зневірився, і президент може сміливо гарантувати якість лікування своїм ім’ям? Чому це останнє припущення можливе попри все, що було сказано вище про порушення прав людей у подібних закладах? Тому що, на жаль, журналісти Суспільного не навели глядачеві доказів цих порушень. І в цьому полягає головне питання до всієї команди «UA: Першого».

На чому побудована ця історія? На свідченні колишніх пацієнтів реабілітаційних центрів. Один із них узагалі анонім, другий подав до суду, але рішення ще немає, третій — Сергій із Харкова — розповідає, що він потрапив до центру, бо його напоїли друзі тітки, яка потім потайки продала його трикімнатну квартиру. З вікна машини знімальної групи Сергій показує, де розташована його колишня квартира. Тітка, як кажуть журналісти, розмовляти відмовилася. Сам він каже, що документів ніяких не має і світлин не залишилося. Так, можливо, було би потрібно іншим чином перевірити його слова? Поговорити із сусідами, з друзями героя або тітки, із працівниками жеку, що мали виписувати або прописувати героя, наприклад, або з тими, хто купив цю квартиру? На жаль, ніяких доказів його слів у фільмі немає.

Але це ще не все. У фільмі не з’являється жоден представник влади. Наприкінці на чорному тлі йде коротенький список імен людей, які відмовилися спілкуватися із журналістами Суспільного. Розумію обурення команди, але ж гайда по пунктах.

Чинний міністр внутрішніх справ Денис Монастирський та його заступник Олександр Гогілашвілі, що відповідає за боротьбу з наркотиками та реабілітацію наркозалежних у країні та, як підкреслюють автори фільму «Бити. Молитися. Тримати», раніше працював у ММА речником, відмовилися від розмови. Добре, а де ілюстрація їхньої відмови? Письмова відмова — не аргумент, бо чиновники завжди намагаються уникнути бесіди. Може, є кадри, де Монастирський та Гогілашвілі втікають від журналіста Суспільного? Автори фільму взагалі намагалися цих діячів десь піймати неофіційно — після якогось урочистого заходу, наприклад?

А що сказав Арсен Аваков? Він колишній міністр, події відбувалися за часів, коли він був на посаді. То, може, йому варто було хоч у фейсбуку написати? Відмовив би — було б наочно. А що відповіли в Рівненському райвідділі, якому підпорядковується село Мочулки, де, як кажуть журналісти, поховали хлопця, померлого в одному з реабілітаційних центрів?

Де голови профільних комітетів Верховної Ради, омбудсман, юристи, судді? Хтось, хто підтвердить, що це не лише балачки? Надасть статистику скарг пацієнтів, може, розповість про  судові справи або про перспективи таких справ?

І на завершення. «З Офісу президента нам не відповіли», — пишуть автори фільму. Дуже хочеться спитати: «А Лєна, Лєна Зеленська що відповіла?»