«Шахтарська зміна». Чому так прикро за українських гірників?

Нарешті добіг кінця показ шестисерійного документального проекту «Шахтарська зміна» на Суспільному. Нарешті, бо, як на мене, не можна аж так зловживати довірою й терпінням нечисленних глядачів, розтягнувши демонстрацію шести 25-хвилинок на півтора місяця. Їх цілком спокійно й без жодних умов можна було втиснути в два-три вечора, але поспіль. Бодай для того, щоби, повторюся, нечисленні глядачі, переважно в особах рідних та колег героїв цього «реаліті-шоу» не забули, про що йшлося в попередній серії.

Ідея допомогти українським шахтарям опанувати власну справу як гарантію гідного життя в разі втрати роботи на шахтах Донеччини чи Львівщини дуже шляхетна. Знайти кошти під її реалізацію, знявши документальну стрічку (назвати «Шахтарську зміну» реаліті-шоу язик не повертається, бо немає в ній жодних драматичних колізій; а ті, що є, виглядають штучно) про те, як живуть колишні польські та нинішні українські шахтарі, — завдання не з легких. Але кошти на цей проект таки знайшлися завдяки проекту «Зміцнення громадської довіри (UCBI II)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку USAID.

Автори ідеї «Шахтарської зміни» Настя Канарьова, Богдан Кінащук і Влад Азаров замислювали, вочевидь, дуже масштабний проект. Який мав навчити українських гірників працювати не на державу чи власника шахти, а на себе та свою родину, перейнявши досвід закордонних колег.

Але в наслідку маємо не надто виразний документальний серіал, герої якого, українські шахтарі Ігор Данчевський та Сергій Морозенко, на екрані переважно сумують за родинами, прогулюються вулицями польських містечок і провадять задушевні розмови якщо не між собою, то з рідними скайпом або ж із польськими колегами. На знайомство з правилами ведення власного бізнесу в колишньому шахтарському краї Польщі в них іде мінімальна кількість екранного часу, тобто... аж дві серії із шести.

Таке враження, можливо, склалося тому, що занадто разючим є контраст між економічною ситуацією в Польщі та Україні. Колись шахтарські містечка в польському Шльонську нині дуже охайні, впорядковані. Будівлі більшості колишніх копалень перетворено на музеї, а гірники, які там працювали, мають вигляд доглянутий і вгодований. Тут навіть териконів немає, цієї споконвічної «окраси» пейзажів по всіх шахтарських містах України — від Донеччини до Львівщини. У Польщі ці відвали породи давно навчилися дробити й робити з них будівельні матеріали.

Саме тому так приголомшено реагують на нові для себе реалії герої цієї саги Ігор та Сергій. Вони хоча й не кажуть про це, але видно, що розуміють — те, що зробили в Польщі із шахтами, а ще більше з колишніми гірниками, давши їм можливість перевчитися й розпочати власну справу, для українських шахтарів недосяжна мрія.

І не їхня в тім вина. «Голос проекту» Андрій Сайчук побіжно згадує, що деіндустріалізація шахтарського регіону Шльонськ (це щось на кшталт українського Донбасу) здійснювалася за спеціальною державною програмою й далася польським урядам величезним коштом.

Але за українських шахтарів, тим паче, що в проект потрапили не найгірші з них, а виключно ті, що морально готові до неминучих змін, дуже прикро. Навіть на побутовому рівні. Варто лише порівняти, як живе родина колишнього польського шахтаря, а нині координатора-будівельника Яцека Солтишинського, із життям Сергія Морозенка. Який навіть сигарети в місцевій крамничці бере в борг.

Тим часом «Шахтарська зміна» розпочалася досить обнадійливо. У першій серії автори знайомлять глядача з героями, навмисно обраними з крайніх регіонів України — сходу та заходу. Обидва, і Сергій Морозенко, й Ігор Данчевський, мешкають у селищах із однаковою назвою — Гірник. Тільки одне в Донецькій області, а друге — у Львівській. Проблеми в них однакові: невисокі зарплати за тяжку й ризиковану працю та відсутність перспективи. Хоча з цими несприятливими обставинами гірники намагаються боротися завдяки маленькому бізнесу. В Ігоря це кавовий автомат, подарований тестем на весілля, у Сергія — невеличкі замовлення сусідів на дрібні будівельні роботи. Тобто вони готові до змін і летять до польських колег на крилах надії.

Але реальність ці крила розбиває майже вщент. Хоча в останній серії показано, як Ігор розпаковує новенький кавомат, придбаний коштом донорів проекту, а Сергій починає виготовляти шлакоблоки для будівництва на так само подарованому донорами верстаті.

Фінальні кадри начебто й виправдовують участь обох гірників із однойменних селищ із різних регіонів України у проекті «Шахтарська зміна». Адже завдяки йому вони отримали нагоду розвинути свій маленький бізнес. Принаймні, тримати його на плаву.

Але щось мені в цих останніх кадрах муляє. Чомусь цих людей шалено шкода і здається, що їхні очікування від проекту не виправдалися.

Адже ані Ігор, ані Сергій оптимізмом щодо власного майбутнього у кадрі не страждають. Зрозуміло, що сподіватися від суворих гірників щасливих білозубих усмішок у фіналі — щонайменше наївно, бо це зрештою не голлівудський блокбастер про порятунок світу. Але вони взагалі мало всміхаються впродовж усього серіалу.

Натомість їхні польські колеги, колишні шахтарі, які стали успішними бізнесменами в Шльонську (колишня Сілезія), випромінюють самодостатність, доброзичливість і почуття власної гідності.

Можливо, таке враження склалося тому, що Марчин Алєксєй, власник бару «Кракен» у Хожуві, до якого в навчання потрапив Ігор Данчевський, та Яцек Солтишинський, координатор будівельної бригади, що зводить котеджне містечко за 40 кілометрів від Катовіце, наставник Сергія Морозенка, мають набагато масштабніші бізнеси, аніж їхні українські колеги змогли би собі дозволити.

Усвідомлення прірви між умовами ведення бізнесу в Польщі й Україні, здається, дуже пригнічує наших героїв.

Першим починає розуміти утопічність мрії про власний середній бізнес у вигляді пивниці молодший і мобільніший Ігор. Недарма ж він, провівши день у барі Марчина, зазирає на майданчик, де торгують уживаними авто, приміряючись до іншої справи — автомийки. Адже це й дешевше, й доступніше в українських реаліях. Облаштувати, а тим паче утримувати подібний до «Кракена» у Хожуві пивний заклад у рідному місті йому буде не по кишені. У фінальній серії вони з дружиною пояснюють, що бар «не потягнуть» по грошах, але зможуть розширити маленький бізнес із кавоматами.

Трохи пізніше починає усвідомлювати подібні проблеми й дядя Сірьожа, як називає Сергія Морозенка Ігор Данчевський.

Для Сергія подорож до польської Сілезії виявилася взагалі першою мандрівкою за кордон. Відтак його реакції на інший світ дуже безпосередні й зворушливі. Приміром, він щиро дивується, що в неділю в Польщі зачинені майже всі крамниці. Але тутешні мешканці йому подобаються. Надто ж, коли власник крамнички дарує йому цілий пакет косметики для коханої жінки.

Проте, ознайомившись із засадами ведення бізнесу в Польщі, коли приватний підприємець показує свої доходи відкрито, а його робітники щомісяця звітують у податковій, Сергій розуміє — вдома нічого подібного він зробити не зможе.

Тож коли Ігор знаходить у мережі ролик про виготовлення шлакоблоків на спеціальному верстаті й показує його старшому товаришу, Сергій цією ідеєю загоряється. Зрештою, за півроку після зйомок проекту, вже на власному подвір'ї він таки налагоджує невеличке виробництво шлакоблоків і плекає надії на його успіх. Хай і без колись коханої Алли, з якою за півроку після кінця зйомок розсварився.

Показово, що обидва учасники експериментального проекту, повернувшись на батьківщину, не звільнилися з осоружних шахт, а спробували поєднати офіційну роботу з бізнесом. Добре, що графік змін на шахтах це дозволяє. Тобто, навіть перейнявши досвід польських колег, вони так і не змогли відмовитися від суто патерналістського погляду на державу. Яка, на їхню думку, мусить забезпечити їм шахтарську пенсію. Хай навіть вона буде не надто великою.

Можливо, редакторам проекту «Шахтарська зміна» варто було б обрати для закордонного навчання його учасників менш заможних підприємців у Польщі. Які були би ближчими до українських шахтарів, готових розпочати власну справу за «смішні гроші».

Але добре вже те, що українські шахтарі завдяки участі в цьому «реаліті-шоу» на власні очі побачили, як можна змінити депресивні пейзажі з неодмінними териконами на майже райські кущі.

comments powered by Disqus