«Про спорт не можна розповідати байдуже», — ведучий програми «Спорт» Денис Зерченко

З початком виходу оновленої програми «Спорт» на «UA: Першому» восени 2020 року новим ведучим спортивних новин став Денис Зерченко. На Суспільному мовнику Денис здебільшого працював редактором, а до цього 19 років був ведучим на кількох комерційних каналах і загалом у спортивній журналістиці має понад двадцять років досвіду. В інтерв'ю Денис Зерченко розповів, як йому довелося змінити власний стиль роботи у кадрі, чому на українському телебаченні спорту стає все менше і як можна зламати цей тренд та як встигнути показати все на літніх і зимових Олімпійських іграх упродовж восьми місяців.

На «UA: Першому» у 2017 році вас запросили як редактора й у 2020-му після трактів ведучих ви знову повернулися у кадр. Де краще працювати — у кадрі чи за кадром?

Я отримую кайф в обох випадках. Коли ти працюєш за кадром як редактор і підготував якісний, насичений, з купою коментарів та перевіреною інформацією випуск, і при цьому без жодної лажі, — отримуєш задоволення, можливо, навіть більше за ведучого. Коли я працюю в кадрі, з перших секунд відчуваю, коли все йде добре й ефір видасться легким. Це неймовірне піднесення, коли вдається провести випуск майже ідеально, з усіма наголосами, логічними паузами, акцентами.

Наскільки легко було повернутися у крісло ведучого, маючи великий досвід роботи на іншому каналі?

Хоч зовні старався не показати, але зізнаюся: перед кастингом у мене було хвилювання. Навіть попри те, що розумів — якщо не пройду, це майже ніяк не позначиться на режимі роботи чи зарплаті, бо й далі працюватиму редактором. Але хвилювання було, немов у студента перед екзаменом. Дуже хотілося довести, що в кадрі залишився професіоналом. Знаєте, після роботи ведучим на комерційному каналі я мав серйозно перебудуватися, змінити манеру подачі матеріалу, тому хотілося все зробити якомога якісніше. Після трактів сказали, що я підходжу, але маю говорити повільніше ледь не вдвічі. І спокійніше. А в мене подача, знаєте, завжди була більш така ранкова, енергійна, в темпі. Бо зранку глядачеві потрібна не стільки інформація, скільки драйв та заряд енергії, щоб він прокинувся. Пам’ятаю, ще у 2017 році, коли прийшов на канал «UA: Перший», одразу попросив виконавчого продюсера Микиту Хорозова: «якщо з'являться ранкові слоти спортивних новин — будь ласка, спробуйте мене туди першого»

Чи вдалося вам змінити подачу й перебудувати себе?

Під час перших ефірів я не розумів, як це можна мене слухати в такому темпі? Здавалося, що ледь ворушу язиком. Це як після мерседеса пересісти на запорожець. Я думав, що у редакції мені зауважать: «Давай якось трохи швидше». Але коли мені Олена (головна редакторка редакції спортивних програм — прим. ред.) сказала, що це гарний темп і треба в ньому працювати далі, я, відверто кажучи, був у шоці. Але розумію, що це правильно, адже на Суспільному телеканалі потребують виваженої манери подачі інформації, в стилі BBC. І знаєте, що цікаво — тепер я вже не можу перебудуватися на швидкий темп. Хочеться вже розповідати, простіше, чіткіше, звичайними словами про незвичайне, аби глядачеві було зрозуміло й цікаво.

Як можете схарактеризувати власний стиль ведення новин?

Я намагаюся в парадигму Суспільного мовника привнести ту складову, без якої неможливий спорт — емоції. Назвемо її «емоційна виваженість». Але емоції — це не обов'язково підвищення голосу — вони й у стилістиці текстового ряду, й у звичайній паузі, підбірці інформації. Аби глядача зачепило. Не можна коментувати й розповідати про спорт байдуже. Спорт — це та сфера, де людина виплескує свої емоції, можливо, поганий настрій, і так само хоче зарядитися позитивом. Скажу відверто, мені не подобається школа так званих «розумних коментаторів», які весь ефір тільки те й роблять, що викладають статистику й розповідають усе те, що я і сам можу легко знайти й подивитися в інтернеті під час події: голи, очки, секунди. А мені потрібне шоу, щоб людина в ефірі зарядила мене своїми емоціями. 

Як воно — бути ведучим новин, коли хочеться бути таким емоційним, як спортивні коментатори?

Я розумію, що тут не може бути тих емоцій, як під час коментування, але глядача треба чимось чіпляти. Насправді в телеефірі важко сприймаються голи, очки, секунди. Це ж не газета чи сайт, де на тебе викидають масу статистики й навіть якщо не зрозумів з першого разу — можеш разів десять перечитати. «Світлана Іванова, 24 роки, виграла дистанцію 200 метрів, з результатом 21,36, випередила на 24 соті спортсменку, яка посіла друге місце — це була Тетяна Загорулько. Третє місце в Антоніни Павленко, її результат — 22 і 35 сотих секунди» — ну хто буде сприймати такий потік одноманітних цифр і даних в режимі телеефіру, коли увагу глядача атакують одразу з трьох сторін — відео, інтершум та голос ведучого?! Тут треба щось інше.

Потрібно шукати, що ця Світлана Іванова — це в минулому справжня вундеркіндка, яка у 12 років показувала неймовірні результати. Чи що вони із Загорулько — найбільш затяті суперниці й уже 5 років поспіль незмінно влаштовують гарячі двобої між собою. Але над цим треба працювати й витрачати час на пошук та підіймання з глибин додаткових шарів інформації. А декому так же легше — просто пройтися по верхах, дати голу статистику. Та навіть у дрібницях: от, наприклад, нещодавно була новина, що велосипедист Андрій Пономар підписав контракт з італійською стайнею. Мені мало знати, що він з Чернігівщини, як написали деякі сайти. Треба точно знати, з якого він міста чи села. Довелося вийти на федерацію, потім на тренера. Тренер, звісно, годину не брав слухавки, передзвонювали — в підсумку ми з'ясували, що він з Чернігова. Недалеко ми відійшли від Чернігівщини, але хоч і витратили досить часу на невеличку деталь, але, як на мене, вона важлива для глядача. Особливо з Чернігова.

На українському телебаченні залишилося не так багато циклічних спортивних програм і «Спорт» на UA: Перший одна з них. Що робити, аби глядач не забував про вас?

Дивіться, який цікавий ефект. Коли почали закривати всі спортивні редакції, мені на одному з директоратів на попередній роботі генеральний сказав: «А чому на рейтингах не відображається, усюди ж закрили, у вас немає конкурентів, тепер наші спортивні новини мають злетіти». А відбувається зворотний ефект. Коли ти кожен день чуєш про героя якогось серіалу, тобі хочеться дивитися на нього і завтра, й післязавтра. Коли глядач кожен день на всіх екранах дивився про Світоліну, Верняєва, Беленюка, він знав, хто це такі, знав кожну подробицю їхнього життя. І коли він потім щось про них побачить у нас — йому буде цікаво, бо ці герої йому знайомі. Це для нього вже близькі люди, про яких хочеться знати більше.

Чим менше спортивних новин на телебаченні, тим гірше для рейтингів тих новин, які залишилися. Тому що глядач на це не реагує, для нього це terra incognita.

Чому такі спортивні новини мають бути на українському телебаченні?

А мені взагалі не зрозуміло, чому закриваються спортивні новини на каналах. Просто існує такий тренд. Складається враження, що по каналах ходить групка людей, із надутими щоками, переходить працювати з каналу на канал і потроху закриває спортивні редакції. Ці люди наче живуть у якомусь своєму світі, де тільки політика, економіка, соціалка, а спортсменів не існує й ніколи не було. Але найцікавіше, що на багатьох каналах, де закривали спортивні новини, вони за рейтингом були нічим не гірші за політичні. Часто це просто була смаківщина від варягів з новоприбулого менеджменту. Але ж ви позбавляєте глядача продукту, який вони із цікавістю дивляться. Крім того, ви позбавляєте наших спортсменів мотивації займатися спортом і прославляти Україну, тому що їх ніхто не бачить в Україні.

Це просто притча во язицех, коли наші спортсмени розповідають, що їх там знають за кордоном, а сюди вони приїздять і їх ніхто не впізнає. А чим спортсмени гірші за політиків, чому їм має бути менше уваги? На прикладі кумирів діти йдуть займатися спортом — це ж здоров’я нації! Якось готував матеріал і знайшов цікавий факт: Україна за рівнем ВВП нещодавно була на 131 місці, а спортсмени на останній літній олімпіаді посіли 31 місце. Рівно на 100 місць вище! Як їм це вдається в економічно слабкій країні? Як вони це роблять — часто не розумію. 

Тому спортивні новини мають бути на ТБ і за рейтингом, і за логікою, і за традиціями світового телебачення.

Чим класичні випуски спортивних новин відрізняються від новин-дайджестів?

Новини, які йдуть 2-3 хвилини в ефірі — це додаткова страва, вона ніколи не може бути основною. Вони скачуть по верхах, бо в тебе є лише 3 хвилини й ти маєш показати найголовніше. Так, інформація про Світоліну до таких новин увійде, бо вона, приміром, виступає на Гренд Слемі, це масштабне світове змагання. Але там не покажуть чемпіонат України з баскетболу, не розкажуть про сенсацію у вітчизняному чемпіонаті з гандболу, де вперше за останні 6 років запорізький «Мотор» втратив очки. А хто про це буде розповідати? А людям в регіонах цікаво знати, як виступають їхні атлети на всеукраїнському рівні — для них це, може, та сама значущість, що для більш розпещеного Києва — Чемпіонат світу. І от якраз це і є та суспільна місія, яку ми реалізуємо в ефірі  Суспільного мовника. Показуємо багато що, а не тільки футбол. Де ви ще подивитеся в телеефірі на загальнонаціональних телеканалах результати чемпіонату України з баскетболу, хокею? А для того ж Херсона чи Кременчука, повірте, це цікава новина. Там теж живуть сотні тисяч людей, яким болить за виступ їхніх клубів. Та і просто завжди людям приємно почути про власне місто чи село на всеукраїнському телеканалі.

Сплеск уваги фанатів до біатлону, який можна спостерігати у соціальних мережах — це однозначно заслуга Суспільного мовника, тому що це ми розкрутили цю тему. Ми даємо трансляції, студії, новини й постійно підігріваємо інтерес до змагань. 

Мені от зараз подобається тенденція, що олімпійські й не олімпійські види спорту починають цікавити глядача в Україні більше, ніж раніше. Футбол, як на мене, починає десь програвати. Хоча, зізнаюся, ніколи не був прихильником футболу. Мене завжди радує, коли люди у дворі грають у баскетбол, волейбол. Коли от у лютому випав великий сніг, вперше за 7 років я побачив лижників у себе за вікном — це супер!

Уперше в історії Олімпійських ігор тільки впродовж восьми місяців відбудеться одразу дві Олімпіади: літня та зимова. Ви вже у передчутті великих змагань та чи вистачить сил показати все?

Як для фаната — це супер. Бо зрідка навіть шкодую, що я спортивний журналіст. Не дивуйтеся, зараз поясню, чому (усміхається): якби я був звичайним уболівальником — зручно всівся б у крісло й насолодився ледь не всіма трансляціями Олімпіади. А от коли працюєш під час ігор — банально не вистачає часу ні насолодитися, ні зануритися з головою в усі події, бо фізично неможливо охопити все й написати про все. Не уявляєте, який я щасливий, коли важливі спортивні події випадають на мої вихідні, бо тоді можу нормально, без поспіху, так би мовити — з душею, подивитися змагання. З іншого боку, є інша насолода: коли першим розповідаєш глядачеві про медалі, даєш найсвіжіші коментарі. Звісно, в такому ритмі ми ще не працювали — аби дві олімпіади та ще й дві паралімпіади за 9 місяців, тому чекаємо з радістю. Впевнений, витримаємо все, адже у нас класна редакція і ми допоможемо одне одному вийти навіть із найважчих ситуацій. Сподіваюся, нам вдасться висвітлити Олімпійські ігри з усіх боків. Зокрема до Токіо має поїхати потужна команда редакторів та журналістів, тож очікуйте в ефірі Суспільного мовника багато ексклюзивного та яскравого матеріалу.

Ви прийшли на Суспільний мовник у момент його зародження. Які ваші життєві цінності збігаються з цінностями мовника?

Добре, що у свої 43 працюю на Суспільному. Я вже реалізував себе в драйві, у цій маніакальній жазі до сенсаційності, що була на комерційних телеканалах. А от зараз мені дуже хочеться не тільки вражати глядача, а щоб мені довіряли, слухали, а наші новини — цитували. Це те, що дав Суспільний мовник. Дуже подобається, що говоримо об'єктивно, перевіряємо інформацію, даємо різні точки зору. 

На додачу, став помічати у своєму житті цікаву річ: навіть у соціальних мережах — хоч я чітко їх відокремлюю від своєї роботи та Суспільного мовника — звикаю не говорити зайвого. Якщо в чомусь не впевнений — не стверджувати, а висловлювати сумнів. І продумувати наперед свої слова, щоб у співрозмовника навіть і зачіпки не було дорікнути мені за неправильно сказане слово.

Раніше ви казали, що найбільше у журналістиці любите «Новини, новини й ще раз новини — у будь-якій іпостасі». Ви хоч колись їх не читаєте?

— Часто після тривалої роботи, особливо після Олімпіади — треба дати собі відпочити. Кілька днів вистачає. В цей час люблю подивитися фільми. І через два дні після «не читання» новин ти зовсім по-іншому починаєш на них дивитися. Відбувається перезарядження батарей — і заново входиш у процес та отримуєш задоволення від роботи.

Ви вже сказали, що не є футбольним фанатом. Назвіть кілька видів спорту, якими захоплюєтесь найбільше?

Скелетон — однозначно. Дуже драйвовий спорт. І він мені подобається не тому, що я його коментував, а я коментував, бо він мені подобається (усміхається). Заглибився в цю тему. Коли були трансляції Кубка світу зі скелетону на Суспільному — годинами спілкувався із наставником нашої збірної, могли до першої ночі обговорювати всі нюанси. І це класно, коли журналіст глибоко в темі й може дещо нове розповісти навіть найбільш затятому фанату. До речі, в мене 11-річний син — фанат скелетону! Уявляєте, вдома розігрує кубки світу, імітує учасників: кидає на підлогу подушку і зі стрибка падає на неї, наче на санки — і починає рухати плечима туди-сюди, вгору-вниз. Ну це дуже кумедно виглядає. По моєму сину видно, що дітей захоплює скелетон. Тому це треба показувати. А чим гірший фристайл, сноуборд, де в українців теж останнім часом непогані успіхи?!

Легка атлетика — дуже красивий вид спорту. Єдине — половину бігових дисциплін з Олімпіади я викинув би. По-перше, Україні там нічого не світить, а по-друге, — занудно. Бо Україні там нічого не світить (усміхається) А от стрибки, метальні дисципліни — це чудово.

Ну і не можу не сказати про своє давнє кохання ще з часів життя та роботи в Черкасах — волейбол. У нас там і жіноча, і чоловіча команди були дуже сильні та мали великі переможні традиції. Тому волейбол теж у моїй фанатській крові.

Як щодо улюблених спортсменів/спортсменок?

Ой, обожнюю Ярославу Магучіх. Журналіст не має фанатіти від тих, про кого пише, аби бути об’єктивним, але Ярослава нікого, здається, не залишає байдужим до неї. Їй лише 18, вона вкрай талановита, вже світова зірка, хоч тільки починає свій кар'єрний шлях. Але попри вже значні успіхи вона не зарозумілася й завжди залишається відкритою у спілкуванні.

Скелетоніст Владислав Гераскевич. Американці кажуть, як ви, українці, не маючи ні траси, ні тренерів, ні традицій, ні фінансування, ні естакади для розгону — випереджаєте нас? Ви демотивуєте наших спонсорів вкладати гроші у скелетон і в наших спортсменів.

Веслувальниця Вікторія Ус. Попри те, що в Україні є школа веслувального слалому, вона не мала великих переможних традицій. Але Вікторія стала піонеркою — вперше виграла для україни медалі кубка світу. Це дуже круто! Бо це олімпійський спорт. І потенційна медаль на олімпіаді. 

Ще згадаю фристайліста Олександра Абраменка. Унікум, якого треба пестити й носити на руках за те, що він в нас є. І я сподіваюся, що він себе ще покаже на наступних зимових іграх.

Ким би став Денис Зерченко, якби в юному віці не зустрів журналістику?

Мабуть, був би за кордоном, займався перекладацькою діяльністю. Коли я жив у Черкасах, багато моїх друзів та колег виїздили, і в мене також була така думка. Але дуже радий, що так склалося, що я в Україні й маю щастя займатися улюбленою справою. І підкреслю — в Україні! Обожнюю свою країну. Знаєте, не особливо рвуся за кордон у мандри. Тому коли на роботі виставляють, як у тому фільмі, наряд на відрядження за кордон — я не рвуся вийти зі строю. А от по Україні усюди із задоволенням їздив би, у найвіддаленіший куточок, до найбільш забутої глухомані. Мені все на нашій землі подобається. Колись був такий проєкт в мене, де за пів року об'їздив півтора десятка областей. З радістю повторив би. В Україні така різноманітна географія, такі красиві краєвиди, стільки всього незвичайного, яскравих пам'яток та історичних місць, що, думаю, життя не вистачить всю її об'їздити й усе побачити. Тому який там закордон? Тут у нас, в Україні, ще дуже багато справ… І багато перемог. Я впевнений.

Нагадаємо, програма «Спорт» з ведучими Денисом ЗерченкомЮлією Пазенко та Дарією Кузнецовою виходить в ефір суспільного телеканалу «UA: Перший» з понеділка по п'ятницю о 15:10 та 21:35.

Джерело: сайт corp.suspilne.media

comments powered by Disqus