31 січня 2019 року Наглядова рада Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ) на засіданні проголосувала за дострокове розірвання контрактуз головою правління ПАТ «НСТУ» Зурабом Аласанією, що викликало великий резонанс у суспільстві. «Детектор медіа» публікував колонку заступниці голови Наглядової ради НСТУ Світлани Остапи, блог голови Наглядової ради НСТУ Тетяни Лебедєвої та інтерв’ю із Зурабом Аласанією, колонку члена Наглядової ради НСТУ Олексія Панича, а також коментарі МВС, МЗС та Нацради, заяви медійних громадських організацій, журналістів і міжнародного фонду «Відродження» (стежте за темою за тегом Зураб Аласанія).

Сьогодні — публікуємо текст Ігоря Куляса, медіаексперта та медіатренера, який багато працює , зокрема, і з працівниками ньюзрумів НСТУ.

Чому ж світ клином зійшовся на Зурабі Аласанії? Та просто будьте чесними самі з собою: назвіть-но натомість людину, яка буде кваліфікованим і досвідченим медіаменеджером, справжнім патріотом України, ідеалістом, який глибоко поділятиме цінності журналістики і справжнього Суспільного мовника, і матиме при цьому сміливість і волю казати жорстке «ні» шаленому політичному тиску ззовні.

Опублікований протокол останнього засідання Наглядової ради НСТУ недобре вразив. На мій погляд, він наочно показує, що рішення про розірвання контракту із Зурабом Аласанією зовсім не було результатом якісної, системної і зваженої роботи колегіального вищого органу Суспільного мовника. Набагато більше це нагадувало якийсь заколот, реалізований за допомогою суто парламентської технології «протягування» скандальних рішень. Із таким же, як це буває в нашому парламенті, поспіхом і бажанням утаємничити все. Навіть не кажу про порушення всіх можливих процедур, — це якісно по поличках розклали і Олександр Павліченко у своїй окремій думці, і Ігор Розкладай на своїй сторінці у ФБ, і Правління НСТУ у своїй заяві. Хочу лише звернути увагу на непереконливість деяких із підстав для розірвання контракту з Аласанією.

Вади будь-якої управлінської схеми не можуть бути підставою для висновків про «недостатню кваліфікацію» менеджера, а тим більше — про його «невідповідність займаній посаді». Переваги чи вади конкретної управлінської моделі завжди стають зримими лише на довгій дистанції. Зрозуміло, що про це можна і треба дискутувати для коригування цих вад, і для цього у членів Наглядової ради НСТУ є всі можливості й повноваження. Але не слід при цьому забувати, що за законом команді менеджерів НСТУ, яких обирає Наглядова рада, відведено чотири роки на втілення їхньої програми. А не менше двох. Причому ці неповні два роки — в найтяжчих умовах, коли водночас треба було й демонтувати токсичні руїни державного телебачення й радіо, зводити в єдину структуру величезну кількість філій — кожна зі своїм набором проблем, і будувати абсолютно нове Суспільне.

Реформування державного мовлення в Суспільне не має прямих аналогів у світі, отже немає й готових перевірених життям рецептів. Тому багато що доводиться робити не найбільш продуктивним, натомість надзвичайно вразливим для критики «методом спроб і помилок». І не слід забувати, що ця робота ведеться в умовах колосального зовнішнього тиску всієї системи й не меншого внутрішнього спротиву «професіоналів УТ» і профспілок, та ще й в умовах критичного недофінансування. Такого не робив ніхто у світі. Отже неминучими в роботі менеджерів НСТУ були і є окремі помилки. За них, звісно, слід постійно, але ж предметно й конструктивно критикувати пана Аласанію і Правління компанії, щоби на ходу виправляти ці помилки, шліфувати і вдосконалювати НСТУ як систему, як інституцію. Предметно й конструктивно. Для виправлення. А не для винесення їх у площину емоційних кадрових рішень.

Не видається переконливою й підстава про «неспроможність побудувати прозору систему роботи з донорськими коштами». Вади, виявлені в роботі благодійного фонду, насправді навіть не стосуються компетенції голови Правління НСТУ, вони не є невиправними чи нездоланними і, за свідченням голови Ревізійної комісії Наталії Євченко, не дають підстав для звернення до правоохоронних органів. Це суто робочі моменти. Натомість окремі члени Наглядової ради все одно емоційно визначили ці вади як «ганьбу» (В’ячеслав Козак) чи «поза категоріями добра і зла» (Тарас Аврахов). Моє враження, що критики пана Аласанії при цьому виходили з якихось радянських уявлень. Бо, наприклад, такий давно вже працюючий, повністю врегульований законодавством і абсолютно легальний спосіб зменшення податкового тиску, як спрощена система оподаткування ФОПів, вони вважають мало не якимось криміналом.

З другого боку, використання донорських грошей ретельно контролюється самими донорами. Донори ж НСТУ за кілька років роботи фонду чомусь жодних претензій щодо непрозорості чи інших порушень не озвучували. І більше того — чомусь продовжували надавати нові гранти. Цього, зрозуміло, не було би, якби донори знайшли якісь грубі порушення в реалізації попередніх проектів. Ну й не забуваймо, що цих донорських грошей, можливо, й не знадобилося б узагалі, якби Кабмін і Верховна Рада виконували б закон і фінансували НСТУ на 100 %.

Як видно із протоколу, противники пана Аласанії в ході останнього засідання Наглядової ради з дивною легкістю змінили підстави для розірвання контракту, бо їм самим одразу ж стала очевидною недолугість «підстав», запропонованих спершу паном Козаком. Пізніше Тетяна Лебєдєва наголошувала на тому, що ті «підстави» не увійшли до остаточного формулювання причин розірвання контракту. Хоча не факт, бо з протоколу неможливо точно зрозуміти, які підстави увійшли, а які було відкинуто. Але поза тим, так, остаточний перелік підстав є дуже важливим для наступних судових розглядів. Але первісні пропозиції пана Козака є важливими для розуміння того, що насправді відбувалося. Бо вони частково відкривають справжні мотиви противників пана Аласанії на посаді глави правління НСТУ. Принаймні один із двох основних мотивів — це невисвітлення діяльності влади. (Другий мотив, звісно, вголос не озвучується — це наявність в ефірах Суспільного критики влади, і, зокрема, розслідувальних програм.) Саме ж по собі «висвітлення діяльності влади» опоненти Аласанії бачать доволі традиційно: кожен рух чи кожне слово високопосадовців повинні неухильно і при тому некритично висвітлюватися. А дехто із членів Наглядової ради взагалі цілком щиро (а може хто й нещиро, а з «інтересом», хтозна), як-от провайдер цієї думки в Наглядовій раді пан Олексій Панич, переконані, що Суспільний мовник повинен бути пропагандистом влади.

На це є як мінімум три заперечення. По-перше, якщо Суспільне стане пропагандистом влади (а зараз, на жаль, є дуже високий ризик, що таке може статися), то від колишнього державного воно відрізнятиметься хіба лише формою ведення господарської діяльності. Контент в ефірі стане таким самим, як він був на НТКУ, «Українському радіо» й ОДТРК. До чого тоді взагалі будуть будь-які пісні про реформу, місію, потреби суспільства в інформації тощо?

По-друге, жодна влада не ідеальна. Тим більше — жодна українська влада (принаймні з тих, що були і є). І далеко не все, що робить будь-яка влада (навіть найкраща), робиться нею на користь суспільства. Так само не ідеальна й будь-яка опозиція. Саме в ролі конструктивного критика діяльності як влади, так і опозиції має виступати справжнє Суспільне, бо олігархічні мас-медіа системно цього не робитимуть ніколи (занадто вже їхні власники інтегровані в політику й вибудовують «редакційну політику» своїх медіа виключно під власні інтереси, також дуже далекі від інтересів суспільства). Прикметно, що кожній черговій нашій владі хочеться, щоби державне телебачення й радіо, а нині — за інерцією — й Суспільне, чітко й неухильно цю владу обслуговували. Так і не розуміють вони, що їхня влада не вічна, а з її втратою в їхніх же інтересах було б існування справжнього, незалежного від влади Суспільного мовника. Цього не навчилися навіть у в’язницях Януковича деякі нинішні посадовці й опозиціонери.

І по-третє, насправді наша влада, та й наш політикум загалом, щодня продукують величезну кількість «інформаційних приводів», абсолютно порожніх із погляду інтересів суспільства. Ці «інформаційні приводи» не можуть бути об’єктом уваги Суспільного мовника, оскільки вони не є важливими для суспільства новинами. Рутинні сесії й засідання, де нічого не вирішується, протокольні заходи, перерізання різноманітних стрічок і закладання різноманітних капсул, а також численні суто популістські самопіарні або, навпаки, популістсько-звинувачувальні на адресу конкурентів заяви чиновників і політиків створюють свій особливий світ, у якому кожен із них більше дбає про свій імідж, аніж виконує свої прямі посадові обов’язки, покладені на нього суспільством. Плюс покривають свої банальні великі й малі крадіжки грошей у суспільства.

Зрозуміло, що адепти звичної моделі роботи державних телерадіокомпаній у ролі обслуги влади нині відчувають на каналах Суспільного незвичний вакуум «політичної», як вони його звикли вважати, інформації. А це пояснюється тим, що Суспільне й не повинно відбирати час своєї аудиторії на численні повідомлення й сюжети, змістом яких є «президент заявив», «прем’єр наголосив», «уряд створив робочу групу», «міністр взяв на особистий контроль», «відбулася сесія парламенту», «на засіданні уряду розглянули ряд важливих питань»… Бо це все — не новини. Новини — це конкретні рішення й дії чиновників і політиків, які безпосередньо позначаються на житті конкретних людей. Ми сьогодні, на жаль, маємо політику дуже низької якості. Більшість того, що продукують наші чиновники / політики, не має жодного відношення до реального життя. Тож у новини Суспільного не потрапляє за визначенням. Тому суто політичних тем в ефірах НСТУ стало об’єктивно менше, аніж можна бачити на олігархічних каналах, кожен із яких старанно відпрацьовує свій «порядок денний».

Є, звісно, ще один момент. У ньюзрумах Суспільного — велика кількість молодих журналістів. Я знаю, що поки що далеко не всі вони добре вміють якісно подати складну політичну тематику. Плюс природно бояться в ній помилитися, бо за найменшу помилку їх і Суспільне боляче б’ють з усіх боків. Але вони вчаться, поступово набувають досвіду. На все це потрібен час, терпіння й робота. Робота ведеться (знаю, бо трохи беру участь), а от часу може не вистачити, бо де в кого немає терпіння.

Але навіть із урахуванням усього цього, противники пана Аласанії цілком очевидно і проблему «деполітизації ефіру» емоційно занадто перебільшують. Бо загалом політичний процес у новинах «UA: Першого» й більшості філій висвітлюється, зокрема і якісними спецпроектами, які робляться завдяки ентузіазму нинішніх працівників ньюзрумів. Плюс до того, на «UA: Першому» є «Тема дня», в якій у щоденному режимі зусиллями невеличкої команди журналістів ґрунтовно розглядаються ключові політичні теми й гостями якої постійно є політики, чиновники й компетентні експерти. Що ж стосується відсутності на головному каналі великих суспільно-політичних ток-шоу, — то це вже точно справа лише завтрашнього дня. Вже хоча би тому, що це є дуже дорогим задоволенням, якого сьогодні НСТУ з половинчастим фінансуванням дозволити собі об’єктивно не може.

Оцінювати роботу Аласанії і його команди слід не по вибіркових, висмикнутих із загальної ситуації фрагментах, а в комплексі. Не забуваючи при цьому і про всі супутні обставини. Занадто велике господарство, занадто висока відповідальність і завищені очікування, занадто велика кількість різноспрямованих і одночасних завдань, дуже коротка «лава запасних», фінансовий зашморг і багато іншого. І головним усе одно є те, що попри окремі помилки, НСТУ рухається у правильному напрямку. Контент цивілізується, структура розвивається, люди вчаться й набувають досвіду. Сама атмосфера «Олівця» категорично змінилася (розумію, що для заколотників це такий собі аргумент, але це насправді дуже важливий аргумент).

У великій дискусії щодо рішення Наглядової ради сторонніми фаховими людьми часто озвучується думка, що це лише боротьба за конкретну персоналію, але ж важливішою за будь-які персони є побудова такої інституції Суспільного, яка б у майбутньому не залежала від персоналій. Ця думка загалом є правильною, але ситуативно ідеалістичною. Побудова такої міцної інституції сьогодні насправді ледь-ледь вийшла на «нульову» позначку. Тобто сталої і стійкої інституції ще не збудовано, вона лише в процесі створення. Це точно не час експериментувати, різко крутячи кермо й натискаючи на гальма на слизькому шляху. На побудову сталої інституції потрібні час і зусилля. Зусилля докладаються точно, а часу — з таким рішенням Наглядової ради — вже може і не стати.

І потім, для проведення будь-якої реформи реформаторам потрібно крім часу і професіоналізму мати ще таку річ, як політична воля і внутрішнє бажання до якісних змін. І в цьому сенсі від персоналії керівника залежить дуже багато. Можна як завгодно ставитися до Зураба Аласанії. Можна його любити чи ненавидіти. Але не можна не бачити, що цих неповних два роки він був справжнім гарантом самого процесу реформування — з учорашнього державного на майбутнє Суспільне. Те, що ним було зроблено за цей час, попри окремі помилки й невдалі рішення, точно набагато більше, ніж реалісти (і я в їх числі) могли сподіватися на старті.

І друге, пан Аласанія є стіною, яка захищає контент Суспільного від усіх спроб політикуму й великих бізнесів втиснути туди власний піар. Завдяки непоступливості пана Аласанії на сьогоднішній день у новинах численних теле- і радіоканалів НСТУ майже відсутнє таке явище, як політична чи бізнесова джинса, про що свідчать численні моніторинги «Детектора медіа». Новини Суспільного таки стали новинами й поступово стають якісною альтернативою псевдоновинам комерційних каналів, які малюють кожен свою вигадану реальність. Так, є ще над чим працювати. Звісно, можна скиглити, що рейтинги поки не захмарні. Але це все — питання великої дистанції, бо на завоювання довіри великої аудиторії треба довго давати заявлену якість. Високих рейтингів із нічого й от прямо зараз, як того вимагають зрадофіли на тему НСТУ, насправді не буває. Професіонали добре це знають, але мовчать, не долучаються до цієї дискусії. Попри це, навіть нинішні рейтинги новин НСТУ свідчать про впевнений початок формування ядра лояльної аудиторії.

Чому ж світ клином зійшовся на Зурабі Аласанії? Та просто будьте чесними самі з собою: назвіть-но натомість людину, яка буде кваліфікованим і досвідченим медіаменеджером, справжнім патріотом України, ідеалістом, який глибоко поділятиме цінності журналістики і справжнього Суспільного мовника, й матиме при цьому сміливість і волю казати жорстке «ні» шаленому політичному тиску ззовні. І ще при цьому буде готовою обійняти цю без перебільшення шкідливу для здоров’я посаду. Я знаю в медійному світі дуже і дуже багатьох, як не особисто, так по справах їх за багато років, але мені не спадає на думку жодне прізвище, що відповідало б усьому перерахованому.

Якщо ж намагання виправити ситуацію за сценарієм, запропонованим Євгеном Глібовицьким, не вдасться (бо спротив заколотників, звісно, буде шаленим) та / або не вдасться оскаржити рішення Наглядової ради в судах (бо, на жаль, наші суди дуже часто демонструють не правові, а політично вмотивовані рішення), заколотники, користуючись наявністю ситуативної більшості, в такий самий позапроцедурний спосіб «протягнуть» на посаду керівника НСТУ когось із великого списку досвідчених конформістів. І ті почнуть швидкий демонтаж реформи. Ефіри телекомпаній і радіостанцій НСТУ знову заполонить політична й бізнесова джинса. Із ньюзрумів швидко підуть кращі й принципові професіонали. Їхні місця моментально займуть професійні штрейкбрехери, багаторічні «фахівці» з обслуги політикуму і бізнесів. Із небуття відродяться «чорні» й «сірі» схеми відмивання бюджетних грошей. І від Суспільного мовника залишиться лише красива назва, як у сусідній недобрій до нас Росії. Це буде остаточним похороном теле- і радіожурналістики в Україні, для якої Суспільне сьогодні залишається останньою барикадою. Професійна «лінія фронту» повністю зсунеться в інтернет. Особисто я дуже сподіваюся, що всього цього не станеться. І справжнє Суспільне, як украй необхідна демократичному суспільству інституція, таки буде добудовано нинішньою командою до того стану міцної інституції, коли жодними заколотами і зміною персоналій неможливо буде повернути його у стійло обслуги будь-якої поточної влади.

Фото Олексія Темченка