Звичка перемикати радіоприймач пропала. Чому я слухаю «Українське радіо»?

Facebook

Мій радіоприймач постійно ввімкнений, тому «живу» в ефірі і звичка перемикати якось пропала. Чому? Суспільне радіо змінило свій характер і «говорить про те, що я думаю». Харизматичні діалоги задали цікавий тон розмови. Без поверховості та спрощення, якими хворіють комерційні станції. Атмосфера ожила. Ефір виразно персоналізували тямущі автори, цікаві гості. Інформація стала динамічною, позбавила нас бездумних розваг і довгих програм-монологів. Зацікавили навіть анонси, радіоетюди «Доступно про важливе», в які закладено море практичних порад. Нині слухаєте про нову книжку, а завтра йдете на її презентацію.

«Українське радіо», «Промінь», «Культура» інтерактивно об’єднали нашу географію. «Вся країна — за одне літо!». Слухачам стало цікаво прискорюватися, бути обізнаними не тільки про своє й не в одній царині. До нашої уваги вже не поточна інформація з блоками реклами. А оперативне з усіх регіонів. Із Суспільного радіо може вийти чудовий медіум свідомого громадянського вибору. Бо слухач тепер шукає глибших відповідей. І якраз динаміка програм, об’єктивність упорядковують думки. І критичне мислення також!

Гарними оповідачами є ведучі Ніна Жежера, Галина Бабій, Роман Коляда, Олена Гусейнова, Наталія Щербак, Олена Бабчук, Ірина Скуратівська… Добре розуміють емоції слухачів, рухаються за людьми. Наприклад, допитливість Сергія Сулими витягне коментар від будь-якого експерта. Куди б гість не повернув тему, ведучий ніколи не втрачає її маркерів. Здається, він розговорив би мертвого. Добрий журналіст — за визначенням добрий психолог. Коли по дорозі на Київ журналістка Ніна Жежера зустріла бойову бригаду наших воїнів, що поверталися у відпустку зі Сходу до Львова, з’явився яскравий початок її програмі «Форпост», майже радіоміст Київ — Львів… І пішли дзвінки у студію.

Так, команда авторів «Українського радіо» вміє спостерігати, показує нам героїв серйозних, вдумливих, креативних. Під час ефіру можна займатися домашніми справами, але справжні історії людей, смачні слова, говірки, навіть парадоксальні фрази запам’ятовуються. Авторські програми «Чорним по білому», «Сподіватися», «В мережі», «Династії», «Радіодень», «Дзеркало історії», «Економваріант», «Код досвіду» цікаво розкривають чужий досвід, права людини. Навіть будь-яка зав’язка історії дає імпульс уперед. Радіо й має ініціювати зміни у ставленні людей до проблем. Слухай, думай!

Вдало і вчасно «Українське радіо» оновлює команду аналітиків, політологів, істориків, які до проблем і часу мають підказки. Наприклад, голос Георгія Касьянова, доктора історичних наук, завідувача відділу новітньої історії та політики Інституту історії НАНУ у проекті «100 років української історії за 100 хвилин» не просто веде історією, він мотивує до пізнання. На «Громадській хвилі» архіви культурної дипломатії Гетьманату, капели Олександра Кошиця, завдяки дослідженням Тіни Пересунько змінили логіку співвідношення історії з нашою дійсністю. Долі вільних людей через спогади, впорядковані у книжці Вахтанга Кіпіані «Друга світова. Непридумані історії. (Не) наша жива», стали справжніми знахідками ставлення до воєнного часу, до себе. Це і пам’ять, і розуміння подій нинішньої України. А у фінансовій студії «Економваріант» завжди раціональний, націлений на можливості зростання — доктор економічних наук Олександр Рябченко. Коли правила бізнесу щодня, щотижня і щомісяця переписуються, то окреслити для слухачів справжні фінансові рішення, реальну межу між хорошим і поганим — чи не єдино правильно. Логіка й висновки цих людей в ефірі дають якість. Це справді так.

Чи буває глухий радіокут? Буває. Це тоді, коли молоді говоруни-експерти засівають гектарами слів про що завгодно, безупинно, на всі теми життя. Насправді піруети говорильні — це втеча від конкретної відповіді. То коли «Українське радіо» зможе створити ядро справжніх аналітиків? Коли нові гостьові редактори навчаться відрізняти «вищу експертну лігу» від «фабрики масовки».

А ще — ефір завжди є проблемою хронометражу. Треба ним володіти. Тому оте «затикання рота» додзвонювачам геть затискає слухача, обкрадає природу цікавого. Як і шлях аудиторії до діалогу — пізнання. На мою думку, програми, які забувають про слухача, де розмови «самі для себе і з собою» згодом зникнуть із суспільного ефіру. Бо нащо їх переоцінювати, коли наша місія інша. Ми за цінності особистостей слухачів. Люди в діалозі не частина пазла «покупці» чи «гвинтики». Та й експерт не цінніший за того, хто слухає. Тому культура щодо слухача — це, на жаль, теперішня реальність ставлення до людей. І з цим щось треба робити.

Лише одна деталь. Днями у справді цікавій програмі «Книжкова лавка» після інтелектуального фльору, коли чекаєш висновків і того чемного «зустрінемося», раптово вигулькнула скоромовка: «Хаотично з вами прощаємося»… Мене аж засмутило.

Але це проект про книжки, які дають нам стратегію до життя. Й авторка Олена Гусейнова щотижня чудово показує, як можна це подати інакше. Дух свободи через нову інтонацію. Література виробляє в нас такі ознаки, ідеї, правила, які ми залишаємо в собі й передаємо навколо. Я слухала її цікавий діалог із Оксаною Щур — кураторкою літпроектів «Мистецького Арсеналу» про літературні коди Києво-Могилянської академії і фіксувала для себе місця в романах-повістях, які треба перечитати. Від Миколи Гоголя, Лесі Українки до нових романів Анастасії Левкової, Світлани Пиркало і спогадів про Соломію Павличко. Книжки пишуть, щоби світ був чесним, де люди не другорядні.

У лютому 2018 року фірма Kantar TNS на замовлення Ради Європи презентувала «Дослідження аудиторії Суспільного мовника». Які ключові вимоги радіоаудиторії? Понад 20 % слухачів вимагають більше інформації про внутрішню політику й мають потребу в гуморі. До проблем майбутнього країни, тарифів на комунальні послуги та реформ зацікавленість найбільша. Теми війни, споживчі ціни, пенсії турбують 50 % аудиторії. Тож, віддамо належне Олександру Піддубному, який разом з експертами в програмах «Україна. Сьогодення», «Міжнародний контекст» на першому каналі «Українського радіо» аналізує всі складові цих проблем. Завжди впевнений, розбір компонентів до дрібниць. Правда, недавня позиція ведучого щодо назви етносу ромів включила в мені цензора. Я згадала про міжнародні стандарти подачі інформації журналістами Суспільного мовлення.

Прозвучало все в контексті проблеми нападу на табір ромів у Львові. Виявилося, в жилах журналіста частина тої крові, бо прапрабабка походила з ромів, тому закиди, чому він в ефірі Суспільного називає ромів «циганами», його не образили, але «розігріли». Мабуть, непевність «я»-світу змусила журналіста «попорпатися у своїй бібліотеці». У Фейсбуку, а далі — в авторському блозі він почав перемагати слабкість свого аргументу твердженням, що це дискримінація української мови, мовляв, «толеруни» позбавляють нас «сталого і багатого слова “циган”», що означає «дебілізувати» нашу мову. Цитати Юрія Шевельова і Святослава Караванського, визначення різних словників та праць мовознавців «пішли в атаку».

Мудрість класиків завжди цікава, і я розумію внутрішній конфлікт людини — відомого блогера, бо в моїй родині теж ромів називали «циганами». Але у світі давно вже поглиблено розуміння лексики всіх словників. І використання назв міжнародно прийнятних і не образливих є ознакою відповідальності професіонала Суспільного мовника. Бо новий світ зустрівся із жорстокістю, страшнішою за терміни в піснях. Інколи недбале слово — загублене життя. І небажання журналіста прийняти ці мовні норми зробили випуск дражливим. Тож думки на публіку в Суспільному ефірі мають це враховувати, бо тут стандарти етики дуже високі. І нам слід зберігати повагу до міжнародних зобов’язань. Не можна вироблені правила балансу порушувати задля власного «его» й підігрівати плутанину. Шанований мною ведучий усіма наведеними цитатами є більше в своїх емоціях і судженнях, аніж зацікавлений зрозуміти, чому Суспільне мовлення України так довго й ретельно обговорювало й виписувало кожне слово «Концепції мовлення національних меншин». Україна всюди зобов’язала себе поважати свободи та цінності інших націй — в ефірі, інтернеті, на папері. І публічні терміни — одне з них. Так, це виклик нашій класичній літературі й нашим родинним асоціаціям. Але ми обіцяли. І таймер спостереження слухачі вже ввімкнули.

Звісно, візуалізація радіодіалогів на «UA: Першому», «UA: Культурі», в інтернеті, смартфоні додає суспільної вартості радіо, паралельно з телебаченням. Але звукову магію радіо не заміниш телеграфікою. З дитинства пам’ятаю радіовистави на УР-1, унікальні голоси, шумові ефекти, з якими все — як у казці. Вплив звуку на емоції людей досі магічний. Тому я вітаю відродження «UA: Казок», радіофільмів… Якось запросила молодих, успішних друзів послухати прем’єру «Серж із Києва. Українець до кінця». Дві частини радіофільму авторки й режисерки Неллі Даниленко. Музика світового балету, цитати листів-спогадів про танцівника Сержа Лифаря. Які голоси на Суспільному! Інтелігентність завжди впізнаєш у голосі. І про це колись поговоримо.

Христина Стебельська, менеджерка департаменту програм НСТУ, для «Детектора медіа»

comments powered by Disqus