«Мʼяка сила. Зрушити Європу» — це оповідь про чотирьох українських мисткинь, кожна з яких зіткнулася з особистими викликами після повномасштабного вторгнення Росії та зрештою знайшла власний спосіб, аби розповісти європейцям про Україну.

Події розгортаються у Варшаві, Відні, Парижі та Бордо. Акторка Оксана Черкашина останні кілька років живе і працює в Польщі, де стала театральною зіркою. Хореографка Олена Шоптенко зі своєю дитиною евакуювалася в Австрію і ставить там яскраві танцювальні перформанси. Кінорежисерка й поетеса Ірина Цілик та співачка й бандуристка Марина Круть живуть в Україні, але регулярно їздять до Європи для виступів і спілкування з іноземною авдиторією.

Власне, фільм і будується на чотирьох паралельних сюжетах. Ми бачимо, як героїні готуються до виступів, слухаємо їхні історії. Черкашина показує свою гримерку у Варшаві, прикрашену українським і веселковим прапорами. Ірина разом зі своїм сином Андрієм у Парижі поспішає на зустріч до мерії. Марина Круть показує прикраси, які вона вдягне на концерт у Бордо. Олена Шоптенко зазначає: «Якби не було перевізників, не було б життя», — їй довелося рятувати свою дитину.

Кожна з цих жінок досягла вершин в обраних ними жанрах і кожна веде свою боротьбу, ставши голосом України у світі. Для Оксани, Олени, Ірини та Марини культурний фронт — не гучне словосполучення, а реальна місія, пережита до глибини серця.

Наша розмова з режисеркою фільму Надією Миколаєнко відбулася в день прем’єри.

— Надіє, спочатку суто біографічне питання. Скажіть, як ви прийшли до документалістики?

— Я закінчила магістратуру Українського католицького університету, школу журналістики. І це моя єдина освіта, більш-менш дотична до режисури. Втім, ще до вступу я була учасницею документального театру в Полтаві. Вважаю, що це дало поштовх, аби працювати з документальними історіями. А в УКУ нас навчали різних жанрів, зокрема документалістики. Там я і вирішила, що це мене цікавить найбільше. Почала знімати відеоісторії, потім більші формати, і у 2021-му прийшла на «Суспільне. Культура».

Надія Миколаєнко

— Як з’явилася «М’яка сила»?

— Торік у листопаді я завершила проєкт «Відсіч 10/10» про те, як наші музеї відновлюються після обстрілів, як культура протистоїть агресії. Після цих зйомок у мене визріла ідея розповісти історії наших мисткинь за кордоном. Зокрема, в мене є подруга, котра займається мистецтвом, але не має великої авдиторії. Вона ще до повномасштабного вторгнення опинилася за кордоном, бо поїхала туди вчитися. І весь попередній рік я  спостерігала, як вона за допомогою фотовиставок, якихось скромних акцій і в соцмережах намагається говорити з тамтешньою авдиторією про те, що відбувається в нас. Я бачу, що їй це дається в рази важче, ніж мені, бо мене тут усі розуміють. Мені не потрібно рвати голос, щоб мене почули та співчували. А там набагато складніше. Тож після завершення «Відсічі» я вирішила розповісти за допомогою історій наших мисткинь, як це відбувається за кордоном.

— Чому саме ці героїні?

— По-перше, вони доповнюють одна одну своїми життєвими траєкторіями. Олена Шоптенко з дитиною виїхали одразу після 24 лютого, Іра Цілик і Марина Круть лишилися в Україні та регулярно їздять за кордон, а Оксана Черкашина вже кілька років живе в Європі, але включилася у волонтерство. Було важливо окреслити історію настільки різним досвідом. Ще одним визначальним фактором є логістика — аби це тривало в різних частинах Європи і щоб у героїнь щось відбувалося тоді, коли я можу їх знімати, тим паче січень був небагатий на події. Ось так склалося — спеціально і не спеціально.

Олена Шоптенко

— Що найбільше вас вразило під час зйомок?

— Марина Круть грала концерт у церкві в містечку біля Бордо. Я фільмувала з першого ряду. Поруч зі мною сиділи місцеві жителі, французьке подружжя, років по 50. Вони саме приїхали послухати українську співачку. Марина, звісно, виголошувала промови між піснями, розповідала про Україну, про нашу культуру, про бандурну музику. І от жінка після третьої пісні повертається до мене і каже: «Так вона ще й розумна, виявляється». І я: «Так». Вони були зачаровані тим, що це не просто якась дівчинка приїхала поспівати пісень, а що вона ще все проговорювала, розповідала про нас. Це подружжя так включилося. Вони ридали після концерту: «Боже, якщо вам потрібна якась допомога, приїжджайте, живіть у нашій хаті». Цей досвід не те щоб мене дуже зачепив, бо багато зараз відбувається такого, що чіпляє більше, але так цікаво, що в людей є якісь уявлення та що нам вдається їх руйнувати та змінювати на краще.

Марина Круть

— А з неприємних вражень щось спадає на думку?

— Я не очікувала, що є стільки  російського впливу, їхньої пропаганди в головах європейців. Це проявляється в багатьох подіях, на яких присутні мої героїні. Раніше в мене була ілюзія, що нас усі беззаперечно підтримують і всім чи хоча б більшості все зрозуміло. Але коли почала спілкуватися з дівчатами, то була шокована — є з чим боротися, виявляється, навіть на Заході. Не все так очевидно, на жаль.

— То чи вдається зрушити Європу?

— Я думаю, що так, але, можливо, не так масштабно, як  хотілося б. Адже це, на жаль, неможливо виміряти. Лише спостерігати за отакими точковими реакціями тих, хто підходить після виступів, хто зворушений. Самі розумієте, що майже неможливо відстежити, який політик прийшов на концерт і яке рішення потім прийняв. Проте виглядає, що культурна дипломатія все ж працює.

Ірина Цілик

— А в чому все ж таки причини недостатнього реагування на Заході?

— Про один аспект я вже сказала — це багаторічний вплив російської пропаганди. А по-друге, здається, ми самі не переймалися своїм образом. Росія важливість культурної політики зрозуміла раніше. Так, ми беремо участь і навіть перемагаємо в «Євробаченні». Але в нас досі немає цілеспрямованої політики, щоби знайомити світ з українською культурою. Бо поки що здається, що митці та мисткині, які їздять і тримають культурний фронт — це більше особиста ініціатива чи зусилля окремих команд і організацій. Виглядає так, що тут ми трохи запізнилися, промахнулися й зараз маємо наздоганяти. Було б добре українським митцям робити це за сприяння держави масштабніше, ніж це робиться зараз.

— Як ви збираєтеся далі поширювати фільм?

— Звісно, насамперед розраховуємо на авдиторію каналів «Суспільне. Культура» і «Першого», на  сегмент ютуба. Наскільки я знаю, є плани продавати фільм на інші платформи, але це питання більше до продюсерів. І, звісно, подаватися на фестивалі телепроєктів. До речі, організатори Марининих концертів у Бордо казали: «Надю, зробімо субтитри, ми хочемо показувати ваш фільм тут». Ось іще один шлях поширення — за допомогою громад українців, на культурних заходах інших жанрів. Так само в попередньому фільмі «Відсіч 10/10» мама одного з героїв, Слави Балбека — вона працює в Лондоні в музеї — написала мені: «Це дуже важливо показувати тут, робіть англомовні субтитри».

Оксана Черкашина

— Що ви плануєте далі?

— Найскладніше, мабуть, питання. Як сказала Оксана Черкашина у фільмі, це завжди такі гойдалки. І моя гойдалка зараз із того боку, де безсилля і трохи зневіра. Так що поки не можу сказати. Буду шукати тему, хочу відпочити.

— Чому зневіра?

— Цей фільм був і для мене пошуком якоїсь сили та впливу. Іноді відчуваєш, що робиш дещо неабияке, а іноді здається, що це не зброя і ти, на жаль, не можеш суттєво вплинути на весь жах, що відбувається довкола. Якби я робила фільм у мирний час, то, мабуть, у мене було би багато планів і віри в те, що це якось працює. А зараз — не завжди. Іноді є, а іноді немає. Але все буде гаразд.

Головне фото: Анастасія Мантач