Сніжана Потапчук займається документалістикою з 2009 року. В її доробку майже 20 фільмів, три поранення на війні й десятки листів від глядачів із подяками за роботу. Сніжана каже, що ідею фільму обирає, коли щось побачить чи почує і це глибоко відгукнеться в її серці. Її розповідь про документалістику на війні могла би стати темою ще одного фільму. Свій останній проєкт на передовій вона знімала, будучи вагітною. Після нічних зйомок боїв на Донеччині режисерка задрімала у спальнику та уві сні почула голос: «Якщо ти не повернешся, ти втратиш дитину».

Це її перше велике інтерв’ю, в якому Сніжана Потапчук розповідає про свій шлях зі студентської лави до перспектив документального кіно на Суспільному.

— Сніжано, щороку до знакових державних дат Суспільне показує ваші фільми про війну, Донбас, військових чи їхніх дружин. Як ви стали режисеркою-документалісткою?

— Я родом із Дніпра, за першою освітою режисерка, мріяла про театр. У 20 років відкрити свій театр було нереально, тим паче у рідному місті, тож я переїхала до Києва. Я вміла образно мислити, мені здалося, що треба навчитися писати. Тоді я вступила в Інститут кіно і телебачення (КНУКіМ) до майстерні Вікторії Попович (Мандзюк) та Ольги Скрипник із «Дзеркала тижня». Під час практики я спробувала себе у новинах на «1+1», на радіо і зрозуміла, що це не моє. Після третього курсу мені порадили звернути увагу на документальне кіно. За літо я прочитала  кілька книжок і вже у вересні прийшла з трьома списаними блокнотами, новою камерою і бажанням знімати життєві історії.

У той час на Першому національному було об’єднання документальних фільмів, куди мене відразу взяли. У 2010-2012 роках ми знімали соціальну й історичну документалістику, досліджували катастрофи, я багато працювала з архівами, що мені страшенно подобалося. Коли росіяни вже загарбали Крим, прийшов лист із архіву з Росії, що документи, які мене цікавлять, чекають на мене.  Керівництво мене не відпускало, казали, що мене звинуватять у шпигунстві. Я взяла відпуску і все одно поїхала. Мені вистачило 5 днів розмов із працівниками архіву, щоб переконатися, що ми рухаємося у правильному напрямі. Це був третій фільм після Майдану, а потім я з операторкою Анною Кудрявцевою, яка зараз працює на 5 каналі, поїхали знімати війну.

—  Як це було?

— Як годиться, нам зробили звичайне відрядження для зйомки документальних фільмів про перебіг антитерористичної операції на сході України, видали листки з нашим маршрутом, де були вказані всі на той час окуповані міста — Маріуполь, Донецьк, Слов’янськ, Торецьк. У кожному з них ми мали поставити печатки, інакше добових не нарахують. Врешті ми нічого ніде не ставили, зате живими залишилися і в полон не потрапили. У 2014 році ми жили на війні.

— Як ваші керівники сприйняли те, що двоє дівчат їдуть  на війну?

— Керував у 2014 році ТО Марк Гресь, його заступниця Тетяна Тростянська. Вона вже знала: якщо Сніжана щось вирішила, то вона це зробить, візьме відпустку і поїде. У мене залізобетонний аргумент: я документалістка, у мене є камера, я завжди хотіла фіксувати життя, як воно є. Є можливість їхати і фіксувати життя на окупованій території. Я вирішила не лізти до військових; здавалося, що це триватиме місяць, і терористів скоро ліквідують. Мені хотілося  почути думку звичайних мешканців, які живуть на Донбасі. На каналі зробили все, щоб ми туди поїхали. 

— Яких людей ви там зустріли? З ким саме хотіли поспілкуватися?

— Думка прихильників Януковича нас менше за все цікавила. Будучи в Києві, ми познаходили контакти людей у Маріуполі, Донецьку і  Краматорську, з якими можна говорити не мовою телевізора, а аргументами. Наприклад, це був вчитель історії з Маріуполя, працівники музею. Ми наперед зідзвонювалися з цими людьми, щоб вони нас зустріли, показали все, дали інтерв’ю з проукраїнською позицією. Коли на вулиці люди бачили камеру, нас обступали, питали, звідки ми. Ми відкрито говорили, що з Першого національного. Нас обзивали проститутками, націоналістами, бандерівцями, погрожували видерти волосся. Вони реагували на «національний» — цього їм було достатньо. У Маріуполі ми чотири години сварилися з місцевими, кричали одне на одного. Нас звинувачували, що це ми організували Майдан. Це все ми зафільмували.

При тому в Маріуполі, де вже були барикади і всі ходили озброєні, ми зустріли 90-річну бабусю, яка говорила з нами українською і сказала, що проросійські настрої підігріваються телевізором.

Після Маріуполя ми поїхали у Краматорськ, де на посту бойовик узяв листи на відрядження, камеру і хотів побачити знятий матеріал. А ми знімали на камеру з касетами, нам дали те, що не шкода було, якщо пропаде. Я запитала, чи є в нього програвач, інакше не вийде перемотати і показати відзняте. Якби вони знали, як користуватися камерами, то побачили б нашу сварку в Маріуполі, наші проукраїнські запитання, хлопців із 72 бригади, які стояли на трасі, що йде з Маріуполя на Ростов. Зрештою вони нас протримали пів дня на блокпосту і пропустили. Згодом записані касети ми віддали нашим військовим на блокпостах на випадок, якщо з нами щось трапиться. Після нашого повернення у Київ військові через волонтерів передали касети нам.

— Як на ваші перші фільми відреагували на каналі?

— Поки ми знімали війну, у Києві розпочалася реформа державного телебачення на Суспільне. Треба було всі матеріали, які йдуть в ефір, показувати заступниці Зураба Аласанії Дарії Юровській. Вона подивилася першу серію про Маріуполь і була здивована, що це все ми зняли. Вона сказала, що це класний матеріал, і запропонувала піднятися до Зураба Аласанії. При знайомстві він запитав, що мені треба для того, щоб працювати.  «Нормальну камеру, щоб мати кращу якість, ноутбук для монтування», — кажу йому. Я  хотіла потрапити в Донецький аеропорт, який уже був в оточенні. За тиждень мені дали ноутбук. Камеру, якою можна знімати вночі і було зображення HD, подарувала операторка Світлана Коваль.

З того матеріалу, що ми привезли з першого відрядження, змонтували 8 документальних історій «Неоголошена війна. Записки документаліста».  Коли ми вдруге поїхали на Донбас і перебували у Донецьку, нам зателефонувала Дарія Юровська і повідомила, що ці фільми взяли для показу Литва, Латвія, Польща, Білорусь, що вони мають гарні рейтинги — це підбадьорювало.

До 2017 року ми з війни не вилазили, знімали все: звільнення міст, бойові виходи, операції.

— Вам дозволяли все знімати?

— Сарафанним радіо між військовими розійшлась інформація про наші перші фільми. Нам довіряли, бо ми — документалісти, не давали відразу матеріал в ефір, не розповідали, що бачили, з ким спілкувалися, не називали позивних. Про те, що мало йти в ефір, я обов’язково перепитувала, чи можна показувати. Є матеріали, які ми знімали у 2015 році і ще не показували. В  Донецькому аеропорту я зустріла під обстрілами генерала, який мав завдання розставити радіолокаційні станції, які нам дала Америка. Завдяки станціям ми могли засікати вогневі позиції ворога і попереджати,  в який бік іде обстріл мінометами і градами.

— Чи випливало на вашу роботу на передовій те, що ви — жінка?

— Я на цьому не акцентувала, залицянь не було. Траплялося, що хтось розізлиться: «Ідіть звідси. Понабирають всяких, хто вас допустив?». Журналісти завжди зайвий елемент. Доводилося пояснювати, що кожен із нас виконує свою роботу. Після виходу фільмів вони дякували мені, казали, як добре, що я була з ними, всіх зафільмувала, бо вже і цей загинув, і цей загинув... «Бачите, але чомусь ви це говорите, коли  фільм вийшов. Якби ви мені допомагали, а не я весь час долала перепони і ваше недовір’я, якби ви були ще відкритіші, то вийшло би ще краще, ми б ще більше змогли», – казала їм не раз.

Під час зйомок проєкту «Сильна»

— Ви мали військову акредитацію?

— Влітку 2014 року військової акредитації ще не було, просто приїжджали і працювали. В Донецький аеропорт журналістів пропускали з особистого дозволу генерала Віктора Муженка. Щоб отримати цей дозвіл, я приїхала у штаб антитерористичної операції у Краматорську до пресофіцера та попросила про зустріч.

Вони вносили у бланки, хто де з журналістів перебуває. Коли ми їхали у Слов’янськ, нас усіх зібрали і ми написали розписку, що розуміємо, що їдемо у зону бойових дій і ні ми особисто, ні наші рідні не матимуть претензій до Міноборони і штабу.

— Ви були поранені. І не раз. Де це трапилося, за яких умов?

— Перше осколкове поранення у живіт я отримала під час звільнення Авдіївки. Я хотіла поїхати в Донецький аеропорт, як документалістка мала дозвіл Муженка. Зранку я переплутала БМП і поїхала замість Донецького аеропорту на звільнення Авдіївки. Я знімала Слов’янськ, звільнення Маріуполя полком «Азов», їхала у штурмовому камазі, була в Донецьку, я вже була бойовою документалісткою, вміла орієнтуватися.

Першим в Авдіївку ішов танк, другим ішла наша БМП. Я дуже переймалася, що ми сидимо всередині і я нічого не бачу. Коли ми доїхали до краю Авдіївки, нам сказали зайняти позиції біля посадки, звідки йшов обстріл. Ми мали звільнити будинок, де переховувалися бойовики. Поруч зі мною у паркані вибухнула граната, осколок розміром пів нігтя потрапив у живіт, де бронежилет не має пластини.  Я сказала: «Ай» і побігла далі. Стріляли зі всіх боків. Зранку приїхала бригадна медичка, яка надавала допомогу пораненим хлопцям. Після всіх я підійшла до неї і попросила глянути. Вона почала кричати, що відправляє мене на евакуацію. Я сказала, що я не військова, я – журналістка, вона мені не віддає накази. Зрештою вона дала мені ліки.

Я нікому не казала про цей осколок, боялася, що за це евакуюють. Рана боліла, я переживала, щоб не було запалення, щоб ніякий орган не зачепило. Попросила хлопців відвезти мене до лікаря в Авдіївці. Там не було  електроенергії, поруч стояли хлопці з автоматами, боялися мене залишити, бо не довіряли місцевим лікарям. Лікар ножицями по живому порізав живіт, хотів подивитися, наскільки осколок далеко. Ми пішли звідти. Війна продовжувалася, вночі відбулися обстріли… Я залишалася з хлопцями, камера нонстоп працювала, я мусила все фіксувати. Всі матеріали я завантажувала на вінчестери, на кожному з них було написано, куди відправляти в разі, якщо зі мною щось трапиться. Ми очікували, що з дня на день зайдемо в Донецьк.

За два тижні я все ж доїхала в Донецький аеропорт з осколком у животі. В Пісках був батальйон «Дніпро 1», я познімала нічні обстріли, записала інтерв’ю. На ранок мала їхати, але побачила, що вони кудись збираються, підійшла до командира і попросилася з ними. Полковник був родом із Донецька, вони їхали трьома пікапами у розвідку вглиб Донецька. Він не дозволив сісти у першу машину, хіба у кузов.

У Кіровському районі Донецька була засідка на дорозі. Перший пікап обстріляли, влучили у пасажирське сидіння, де я могла сидіти, вилетіло праве колесо, двигун. Так вийшло, що моя камера була спрямована у бік обстрілу. Відбувся вибух. Я впала, в голову прилетів осколок, я почула, як кров тече по голові. Думаю, все, голови немає. Але камери з рук не випускала. Ми почали бігти туди, куди всі бігли. Позаду мене впали двоє військових, я третя. Мені прострілили праву ногу, куля пройшла наскрізь і вийшла біля артерії в паху. За рахунок того, що вона зачепила нерв, я не відчувала ноги, подумала, що в мене її немає, біль був шалений. Камера випала з рук.

Поранені хлопці підняли мене, ми ще повернулися за камерою під обстрілами, бо я без неї відмовлялася йти. Ми змогли відступити, заскочити у цілі пікапи. Тоді восьмеро військовослужбовців були поранені в ноги, а командира поранили важко.

У  курахівській лікарні мені надали першу допомогу у хірургії, поставили крапельниці, зробили кілька знімків ноги, все промили, ногу зашили. Хоча потім виявилося, що кульові поранення не зашивають. Військових евакуювали у Дніпро у госпіталь, а я написала офіційну відмову, тому що вважала, що поранення не настільки серйозне. Бо планується звільнення Донецька і я маю бути в строю. Подзвонила військовим, щоб вони мене забрали. Я розумію, що поводилась нерозважливо, але тоді здавалося, що все загоїться і я буду ходити. Просила взяти мене з собою на чергову оперцію, але мені відмовили: «Ти реально вантаж, ти нам заважаєш». У мене закінчувалося відрядження, я вже не мала права там бути, інакше би підставила компанію.  Мені організували машину.  Дорогою до Києва я зателефонувала Тетяні Тростянській, перепросила, що трішки поранена: мені здавалося, що це безвідповідально — привертати до себе увагу. Попросила домовитися, щоб мене полікували у госпіталі.

У лікарні мене положили в гнійну хірургію, бо почалося загноєння. Відразу після операції до мене прийшов Зураб Аласанія з фруктами. У хірургії я пролежала десять днів. Мене двічі прооперували, щоб витягнути осколок із живота: не вдалося, він просувався далі в тіло.  Тепер я живу з двома осколками: у животі і в голові.

— Поранення вас не зупинили? Ви знову поїхали на Донбас?

— Зураб порадив перепочити, переосмисли знятий матеріал. У грудні, після трьох місяців перебування в Києві, ми поїхали знімати фільм «Я – війна». Цей фільм народилася у кабінеті Зураба Аласанії, ми три години обговорювали ідею. Я прочитала спогади американських солдат про в’єтнамську війну. Хотілося поговорити про те, що людина, будучи на війні, переживає всередині. У блокноті я записала 101 запитання до військових. Ми знімали у Донецькому аеропорту. 19 січня, на мій день народження, я знову просилася взяти мене у БМП і поїхати познімати аеропорт. Мені відмовили: «Хочеш, іди пішки, я тебе туди не пущу». БМП не повернулася з того завдання, а аеропорт за кілька днів захопили.

Я думаю, що янголи-охоронці мене дуже сильно берегли. Зараз я би вже так не зробила. У мене є дитина і я не маю морального права так ризикувати.

— Скільки разів ви були в гарячих точках?

— Не рахувала. Можна порахувати за фільмами.

— Скільки ж фільмів?

—  Якщо так пробігтися: літо 2014 рік – Донецьк, Слов’янськ, Крматорськ, 2015 рік і початок 2016 року – Донецький напрямок, Широкине, де ми знімали про лікарів і розвідників, 2016 рік – Волноваха, 2017 рік – Піски, Крута Балка, утримання позицій 72-ою бригадою.

Фільм «Нульовий рубіж» у Крутій Балці я дознімала вагітною, він став останнім із передової. Танк бойовиків почав вистежувати наш польовий штаб на нулі і поцілив у нього. Ми були якраз усередині – всі живі, один поранений. Потім ми добу з протитанковим гранатометом шукали танк, лежали на снігу, відстежували. Коли повернулися на базу, я задрімала в спальнику і мені у сні голос каже: «Якщо ти не повернешся, ти втратиш дитину». Я прокинулася, сказала мамі купити мені квиток Костянтинівка-Київ, поїхала і більше на війну не повернулася.

— Ви були у декретній відпустці?

— Донечка народилася у жовтні 2017 року. У  2018 році я вийшла з декрету. У відпустці треба було виживати: годуєш малу і вичитуєш сценарії. Я не киянка, досі живу на зйомній квартирі. Мама з Дніпра переїхала, щоб мені допомагати.

Я подавалася на пітчинг у Держкіно, виграла його з ідеєю документального фільму про Дебальцеве, бюджет – 2,8 мільйона. Зрештою не зійшлися з продюсером, він знайшов іншу команду. Окрім того, у декреті працювала як другий режисер над документальним фільмом «Луганський форпост» режисера Тараса Ткаченка.

Коли повернулася з декрету, Суспільне реформували повністю, зайшли інші люди, наше об’єднання пере форматували. Я вийшла у творче об’єднання суспільно-політичного мовлення, де знімали політичні токшоу. Я не хотіла бути журналісткою, маючи такий  багаж. Якраз наближалася п’ята річниця звільнення міст на Донеччині і Луганщині. На основі хронік ми почали робити нові фільми.

Сніжана Потапчук із донечкою

— Як ви обираєте героїв для своїх фільмів?

— Під час декрету мені на очі потрапила фотографія, коли генерала-майора Ігоря Гордійчука після поранення за спину тримає його дружина Тетяна. Це фото мене вразило. Так розпочалася робота над проєктом «Сильна». Ми маємо всьому світу розказати, не тільки про те, яка Тетяна Гордійчук молодець, але і щоб надихнути інших жінок, які в такому самому становищі. Мені багато писали, дякували за фільм: у таких історіях жінки знаходили підтримку. 

18 лютого вийшов  мій фільм «Спекотний лютий 2015» про Олексія Чабана, який брав участь у боях за Дебальцівський плацдарм у січні-лютому 2015 року. А 24 лютого почалася повномасштабна війна Росії проти України.

— Яким цей день був для вас?

—  Я не думала, що все буде настільки серйозно, щоб Київ бомбили. Я прокинулася від вибухів, розбудила маму; дитина спала. Ми не знали, куди рухатися. У Дніпро, де живе тато з братом, не поїдеш — це ще ближче. Ми, як і всі люди в Києві, запасалися ліками і харчами. На той час орендували квартиру на Дорогожичах біля телевежі. Вночі ходили спати в укриття у сусідній будинок, вдень приходили у квартиру. Коли влучили у телевежу, ми якраз були на кухні; затремтіли вікна. Ми не могли більше ризикувати й на ранок виїхали до Львова. Дехто з хлопців із 93-ої бригади, з якими ми були на війні у 2014 році, на той час був у Львові. Вони допомогли знайти квартиру, власники якої виїхали лікуватись до Італії. Я відразу включилася в роботу: знімала сюжети для національного марафону. У травні ми повернулися до Києва, я вийшла на роботу у новий офіс і в той час у межах марафону запустили рубрику «Герої», яка щодня виходить о 21:15 (з 25 серпня о 21:00). Готую історії для блоку Суспільного, десь раз на тиждень ми мовимо у вечірньому слоті.

Під час зйомок проєкту «Герої»

Із 24 лютого я не знаходила собі місця. У 2014 році чітко розуміла, що моє завдання – фіксувати те, що відбувається. Тепер фронт широкий, а я не можу залишити маму з дитиною. Мене морально вбивали звістки про загибель тих, кого я знала з 2014 року.

Думаю, зараз необхідно розповідати, за що ми боремося: за збереження свого життя, за нову Україну. Ми мусимо говорити про життя під час війни, а не про смерть, щоб не прогнивати в депресії, чого дуже хоче ворог. Проєкт «Герої», в якому я зараз задіяна, дозволяє мені втілити цю формулу. Я знімаю історії людей, які були зі мною з 2014 року. Ми могли не перетинатися, але відчуваємо одне одного, у нас спільні теми, друзі, нам легко спілкуватися. Я маю ідеї для великих фільмів, веду записи у блокноті, та поки що не готова подаватися на внутрішній пітчинг.

Я мрію, щоб Суспільне стало флагманом документалістики в Україні, щоб ми організовували фестиваль документалістики. У нас може бути школа документалістики. У компанії є всі інструменти, щоб це забезпечити. Це буде новий подих Суспільного. 

Фото: фейсбук-сторінка Сніжани Потапчук