Альтернативний йому документ від Андрія Шевченка, Тараса Кутового та Ігоря Мірошниченка вирішили навіть не розглядати, хоча багато експертів дуже добре відгукуються саме про цей варіант створення громадського мовника.

І якщо абсолютно зрозуміло, чому комітет з питань свободи слова та інформації рекомендував відхилити урядовий проект, а натомість прийняти опозиційний варіант, то позиція головного науково-експертного управління парламенту виявилась неочікуваною.

Експерти ВРУ без зайвих емоцій доводять, чому пропонований урядом проект «не відповідає самій сутності суспільного телебачення». Одна з ключових причин – надмірні повноваження уряду.

«У законопроекті простежується тенденція до "одержавлення" НСТУ (Національна суспільна телерадіол компанія України – "Пошта"). Це відображається у положеннях, якими передбачається: затвердження Кабінетом Міністрів статуту НСТУ, включення до наглядової ради НСТУ представників Кабміну, щорічні звітування голови наглядової ради НСТУ на засіданнях Кабміну про діяльність НСТУ, фінансування НСТУ за рахунок коштів державного бюджету…», – йдеться у висновку парламентських експертів.

Проте такі висновки ніколи не ставали перешкодою для прийняття законопроектів, тим більше що в нашому випадку є можливість внести правки в урядовий документ до того, як його винесуть на друге читання. Отож, наразі важливий не так зміст, як сам початок процесу. Хоч не буде зайвим поглянути, як урядовці уявляють собі громадського мовника.

Із тексту законопроекту випливає, що його таки створюватимуть з нуля, а не реформуватимуть Національну телерадіокомпанію України. Виходить, що в Кабміні допускають співіснування громадського і державного телебачення. Передбачається, що існуватимуть два теле- та два радіоканали суспільного мовлення (суспільно-політичний та культурно-освітній). Керівництвом займатиметься наглядова рада, до якої ввійдуть 17 членів. Чотирнадцять із них – представники різних громадських організацій (по одному від освітянських, наукових, релігійних, спортивних).

Ще троє – «делегати» від уряду. Якщо буде багато охочих увійти до наглядової ради, проводитимуть конкурс. Це, до речі, момент підозрілий, оскільки за такої схеми авторитетні ГО практично зрівняли у правах із «ручними» організаціями, через які влада зможе провести своїх представників до наглядової ради. Інший сумнівний пункт стосується ухвалення рішень в самій наглядовій раді: кворум – 2/3 складу, рішення ухвалюються простою більшістю. Тож для проведення засідання достатньо 12 осіб, а для прийняття рішення – шістьох, троє з яких можуть бути від Кабміну.

В проекті прогнозують, що упродовж перших чотирьох років існування громадського мовлення його фінансуватимуть із держбюджету, а далі гроші збиратимуть, із чого зможуть: абонентська плата, продаж власної продукції, виконання державного замовлення (до 20% ефіру), добровільні та благодійні внески…

У багатьох європейських країнах, як-от Німеччині, Польщі та Британії, саме абонентська плата є основним джерелом доходів громадських мовників. Чи багато українців захочуть платити за новий канал – ще питання.

Наразі ж Україна залишається однією з небагатьох у Європі, яка й досі не створила громадського мовлення (у пояснювальній записці до урядового проекту переконують, що його немає тільки у нас та в Білорусії). У Росії суспільний мовник розпочав діяльність у травні цього року.

1. Наскільки прогресивний проект закону «Про суспільне телебачення і радіомовлення України»? Які норми у ньому слід змінити?
2. Чи спрацює модель фінансування, закладена в проекті? Чи готові українці платити за новий канал?
3. Що буде із обласними телерадіокомпаніями?

Вікторія Сюмар

виконавчий директор Інституту масової інформації

1. Має бути базове розуміння того, в який спосіб ми забезпечуємо незалежність громадського мовника. Насправді громадське мовлення – це три важливі складові. Перша – чітко визначений контент, який не подають комерційні канали: що там буде, що люди там побачать такого, чого вони не бачать більш ніде, наскільки це буде подано за іншими стандартами, в інтересах громади. Друга – в який спосіб відбувається фінансування, чи убезпечує воно від можливості втручання уряду чи когось іншого. І третя – хто керує, хто визначає стратегічну лінію і стежить за її дотриманням: чи справді авторитетні експерти, як це є у випадку з найкращими громадськими мовниками в світі, а чи просто призначені фізичні представники або й узагалі виконавці політичної волі.

Так ось, згаданий законопроект не дає відповіді, у який спосіб ці інтереси громади будуть забезпечені. Фінансування все одно йде з бюджету. Уряд матиме усі інструменти та важелі для контролю, контент жодним чином не визначений – це головні проблеми цього законопроекту. Маємо спробу змінити вивіску, виконавши вимоги міжнародної спільноти, але це не дає відповіді на базове питання: чи отримаємо незалежний громадський телеканал, який би працював не в інтересах влади, як це відбувається з Першим національним, а саме в інтересах громади?

2. Українці і так платять за Перший національний. Це ж податки. Абонплата означатиме, що гроші збиратиме не уряд централізовано, а наприклад, напряму громадська організація. Зрозуміло, що на цю модель важко буде перейти, адже ніхто не зробить при цьому податки меншими. Тобто виникає додаткове навантаження. А якщо не буде й відповідної якості, то, зрозуміло, що й готовності платити за це добровільно не виникне.

Мене насправді більше турбують оці роки, як це прописано у проекті: чому чотири роки, чому не можна було зробити набагато зрозумілішу схему, наприклад, 0,5% ВВП? Добре, коли є фіксована сума, яку уряд не може зробити меншою. Зараз маємо схему, яку можна буде скоригувати, але поки що вона повністю влаштовує владу.

3. Як я розумію, буде спроба їх ввести у систему суспільного мовлення. Вони мали б бути регіональними громадськими мовниками. Але, знову ж таки, за прозорою, зрозумілою схемою саме громадського мовлення в кожному регіоні. Це був би оптимальний варіант. І звичайно, краще створювати громадське мовлення на базі державного телеканалу. Залишати його – відверта дурниця! Державні телеканали є ознакою авторитарних держав.

Наталя Лигачова

шеф-редактор «Телекритики»

1. Взагалі добре, що цей проект пройшов. Нарешті при цій владі у першому читанні прийняли законопроект про створення суспільного мовлення. За Ющенка теж був прийнятий один законопроект у першому читанні, а в другому його вдало провалили депутати, в тому числі з “Нашої України”. У принципі, цей проект досить непоганий: у Андрія Шевченка були свої плюси, тут свої. В урядовому проекті пропонують, щоб до наглядової ради телеканалу входили представники як загальнонаціональних громадських організацій, так і три чиновники з Кабміну. Тому є питання: які чиновники, чому вони там мають бути? В проекті Шевченка згадки про представників Кабміну не було.

Але головне навіть не в цих деталях, які, мені здається, можна до другого читання підрихтувати. Питання у тому, чи пройде цей законопроект друге читання. Я думаю, що він може пройти, бо зараз це, як відомо, одна з вимог Ради Європи та Євросоюзу.

А от чи буде він реалізований і яким чином – це вже велике питання. Тим більше що зараз у ньому не вказується, що суспільне мовлення має створюватися на базі Національної телекомпанії та Національної радіокомпанії України. Я так розумію, що це неспроста – цим закладають якісь варіанти… Або створюватимуть канал з нуля, або ж віддадуть “Культуру” – поки це незрозуміло. Як і незрозуміло те, чи будуть вони взагалі щось робити. Але те, що він прийнятий у першому читанні – хоч якийсь прогрес.

2. Думаю, українці платитимуть, якщо правильно побудувати піар-кампанію. Насправді ми й зараз платимо за Перший національний: із наших податків забирають певну частку доходів і віддають Національній телерадіокомпанії України. Якщо ви скажете, що люди платитимуть стільки ж, але це йтиме прямо на суспільне мовлення, нічого не зміниться.

Я не прихильник виключно абонентської плати, бо існують приклади країн (зокрема Канади), в яких суспільний мовник фінансують із держбюджету. Головне не це, головне – щоби парламент, і перш за все Кабмін, не міг змінювати фінансування, щоб була закладена певна стала частка ВВП або загального рівня бюджету. Щоб не було: цього року одна сума, наступного інша, а на третій зменшити фінансування (тим паче якщо канал буде не дуже прихильний до влади). Це має бути закріплене законодавчо.

3. У проекті Андрія Шевченка пропонується усуспільнювати й обласні телерадіокомпанії. У проекті уряду цього немає. Думаю, що не так просто цього немає, власне, це може бути той самий ланцюг, що й відсутність згадки про створення суспільного мовника на базі НТКУ. Це шпаринки, аби створювати (чи не створювати) суспільного мовника з нуля чи на якомусь нерозкрученому каналі.

Я побоююсь, що насправді державне телебачення не буде реформоване, а створюватимуть канал паралельно. Не може бути і державне, і суспільне телебачення! Нічого не треба вигадувати, слід усуспільнювати обласні телерадіокомпанії і робити їх або редакціями, або більш самостійними підрозділами центрального суспільного мовника. Це можна ще обговорювати. Та, безумовно, не варто залишати державного мовника – ні як центрального, ні на місцях.

Назарій Тузяк, Львівська пошта