За підсумками першого півфіналу конкурсу «Євробачення», до фіналу вийшли представники Австралії, Білорусі, Греції, Естонії, Ісландії, Кіпру, Сан-Марино, Сербії, Словенії та Чехії. Завершився конкурс для представників Бельгії, Грузії, Польщі, Португалії, Угорщини, Фінляндії та Чорногорії.

Ці підсумки загалом не викликають заперечень. Особисто мені хіба що було дуже шкода, що не пройшов до фіналу угорець Йоці Папаї з його проникливою піснею. А от Греції та Кіпру в фіналі, як на мене, буде забагато — хтось із них цілком міг би й не пройти.

Отут ми стикаємося з тим, що зветься сусідським голосуванням. Греція та Кіпр давно відомі як одна з найзапекліших пар сусідів, що голосують одне за одного. В обох країнах розмовляють грецькою мовою. У них — єдиний шоу-бізнесовий ринок. Дуже нерідко грецькі артисти на «Євробаченні» виступають за Кіпр, а кіпрські — за Грецію. Й, менше з тим, дуже часто (так і хочеться сказати: регулярно) представники цих двох країн опиняються в одному півфіналі. Результати голосування стануть відомі лише після фіналу, але чомусь хочеться тримати парі: Греція та Кіпр, найімовірніше, дали одне одному по 12 балів.

Із рештою невдах усе справедливо: комусь бракувало голосу для його пісні, як от бельгійцеві Еліоту, хтось, як от грузин Ото Немсадзе, силою голосу зловживав, співаючи на форсажі. Чиясь пісня або виступ були просто ніякими, нецікавими. До речі, героям українського шоу-бізнесу на замітку: у цьому півфіналі сталася ситуація, за якою, мов за підручником, можна вивчати секрети успіху. Бельгійцеві як для його пісні явно бракувало дзвінкості й потужності голосу, натомість Серхат, що виступав за Сан-Марино й мав винятково слабенькі вокальні дані, дуже емоційно виконав вокально простеньку пісеньку, запалив аудиторію — й вийшов до фіналу.

І загалом, від найкращих виступів складалося враження: так, потужно, так, емоційно — але не на межі голосу й емоцій, без надзусиль, без надмірного форсажу. Ніби трошечки недбало. Ніби залишається ще потужний вокальний та емоційний резерв. Те саме, чим свого часу так підкуповувала легендарна Маришка Вереш, солістка Shocking Blue — оцим поєднанням вокальної й емоційної глибини з позірною легкістю, навіть недбалістю. І пригадайте наші нацвідбори, наших виконавців. Вони надто часто співають ніби на межі, ніби повністю викладаючись, ніби от-от, і зірвуть голос, а душу вивернуть. По-стахановськи, одне слово. Тут, у півфіналі, саме так співали представники Білорусі та Грузії.

Відверто кажучи, справжніх хітів цього разу не пролунало. Найчастіше запам'ятовувалися створені виконавцями образи, їхні стиль і манера співу, а от самі пісні здебільшого вилітали з пам'яті миттєво, якщо взагалі туди «влітали». Тож недивним було й підсумкове враження — що національні журі та глядачі голосували саме за образи, за шоу, а не за пісні. Й був острах, що на цій хвилі до фіналу випустять португальський жах із псевдонімом Конан Озіріш: такого страхіття я не бачив і не чув іще ніколи. Виступ португальця став, мабуть, одним із найгостріших вражень. Не виключено, що цей номер увійде до історії «Євробачення», й його як антиприклад показуватимуть у нарізках багато років поспіль. Якщо Вєрка Сердючка стала легендою «Євробачення», то Конан Озіріш заслужено претендує стати антилегендою.

Привернув увагу (точніше, оператори привернули увагу, вихопивши крупним планом на мить) турецький прапорець, який у грінрумі тримав у руках поруч із санмаринським турецький співак Серхат, що виступав за Сан-Марино. Туреччина бойкотує «Євробачення» від 2013 року, а тут вона ніби попри все була присутня.

Що вразило, то це заставки — посткарди перед виступами. Конкурсантів, що мали виступати, показували на тлі ізраїльських пейзажів серед танцювальних груп, часто танцювали й вони самі. Показували й просто ізраїльські пейзажі, причому (такого я не пригадаю ніколи раніше) в лівому нижньому кутку екрану найчастіше було підписано: «Рамат-Ган», «Тель-Авів», «Єрусалим» тощо. Це вийшов реальний путівник по країні.

Вразила організація півфіналу. Організатори не заповнювали паузи чимось аби було. Виступ Нетти з лонг-версією минулорічної переможної пісні в новому аранжуванні перед початком. У паузі під час голосування — виступ Дани Інтернешнл із новою піснею, танці конкурсантів під сучасну дискотечну варіацію на тему A-ba-ni-bi — переможної пісні Ізхара Когена 1978 року (самому Когенові тепер 68, він буде оголошувати бали від ізраїльського журі у фіналі), бліц-інтерв'ю з переможницею юніорського «Євробачення» полькою Роксаною Венгєль — зовсім коротеньке, просто щоб нагадати глядачам про неї й засвідчити до неї повагу. А ще ми дізналися, що цьогорічне юніорське «Євробачення» відбудеться у Гливицях — от уявіть, що в Україні щось подібне відбулося б десь у співмірних Гливицям Лисичанську, або Сєвєродонецьку, або Кам'янці-Подільському, або Броварах.

І чергового разу такою яскравою стала різниця між «Євробаченням» та нашими нацвідборами: тут — динаміка й музика, в нас — безкінечна балаканина.

І про прикру помилку. Тімур Мірошниченко сказав, що до того Тель-Авів приймав конкурс «Євробачення» двадцять років тому. Насправді Тель-Авів приймає його вперше, а конкурс 1999 року проходив у Єрусалимі.

Фото: сайт  eurovision.tv, Andres Putting