20 лютого Суспільне мовлення показало не просто спецефір «до дати», а цілий 12-годинний марафон. Це було тяжко. Передусім через тему — День пам'яті Героїв Небесної сотні. Адже йшлося про «ніч із 18-го на 21 лютого», як називають три дні розстрілів майданівців, яких згодом назвуть Небесною сотнею.

Дивитися на кадри, де, як підкошені, падають чоловіки із саморобними щитами, нестерпно боляче й досі. Не сумніваюся, що так само боляче буде притомним людям і за десять, і за двадцять років. Якщо, звісно, до того часу Україна залишиться Україною.

Про це, власне, й ішлося всім учасникам спецпроекту. Адже неможливо нині, за п'ять років після Революції гідності, не запитувати себе: за що в лютому 2014-го в середмісті Києва загинуло більше сотні людей? На це надболюче питання намагалися відповісти численні гості ефіру, який по черзі вели Ольга Сніцарчук, Андрій Куликов та Данило Мокрик.

Безпрецедентний спецефір, що його одночасно транслювали всі канали Суспільного, включно з регіональними філіями, дав змогу глядачеві впродовж цілого дня будь-якої хвилини підключитися до Суспільного, щоби переконатися — українці своїх героїв не забули.

До речі, 20 лютого організатори телемарафону на «UA: Першому» пішли на значні жертви. По-перше, як і пообіцяла на початку Ольга Сніцарчук, тут відмовилися від рекламних пауз. По-друге, що просто-таки нечувано, відмовилися від прямої трансляції етапу Кубка світу з біатлону. Закликавши охочих дивитися його на спеціальному сайті.

«UA: Перший» щогодини транслював випуски новин, де головною темою був День пам'яті Героїв Небесної сотні. Завершився спецефір трансляцією концерту «Шлях до свободи», який відбувся того ж дня в Будинку звукозапису Українського радіо. У дійстві, створеному на основі музики сестер Тельнюк і текстів із книжки «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», взяли участь Галя та Леся Тельнюк, Євген Нищук, Назар Стригун, Ескендер Бекмамбетов, Роман Коляда, Симфонічний оркестр та Хорова капела Національної радіокомпанії України під орудою диригента Володимира Шейка.

Сам телевізійний марафон чітко поділявся на блоки — «Хронологія Майдану», «Майдан очима іноземців», «Майдан: відображення у сучасній культурі», «Майдан як джерело формування нових лідерів», «Студенти Майдану», «Революція гідності в освіті та історії», «Розслідування злочинів Майдану».

Назва останнього, щоправда, звучить занадто двозначно. Цей блок, де Андрій Куликов розпитував у Сергія Горбатюка та адвоката родин героїв Небесної сотні Маркіяна Галабали, як просувається розслідування розстрілів 18–20 лютого, як на мене, варто було б назвати «Розслідування злочинів проти Майдану».

Блоки були побудовані як на гостьових студіях, так і на документальних проектах різних років, присвячених подіям «ночі з 18-го на 21 лютого». Останні показували в перервах між розмовами ведучих із учасниками Майдану, прямими включеннями з регіонів, а також зі Страсбурга та Нью-Йорка, спеціального засідання Генеральної асамблеї ООН, де виступав Президент України Петро Порошенко.

У гостьових студіях Суспільного 20 лютого побували учасники Майдану — журналіст Богдан Кутєпов, історик Олександр Алфьоров, громадська активістка Олександра Матвійчук, народний депутат Мустафа Найєм, художник Іван Семесюк, координатор медслужби в КМДА Юрій Ковальчук, адвокатка родичів Героїв Небесної сотні Євгенія Закревська, культурологиня Наталія Мусієнко, музикант Артур Чумаченко, представник «волонтерського десанту» в Міністерстві оборони Артур Переверзєв, колишні «студенти Майдану» Віталій Кузьменко та Роман Ратушний, історик Олександр Зінченко, політолог Олексій Гарань, представниця Міністерства освіти та науки Раїса Євтушенко та вже згадані Сергій Горбатюк і Маркіян Галабала.

Скайпом виходили на зв'язок журналіст Григорій Жигалов і дипломат, постійний представник України в Раді Європи Дмитро Кулеба.

Останні відповідали на запитання ведучого Данила Мокрика, чи змінилося сприйняття Революції гідності в Києві серед іноземців. Виявилося, що ні. Бо як п'ять років тому, так і тепер західний світ вважає події на Майдані 2013-14 років народним протестом проти злочинної влади. А не бунтом радикалів із притаманними йому погромами.

Андрій Андрушків, колега Ольги Сніцарчук, коментував у студії «UA: Першого» Панахиду пам'яті Героїв Небесної сотні, яку відслужив Митрополит ПЦУ владика Епіфаній. Суспільний мовник транслював дійство наживо з Михайлівського золотоверхого монастиря. Того самого, який став останнім прихистком для багатьох поранених і загиблих майданівців.

Таким максимальним насиченням ефіру постатями й подіями автори цього без перебільшень грандіозного проекту зробили все, щоби показати справжню панораму подій 18–20 лютого 2014 року. І це їм удалося. Пересічному глядачеві нагадували про ціну, яку Україна заплатила і продовжує сплачувати за справжню незалежність у війні з російським агресором.

Ті, хто згадував події 18–20 лютого 2014 року, були одностайними в такій оцінці жертв під час Революції гідності, послідовно аналізуючи хронологію подій.

На встановленні причинно-наслідкового зв'язку між першими днями студентського Майдану, побиттям студентів у ніч із 29 на 30 листопада 2013 року і зрештою масовими розстрілами 18–20 лютого 2014-го наполягала Ольга Сніцарчук у ранковій студії «UA: Першого».

Ведуча весь час просила своїх гостей зосередитися на ключових питаннях — чи можна було уникнути жертв і чи був Майдан 2013-14 років справжньою революцією.

На ці запитання, як на мене, вичерпно відповів учасник Майдану історик Олександр Алфьоров. Він висунув гіпотезу, що зміна влади могла відбутися ще 1 грудня 2013-го, під час штурму Адміністрації Президента на Банковій. Якби тоді пасіонаріїв, яких «мирне» крило протесту називало провокаторами, підтримала майданівська більшість, захопивши будівлю АП, це був би реальний державний переворот. Момент для цього був надзвичайно сприятливий, захоплено казав пан Алфьоров. Адже влада так злякалася після побиття студентів і маршу мільйону, що всі квитки на міжнародні рейси були розкуплені. Але сталося те, що сталося. Відтак протистояння перейшло у фазу позиційної війни, загрузнувши в нескінченних переговорах опозиції з владою.

Потім, продовжив свої пояснення причинно-наслідкових зв'язків гість, влада, побачивши, що протестувальники відступили, тим самим легітимізувавши насильство над собою, вдалася до ухвалення драконівських законів 16 січня. «Вогнехреще» на Грушевського й перші смерті Нігояна, Жизневського та Сеника 22 січня не могли не скінчитися масовим кровопролиттям. Що й відбулося 18–20 лютого, коли обидва умовні крила Майдану, «помаранчеве» та силове, тобто пасіонарне, об'єдналися у спільній ненависті до влади вбивць.

Чи можна називати цей останній наразі Майдан у Києві революцією? На це запитання ведучої Олександр Алфьоров відповів ствердно. Ба більше, він, будучи істориком, класифікував її як революцію архаїчну, ту, яку Європа не бачила вже сто років.

Головні ознаки такої архаїчної революції — приріст або втрата територій (що українці й отримали, коли РФ окупувала Крим і частину двох східних областей), зміни в релігійній ситуації (майбутня автокефалія Української православної церкви, що виросла з набату Михайлівського Золотоверхого) та зовнішня інтервенція.

Із тим, що цей Майдан таки був революцією, погодилися й колега Олександра Алфьорова Олександр Зінченко та політолог Алексій Гарань у другій частині спецефіру Суспільного, яку вів Андрій Куликов. Тут із подачі ведучого розпочалася розмова, чи можна вважати революціями всі масові протести українців, починаючи з голодування студентів у жовтні 1990 року.

Співрозмовники Андрія Куликова вважають, що «Революцію на граніті» так називати не можна, бо це була одна з багатьох на той час акцій на підтримку Незалежності. А от Помаранчевий Майдан 2004-го революцією, хоча й незавершеною, назвати вже можна.

Не кажучи вже про Революцію гідності, яка цілком заслужила право на таке визначення. Бо саме ця революція стала таким собі стопором від розвороту в минуле, куди українців тягла й намагається втягти досі російська недоімперія.

Дуже багато говорили в цьому унікальному спецефірі й про розслідування злочинів проти учасників Революції гідності. Євгенія Закревська, Сергій Горбатюк та Маркіян Галабала, кожний зі свого боку, наголошували — у випадку з бійцями «Беркуту» розслідування ведеться. Що можна відстежувати під час засідань Святошинського районного суду, які відбуваються двічі на тиждень і вже близькі до вироків.

Але Євгенія Закревська, коментуючи власні слова, мовляв, якщо слідство у справах потерпілих майданівців триватиме такими темпами, як нині, то для їхнього доведення до суду знадобиться 38 років, сказала, що ані родичі Героїв Небесної сотні, ані адвокати не збираються так довго чекати. Вони робитимуть усе, щоб ці терміни скоротити. Адже встановлення справедливості у процесах про вбивства на Майдані важливі не лише цим. Передусім вони потрібні як моральна підтримка людей, чиї рідні загинули в лютому 2014 року. Родичі загиблих потребують уваги з боку суспільства, і їм дуже важливо знати, що про них не забули.

Міф про те, що справи про вбивства майданівців не розслідуються, спростував іще один адвокат родичів Героїв Небесної сотні Маркіян Галабала. Він запросив усіх, хто найбільше кричить про те, що вбивців досі не покарано, заходити на сайт департаменту спеціальних розслідувань ГПУ. Там майже щодня з'являється нова інформація про перебіг розслідувань. Тож прокуратура робить усе можливе. У тому числі, як сказав Сергій Горбатюк, приймає нові докази у справах, які він веде. Адже й досі до рук слідчих потрапляє відео, яке може пролити нове світло на злочини влади Януковича проти майданівців. Прокурор також закликав глядачів долучитися до процесу збирання нових доказів. І якщо вони в когось є, хай несуть їх до прокуратури. Хоча люди, сказав Сергій Горбатюк, можуть зберігати відео, зняте суто для себе, навіть не здогадуючись, що воно може бути доказом у кримінальному провадженні. Таке в його практиці теж траплялося.

Закликав колег-«зрадофілів» ходити на засідання Святошинського райсуду, де двічі на тиждень слухається справа проти бійців «Беркуту», і журналіст Богдан Кутєпов. Бо туди насправді ходять шестеро людей — чотири адвокати й двоє журналістів, у томі числі й він.

Богдан Кутєпов у своєрідний спосіб закільцював спецефір Суспільного, ставши гостем Ольги Сніцарчук на його початку й героєм документальної короткометражки «UA: Культури» «П'ять портретів Майдану», показаної на всіх каналах Суспільного ближче до фіналу.

Один із перших (якщо таки не перший) стримерів Майдану, Богдан у розмові з Ольгою Сніцарчук вразив своєю емоційністю. Ніколи не думала, що цей брутальний чоловік, який звик зі своєю камерою лізти в самісіньке пекло подій, може заплакати у прямому ефірі. Але він не стримався, коли згадав, як до нього в Історичному музеї підійшла переселенка з Донецька. Жінка впізнала його як тележурналіста й зупинила, щоб сказати: «Не можна здаватися!».

А отже, каже Богдан, все, що пережили українці під час Революції гідності й переживають нині, коли йде війна за справжню Незалежність, не є марним.